Як живе і шукає колаборантів село на Харківщині: “Рашистам хліба не давати”

Роман Данилів
26 мая 2023
2201

Правосуддя

Як живе і шукає колаборантів село на Харківщині: “Рашистам хліба не давати”

Тут, у Підвисокому, майже на одній вулиці живуть жінка, яку прокуратура звинувачує у співпраці з окупаційною адміністрацією громади, а також інша жінка, будинок якої обшукували чеченці, шукаючи її сина, що служить в українській армії. Буквально за кілька будинків, мешкає родина українського військового, що загинув під Бахмутом. Ще трохи далі живе подружжя, одного з синів якого мобілізували в російську армію на окупованій частині Донеччини.

Ніхто у Підвисокому не вважає, що село поділене на два табори. Селяни кажуть, що проукраїнських людей більше і зараз, після звільнення, хочуть справедливості щодо тих, кого вважають колаборантами. Але якою ця справедливість має бути, ніхто сказати не може.

“Де не зійдуться, там і в кругу”

— Ви що, забори приїхали фотографувати? — запитує жінка в рожевій кофтині, що сидить на лавці біля Будинку культури в Підвисокому і чекає безплатної роздачі хліба. — Думаю, це комусь вже просто набридли ті колаборанти, то й понамальовували.

— То якісь невідомі партизани малювали, — сміється інша жінка.

— Такий у нас в селі артдизайн, — каже третя.

Жінка в рожевій кофтині — пані Ніна. Їй 68 років. Вікна її будинку виходять на одну з вулиць села, якою їхала російська військова техніка на початку окупації. Спершу Ніна, разом з невісткою, рахувала техніку, а потім кинула — й так було видно, що її багато.

— Люда, розказуй, як у війну жилось при орках! — вигукує Ніна вслід жінці, що приїхала до Будинку культури на велосипеді. Люда мовчки розвертає велосипед. — Диви, побігла і балакать не хоче. А чого ти не хочеш розказать як при бурятах жила?

— Ніяк не втихомиряться, — продовжує Ніна. — Де не зійдуться, там і в кругу. Вчора ходила встрічати внучку, то перший раз побачила, що там на заборах їм понамальовували. Я подивилася, воно ні на що мені не похоже було, а прийшла внучка і каже: “Бабуля, уявляєш, що в сусідів на паркані написано? “Суки”, написано!” Ніхто ж не приймає ніяких мєр, а вони за гуманітаркою лізуть перші. І ще кажуть: “Ну ми ж рускім нікого не здали!” Та ти, сука, попробуй здай. У мене в сина на руках повістка. Попробуй, здай, я сама тоді тобі бавовну посеред вулиці влаштую.

Поступово до Будинку культури сходиться більше людей. Селяни гуртуються під стінами будівлі, вітаються одне з одним, розпитують як у кого справи.

Безплатний хліб у село привозять волонтери. Вони вивантажують батони з машини у мішки, які чоловіки заносять в приміщення і висипають велетенською купою на стіл. Облік скільки та кому видали хліба веде у зошиті Зінаїда.

Зінаїда багато років очолює Будинок культури в Підвисокому. Коли росіяни окупували село, вони виламали один з виходів і заселилися в приміщення. Наступна ротація вже попросила відкрити центральні двері Будинку культури ключем. Зінаїда відкрила і більше туди не навідувалася, аж поки й ця ротація не виселилася.

Одного разу до Зінаїди додому приїжджали росіяни, просили організувати концерт до 9 травня. Вона сказала, що не хоче і збрехала, що планує виїжджати. Більше її ні про що не просили. А після звільнення села українськими військовими Зінаїда повернулася до Будинку культури, встановила український прапор на фасаді та почала зачистку.

