Білоруські військові брали участь у вторгненні в Україну – розслідування
Проте Білорусь не має статусу країни-агресора, Україна зберігає дипломатичні відносини з Мінськом, а в Міжнародному кримінальному суді досі немає кримінального провадження щодо участі білоруських армійців у війні.
“Заборона” розібралася, як можна було відрізнити білоруських і російських військових, та опитала свідків з Чернігівської області, де під час окупації були білоруси.
В Україні щоденно лунають повітряні тривоги через зліт російських літаків з ракетами не тільки в Росії чи акваторії Чорного моря, а й на білоруській території. Рік тому колони російської техніки заїжджали «звільняти» Чернігів та Київ саме з Білорусі. Однак ані в Україні, ані у світі досі не визначили, ким є Білорусь у повномасштабній війні. Дехто вважає її співагресором, хтось — жертвою, пояснюючи, що в політичному сенсі країна окупована росіянами, а після протестів 2020 року її громадяни не можуть впливати на режим.
Президент Білорусі Олександр Лукашенко стверджує, що Росія «ніколи не просила нападати на Україну». Проте всі, напевно, пам’ятають його слова на початку повномасштабного вторгнення про те, що «на Білорусь готували напад», і «якби за шість годин до операції не було завдано превентивного удару…». Тоді білоруський диктатор фактично визнав, що його країна приєдналася до нападу на сусіда, — і повторив це майже один в один під час пресконференції за рік після вторгнення.
До того ж розвідки країн-партнерів України та незалежні організації регулярно попереджають про ймовірний новий повномасштабний напад з боку Білорусі й можливе долучення білоруських військ до наземної операції. Проте військові білоруської армії беруть участь у вторгненні від самого його початку — і не тільки тим, що відправляють з аеродрому в Мачулищах під Мінськом літаки з ракетами й надають російській армії казарми, лікарні та іншу інфраструктуру.
Свідки окупації
Мешканці Чернігівської області на півночі України, що тимчасово була в окупації протягом лютого — березня 2022-го, готові багато розповісти, як поряд з росіянами на цих територіях діяли білоруські військові. Журналісти Заборони поговорили з десятками свідків присутності білорусів.
Одна з перших баз військ вторгнення розташовувалась у селі Вишневе, що на півшляху від білоруського кордону до Чернігова. Окупанти зробили опорний пункт у тутешній школі, а в підвалі облаштували катівню для місцевих активістів, учасників територіальної оборони й працівників силових відомств.
Ігор, мешканець Вишневого, розповідає Забороні, що спілкувався з білоруськими військовими, коли вони стояли в селі, — переважно бачив їх на блокпостах.
«Один мені каже: “Моя родина — у вас за огородом, считай”, — згадує Ігор одного з білоруських комбатантів. — Почав заливати мені басні типу “мы вас от бендеровцев спасаем”. Я питаю: “І де ти “бендеровцев” бачив? Тут з тобою якою мовою спілкуються?” “Ну на русском”, — каже. А потім питає: “А где тут водки можно взять?” Нам пощастило, що їхній штаб стояв тут. Не чіпали нас, не було репресій».
Журналісти Заборони поспілкувалися зі співробітниками селищної ради Вишневого (вони попросили зберегти анонімність через можливу повторну окупацію), які підтверджують: окрім російських окупантів, у селі були присутні білоруські військові. Проте, за їхніми спостереженнями, білоруси не брали участі в репресіях — радше «стежили за громадським порядком» і збирали інформацію про місцевих жителів.
Подібна ситуація була в селищі Михайло-Коцюбинське, що неподалік Чернігова. Тут базувалося одразу кілька груп білоруських військових. До їхніх завдань, судячи зі свідчень тутешніх мешканців, входило утримання й патрулювання населеного пункту, поки російські війська прориваються до Чернігова. Це, можливо, найближча точка до лінії фронту, до якої натоді дісталися білоруси.
Олександр, технік водоканалу Михайло-Коцюбинського, розповів Забороні, що окупаційні війська базувалися серед будинків цивільного населення. Зокрема, вони розмістилися в будівлі пожежної частини водоканалу, розташованій у центрі селища.
