Бездомні партизани Чернігівщини

2019-го Микола Миколайович, як і раніше, не політичний діяч, домігся передачі на баланс ще й приміщень розформованої психіатричної лікарні в селі Левоньки, в глушині чернігівських лісів. Там залишився корівник і кілька полів: працетерапія на природі плюс добавка до харчування «в одному флаконі». Пральні машини, холодильники, телевізори, ліжка, матраци, навіть білу постільна білизна колишнє лікарняне начальство вивезло — до голих стін.

Центр не режимна установа, хоч хвіртка і замкнена на автоматичний замок. Скромний одноповерховий будинок із прибудовою. Телефонуєш — звучить Дассен, ностальгійна мелодія «Et si tu n`existais pas…» («Якби тебе не було…»). З вулиці сюди надходять виключно за власним бажанням, обмінюючи вільну волю на статус «клієнтів», розпорядок дня та «Загальні правила», наклеєні на дверях у спальних кімнатах. Жирним шрифтом виділено: «Забороняється вживати алкогольні напої та наркотичні засоби, перебувати у стані алкогольного та наркотичного сп’яніння». Те, що не можна виявляти агресію по відношенню один до одного і до співробітників, матюкатися, проносити вогнепальну зброю та вибухонебезпечні речовини, а також колюче-ріжучі предмети, набрано звичайним шрифтом.

Загалом термін перебування в центрі обмежений 90 днями. Але хтось сам зривається раніше терміну, когось після доповідних з боку адміністраторів про надто серйозні провини виставляють за поріг, а дехто затримується на роки.

Захисники Чернігова

З ночі 24 лютого 2022-го салюти з феєрверками стали неактуальними. На Чернігів впали перші російські бомби, а Микола Романов видав перший наказ воєнного часу: клієнтам не залишати центр до особливого розпорядження, адміністраторам (так іменують персонал) взяти клієнтів під особливий контроль. І всіх разом попередив про кримінальну відповідальність у разі протиправних дій щодо держави Україна, громадян України та майна. У відповідь вісім гостей різного віку, хоча зовсім молодих-здорових серед них не значилося, попросили бланки офіційних заяв. Подібна процедура тут була у порядку речей. Раз на тиждень можна отримати «звільнювальну» та відірватися на нейтральній території з пияком, якщо душа горить. Але рівно через добу – назад, у нормальному вигляді. Романов не ханжа, і джентльменську угоду сторони намагалися витримувати.

— Відразу зламати їхній спосіб життя нереально, директор має відчувати міру допустимого, — каже Микола Миколайович і наводить приклади. — На мене в кабінеті і з ножем кидалися, і з табуреткою. Людина на прізвище Тюряєв — начитана, з почуттям гумору, а почне вирувати, аж слина капає... Але я повинен для них залишатися авторитетом ( ): « Доцент сказав робити — робитимете!

А якщо без жартів, то, за словами Романова, він командир, у якого впевненість у власних діях як точка відліку. При цьому не боїться вимовити «дякую» або «вибачте», якщо виявився неправим. Так ось: у заявах 24 лютого писали зовсім не про веселих «увалів»...

Соціальний психолог центру Андрій Кошарний розшукав на моє прохання серед паперів пачку цих документів. Запропонував звернути увагу на каліграфічний почерк та достатню грамотність: не кожен, хто опинився на вулиці, спадковий бродяга.

— В інших громадянська позиція гірша, ніж у нас. І є цінності, які святі. Хоча я читав роботи психіатрів: каліграфічний почерк іноді симптом шизофренії. Знайшов Руслана заяву? Там вензеля, як у штабс-капітана якогось! - Додав Романов.

— Якщо з вензелями, завитками різними, то може й симптом, — уточнив Кошарний як фахівець. — А тут швидше розвиток закінчився після школи, і еволюція почерку теж

Двоє найбільш наполегливих «клієнтів» досягли бажаного. Захистили Чернігів у складі тероборони, потім знову написали заяви «Прошу прийняти…» та повернулися до центру. А трьох взяли служити у ЗСУ. Від командирів нарікань немає.