— Тут стільки було рашистської символіки, що навіть через тиждень після звільнення приїжджали люди з СБУ і питали, чому в Будинку культури атрибутика російська висить, — розповідає Зінаїда. — А тут велике приміщення, ми просто не встигли все повиносити. Питали про колаборантів, ходили до діда, який показував дорогу на Ізюм, до тієї, що самогонку руским продавала, до діловода нашої, яка на співпрацю пішла. Колаборантів в селі може людей зо двадцять, а всього живе в нас 260 людей. Тих, хто відкрито співпрацював з росіянами ми знаємо усіх. Я уже втомилася розказувати, боротися, щоб щось здвинулося. Думаєте, вони Росію не чекають? Я не повірю ніколи. Одна справа, що вони щось робили, коли окупація була. Інша, що вони тепер ходять за українською гуманітаркою і ще й брешуть, що їм не додають, що все не так.

— І оце миритися з ними? — питає Ніна. — Це може ще треба було, щоб Зеленський став на коліна перед рускими та сказав: “Ласкаво просимо в Україну”? У мене в хаті побитий забор, вікна, осколки ракет летіли. Дочку ледь не поранило міною. То з ким мириться? Їх треба наказать. Та думаю, вони самі себе накажуть.

Допомагає розвантажувати машину з хлібом Анатолій. Він виконує обовʼязки старости Підвисокого. Колись, ще до децентралізації, був селищним головою. Потім старостою обрали іншого чоловіка. Коли Підвисоке окупували росіяни, староста ще якийсь час залишався в селі, але пізніше виїхав, а після звільнення не повернувся. Тоді голова громади, до якої належить Підвисоке, запропонував Анатолію займатися в селі гуманітаркою та іншими поточними проблемами. Анатолій погодився. Через кілька місяців його призначили на посаду виконувача обовʼязків старости.

— Одразу після звільнення ніхто в селі не конфліктував, — каже Анатолій. — Здавалося, що війна здружила нас. Але зараз уже я б сказав, що помилявся.

Анатолій під час окупації жив у Підвисокому з дружиною. Ще 24 лютого він поїхав в Харків, забрав звідти дочку, бо місто вже обстрілювали російськими ракетами. Він і не думав, що село швидко опиниться в окупації.

— Росіяни ходили вулицями й хатами, але тим, що я колись був головою села, не цікавилися, — говорить Анатолій. — А зараз доводиться вислуховувати багато нарікань. Комусь гуманітарка не така, комусь я не такий. Один колаборант написав на мене скаргу, що йому не дають допомогу. Коли тут росіяни були, я як не їду через їхній блокпост, він там сидить. Туди їдеш — сидить, назад — сидить. Чого ти сидиш? Значить чоловік співпрацював, міг розказувати, хто куди їде, хто де живе. А як наші в село зайшли, то ходив у військових їжу брав. Він що нужденний? Їсти нема чого? Потім скаржився, що йому не дають гуманітарку, хоча йому жодного разу не відмовили. Але скарги я знаю, хто пише. А одного разу дзвонили з невідомого номера і питали: “А ти не боїшся, що Росія повернеться?”

Чотири тисячі триста девʼяносто один

— Рашистам хліба не давати! — вигукує низенька жінка в білій хустині з черги по хліб. На її вигук черга схвально гуде, але, здається, в хлібі нікому не відмовляють. Люди знають, що гуманітарку отримають усі, незалежно від місця в черзі і політичних поглядів.

Низенька жінка в білій хустці ходить між людей і роздає маленькі квадратні папірці. В руках тримає заламіновану табличку. І на табличці, і на папірцях однаковий текст: “Підтримайте електронну петицію 186778 Про присвоєння звання Героя України (посмертно) військовослужбовцю ЗСУ солдату нашому земляку з с. Підвисоке Жирновому Олександру Володимировичу, який загинув під Бахмутом”.

— Це ваш син? — запитую.

— Ні, зять, підпишіть петицію, — відповідає вона і йде далі роздавати папірці.

Її дочка Анна, вдова Олександра Жирнового, живе неподалік від Будинку культури. З чоловіком вони були разом понад двадцять років.