«Білоруси в нас особливо нічого не робили, — розповідає Олександр. — Каталися: їхало дві російські машини, одна їхня. Вперемішку ходили».
За його словами, білоруські військові були одягнуті у форму, що трохи відрізнялася від російської.
«Якщо в росіян [форма] темна й камуфльована, то [в білорусів] просто світло-зелена — і ні в кого не було ні шевронів, ні погонів», — розказує Олександр.
Про участь білоруських військових говорять і в селі Бобровиця Ніжинського району, що на Чернігівщині. У розмові з Забороною місцевий мешканець Михайло Черненко згадує, що говорив з білоруськими військовими.
За його словами, вони роздавали гуманітарну допомогу й «сторожили» село. Також, каже Михайло, білоруси пояснили йому, що маркують свою техніку літерою О.
Літера О. Хто командував білорусами?
На початку вторгнення Збройні сили України поширювали в соцмережах памʼятки щодо ідентифікації військової техніки окупантів. Крім символів Z і V, використовували й букву О. За даними ЗСУ, саме так позначали білоруську техніку.
Інфографіка: Марія Петрова / Заборона. Дані: Угруповання Об’єднаних сил
1 березня речник регіонального управління Сил тероборони «Північ» Віталій Кирилов розповів у ефірі українського марафону національних новин, що на Чернігівщину зайшли білоруські війська і що колона рухається з боку Городні в напрямку Чернігова.
За період повномасштабної війни це була, по суті, єдина офіційна заява про вторгнення армії Білорусі. За часом вона ще й збіглася з перемовинами України та Росії, тому швидко розійшлася світом. Того ж дня новину підхопили офіційні акаунти Верховної Ради, Держспецзв’язку й десятки політичних діячів.
У розмові з Забороною Віталій Кирилов підтвердив: така інформація дійсно надійшла до нього від військового керівництва України. Проте після того офіційні повідомлення про участь білоруських військових чомусь припинилися.
Він також пояснює, що саме з Білорусі «заходила техніка з маркуванням білого кола з чорним усередині». Тобто буква О нібито позначала не білоруських військових, а тільки напрямок.
За російською легендою, буквою О позначали командування сил «Центр» під керівництвом російського генерал-полковника Олександра Лапіна. «Центр» — військове обʼєднання Центрального військового округу з бригадами із Сибіру та російської півночі — був найменш численним у повномасштабному вторгненні й мав найобмеженіші завдання. Судячи з офіційних російських новин, головною метою «Центру» було підтримати взяття Чернігова.
Журналісти Bellingcat називали генерал-полковника Лапіна причетним до транспортування зенітно-ракетного комплексу «Бук» в окуповану Донеччину 2014 року. Саме цей «Бук» збив малайзійський боїнг рейсу MH17 з 298 людьми на борту. Проте під час слухань у Гаазі імʼя Лапіна не згадували.
2017-го Олександр Лапін був головою штабу Повітряно-космічних сил Росії в Сирії, де відповідав за масові бомбардування цивільного населення далеко від позицій терористів. Він був заступником генерала Сергія Суровікіна, якого називають автором концепції бомбардувальної тактики «випаленої землі» — руйнування міст, які тримають оборону. Саме Лапін, згідно з інформацією Міноборони РФ, командував знищенням Лисичанська Луганської області влітку 2022-го. За це він отримав зірку героя Росії.
За власними висловлюваннями, Лапін — адепт концепції воскресіння СРСР і створення єдиної «союзної армії» на просторі країн колишнього Радянського Союзу. Найімовірніше, саме тому особовий склад групи «Центр» (або «О») носив шеврони з прапором СРСР замість уставних шевронів. Про це згадують деякі свідки окупації в прикордонних районах Чернігівської області, зокрема представники місцевої влади.
28 лютого 2022-го російські та білоруські війська зайшли в селище Ріпки, що за 30 кілометрів від кордону з Білоруссю. У розмові з Забороною голова Ріпкинської територіальної громади Сергій Гарус каже, що йому доводилося багато спілкуватися з білоруськими військовими через окупацію району.
