Їж і мовчи. Як формується гібридний російський тоталітаризм
Старий італійський анекдот багато що пояснює в природі конформізму в авторитарних і тоталітарних суспільствах: один із синів Муссоліні запитує у батька, який лад він затвердив у країні, на що дуче роздратовано відповідає: «Їж і мовчи!»
Втім, ця формула скоріше описує авторитарну модель, коли основній масі населення, щоб виглядати законослухняною, достатньо «есть и молчать». Власне, так і було в Росії, коли в обмін на порівняно гарне харчування громадяни мовчали, не лізли у справи влади та механічно голосували “за”.
Після часткової мобілізації модель соціального контракту зазнала змін: тепер потрібно розділяти з автократом відповідальність за те, що відбувається, і все частіше подавати голос, а не просто мовчати. У цьому сенсі невипадково шириться хвиля доносів, які стають новою соціальною нормою в Росії (поряд із насильством і розширенням допустимого дискурсу — наприклад, розмовами про можливість ядерних ударів) і, по суті, поведінкою, що заохочується. А це вже елементи тоталітарної моделі, яка, щоправда, ще не стала тотальною. Тому і тоталітаризм по-російськи можна назвати гібридним.
«Ми» та «Вони»
Розплачуватися з путінським режимом, що входить до стадії абсолютної зрілості, доводиться або тілами — в рамках часткової мобілізації, або правильною поведінкою (у тому числі доносами), або грошима, як це відбувається з великим бізнесом, який тепер повинен платити державі, що втрачає доходи, але розширює військові витрати 5% від надприбутку.
Що таке надприбутки, як 5% співвідносяться з чинним законодавством, чи це буде одноразовий відкуп від влади чи постійний оброк на оборону та безпеку — це окремі питання. Тут важливим є сам факт залучення державою найрізноманітніших соціальних верств і груп у спільну військову справу в рамках “спецоперації”, яка стає перманентною та розтягнутою на роки. Розуміння останньої обставини вже є у громадській думці: у січні 2023 року 43% респондентів «Левада-Центру» говорили, що військові дії триватимуть понад рік, 25% — від півроку до року.
У певному сенсі Кремлю вдалося перетворити “спецоперацію” на “народне” дійство, на спільну справу, яке має об’єднати націю. А ті, хто не з Кремлем, ті «проти нас», ті «націонал-зрадники» та «мразі», з якими Путін на нещодавніх колегіях силових відомств наказав боротися і ФСБ, і Генеральній прокуратурі, і МВС.
Відбулася реінкарнація російського «Ми» — раніше це були люди, які були внизу соціальної піраміди. У цій моделі «Вони» сиділи на вершині, керували країною, гарно жили, каталися на яхтах і проживали у палацах. Тепер конструкція з вертикальної перетворилася на горизонтальну: «Ми» — це і низи, і верхи, які “захищають батьківщину, на яку напали”, а «Вони» — це українці, НАТО, США, ЄС, «англосакси», колективний Захід. У цій ситуації «Їж і мовчи!» трансформується в «Їж, схвалюй голосом та мобілізуйся!»
У цього нового «Ми» з’являється колективна мета, яка, як і комунізм у програмі КПРС, постійно віддаляється, проте маячить десь далеко. Це перемога над Заходом. Конкретні параметри досягнення мети зовсім не зрозумілі, зате до цього горизонту можна рухатися нескінченно довго.
Ціль виправдовує правління команди Путіна. Практична зручність цього способу мети полягає в тому, що для формулювання програми майбутньої Росії (наприклад, у рамках президентської кампанії — 2024) абсолютно необов’язково оголошувати мир. Можна продовжувати війну, тому що вона і є вічний двигун, єдиний інструмент досягнення миру, який відсувається дедалі далі — «не з нашої вини».
Рух нового «Ми» до нової мети, що постійно віддаляється, виправдовує окремі недоліки в соціально-економічному становищі громадян. Напіввоєнний час вимагає від населення розуміння та затягування поясів. Тим більше що поки це затягування відбувається досить повільно — не всім довелося просвердлювати ще одну дірку на ремені.
Проте проблема купівлі лояльності різних соціальних груп в умовах нехай і повільної, але дистрофії державного бюджету стає все більш актуальною. Заклинань про успішне імпортозаміщення, яке поки що виглядає як заміщення західних товарів та технологій китайськими, недостатньо. Не кажучи вже про деяку специфічність купівлі лояльності тих тепер уже кількісно великих мас населення, які безпосередньо пов’язані зі “спецоперацією”: сім’ї мобілізованих, загиблих, поранених і самі бійці, які повертаються в різному, зокрема психічному, стані з окопів із набутим «донецьким», настільки схожим на «афганський» чи «в’єтнамський» синдромом.