— Хлопці мені дзвонять, коли мають нагоду! — не без гордості зауважив Микола Миколайович. — Артеме, високий такий, дуже вмотивований, взагалі в десантно-штурмовій бригаді, у навчанні зараз.

Ті, хто залишився в центрі, розливали коктейлі Молотова на випадок прориву ворога в місто. Сам директор щодня мотався на машині по блокпостах зі свіжим хлібом із хлібозаводу (хто ж у Чернігові не знає можливостей Романова!) та молоком із ферми у Лівоньках. А його співробітники між авіанальотами ходили годувати мешканців сусідніх п’ятиповерхівок: шість підвалів-бомбосховищ, забитих людьми. Самотнім немічним старим, які приготувалися зустріти смерть якщо не від російської ракети, то з голоду, носили їжу просто в квартири. Стратегічний запас продуктів директор зробив до великої війни – будь здоровий! Та й з військовими контакт встановив. Вони ділилися з мирними гарячою їжею.

Хоча свого часу саме жителі мікрорайону грудьми стали на захист Святомиколаївської вулиці від безпритульних: «Не треба сюди тягти різний набрід!»

«Типові» люди

Будинок поділено на дві половини з окремими входами. В одній офіс, кухня, душова, пралка, склад з броньованими дверима, за нею незліченні скарби: пляшки з олією, ящики з тушонкою, макаронами, крупами, пачки прального порошку та миючих засобів, упаковки памперсів для дорослих. Інваліди в центрі – звичайна справа. Одного разу збіглося, що підібралися тільки лежачі.

Інша половина будинку – спальні кімнати з двоярусними ліжками та рушниками, що висять як під лінійку. Схоже на казарму радянського зразка. Запах, який до кінця не здатний убити навіть кварцювання. На вікнах подекуди смуги скотчу, щоби не винесло вибуховою хвилею.

— Пам’ятаю період наснаги, коли здавалося: ще трохи — і комунізм тут збудуємо, — каже Романов. — Килимки були, капці, квіточки у вазонах. Книги Стелаж великий стояв. Потім приходиш — і вітання… «Навіщо ламаєте, крадете? — питаю. — Все ж таки для вашої зручності!» Кивають головами… І хтось виламує у душовий кран.

— А решта не стримує? — питаю.

— Може, й стримують. Але закаркання душі саме так проявляється. Прийняв реальність. Точніше, навчився поважати їхні проблеми та рішення прийти сюди. Потім уже або з’явиться повага до особистості, або з’явиться. Ми хочемо, щоб вони були однакові і працювала загальна схема.

Адміністратор Святослав піднімає у коридорі кришку льоху, що виявився як приємний бонус. Тут ховався від бомбардувань і персонал із сім’ями, і «клієнти». Зовсім не притулок «за стандартами», але краще ніж нічого. У дворі помічаю під плівкою від дощу кілька барханів зі старих речей і навіть меблів на зразок тумби під телевізор. Частина безпритульних забрала з собою в центр скарб, що залишився від рідних стін, що колись існували. Під плівку юркає руде кошеня. Інші коти та собаки крутяться близько десятка чоловіків невизначеного віку. Тварини теж вуличні, підкидні. Знайшли тут одне одного.

- Журналіст приїхав! — оголошує Микола Миколайович. Чоловіки тут же, як на перевірці, вишиковуються в ряд, ховаючи за звичкою тюремної руки за спину. На сходах біля входу залишається сидіти тільки Сашко в чорних вовняних рукавичках, обрізаних на кшталт мітенок.

— Ось так і пересуваюсь, — показує долоні, вимазані землею. Киває на шеренгу: — Вони помагають. Все добре.

Микола Миколайович по черзі представляє присутніх:

- Паша. Відсидів, як належить, за вбивство. Він давно у нас, родичів немає взагалі. Тихий хлопець, його завдання — доглядати тварин.

Паша з непроникним виразом обличчя дивиться убік.

Романов згадує: у перші роки доводилося витримувати бої на сесіях місцевої ради, де звучало: «Чому місто має платити зарплату, хоч і маленьку, тим, хто доглядає ледарів? Нехай самообслуговуються, йдуть на роботу, зрештою!»