За словами Гаруса, серед окупантів були офіцери російської ФСБ, командири Росгвардії, а також, імовірно, представники білоруського КДБ, які разом із ФСБ називали себе «міністерством продовольствія».
«За виправкою та віком було видно, що білоруси — колишні силовики, — пояснює голова Ріпкинської громади. — Коли ми сказали [російським окупантам], що вони нам не потрібні, що ми без них розберемося й організуємося, командир Росгвардії відповів: “Тоді ми вас до Білорусі приєднаємо, раз у вас усе є”».
За спостереженнями Гаруса, форма росіян та білорусів була однаковою, тільки перші мали ще радянські шеврони.
Після розпаду СРСР білоруський військовий однострій до середини 1990-х фактично був радянським і відрізнявся виключно новими знаками та шевронами (власний однострій розробили пізніше). 2009-го зʼявилася так звана «цифра» — піксельна форма, що була схожа на російську, але мала світліший відтінок. Відрізнити її від форми росіян важкувато не те що пересічному громадянину, а навіть військовому.
У 2019 році в Білорусі сталася ще одна військова реформа: Рада безпеки схвалила «новий план оборони Білорусі та Концепцію будівництва й розвитку Збройних сил до 2030 року». Ця реформа закріпила співпрацю з російською армією. Відтоді військова форма білорусів спроєктована як російська — це продиктовано інтеграцією двох армій у так звану союзну (і задля кращого розрізнення своїх-чужих на полі бою).
Фактично російський та білоруський військовослужбовці відрізняються виключно шевронами.
Техніка Білорусі, як і в Росії, переважно представлена радянським парком, що час від часу зазнає модернізації. З 2019 року вона має уставний приглушений темно-зелений колір — також уніфікований для двох союзних армій. Білорусь оновлювала свій парк і власними вантажівками МАЗ, однак в основному імпортувала або отримала в дар від Росії КамАЗи, «Тигри» та УАЗи. Лише форма підрозділів силового блоку, на кшталт спецпідрозділу КДБ Білорусі, має чорний або однотонний світло-зелений колір.
Іншими словами, розрізнити уніформу або техніку двох країн без нанесених знаків або шевронів неможливо або дуже важко. Проте, каже голова Ріпкинської громади Сергій Гарус, місцеві мешканці Чернігівщини розпізнавали білорусів не за одягом, а за вимовою — у білорусів специфічний говір, який дуже схожий на говір українців у прикордонному районі.
Спільна справа
Білорусь роками була повноцінним васалітетом Росії. Крім спільної торговельно-економічної зони, дві країни мають, зокрема, спільну правоохоронну базу. Це дозволяє Білорусі й Росії заарештовувати людей на своїй території та передавати їх без суду і слідства до країни, де на них відкрито ту чи іншу справу.
Відтоді як 2004 року Олександр Лукашенко змінив конституцію Білорусі й тепер має можливість обиратися на посаду президента незліченну кількість разів, країна поступово рухається до злиття з Росією. Розмови про «союзну державу» — а фактично поглинання Білорусі Росією — почалися багато років тому. Тож коли зайшла мова про можливе вторгнення в Україну на початку 2022 року, вже було зрозуміло, що Білорусь стане на бік агресора.
У грудні 2022 року міністри оборони Росії та Білорусі Сергій Шойгу і Віктор Хренін підписали в Мінську спеціальний протокол «про внесення змін до Угоди між Республікою Білорусь та Російською Федерацією щодо спільного забезпечення регіональної безпеки у військовій сфері від 19 грудня 1997 року». Такі документи, за конституціями обох країн, мали б проходити слухання в парламенті та отримувати врешті підпис президентів. Але цей протокол підписали з порушенням.
Керівник BYPOL, представник з відновлення правопорядку перехідного кабінету Білорусі Олександр Азаров у розмові з Забороною каже: цей протокол фактично дозволяє російській армії перебувати на території Білорусі та в білоруських військових частинах необмежений час у необмеженій кількості.
