Яка доля чекає росіян у Криму після деокупації

Юлія Журба
19 июня 2023
2193

Правосуддя

Яка доля чекає росіян у Криму після деокупації

Згодом про цей вибір він казав таке: “Життя сприяє порятунку від ілюзій. Компартія мала дефіцит молодих кадрів, і тому на мене покладалися певні очікування. Але вже в ті часи на тлі проросійського фанатизму КПУ я вважав Росію імперіалістичною державою й не бачив сенсу у возз’єднанні з нею. Зрештою я зрозумів, що жодною боротьбою за справедливість у Компартії не пахне, втратив усі зобов’язання перед нею і припинив усі відносини з нею”.

Після демобілізації у 2015-му Лешан приєднався до редакцій кримських ЗМІ, які були змушені залишити півострів через російську окупацію – був редактором стрічки новин сайту Чорноморської телерадіокомпанії, згодом – кореспондентом “Центру журналістських розслідувань”. Заснував ГО “Українська оборона”.

Із журналістикою Євгеній Лешан не поривав, навіть пішовши на фронт. У 2022-му він зробив це знову. Вже 24 лютого на його фейсбуці з’явився лаконічний допис: “Ну шо, до зброї”.

Євген Лешан в ЗСУ. Фото 2022 року

Але наразі Євгенові стосунки зі зброєю поставлені на паузу. 5 червня 2022 року Лешан був дуже серйозно поранений під Харковом, в районі Дементіївки. “За три тижні мене відправили в Німеччину, і я досі тут, в Німеччині, ходжу на милицях, і ще довго буду ходити на милицях”, – пояснює військовослужбовець, який зазнав важкого ушкодження ноги.

Про свої пригоди в німецьких лікарнях і про спілкування з тамтешніми лікарями Євгеній Лешан “Швейк” пише до фейсбуку чудові гуморески. “Я поки живу моментом і ділюся з людьми враженнями”, – каже він. І досі співпрацює з “Центром журналістських розслідувань”: “Не так часто, як хотілося б, але ми, наприклад, зробили серію оглядів кримських військових об’єктів, яка стала базою для створення інтерактивної мапи“. У такий спосіб Лешан разом з колегами сприяє цвітінню української “бавовни” на цих об’єктах.

Євгеній Лешан на лікарняному ліжку

Але в цьому інтерв’ю журналісти видання “Новинарня” говорили з ним здебільшого не про теперішній час. А про те, як на Кримському півострові склалася ситуація, котра у 2014-му призвела до його захоплення росіянами і як складатиметься його доля далі – після перемоги і деокупації.

Як “найбільш совковий” Крим опинився в незалежній Україні

– Ти народився в Криму. На референдумі 1991 року лише 54% мешканців – найменше порівняно з рештою України – проголосували за вихід з СРСР. Якби ти охарактеризував настрої кримчан того часу, коли вони опинилися в незалежній Україні?

– Коли ти кажеш, що “лише” 54% кримчан проголосували за незалежність України, то я б виправив: не “лише”, а аж 54%. Бо це був дуже великий показник для тодішнього Криму. Адже Крим був один із найбільш “радянських” регіонів Радянського Союзу. Журналістка Тетяна Коробова згодом називала Крим “краєм неляканих совків”, і це дуже характерне визначення для Криму.

У Криму найбільше боялися змін, і цей страх перед змінами використовувала тодішня владна номенклатура. І коли почалися розмови про можливість становлення незалежної України, люди боялися, що Кримом рулитиме Київ, адже центром психологічно вважалася Москва.

До речі, саме в такий спосіб постала Кримська автономна радянська соціалістична республіка. Цей проєкт фактично спустили “згори”, це був номенклатурний спосіб створення автономії. Він був покликаний випередити спроби кримських татар виступити за створення національно-територіальної автономії.

Євгеній Лешан на лікуванні в Німеччині з американським генералом Беном Годжесом, 2023 рік

Попри все, більшість кримчан у 1991 році проголосувала за незалежність України – це означало, що радянський проєкт остаточно себе дискредитував. Звісно, далеко не всі, хто голосував за незалежність, виступали за розрив із Росією, за українізацію. Дехто розраховував на збереження найтісніших зв’язків із Росією.

– А яке місце тоді займали кримські татари ? У 1989-му почалося їхнє повернення на півострів із “самозахопленням” землі. Чи не стало помилкою Української держави, що цим поверненням вона не займалася цілеспрямовано?