Чи витримають федеральний і регіональні бюджети, що розширюється, через залучення до “спецоперації” все більшої кількості людей, у тому числі у військово-промисловому комплексі, навантаження? Навантаження не тільки соціальне, оборонне, зарплатне, а й психічне. Що відбувається в головах і в душах тих людей, які пройшли через реальні бойові дії, тих, хто був поранений, тих, батьки, брати та сини яких загинули? Чи стануть ці збільшені з кожним днем групи громадян політичною силою? Чи будуть вони опорою путінського режиму чи «п’ятою колоною», що виникає не на ліберальному фланзі, а консервативному? На ці запитання поки що немає відповідей.
"Вихід", "Голос", "Лояльність"
Дивно, що сучасне модернізоване та урбанізоване суспільство здатне деградувати, особливо в моральному та психологічному сенсі, з такою приголомшливою швидкістю. Навіть якщо припустити, що суттєва його частина не підтримує Путіна та “спецоперацію”, а лише мириться з нею і не чинить опір, адаптуючись до зовнішніх обставин, у практичному сенсі це виглядає як підтримка.
Унікальна торгова пропозиція Путіна нації — спецоперація та поділ з ним відповідальності за ізоляцію країни та регрес — виявилася настільки нетиповою для XXI століття, що шок зруйнував усі нормативні зразки поведінки сучасних споживчих товариств.
Росію відкинуло не на 40 років назад, коли основні поведінкові патерни зводилися до успішного пристосування до занепаду радянської системи, яка за Брежнєва стала відносно вегетаріанською, а на 70–75 років, в епоху початку холодної війни, боротьби з «космополітами» та «низкопоклонством перед Заходом», епідемії доносів та нової хвилі репресій.
Власне, унікальність ситуації полягає в тому, що властиві тоталітарним режимам XX століття риси повторюються у суспільстві, яке в минулі роки можна було назвати відкритим та існуючим в умовах ринкової економіки, вільного переміщення людей, ідей, технологій та капіталів.
Якщо спробувати поглянути на суспільство через призму тріади Альберта Хіршмана — «Вихід», «Голос», «Лояльність», то вийде, що на посланий Путіним 2022 року сигнал основна маса населення відповіла різною мірою агресивною чи байдужою, але «Лояльністю».
В умовах жорсткого військово-поліцейського режиму опція «Голос» негайно пригнічується і виражається в статистиці адміністративного та кримінального переслідування незгодних, що дедалі більше вражає. Проте ця опція існує: «Голос» громадяни подають не тільки з-за кордону, а й зсередини Росії.
"Вихід" став другою за популярністю після "Лояльності" моделлю поведінки. Для когось він висловився у політично мотивованій еміграції чи втечі від переслідувань та мобілізації. Для інших "Вихід" - це внутрішня еміграція, спроба пережити темні часи, причаївшись або імітуючи слухняну поведінку.
«Лояльність» для людей, залучених тією чи іншою мірою до управлінських практик, чи то чиновників, депутатів чи працівників правоохоронної та судової систем, передбачає публічну демонстрацію надслухняності. Кожен начальник, слідчий чи суддя бачить себе маленьким Путіним, тим більше що після року “спецоперації” їм надано найширші повноваження та їхня влада нічим не обмежена.
Маленька ж людина з натовпу намагається висловити свою імітаційну чи справжню лояльність — зрештою, будь-який тоталітаризм обов’язково має бути «народним», заснованим на схваленні та гучній акламації за образом мітингів на стадіоні «Лужники».
«Народна» держава маленьких Путіних у результаті й утворює ту жахливу більшість, уникнути приєднання до якої звичайним громадянам непросто — комусь некомфортно, комусь просто страшно. З погляду внутрішньоросійських правил, «хороший руський» — це той, хто як мінімум не розгойдує човен.
Цю слухняну масу держава опікує ритуалами єдності, національною історією перемог без поразок та ідеологією імперіалізму. Втома від “спецоперації” в результаті виражається не в вимогах миру і відкритості Росії, а ще більш агресивної, або пасивно-приреченої підтримки влади. Масштаби адаптивності такі, що поки що російське суспільство дає Путіну карт-бланш на продовження війни на зовнішньому контурі країни та репресивних практик усередині неї.
Андрій Колесніков, опубліковано у виданні Фонду Карнегі Carnegie Politika
"Замкнула проводка": у Росії спробували пояснити вибух у будівлі ФСБ у Ростові, росіяни не повірили