«Фактично Лукашенко передав територію Білорусі в користування Росії, — каже Азаров. — Створили штаб, який командуватиме спільним угрупованням військ. І ви самі розумієте, хто цим штабом керуватиме. Білоруська армія, по суті, в підпорядкуванні Путіна. Якщо йому знадобилися танки, то білоруські танки — як і будь-яка інша техніка — їдуть на Донбас. Путін розпоряджається їхніми потужностями як своїми».
Так само, каже Азаров, за цим протоколом Лукашенко має надавати росіянам «живу силу» — білоруських солдатів, — якщо такий запит надходить з російського боку. Проте, за інформацією джерел Заборони, мобілізації в Білорусі поки немає.
Російський уряд на початку 2023-го випустив постанову, що ратифікувала той самий протокол. Згідно з ним, війська двох країн мають носити уставні шеврони своїх військ доти, доки штаб російсько-білоруських військ сам не вирішить, під якими шевронами воювати. У такому випадку шеврон Радянського Союзу може стати в пригоді, як це було в об’єднанні «Центр» під керівництвом Олександра Лапіна, — бо дозволяє уникати маркування й ускладнює ідентифікацію країни, що бере участь у війні.
Що говорить Лукашенко?
15 березня 2022 року президент Білорусі Олександр Лукашенко заявив, що білоруські війська не беруть участі у вторгненні в Україну.
«Нам там робити нема чого, нас туди не кличуть. Але ми беремо участь у цій операції. І наше завдання — прикрити з тилу російські війська, що просуваються», — сказав він.
Та у жовтні 2022-го він заявив уже інше: «Що стосується нашої участі в спеціальній військовій операції в Україні, то ми не приховуємо цього — ми беремо участь. Але ми нікого не вбиваємо».
Керівник BYPOL Олександр Азаров раніше був очільником Головного управління з боротьби з організованою злочинністю МВС Білорусі, але після протестів 2020 року, коли вибори в Білорусі мала б офіційно виграти Світлана Тихановська, він став її представником з відновлення правопорядку перехідного кабінету опозиції. Азаров каже, що підтвердити участь білоруських військовослужбовців у вторгненні в Україну складно.
«Були чутки, нібито хтось їздив [в Україну]. Але підтвердити ми це не можемо, оскільки не знайшли жодного військовослужбовця, який міг би засвідчити свою особисту присутність, — каже Азаров. — До Прип’яті нібито заходили білоруські військові з метою охорони Чорнобильської АЕС, а опісля вийшли. Також лунали чутки, що білоруські ССО [Сили спеціальних операцій] заходили для розвідки на територію України й потім поверталися. Якби білоруські комбатанти загинули, така інформація спливла б. Білорусь не така велика держава — інформація просочилася б, якби був похорон. Це стало б великим скандалом».
Однак у медіа прослизнула новина про те, що у квітні 2022 року підполковник КДБ Білорусі підірвався на міні в зоні відселення Гомельської області, поблизу кордону з Україною. Проте офіційно КДБ не підтвердив цієї інформації.
Василь Гатов, медіааналітик Reforum.io і науковий співробітник Анненберзької школи комунікацій та журналістики в Університеті Південної Каліфорнії, досліджує участь Білорусі у вторгненні в Україну. В розмові з Забороною він не відкидає, що «якісь [білоруські] підрозділи могли бути залучені на тактичному рівні, не займаючись конкретно нічим військовим».
«У рамках наглядових, розвідувальних, рекогносцирувальних операцій [участь Білорусі] можлива, — каже Гатов. — Хоча це було б дуже ризиковано з погляду фактичного залучення Білорусі до війни. Але відкидати такого не можна».
За всіма ознаками та десятками свідчень, які зібрали журналісти Заборони, у перші місяці вторгнення Білорусь виконувала роль окупаційних військ, які допомагали російській армії з вторгненням в Україну. Фактично це була така ж схема, як операція із «зеленими чоловічками» в Криму 2014 року, коли військові без розпізнавальних знаків допомогли захопити півострів і контролювати населення під час підготовки так званого «референдуму за приєднання до Росії».