У вітальні їхнього будинку на невеликому столику стоїть фотографія Олександра, грамота за бойові заслуги, лежать поминальні цукерки. Поруч, на кріслі, складені два чисті комплекти військової форми — випрана зимова, у якій був Олександр в день загибелі, і літня, неношена. Зверху на одязі лежить кепка з вишитим тризубом.

— В молодості ми разом гуляли в одній компанії, його мати — це моя хрещена, — розповідає Анна. — Коли я вийшла за нього заміж, мені було 18 років, а йому — 21. Він тільки з армії повернувся. Потім у нас народився син, Андрій, йому зараз 19 років. Після армії Саша працював в селі трактористом, разом з моїм батьком. А чотири роки тому здійснив мрію — придбав трактор. Він дуже любив працювати на землі. Друзів мав багато, всіх в селі поважав і допомагав. З сином у нього були особливі стосунки. Вони їздили на рибалку, ремонтували мотоцикл “Мурашку”. Син його дуже любив.

24 лютого, коли росіяни запустили перші ракети на Харківщину, Олександр ще був вдома і ремонтував трактор. Але вже 25 лютого забрав речі й поїхав у військкомат в Ізюм. Наступного дня росіяни заїхали в Підвисоке. Так Олександр опинився з однієї сторони фронту, а його родина — з іншої.

— Коли перша колона росіян зайшла, вони розселялися селом, не запитуючи можна чи ні. Орки заїжджали до нас у двір. 12 бензовозів стояло за хатою. Я ходила тільки в садок за дровами, сина з хати не випускала взагалі. Саша дзвонив сам, коли в нього був звʼязок по супутнику. Казав, що поряд. Говорив, не бійтеся нічого, що скажуть — віддавайте.

В селі, крім близьких родичів, знав, що Олександр поїхав на війну лише тодішній староста села, який відвозив Олександра в Ізюм. Усім, хто запитував в Анни, де її чоловік, вона відповідала, що поїхав на заробітки у Польщу.

28 вересня, вже після звільнення села, Анна вперше за пів року побачила чоловіка. Олександр приїхав на півдня провідати родину. Так він приїжджав ще три рази. А 27 листопада його підрозділ вирушив на схід.

— Те, що він був під Бахмутом, я знала, — говорить Анна. — Він написав есемеску: їдемо на донецький напрямок, але про населені пункти говорив здогадками. Де конкретно він був ми дізналися вже як отримали документи від військкомату про його загибель.

Олександр був кулеметником. Разом з двома побратимами працював на СПГ. 6 лютого він подзвонив Анні й сказав, що наступні два дні не зможе телефонувати, бо там, куди він іде, немає звʼязку. 7 лютого подзвонив і сказав, що все склалося інакше і туди, куди вони планували іти, вони не йдуть. 8 лютого повідомив, що в нього усе добре. А 9 лютого Анна дзвінка від чоловіка не дочекалася.

— 10 лютого мені зателефонували з військкомату і сказали, що чоловік загинув при виконанні військового обовʼязку. Я не повірила. Вони відповіли, що дані перевіряються. Ну то перевіряйте, чого ви дзвоните і розповідаєте хтозна-що. Але потім подзвонив Сашин брат, який теж служить, і сказав, що це правда. Мінометний обстріл. Один побратим досі в лікарні, один уже повернувся на війну. А Саша загинув.

Олександра привезли в рідне село 14 лютого. Похоронну процесію організував військкомат. На прощання вийшли не лише мешканці Підвисокого, а й люди з інших сіл громади.

— Його ховали в новій формі. Людей було багато, квітів було багато. Але він уже мовчав, — говорить Анна. — Після похорону ми з родиною вирішили, що така людина не може просто так піти, що треба аби по ньому щось залишилося. Хочемо, щоб йому посмертно присвоїли звання Героя України. Тому запустили петицію.

— Скільки вже голосів зібрали?

— Чотири тисячі триста девʼяносто один, — відповідає Анна.

Анна знає і про сільських колаборантів, і про конфлікт в селі, і про помальовані паркани. Але зараз їй не до того. Нині вона хотіла б, аби чоловікові присвоїли звання Героя України та для цього їй бракує ще понад 20 тисяч голосів.

