Про коріння московської церкви на Полтавщині: «Українське православ’я нікому було захистити»

Кандидат історичних наук, викладач полтавського педагогічного університету та релігієзнавець Юрій Вільховий розповідає ЗМІСТу про появу московської церкви на землях Полтавщини, найвідоміші святині та новітню історію української церкви.

Як полтавські храми опинилися під впливом московського патріархату

Корені православ’я на Полтавщині беруть початок з 1054 року, коли при Київському митрополиті Іларіоні створили Переяславську церковну кафедру. Вона існувала понад 200 років, аж поки у 1279 році її ліквідували. Відтоді полтавські святині перейшли під владу Київського митрополита, який підпорядковувався церкві Константинополя (територія сучасної Туреччини). Події наступних століть назавжди змінили долю українських святинь.

Під час монголо-татарської навали 1299 року тодішній Київський митрополит Максим змушений був тікати з Києва, адже на північних землях було спокійно і безпечно. Він знайшов притулок у місті Володимирі на Клязьмі. Пізніше священик переїхав до новоствореної на початку 14 століття москви. І у Володимирі, і в москві Максим найменував себе як «митрополит Київський і всея Русі»:

Згодом митрополит-втікач забажав повернути собі тодішню владу, але вже на території московії. Священик самочинно змінив назву кафедри та почав називати себе «Митрополит московський і всея Русі» попри те, що Русь завжди була тільки Київською. Саме в цей момент московська церква самовільно відділилася та спричинила розкол. 

Після 200-річної перерви в Київській Русі знову з’являється митрополит, який продовжує служити Богу за старими обрядами аж до підписання Берестейської церковної унії у 1596 році. Тоді православні єпископи на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою пішли на контакт з католиками і створили союз. Так утворилася греко-католицька церква:

У 1620 році найвищу православну ієрархію відновили, а Єрусалимський патріарх Феофан висвятив нового очільника українських церков. Ним став Йов Борецький – колишній ректор київської братської школи. Після нього українське православ’я представляли Петро Могила, Сильвестр Косів, Діонісій Балабан, Йосип Тукальський та інші. 

За часи Гетьманщини московська церква намагалася захопити київську, проте це вдалося зробити лише на кінець доби гетьманів за правління Івана Самойловича. Він не стримав тиску ворожої влади та змушений був піти на угоду. Тоді світська влада втрутилася у справи української церкви:

Після цього у 1686 році з’явився трагічний для України синодальний акт. Ним Константинопольський патріарх давав дозвіл московському на одноразове висвячення митрополита Київського. Пізніше московські діячі підробили документи і замінили текст дозволу так, ніби Константинополь дозволив москві постійно висвячувати своїх митрополитів. 

Результат цієї процедури один – Київська митрополія офіційно перейшла з Константинопольського патріархату в московський. Це означало, що полтавські святині теж стали підпорядковуватися московській церкві.

У 1799 році єпархія стала Малоросійсько-Переяславською з центром у Переяславі, а у 1803 році, за указом синоду Російської імперії, цю єпархію перейменували на Полтавсько-Переяславську. Полтава у 1847 році стала резиденцією та центром, де жили єпархіальні предстоятелі.

Ворожі священики спалювали та поступово замінювали церковні та православні книги української мовою. Паралельно насичували бібліотеки храмів російськомовними працями. Це був час, коли канони української церкви знищили. Одна церква за кілька століть повністю поглинула іншу.

Хрестовоздвиженський і Мгарський монастирі – одні з найстаріших козацьких святинь Полтавщини

На початку 17 століття козаки заснували на Полтавщині 2 монастирі, які нині є одними з найстаріших. Хрестовоздвиженський монастир побудували у 1650 році, за кілька десятків років до анексії московським патріархатом українських церков. З початку заснування монастир був чоловічим. Збудували святиню з допомогою полтавського полковника Мартина Пушкаря на честь Воздвиження Чесного і Животворного Хреста Господнього. Монастир географічно був найбільш південним з-поміж аналогічних православних церковних центрів Гетьманщини. У травні 1709 року в ньому була резиденція шведського короля Карла ХІІ. 

