Викрадені діти: свідків злочинів російські воєнні злочинці намагаються не відпускати

Агентство Укрінформ розповідає кілька історій, як українські діти опинилися в Мордовії, Краснодарському краї та анексованому Криму. А ще – як і якими маршрутами через Москву, Білорусь та Європу їх повертають в Україну.

ПЕРЕВІРКА НА ДЕТЕКТОРІ БРЕХНІ ТА КАРЦЕР

Владиславу Руденку сімнадцять. Зовсім нещодавно херсонського хлопця з багатодітної родини вдалося повернути із тимчасово окупованого Криму. Вивезли його ще минулої осені спочатку в табір у Євпаторію, залякуючи, що виникнуть проблеми у мами, якщо син не поїде. Попередньо обіцяні 10 днів «відпочинку» перетворилися на два місяці. А потім хлопця без права вибору перемістили у тимчасово окуповане Лазурне, де змусили вчитися у так званій військово-морській академії.

До повномасштабної війни Владислав навчався у Херсоні в суднобудівному коледжі, займався спортом. Серед шести дітей у сім’ї хлопець є другим після найстаршої сестри, а найменшій зараз – 11 місяців. Тож про життя в сім’ї: «Дружно, але складно. Є обов’язок дивитися за молодшими і допомагати вдома».

Коли росіяни тимчасово окупували Херсон, їм треба було показати, як місцеві діти активно записуються у навчальні заклади, перетворені на російські. «У серпні минулого року до нас прийшов представник «влади» у цивільному із двома військовими у балаклавах і зі зброєю, тому я змушена була прийняти «настоятельную рекомендацию» записати дітей учитися. Ще один варіант пропонувався – виїхати. Я цього не могла зробити, бо перевізники брали 350-400 доларів за одну особу», – розповідає мати хлопця.

У жовтні під час обстрілу Дар’ївського мосту через ріку Інгулець, який сполучає дві частини ще окупованої тоді росіянами правобережної Херсонщини, загинула бабуся Владислава (тоді було 10 жертв). Це горе збіглося в часі з переміщенням хлопця, без дозволу мами, на «відпочинок».

Одразу після деокупації Херсона, мама подала дані про сина в розшук, заявивши, що неповнолітнього незаконно вивезли на тимчасово підконтрольні РФ території. Через кілька місяців була організована поїздка жінки за дитиною. Жодним чином ніде вона не могла проговоритися, що повертатимуться в Україну. За легендою, вони мали поїхати до рідні у Воронеж.

Навіть після того, як у Лазурному представники окупантів нарешті підписали документи, щоби мати мала змогу забрати Владислава, її двічі перевіряли на детекторі брехні, тримаючи у підвалі. І весь час при цьому були озброєні російські військові в балаклавах. Відпустили жінку з сином тільки після того, як вони на камеру сказали привезеним журналістам, що «в Росії добре» та «Україна нам не потрібна».

Це при тому, що Владиславу було непереливки на тимчасово окупованих територіях, адже хлопець не приховував що він «за Україну». Саме за це його покарали п’ятьма днями карцеру, а погрожували – відправити у психлікарню. Однак хлопець принципово відмовлявся від російського паспорта.

ПІСЛЯ ПОЇЗДКИ ЗА ДОНЬКОЮ ОЛЕСЯ ПРИНЦИПОВО ГОВОРИТЬ УКРАЇНСЬКОЮ

Кожна з історій викрадених дітей не схожа на іншу.

Олеся Савінська з Херсона теж змогла повернути в Україну свою незаконно вивезену 15-річну Софійку лише цієї весни. За довіреністю вона мала намір забрати від окупантів у тимчасово анексованому Криму ще двох зведених сестер. Повернулася одначе жінка в Україну зі своєю дитиною та Настею Бондаренко. А Владу Павлюк не віддали – незважаючи на те, що в очікуванні дівчини вони три дні провели в Євпаторії. Врешті їм сказали, що Влада ніби-то відмовляється повертатися на підконтрольну Україні територію, хоча особистої зустрічі з дитиною Олесі не організували.

Поїздка Олесі Савінської почалася 9 квітня і тривала півмісяця. Маршрут заслуговує на те, щоб сказати про нього окремо. Жінка поїхала спочатку в Київ, далі Польща – Білорусь – Росія – Краснодарський край – Крим. Поверталися знову через Білорусь. Про те, наскільки виснажливою й емоційно складною була ця подорож і взагалі всі ці місяці для Олесі Савінської, зайве й казати. До того російськомовна, приїхавши додому, вона принципово перейшла на українську.

Як дівчинка потрапила в цю халепу? До повномасштабної війни донька Олесі Савінської Софія у Херсоні жила в родинному колі між двох світоглядних полюсів. Бабуся – під 70 – по татовій лінії налаштована, м’яко кажучи, прорадянськи. (Батько Софії ще раніше помер, мама – у другому шлюбі). Коли Херсон окупували російські війська, свекруха пропонувала невістці, скажімо, йти працювати директором зорганізованої окупантами школи. Вона відмовилася.

А дівчинка жила у бабусі – звідти було ближче до школи. Ще на початку минулорічної осені, Софія прийшла на вихідні до мами і почала розказувати, що хоче поїхати у дитячий табір до Криму. Олеся була проти. Однак уже у жовтні, потайки, під впливом «доброї» бабусі», взяло гору підліткове: «Хочу! Усі їдуть!»