— Є такі люди в селі, які співпрацювали з росіянами в окупації, але може мене від цих історій ще бережуть, — говорить Анна, проводжаючи мене. — Але ви вже, мабуть, чули історію про діда, який показав росіянам, де дорога на Ізюм? То це Сашин дядько.

Дорога на Ізюм

Олексій Степанович виходить з двору свого будинку в яскраво-червоній шапці, відкриває хвіртку і ціпком показує на розмальований паркан. Це його будинок перший на вʼїзді в село з великим намальованим пенісом. Були тут літери Z і V, але їх вже зафарбували.

— Обписали забор, не знаю, нащо, — говорить він. — Каменюками дітвора кидалася, ще сусідці писали щось на паркані. Звідки я знаю чого. Колаборантом мене називають? Хай називають як хотять. Коли Росія приїжджала, вся вулиця годувала росіян, бензин міняли, папироси брали, консервацію. У мене бабушка в постелі лежить, солдати давали лікарства. За рахунок них ми й виживали. На російському блокпосту мене бачили? У нас світла не було, газу не було, води не було. Я до них по воду їздив, взяв возик і там чекаю, поки мені воду наберуть. Як би ми прожили?

Про те, що односельці звинувачують його в тому, що він показав росіянам дорогу на Ізюм, Олексій Степанович також знає. Але має власну версію подій.

— Їду я від магазина на велосипеді, — вигукує Олексій Степанович. — А в мене одне око зовсім не бачить, друге тільки на 20 процентів. Бачу на дорозі здорова машина, “Урал”, я давай обʼїжджать, а там яма. Я з велосипедом падаю в ту яму набік. А ці їхали позаду машиною, хлопець з кабіни виліз і питає, куди йому на Ізюм. Я махнув — туди. А сам лежу і думаю, що я їм нарозказав, де ту дорогу показав. Мене потім сусідка підняла. Навіть свідок є!

— Не шкодуєте, що ви в селі прожили до старості, але запамʼятають вас як людину, що показала росіянам дорогу на Ізюм? — запитую.

— Як вам сказати, жалію я чи ні? Я ж вам сказав, як показав! Що мені жаліти? Мені 85 год, я своє отжив, — каже Олексій Степанович. — Не живемо, а виживаємо, та і все. Наробив нам той Путін горя. Якби война кончилася, то було б лучче. А так вона наново затягується. Там бомблять, тут бомблять. Ви думаєте, я радий війні, чи що?

— А про те, що ваш племінник на війні, ви знали?

— Знав, чого ж не знав. Але на похорон до нього не пішов. Хотів піти, так мене ж заклюють. Я вийшов на вулицю, постояв і все. Але хлопця того я поважав. Погиб хлопець на війні. У Бахмуті.

— А хто його вбив? — запитую я.

— А по чом я знаю?

— Росіяни вбили?

— А по чом я знаю, хто його вбив?

Дружина Олексія Степановича виглядає з вікна і періодично щось вигукує до чоловіка. Вона з будинку не виходить. Він сам кілька разів запрошує нас до хати, а коли ми відмовляємося, розвертається і йде додому.

— А оце все, — він ще раз показує на помальований паркан і киває в сторону будинку навпроти свого, — вона колотить. Зуб у неї на мене.

Її звати Любов Григорівна і вона живе через дорогу. Колись давно її сестра вийшла заміж за Олексія і з того часу вони живуть в будинках навпроти одне одного.

Любов Григорівна — мати загиблого Олександра Жирнового. Вона пускає нас до хати, сідає за столик біля вікна і першим ділом пригощає поминальними цукерками.

— Що він вам сказав? Що ми гроші збираємо і купуємо фарбу, щоб діти на парканах зетки малювали? Нащо він мені здався? У мене своє горе. Онучка 22 роки зі своїм чоловіком на фронті, син загинув, — говорить Любов Григорівна. — Тільки прийшли орки, він на другий день завантажив возик мішками й попер прямо до них. Ходив кожен день, як на роботу. А як українці прийшли, виходив до них за руку вітався, кави, чаю пропонував. Але ж він і руських так вітав!