– Говорити про присутність кримських татар у політичному житті не доводиться. В суспільному їхній фактор був досить відчутним, але повернення їх до Криму тоді сприймалося як небажане. І мешканцями півострова, і владою. Мешканці Криму кримських татар не знали, вони їх не розуміли, боялися і не довіряли їм. Радянська байка про співпрацю кримських татар з німецькими окупантами як про причину депортації була дуже популярна. При цьому мешканці Криму все ж усвідомлювали, що депортація була і жорстокою, і несправедливою, і якщо кримські татари почнуть вимагати повернення всього, що вони втратили,  це змінить багато чого для дуже багатьох людей.

– Тобто були побоювання, що кримські татари щось відберуть?

– Навіть більше. Бувало, і я дуже добре це пам’ятаю, як вкидали чутки, нібито кримські татари прийдуть різати росіян. І кримчани виходили по дворах чергувати на випадок, якщо справді хтось прийде різати.

Між тим кримські татари ні з ким не хотіли конфліктувати і не робили цього. Так, їм потрібна була земля, бо влада жодних кроків для розселення кримських татар не робила і житла їм не надавала. Тому, щоб не жити просто неба, вони займали землю і будували собі хатки.

Безумовно, ігнорування кримськотатарських проблем владою України було кричущим. Та я думаю, що влада, мабуть, свідомо обрала таку позицію – бо вона боялася підсилення кримських татар. Поки кримськотатарські спільноти були обмежені в правах через відсутність громадянства, ця проблема також не вирішувалося. А їхні вимоги обмежувалися саме вирішенням питань щодо виживання.

Очевидно, що для виділення землі кримським татарам її треба було взяти в колгоспів-радгоспів, у підприємств, міст та селищ. І обираючи між невдоволенням кримських татар та невдоволенням російськомовної більшості Криму, влада робила очевидний вибір на користь підтримки інтересів більшості й обмеження кримських татар.

– Посада президента Криму і радикально проросійський Мєшков на цій посаді, який запросив в уряд АРК громадян Росії – це помилка номер два? Чим керувалися тодішні керівники України, Кравчук і Кучма, дозволяючи подібний експеримент?

– Тоді Києву було не до Криму. Тоді виникла купа страшних проблем з економікою, інфляцією, зупинкою виробництва. Це ж середина 90-х, тобто треш і нестабільність. Президент Кравчук після масових протестів був вимушений ініціювати дострокові вибори, на яких переміг Кучма. На цей час і припадають згадані тобою події в Криму. Коли центральна влада слабка, а регіон почав сам формувати бачення, якою має бути автономія і де проляже межа повноважень. Всю цю місцеву політику в Криму було віддано місцевим елітам, а ті й розгулялися.

Передвиборча листівка Юрія Мєшкова, 1995 рік

Але згодом вони самі пожалкували через Мєшкова. Бо почався цирк некваліфікованих, агресивних аматорів. Цей проросійський сепаратистський проєкт не спрацював на повну, бо фінансувався місцевими кримінальними угрупуваннями – були тоді такі “Башмаки”, “Сейлем” та інші. Поміж них виникли очевидні тертя – хто контролює гроші і кому що належить. Політично ж це вилилося у конфлікт між Мєшковим, його групою і більшістю Верховної Ради Криму.

– Дивно, що Росія не скористалася моментом для окупації вже тоді.

– Поки Крим взагалі був паралізований цим безладом, Росія, мабуть, була неготова втручатися. Вона очікувала більш успішних дій від своїх кримських партнерів. А поки Росія чекала, Україна втрутилася – вигнала Мєшкова і перезавантажила всю систему влади в Криму. Повноваження автономії були значно урізані, але водночас контроль за місцевими представницькими і виконавчими органами зберігала місцева еліта.

Питання автономії

– Але дивись, Мєшков – це 1995 рік, а спроби відокремитися Криму від України мали місце й до цього. Маю на увазі 1992-й, коли був проголошений акт про незалежність республіки, який не визнала Верховна Рада. Виглядає на те, що автономія була й справді такою собі міною уповільненої дії. Погоджуєшся?

– Те рішення, про яке ми зараз говоримо, було популістичним, і крім того, це було намацуванням меж дозволеного. Цю автономію контролювала відкрита для російських впливів і дуже корумпована місцева еліта. Вона існувала, аби служити джерелом нестабільності і російського впливу в регіоні. Так було ще до проголошення української незалежності, і так тривало весь час.

– Напевно противники та прихильники Кримської автономії говорять про різні речі. Прихильники бачать Крим автономією татар. Противники – небажаним полігоном для проросійських настроїв. Як це узгодити? Яким взагалі, на твою думку, має бути майбутнє деокупованого Криму в Україні?