«Я потім уже дізналася, що Соня їхала туди на десять днів, а вийшло – на півроку. Дитина тепер каже, що сама писала заяву, ставила підпис. Вона в усьому прикриває бабусю, бо боїться, що ту «посадять у тюрму», – розповідає Олеся Савінська. Дівчина побувала у двох дитячих таборах у Краснодарському краї, в Анапі…

Перед Новим роком дівчина вперше написала матері, що хоче додому. І тільки наприкінці зими вдалося вийти на організацію Save Ukraine, яка займається поверненням дітей. Соня донині дуже мало говорить про своє перебування в Росії, тримається доволі стримано та замкнуто. Відомо, що у школі нові однокласники Софії глузували з неї, обзивали «хохлушкою», лякали звуками «повітряної тривоги»… А скаржитися було нікому. Вчителі закривали очі практично на булінг за національною ознакою.

ВИКРАДЕННЯ – НЕ ЕВАКУАЦІЯ

«Я посивіла за ці два тижні. Поки їздила за Аліною в Мордовію, стала старшою на десять років», – каже Світлана Попова, мама 15-річної Аліни Ковальової. Коли правобережну Херсонщину окупували російські війська, ця багатодітна сім’я жила у селі Новокаїри Бериславського району.

Дівчина часто бувала тоді у Євгенії К., яка співмешкала з російським військовим. Тож вони удвох малювали перед Аліною жахи, які нібито чинитимуть українці, коли повернуться на Херсонщину. Євгенія залякувала Аліну тим, що ЗСУ її вб’ють, бо дівчина спілкувалася з окупантами, брала від них якусь гуманітарку….

Коли Аліна вдома почала вмовляти матір виїхати, та заспокоювала доньку, мовляв, нікого наші не чіпатимуть. «Але вона вірила не мені, а Жені та тому російському солдату», – каже Світлана Попова.

На початку листопада 2022 року, перед самим визволенням, Аліна погодилася їхати з Євгенією, потайки взяла з дому копію свого свідоцтва про народження.

…Нещодавно на брифінгу в Укрінформі Аліна Ковальова розповідала, як вони виїхали з Новокаїрів, як трохи згодом їх пересадили у військовий «Урал», що довіз до Каховки. «А потім уже автобусом їхали до Краснодара. З Краснодара поїхали до Джубги (селище міського типу в Туапсинському районі Краснодарського краю, – .). Там кілька тижнів пожили, і потім нас вивезли до Мордовії в місто Ковилкіно»…

Так дівчина опинилась на території країни, що продовжує знищувати Україну, за тисячі кілометрів від дому.

Ще 5 листопада дані про дівчину внесли до системи індивідуального обліку – реєстру Російської Федерації, в якому містяться відомості про отримувачів соціальних послуг. Тож у Мордовії Євгенія К. швидко оформила над Аліною «тимчасову опіку». Це додало фактично викрадачці дівчини 10 тисяч «опікунських» рублів.

Уже 15 грудня 2022-го в Аліни взяли відбитки пальців, а 2 березня 2023 року видали російське свідоцтво про народження. Тобто йшла активна підготовка для того, щоб надати їй російське громадянство. І добре, що мати встигла вчасно вивезти доньку з РФ, хоча майже півроку рідня не знала, де знаходиться дитина. Вийшла на Аліну старша сестра через сторінку викрадачки у соцмережі. Однак коли з Аліною спробувала поспілкуватися мама, Євгенія розбила телефон дівчини… А коли зрозуміла, що мама таки їде за донькою, то віддала Аліну до притулку – щоби не спілкуватися з пані Світланою й уникнути відповідальності. Бо було й таке, що Євгенія навіть руку піднімала на дівчину…

«ЯКЩО ВАШУ ДИТИНУ ПРИМУСОВО ДЕПОРТУВАЛИ НА ВОРОЖУ ТЕРИТОРІЮ…»

Ця фраза стосується батьків 19 484 українських неповнолітніх громадян, про примусове переміщення яких із 24 лютого 2022 року у Російську Федерацію та на тимчасово підконтрольні агресорові території повідомляє сайт «Діти війни». Але це інформація лише про тих, кого уже намагаються повернути.

За повідомленням українського Національного інформаційного бюро, за даними з відкритих російських джерел, з України депортовано 744 тисячі дітей. Хоча країна-агресорка вустами високопосадовців цинічно називає ці злочини – «порятунком».

«Сьогодні ми можемо сказати, що зло має ім’я, і це – Російська Федерація, – підкреслює уповноважена Президента з прав дитини Дар’я Герасимчук. – На сьогодні під час війни порушені абсолютно всі права дитини. Під час будь-якої війни страждають діти, але те, що відбувається в Україні, не можна описати словом «страждають»…

І це справді так. Немає слів, які передали б увесь біль, усі страждання викрадених дітей, батьків, які місяцями нічого не знають про їхню долю, випробування, які не кожному дорослому під силу і які випали на долю дітей. Кожна з цих трагедій має бути розслідувана, і ворог має відповісти за кожну. Поіменно.

cripo.com.ua