— Я їм: «Ну от, наприклад, ви візьмете людину з 15-річною відсидкою, інвалідом і без документів? Ось і відповідь! Ви не готові до того, що є такий зріз суспільства. Чоловік із в’язниці вийшов, а рідня продала квартиру. Помикався друзями, вокзалами, запив, депресія, озлобленість і на нове коло ... »

На той час «Піромагія» процвітала, і директор знав, як викрутитися в критичній фінансовій ситуації, яка поступово перетворювалася на штатну. Бо коли «клієнти» живуть, їх треба годувати, а грошей ніхто не виділяє. Так виникла тема з філією у селі, продуктивна для тих, хто більш-менш соціалізувався і вже не проти працювати. Центр на Святомиколаївській та ферма у Лівоньках були задумані як сполучені судини, щоб люди «перетікали» з одного в інший.

Паралельно Микола Миколайович їздив вивчати досвід у Київ, Чернівці, Львів. Дійшов висновку: шаблонів не існує, а його методика громадської організації все ж таки краща за бюджетну:

— У бюджетних три місяці та «обережно, двері зачиняються!» Далі вибір: знову на вокзал чи цвинтар. А я не можу вигнати, коли за 90 днів стало зрозуміло, що людині справді нема куди подітися. Вік, хвороби, скрізь лише проблеми та обломи. Хоча… Скільки разів спостерігав: приходять у центр нещасні, прямо капець. Ідуть із настроєм «мені всі повинні!» Тож соціалізація теж проявляється, — пояснює Романов. — Безпритульні психологічно сильніші за багатьох із нас, вони перевіряють, як тримаєшся. Надворі психіка твердне, як мозоль. Ми готові до постійного контакту з такими характерами? Чи готові запропонувати наративи, з якими вони погодяться? Яким має бути досвід, щоб домінувати над їхнім бажанням поводитися так, як хочеться? Типових людей немає, тактику доводиться постійно міняти. Шукав, що почитати б із цього приводу…

Пауза. Усміхається.

— Немає таких книжок. Самому писати доведеться.

Де танкісти? Де партизани?

Дорога до Левоньки розбита важкою технікою. Дорожні покажчики досі знято або замащено фарбою. Крони дерев зімкнулися в зелену арку: ні дощ не проникне, ні сонячне проміння.

25 лютого минулого року до села зайшла частина української танкової бригади, зайняла позицію. Село на дві вулиці, найбільш житло — на околиці: будівлі старої панської садиби, де довгі роки розташовувалась психіатрична лікарня, а з 2019-го — Чернігівський регіональний центр тимчасового обліку громадян, тобто філія Центру соціальної адаптації безпритульних та безпритульних. Адміністратори з місцевих, які раніше працювали санітарами в лікарні, дали знати Романову. Військовим виділили найкраще приміщення, розмістили, нагодували. Добре, що за тиждень до вторгнення директор завіз доволі продуктів від благодійників. За чотири дні бійцям надійшов наказ відходити.

- Один танк не завівся, другий не завівся. Ще й ЗІЛ із ракетами, снарядами… Ну, так вийшло. Довелося хлопцям все кинути, — добирає слова 65-річний Павло. — Нас 12 осіб мешкало. Танк із місця не зрушити, звичайно. А ЗІЛ закотили геть туди ( ) і сховали. Закидали до стелі дошками, різним барахлом, чим завгодно... Там і стояв. Війна не дуже відчувалася, поки наприкінці березня не з’явилися орки. Росгвардія, не менша за роту. Розсіялися територією, побачили танки. Одразу почали шукати серед нас головних.

- Били? — питаю.

( ) - Прикладом. На розстріл ставили. Над головою стріляли. Знайшли б ЗІЛ, замучили б усіх. Та не знайшли.

Павла колись привів у дільничний центр. Пожалкував, що у колишнього колеги-міліціонера так обернулася доля. Павло розповідає власну історію, наскільки реальну не зрозуміти. Пройшов, мовляв, Афганістан, дружина померла, син загинув в АТО, дочка поїхала до Англії, знати батька не хоче.

— І я не стримався, став на похилий площині… Відновлюю документи, Миколайович допомагає. Може, й пенсію навіть.