– Насправді з противниками і прихильниками все трошки складніше. Бо є прихильники оновленої адміністративно-територіальної автономії, є прихильники національно-територіальної автономії кримських татар, і є противники будь-яких автономій. І в кожного – своя мотивація, а ще свої страхи, фантазії тощо.

Зокрема, хтось бере підручник з математики і показує, що оскільки кримські татари в Криму становлять арифметичну меншість, то національно-територіальної автономії бути не може. Мовляв, досить і того, що їм дали статус корінного народу, дозволили співати “Güzel Qırım” і танцювати “Хайтарму”.

Дозволити кримським татарам співати «Güzel Qırım» і танцювати «Хайтарму» ще не означає подбати про розвиток цього народу та захист його ідентичності

На мій погляд, така позиція не просто примітивна, вона ще й підла та цинічна. Бо фактично це означає, що Росія понад 200 років знищувала кримськотатарський народ, зробивши його меншістю на власній землі, а ми цим скористаємося і замість того, аби вжити заходів з відновлення чисельності кримського народу, використаємо результати цієї імперської політики для фіксації наявного становища, отримаємо зиск від геноциду.

Останнім часом говорять, що на півострові має бути Кримська область, бо автономія – це ознака федерації, а Україна – унітарна держава. Але це не так.

Нещодавно Дмитро Раєвський, наш колега-журналіст, пояснював різницю: федерацію створюють суб’єкти, які частину власного суверенітету делегують федеральному центру. Автономія, навпаки, утворюється згори, зокрема й унітарним урядом, для більш зручного управління і розподілу повноважень через особливості економічного стану даної території і її географічного положення, національного складу.

Ніяким суб’єктом федерації автономія не є і федерацію не створює. Це просто особливий статус територій, які потребують особливих повноважень, не обмежуючи суверенітет центральної влади.

"Побоювання нового сепаратизму, тепер уже кримськотатарського – це пересмикування."  

Насправді, якщо дивитися прискіпливо і з повагою до визначень, у 2014 році в Криму не було ніякого сепаратизму, а була спецоперація Росії з окупації півострова. Адже без російських військ, які перебували та зайшли на Кримський півострів, жодної спроби відокремлення Криму не відбулося б.

Подивімося на Донецьк, Луганськ, на минулорічну Херсонщину та Запоріжжя – там не було жодної автономії. Але там все-таки пройшли фейкові “референдуми” нібито про “вихід з України” і “приєднання до Росії”. І все теж тому, що там були російські війська.

Євгеній Лешан в ЗСУ

– Словом, ти – прихильник автономії?

– Так, на мій погляд, національно-територіальна автономія потрібна, бо вона є найбільш ефективним інструментом відновлення прав кримських татар як корінного народу України. Це якщо ми дійсно ставимо таке завдання.

Але якщо ми хочемо, щоб кримські татари зникли, можемо проголосувати і за область. Можна навіть зробити кримськотатарську мову офіційною в цій області – і мова все одно зникатиме.

У так званій “республіці Крим”, проголошеній у 2014 році російськими окупантами, кримськотатарська мова є офіційною, але освіти кримськотатарської там майже немає, і все інформаційне поле – російськомовне.

Саме національно-територіальна економія дає кримськотатарському народу та його мові певний шанс. Бо розвиток мови – одна з умов збереження народу. І загалом у статуті Криму має фіксуватися інтерес народу як корінного на цій території, як народу, який є підставою для створення цієї автономії.

“Кримський главк СБУ цікавили в першу чергу не російські, а кримськотатарські рухи”

– За даними соціологічного опитування КМІС станом на лютий 2014 року, понад 41% кримчан хотіли до Росії. Що робити з цими настроями?

– Треба дивитися, як ставили запитання… Я зі свого боку пам’ятаю, що у 2013 році більшість кримчан висловлювалися за автономію в складі України.

Тут слід розуміти, що етнічні українці в Криму переважно були зросійщеним пострадянським населенням, з дуже розвинутими конформістськими навичками, з певною радянською ностальгією і з повним набором обивательських якостей, зокрема боягузтвом.

І от уяви Майдан 2013-2014 років. Що побачили в ньому кримські обивателі? Стихію, яка загрожує їхній стабільності. А що вони бачили у Києві? Послідовне намагання обмежити їхній вплив. Бо президент Янукович взагалі усунув кримські еліти від участі в кримській владі, призначивши головою уряду АРК спочатку свого ставленика з Донбасу Джарти, а потім – Могильова. Тобто кримчани не керували на той час навіть власною територією.