Мгарський Свято-Преображенський монастир свого часу став опорою православ’я на Лівобережній Україні. За легендами місцевих, монастир на цьому місці існував ще до монголо-татарської навали ХІІ століття. Доля попереднього храму невідома, проте Мгарський монастир на цьому місці заснували у 1619 році на кошти княгині Раїни Могилянки Вишневецької. У населенні монастиря здебільшого перебували колишні козаки.

Обидва монастирі автоматично перейшли в підпорядкування московського патріархату після проголошення синодального акту в 1686 році. До сьогодні святині перебувають у складі російської церкви. 

Погрози, утиски і мовчання: українська церква за радянщини

Після утворення срср активізувалися і духовні процеси в середовищі святинь. Ці процеси почали проявлятися й на початку ХХ століття після утворення Української автокефальної церкви. Прибічників цієї церкви довгий час називали «самосвятами» й не визнавали. Процеси національного відродження торкнулися й православ’я. Тільки той фактор, що Україна не була самостійною та незалежною державою, зводив все нанівець та не давав вирішального результату впродовж 20 століття.

Щойно Радянський Союз «захитався», розпочався внутрішній рух в надрах російської церкви. Найвищі ієрархи розуміли небезпеку кризи і намагалися «прикрити» церкву через надання нібито автономних грамот. Саме так і з’явилася Українська православна церква. Тоді одним з найвідоміших діячів в РПЦ був Митрополит Філарет. Він був екзархом патріаршого престолу, саме Філарета вважали найпершим кандидатом на посаду митрополита московського, але вибори він програв. Його не обрали виключно через українське походження та прізвище – Денисенко. Тоді в церковних процесах активну участь брав комітет держбезпеки срср (КДБ), для якого Філарет був непривабливою особою, попри всі його досягнення:

Філарет не виступав проти віри, не займався боговідступництвом, але на нього наклали анафему з політичних мотивів. «Піддавати анафемі» означає віддавати священників на остаточний Суд Божий, коли над ними церква вже не має «ані своєї опіки, ані молитви». Анафема проголошується соборно й полягає у відлученні колишнього християнина від спілкування з вірними, від участі у богослужіннях та святих Таїнствах. Так само кілька століть тому наклали анафему й на Івана Мазепу. 

Після цього православ’я на українських землях зазнало розколу: частина духовенства, яка підхопили ідеї Філарета, утворили УПЦ Київського патріархату, а прибічники російської церкви – УПЦ московського патріархату:

У 2018 році константинопольські священики проаналізували синодальні акти, стан справ УПЦ та почали процес повернення статусу української церкви в закономірне історичне русло.

Православна церква України. Початок нової історії

5 січня 2019 року в Стамбулі Константинопольський патріарх Варфоломій підписав томос про автокефалію (незалежність) Православної церкви України. Завдяки цьому кожна релігійна громада могла сама вирішувати, кому підпорядковуватися. Навіть якщо священик проти переходу до ПЦУ, а більшість прихожан за – це можна зробити без нього. 

Нині на Полтавщині близько 400 московських святинь. Громади області переходять до ПЦУ, проте більшість храмів Полтави та області досі знаходяться під владою московського патріархату. Зараз на Полтавщині є 2 єпархії православної церкви: єпархія Полтавсько-Кременчуцька, яку очолює митрополит Федір і Харківсько-Полтавська під керівництвом архієпископа Афанасія. 

Та церква, яка юридично має назву УПЦ і має зв’язок з московським патріархатом, теж має 2 структури: одна знаходиться в підпорядкуванні митрополита Полтавського і Миргородського Филипа, а інша – митрополита Кременчуцького і Лубенського Миколая. 

Отже, російське православ’я на теренах Полтавщини досі існує й отруює свідомість українських прихожан. У час, коли московський патріарх Кирило благословляє російські війська на бій та називає прогресивні науки «новим язичництвом», сотні українців продовжують відвідувати храми УПЦ та ігнорувати українську церкву.

Історик Юрій Вільховий вважає, що нині в УПЦ перебувають понад 40% священиків та богослужителів, які мають в серці любов до України та моляться за перемогу. Вони не можуть перейти до ПЦУ через зросійщену громаду та тиск архієреїв. До того ж самочинний перехід може позбавити духовного сану та спричинити накладання анафеми. 

Позбутися впливу московського патріархату реально, проте варто пам’ятати, що служіння Богу, як і вибір церкви – рішення полтавців. І зараз кожен має обирати Україну.

Обкладинка Юлії Сухопарової

argumentua.com