— Ми не слідкували за ним щодня, але вони з руськими точно ходили тут балакали, що більше не буде українських грошей, тільки російські. Танки проводжав, ходив з руськими по хатах і агітував записуватися на 10 тисяч грошей російських, — продовжує Любов Григорівна. — Як літаки російські літали, казав: дивіться, це наші хазяїни літають! Балакали хтозна-що.

Коли росіяни заїхали в село, вони розселялися по хатах, ставили у дворах свою техніку. Заїхали у двір і до Любові Григорівни, попросили ключі від підвалу і там ховалися. До хати вона військових не пускала.

— Я рускіх боялася, як вогню. Один стукав мені в шибку і казав: “Бабка, нє спать, ми не спимо щас, а ви осєнью в сараях спать будете”. Приємно? А якось просилися в хату погрітися. Кажу, у мене не топиться. А в самої душа горить, не дай Боже, зараз наставить автомат, я і сина не дожду.

Про те, що син пішов на війну Любов Григорівна спершу навіть не знала. 24 лютого прийшов до неї, розповідав, що їздив на перепідготовку. Мати попросила сина тоді сказати прямо, чи йде він служити, чи ні. Олександр відповів, що повістки ще немає, але він резервіст першої хвилі. А наступного дня поїхав у військкомат до Ізюма.

— Його похорон я памʼятаю смутно. На другий день ніби пʼяна була, — говорить Любов Григорівна. — Але ні сестра, ні її чоловік на похорон так і не прийшли. Так, ми в давній сварці були, але то ще до війни, пусте. А коли син загинув, сестра навіть не подзвонила. Це ж яке серце треба мати? Але вони багаті, розумні, зарозумілі. Мене за свою не вважають. Тільки чим багаті? Отими крашанками на паркані? Стидоба.

Зі свого вікна Любов Григорівна показує вікно хати сестри. З 24 лютого вони жодного разу не розмовляли.

— У мене туга така, що дитини немає. Онука на війні. Я ввечері тільки й чекаю від неї дзвінка. Поїде після навчання чи під Бахмут, чи під Купʼянськ. Як не дай Боже, орки знову прорвуться сюди, нам труба. Знесуть село. Тому я б хотіла, щоб усі колаборанти не залишилися не наказані. Хоча б якийсь штраф. Щоб знали, що батьківщина — одна.

Сини

— Я народився тут. Коли мені був рочок, мама поїхала на Донбас. Там родився мій середній брат. Потім ми повернулися. Але брат зараз живе в Торезі, його там призвали в армію “ДНР”. Коли вони тут проїжджали в Ізюм, він сказав своєму командиру — проїжджаємо повз батьківський дім, відпусти на деньок.

— І що я мала вдіяти? Сказати, я тебе чотири роки, синок, не бачила. Пішов геть?

— А я не бачив його вісім років.

— Толя, ми зараз добалакаємося, що нас посадять.

— Мама, та тут як сажати, то все село.

Мама — це Людмила, що живе за два двори від будинку Олександра Степановича. Анатолій — її старший син. Він мешкає в Ізюмі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, з власною родиною опинився в оточеному місті посеред бойових дій.

— Найстрашніша ніч була з третього на четверте березня, — розповідає Анатолій. — Ми були вдома, не в сховищі. В підвалі просиділи годинку, але зрозуміли, що краще вже вмерти від вибуху, ніж замерзнути. Нас було пʼятеро, включно з моїм маленьким сином. Розстелили матраци в коридорі й так лягли. Бомбардування було таке, що коли затихало на 10-15 секунд, то вважалася тиша. Будинок хилитався, двері на петлях ходили ходуном. Нам пощастило, що тільки один осколок в дах прилетів. Хотіли виїхати, але машина є тільки у батьків. Вони в Підвисокому, ми — в Ізюмі, а Ізюм був заблокований на вʼїзд.