Що каже українська влада?
На початку повномасштабного вторгнення присутність білоруських військових в Україні не була темою-табу серед національних або місцевих медіа, однак держава на офіційному рівні не розкривала деталей. Та навіть більш ніж через рік ані Міністерство оборони України, ані Головне управління розвідки не зголосилися прокоментувати Забороні участь армії Білорусі у війні.
Попри погрози, ракетні обстріли, закриті кордони й торгівлю, Київ досі має дипломатичні відносини з Мінськом. Незважаючи на те, що весь цивілізований світ підтримав і визнав президенткою Білорусі опозиційну політикиню Світлану Тихановську, президент України Володимир Зеленський утримується від зустрічі з нею й ігнорує її відеозвернення до нього.
«Лукашенко — ганьба моєї країни. Це він дав дозвіл запускати ракети з Білорусі по українських містах, — казала Тихановська у зверненні до Володимира Зеленського. — Народ Білорусі та режим Лукашенка — не одне й те саме. Об’єднаний перехідний кабінет готовий співпрацювати з Україною та налагоджувати дипломатичні зв’язки між країнами».
Зеленський же казав, що для керівництва України «дуже важливо, щоби Білорусь не втратила свою незалежність і не вступила, незважаючи ні на який вплив, у цю абсолютно ганебну війну».
За словами представника з відновлення правопорядку перехідного кабінету Білорусі Олександра Азарова, через нерозрив дипломатичних відносин українська сторона все ж взаємодіє з Лукашенком — і сподівається, що так Лукашенко не доєднається до наземної операції.
«Хоча армія Лукашенка йому вже не підпорядковується і від нього нічого не залежить», — додає він.
На сьогодні в української держави немає чіткої позиції щодо Білорусі. Редакція Заборони зверталася до надзвичайного і повноважного посла України в Мінську Ігоря Кизима з проханням роз’яснити статус відносин країн — але його офіс порекомендував читати персональну фейсбук-сторінку посла. Кизим регулярно постить дипломатично стриману критику режиму Лукашенка та його пропаганди, підтримує культурні заходи й поширює публікації Офісу президента України.
Наприклад, Кизим говорив, що білоруська пропаганда «має не лише негативні, але і якісь позитивні свої риси»: «Стільки років усі кажуть — ми мирна нація, ми не готові воювати, ми готові лише оборонятися. У самому білоруському суспільстві є цей генотип проти будь-якого загарбництва. Він такий усталений тут, на відміну від Росії, де завоювання протягом усієї історії було джерелом існування».
Що про Білорусь скаже Міжнародний суд?
Який статус Білорусі в повномасштабній війні та чи буде Білорусь покарана за допомогу окупантам? Можливі відповіді можна знайти лише в підручниках з історії та правових прецедентах.
«У міжнародному дипломатичному законодавстві є таке поняття, як involuntary accomplice — це держава, яка безпосередньо не бере участі у війні, але надає свою територію та інфраструктуру країні, яка веде війну, — пояснює Василь Гатов. — Під час Другої світової війни такий статус був у Данії, [чиї] порти й військові бази використовувала нацистська армія. У Потсдамі [під час конференції після закінчення війни, в якій брали участь США, Великобританія і СРСР] було вирішено, що Данія мала частково долучитися до репарацій».
Участь білоруського солдата в наступі на українську землю — це ще один факт повномасштабної війни. З одного боку, немає документів, імен і заяв, щоби підтвердити це, з іншого — немає причин не вірити десяткам свідків окупації та місцевим представникам української влади.
А запитання, хто така Білорусь — спільник, агресор чи жертва, — залишається важливим з етичного та геополітичного погляду. Від відповіді на нього залежить не лише те, яким буде суд над окупантами, а й безпека кордонів у найближчому майбутньому.
Автори: РОМАН СТЕПАНОВИЧ, КАТЕРИНА СЕРГАЦКОВА
"Замкнула проводка": у Росії спробували пояснити вибух у будівлі ФСБ у Ростові, росіяни не повірили