Мітинг у Сімферополі 26 лютого 2014

А що вони натомість побачили у російських військах, які з лютого 2014 року хазяйнували на кримських вулицях? Вони побачили силу. Силу, якій Київ тоді не зміг протиставити нічого. Ну, будьмо чесні, так? А обиватель між тим поважає силу. Та ще й російська пропаганда працювала саме на цей обивательський мотив. Мовляв, Росія – сильна, і все буде добре, бо ви тепер вдома і вас захистять. Обиватель, коли він наляканий, тане перед таким посилом.

– Підсумовуючи цю частину розмови. Що треба було робити центральній владі України в побудові стосунків з Кримом? І що не треба було робити категорично?

– Якщо слідувати науковому підходу і принципу історизму, то я не впевнений, що ситуація з Кримом могла скластися якось інакше. Бо погані рішення приймаються не завжди через брак розуму чи злий умисел. Часто їх ухвалюють через брак ресурсів і певні обставини.

Києву варто було ще у 1992 році у питаннях національно-територіальної автономії виступити гарантом прав кримських татар. І тоді ми отримали б в Криму владну еліту проукраїнську, з потужною базою серед місцевого кримськотатарського населення.

Але так не сталося. Бо очевидно, що номенклатурник Кравчук краще розумів номенклатурника Багрова, а не кримських татар.

Можливо, якби на президентських виборах 1991 року переміг Чорновіл, все було б інакше. Однак менталітет тоді був такий, що більшість довіряла Кравчуку, а не Чорноволу.

Другий момент: якби Україна домоглася виходу Чорноморського флоту з Криму, Росія втратила б дуже суттєвий інструмент впливу. Але українці не були настільки сильними, щоб протиснути таке рішення.

У 1995 році президенти України та Росії в Сочі підписали договір про розподіл Чорноморського флоту. Україні дісталася незначна його частина

А з помилок, які можна було б не допустити, назву таку: в Криму надто вільно почувалися різні групи російського впливу – від “казаків” до мерії Москви, яка постійно організовувала там потужні проросійські заходи, займалась роздачею “благ”.

Водночас кримський главк Служби безпеки України цікавили в першу чергу не російські, а кримськотатарські рухи – що вони робили “так”, а що робили “не так”. Це я з власного досвіду пам’ятаю, бо “Сбу в 90-х виходила на мене і намагалася залучити до співпраці, залякуючи саме “кримськотатарською загрозою”.  

Згодом, нагадаю, керівництво кримського СБУ значною мірою перейшло до ФСБ Росії.

І це на тлі того, що в нас не було нормальної інформаційної політики в Криму. Ми ж зовсім нещодавно почали самі собі розповідати, що таке Крим і чим була Росія для Криму та чим була Росія для України. Розповідати правду, а не казки про спільну історію і стратегічне партнерство.

“Війна почалася б уже тоді”

– Знайшла пару цікавих цитат із 2009 року на той час уже ексміністра оборони України, першого заступника голови секретаріату президента Юрія Єханурова. Він сказав, що після атаки Росії на Грузію “є питання по Криму”, тобто Росія має територіальні претензії до України, і це небезпечно. Також він зазначив, що в Криму “ідуть інформаційні війни”. Чому це всі пропустили повз вуха навіть за часів президента Ющенка?

– Нагадаю, що і для президента Ющенка, і для всієї його команди головним питанням тоді була ціна на російський газ, а не територіальні претензії. Ці претензії виглядали гіпотетичними, вони були десь на краю поля зору. А от питання газу і перекривання росіянами “труби” тоді були визначальними.

– Я знову зацитую Єханурова. Він як міністр оборони у 2007-2009 рр. їздив з інспекцією у Крим і заявив, що ЗСУ готові протистояти противнику, зокрема й наша ППО, а ЗСУ – на “доброму рівні”. Тобто сценарій війни все ж розглядався владою вже тоді?

– Скажу так: більшість наших міністрів оборони займалася продажем зброї за кордон, скороченням Збройних сил України і утилізацією боєприпасів. А після хазяйнування в Міністерстві оборони громадянина РФ Лебедєва ми мали лише тінь армії. Але навіть ця бліда тінь за підтримки добровольчих батальйонів змогла у 2014-му щось зробити.

– Тепер про флот. Так, якби ще у 1992-му Чорноморський флот СРСР вдалося перевести під контроль України або зобов’язати його покинути Крим, це докорінно змінило би ситуацію. На твою думку, який сценарій міг би бути вигіднішим – видворити флот з України чи заволодіти ним?