— А потім вони прислали есемеску: “Ми живі”, — розповідає Людмила. — Тричі я намагалася їх забрати. На третій раз прийшла тут в комендатуру до луганчан, впала на коліна і благала дати мені супровід, щоб я забрала сімʼю з Ізюма. Вони дали. Так ми вивезли їх у Підвисоке.

— У рускіх питань до нас не було, — говорить Анатолій. — Які можуть бути питання, якщо це вони допомагали нас вивезти? Якщо мама сама прийшла до них просити врятувати її дітей і дати супровід?

Паркан Людмили, так само як іншим, кого в селі вважають колаборантами, розмальовували російською символікою, закидали брудом, в дах кидали каміння. Коли Підвисоке звільнила українська армія, в село кілька разів приїжджали спецслужби з перевірками — опитували людей, шукали колаборантів. Заїхали й до будинку Людмили, який також розташований на центральній вулиці. У селі казали, що під час окупації вона варила самогон і продавала його росіянам.

Правоохоронці під час перевірки побили запаси самогону, що лишалися у Людмили. Але на цьому все не закінчилося, бо ще в селі кажуть, що один з її синів стояв на російському блокпосту під час окупації.

— Нас жило в хаті вісім душ, — говорить Людмила. — А потім же хтось з добрих людей сказав, що я варила самогон, що в мене є баня. Ну як баня — кібітка, буржуйка і душ для нас із дідом. Я міняла самогон на продукти, медикаменти й тепер вийшло так, що я сепаратистка. Вони приїжджали митися до нас. А що я можу проти автоматів? Мені на телефон приходили повідомлення: не вступайте в конфлікт з озброєними людьми. Так що — як у мене двоє малих дітей в хаті, дід з костильом, дві баби старих, то я буду на рускіх бочку перти?

— А потім приїхав брат. Його відпустили сюди, до мами, — каже Анатолій.

— Він жив у Торезі. Виліз з шахти, а там їх уже воєнкоми шукали, — розповідає Людмила. — Здавайте жетони, завтра з речами. І куди ти пригнеш?

— З братом ми спілкувалися після звільнення, — говорить Анатолій. — Зараз він уже не служить, його комісували за станом здоровʼя. СБУ також приїжджало спілкуватися зі мною. Питали, чи є брати, сестри. Я кажу, сестра є і два брати на Донбасі. “ЛНР”? Кажу, ні “ДНР”. “А брат тут служив?” — “Так, служив”. Ну як служив, сторожом був на блокпосту з автоматом. Ще трохи попитали про братів і все. Але вони вже на той момент звісно все самі знали.

— Мені боятися нічого, — каже Людмила. — Я ні на кого пальцем не показала, нікого не здала. А через те, що я комусь не подобаюся, виїжджати не буду.

— Я не ображаюся, що нас в селі називають колаборантами, — говорить Анатолій. — Це здалеку здається, що була війна, десь стріляли й все. А воно трохи не так було. Потім люди зрозуміють.

— Що ми виживали як могли, — підказує Людмила. — Нехай, перелемелиться.

Тетяна захворіла

Єдина людина в Підвисокому, яка отримала підозру в колабораціонізмі від слідчих — Тетяна Токар. Колись вона була депутаткою Борівської селищної ради, до повномасштабного вторгнення — діловодом Підвисочанського старостинського округу, а під час окупації пішла на співпрацю з росіянами.

Поговорити з Танею так і не вдалося. Двері вона не відчинила, телефоном спілкуватися відмовилася. Але про саму Тетяну говорить усе село. Розповідають про неї й біля Будинку культури, в черзі за хлібом.

— Я була біля сільради, коли приїжджав представник руського міра з Борової й представляв Таню як нову старосту села, — каже Ніна. — Народу було страшне, бо вони привезли медсестру — давали по 10 таблеток парацетамолу і 10 таблеток від тиску. Представник спитав, чи згодні ми, аби Таня була старостою. Ніхто не протестував, бо бумажка була вже готова. А потім Таня почала збирати паспорта на пенсію. Яку пенсію? Прийде Україна, віддасть мені пенсію. А якщо не прийде, то як десь буде хоч кусочок України, я туди рачки полізу.

— У мене син з 2014 року в АТО був і з першого дня від 24 лютого поїхав на війну, — розповідає Катерина, мовчазна жінка, що сидить на лавці поруч з Ніною. — Таня подала списки всіх, хто служив в комендатуру в Ізюмі. А як я це взнала? Бо моя знайома в тій комендатурі працювала прибиральницею. Вона подзвонила моїй сестрі й спитала, чи немає в Підвисокому Петрушів, що в АТО служив, бо як є, їм треба кудись утікти, бо прийшли списки. А через два дні до мене приїхали чечени, обшукували хату, сарай, стріху, стріляли мені під ноги. Шукали сина, погрожували. Я так потім з Танею і не говорила. Про що? Мені й так погано, бо до сина місяць не додзвонюся. Вже як Ізюм звільнили, ті списки знайшли. То як ви думаєте, хто їх їм дав?

— Росіяни прийшли до неї, бо вона хотіла влади, — говорить Зінаїда. — Наш староста виїхав, а Таня стала сама до руських ходити, просити, щоб зробили світло і газ, зверталася в комендатуру в Ізюмі. Думаю, вона їм сподобалася. А потім почала збирати паспорти, щоб давали гуманітарку. Але я не розумію, навіщо це все було? Прийде Україна і робили б тоді уже все. У людей запаси були, їжу на вогнищах готували у дворах. Ніхто не вмер би. Коли перший раз українські есбеушники приїжджали, Таню вдома не знайшли. Вже потім була поліція, їй вручили підозру. Таня стала ходить по селу і збирати підписи, що вона не колаборантка. Скільки вона тоді підписів зібрала, не знаю. Знаю, що людям казала: у вас світло, газ було, гуманітарку отримували — підписуйтеся. А бабушки там хіба бачили, за що вони підписи ставлять?

— З Танею ми спілкувалися, разом їздили на базар до війни, — каже Марія, підходячи до жінок. — Але коли вона до влади прийшла, я їй сказала чесно: “Таня, ти заробляєш собі строк”. Вона мені сказала, що ні, що вона за Україну. Але не буде ж вона при мені казать, що за Росію?

— З Танею я спілкувалася як усі, — переконує Людмила. — І по хліб ходила, і по гуманітарку, і таблетки брала. Все село спілкувалося. Як українці вже прийшли, я бачила її пару разів, вона теж за гуманітаркою заходила — здрастє, до побачення і все. Поганого вона не робила нічого. Памперси важкохворим доставляла, вона поколотилася, щоб на підстанцію масло завезли, аби світло було. Я не вважаю, що вона великий преступник. Якби не вона була, був би хтось інший.

Будинок Тетяни навпроти Будинку культури. Чи не найбільший пеніс в селі намальований саме на її паркані.

— Ви до Тані? — питає в нас старенька сусідка, що сидить на ослінчику перед хатою. — Хтось каже, що її немає дома. Хтось, що вона захворіла, що в неї щось з серцем. Корів вони вчора відвели, може продали. На городі раніше її стрічала. Питаю, Таня, а шо воно далі буде? А вона відповідає: ніхто не знає. А чи вона хитро до мене поставилася, чи щиро, не знаю.

За кілька днів стало відомо, що корів Тетяна дійсно віддала на догляд іншим людям, а сама покинула Підвисоке.

— Війна для нас ще не кончілася, дітки, — говорить Таніна сусідка, дивлячись на сільський Будинок культури, від якого поступово, з хлібом у руках, розходяться по хатах люди.

Автор:  Анастасія Іванців

Джерело: Суспільне

"Замкнула проводка": у Росії спробували пояснити вибух у будівлі ФСБ у Ростові, росіяни не повірили