– Обидва варіанти – видворити флот чи заволодіти ним – були добрими. Але Україна не мала ні силових, ні дипломатичних, ні економічних важелів для досягнення чи то першої, чи то другої мети.

Якщо навіть припустити, що ми у 1991-1992 роках змогли б зібрати якісь сили, щоб захопити кораблі і портову інфраструктуру, ми не могли б примусити більшість офіцерів і матросів Чорноморського флоту перейти на службу України. А відсутність кваліфікованих військових кадрів дорівнювала знищенню флоту. Ну, і на мій погляд, Росія на такі кроки відповіла б у 1991 році силовим варіантом. Тобто війна почалась би вже тоді.

– У 1992-му Кравчук і Єльцин домовилися поділити флот навпіл, проте у 1995-му Кучма і Єльцин переділили його на вкрай невигідних для України пропорціях (18,3% кораблів нам і 81,7 % суден – їм). Чому так сталося – через газ, який ти згадував?

– В тому числі й через ціну на газ. А також через фізичну, силову нездатність України підтримати свої претензії на більшу частину кораблів.

“Розумніші виїдуть самі, не очікуючи застосування до них сили”

– Тепер змоделюймо ситуацію того, що буде після перемоги. Як вирішити проблему колаборантів і росіян, які понаїхали до Криму і в яких все так “душевно, по-домашньому“? Всіх за поребрик чи за ґрати?

– Тут, на щастя, юридично все зрозуміло: особи, які незаконно вʼїхали на територію України, зокрема й на територію Кримського півострова після закриття прикордонних пунктів у Керчі та в Сімферопольському аеропорті у 2014 році, мають бути видворені з території України із забороною в’їзду. Заборона в’їзду – це вже на розсуд СБУ, але, думаю, вона цілком може це зробити. Хто не захоче їхати добровільно, того видворять силоміць. Розумніші поїдуть самі, не очікуючи застосування сили.

Напис активістів “Жовта стрічка” в Криму

Більше того, оскільки правочини, вчинені за законами Росії на окупованій нею території, є нікчемними, вся та нерухомість, яку росіяни придбали в Криму після окупації, їм не належить. Претендувати на цю власність вони не можуть, а по компенсації нехай ідуть до свого уряду в Москві.

Якщо всі ці люди не просто жили в Криму, а служили в окупаційних силових чи адміністративних структурах, то для них теж краще вже зараз зникнути, ніж очікувати українського суду й ув’язнення.

– Чи не виникнуть після деокупації Криму непорозуміння з кримськими татарами?

– Якщо Україна розумно поводитиметься у кримськотатарському питанні, то все буде гаразд. Але навіть якщо влада поставить хрест на кримськотатарській автономії і запровадить Кримську область, це не призведе до відкритого протистояння українців і кримських татар. Хоча розчарування у кримськотатарському середовищі буде дуже сильним.

Бо, власне, кримські татари, на мій погляд, є єдиною послідовною, організованою проукраїнською силою на півострові.

Відмовившись від національно-територіальної автономії кримських татар, Україна вистрелить собі в ногу, на яку має спиратися. А цього допустити не можна.

Я сподіваюсь, що наша держава дослухається в тому числі до Меджлісу кримськотатарського народу. Він послідовно доводить, що ігнорування потреби кримських татар у національно-територіальній автономії не піде на користь Україні, на користь Криму, на користь всім нам.

– Крим іще не деокуповано, але деякі любителі ділити шкуру невбитого ведмедя кажуть: а давайте довіримо Крим Туреччині. Не в сенсі територіальної приналежності, а для потужних фінансових вливань – хай будують готелі, розвивають виробництво тощо. Нам треба таким чином залучати когось на півострів?

– Я думаю, що без потужного потоку інвестиції після закінчення бойових дій, які завдали страшних втрат, руїну ми не подолаємо. Це стосується загалом економіки, а не лише Криму, і не тільки курортної інфраструктури. Залучати інвестиції треба буде звідусіль, окрім Росії. Вона хай платить репарації, це зрозуміло і так.

Я не бачу підстав відмовлятися від інвесторів, але я так само не бачу, чому слід віддавати монополію на інвестиції до Криму саме Туреччині.

Тут потрібна зважена політика, а не преференції комусь. Хай заходять всі гроші, а ми будемо перетворювати їх на наш розвиток.

Автор: Наталія Лебідь

Джерело: “Новинарня“

"Замкнула проводка": у Росії спробували пояснити вибух у будівлі ФСБ у Ростові, росіяни не повірили