Ще сильніше, ніж Павлу, дісталося від росіян Сашка на прізвисько Мойсей — за штани кольору хакі та берці, які він напередодні вибрав собі з гуманітарки, за піджареність і мале зростання. І хоч Мойсей матюкався і божився, що зовсім не танкіст, а термін тягнув, йому не вірили: «Де решта екіпажу?»

Шістьох співробітників загнали майже на добу до кімнати — кам’яний мішок із ґратами на дверях. У лікарняну перебування там зберігали сильнодіючі препарати. Адміністратора Юрія взагалі витягли прямо з дому у Лівоньках разом із 23-річним сином. Хтось із односельців вирішив звести рахунки в такий спосіб, видав як партизана. Били, ставили навколішки:

- «Хочеш, спочатку сина на твоїх очах розстріляємо, а потім тебе? Де ще партизани? І черга над головою… Так їхня військова техніка злякала. Змусили пиляти дерева, валити на дорогу біля мосту. Боялися, що нові танки ось-ось на дорозі з’являться, — згадує Юрій, здоров’я якого з того часу сильно похитнулося.

Безхатченків замкнули в окремому приміщенні: згорять бомжі, так і чорт із ними. Завантажили на машини комп’ютери з бухгалтерії, видерли з проводами настільні телефони, навіть матраци зібрали ті, що новіші. На прощання залили в один із танків пальне, підпалили, закрили люк.

Вибух гримнув не одразу. Але такої сили, що зірвана вежа, закопавшись у землю, зашкодила магістраль водоводу. Будова поряд звалилася. Танкове колесо пробило стіну столітнього зрубу-лабазу, впало всередині. Інше разом із шматком гусениці перелетіло через дах, метрів за 150 від вибуху.

«Клієнти» вибралися, загасили пожежу. А за кілька днів передали групі українських військових ЗІЛ, що зайшла, з повним боєкомплектом та інше, що вціліло.

«Герої опору»

На місці підірваного танка зяє яма-воронка, заповнена до країв дощовою водою. Навколо трава до пояса, джмелі гудуть, кропива жалить, липи цвітуть, зозуля кукує, комарі злі — райське місце. Романов, розсовуючи траву, пробирається вперед, показує:

— Ось, орали, гречку посіяли. Наймав тракториста.

Просить відкрити замок на гаражі, де стоїть трактор, на вигляд ровесник перших радянських п’ятирічок.

- Двигун де? Стартер?

— Орки, мабуть, зняли… — похмуро повідомляє адміністратор Михайло. — Не встежу за всім.

— Орки, кажеш?!

Відступаю на безпечну відстань, щоб не заважати вирішенню корпоративного конфлікту. Хмари продовжують згущуватися вже на фермі, де в оточенні корів сидять кілька клієнтів, покурюючи самокрутки. Вони виразно напідпитку.

— Нікола-а-ай Нікола-а-аєвич, — тягне жінка з короткою стрижкою. — Мойсей все робить, пасе, гній вигрібає, чого ви на нього знову наїжджаєте? Телят нема чим годувати, харчування в пачках, яке ви привезли, закінчилося! І дайте Мишові грошей, щоб купив нам каву та цигарок! А то я у вас за тарілку супу орю!

Щуплий чоловік у червоному світшоті з написом «Champion», в якому безпомилково можна впізнати «танкіста» Сашка на прізвисько Мойсей, тримається незалежно і зухвало. Зважаючи на все, він тут лідер, організатор заколотів і дозвілля.

— Так, герої опору… — промовляє директор тоном, який не обіцяє нічого доброго. — Останні чотири місяці ви некеровані через пияцтво. Купа доповідних. Що, слава зіпсувала? Тероризуєте інших, люди не витримують. Молоко на спиртне міняєте! Від тебе, Мойсей, таке амбре зараз, задихнутися можна!

— Це від комарів, — дивиться йому у вічі «танкіст».

Олексій, людина похилого віку в накомарнику, з палицею-посохом, піднімається, відходить до паркану, всім виглядом показуючи, що не при справах, ні на кого не в образі:

— Молочну кашу дають. Нормально живемо! Працюємо, їмо, спимо.

— А я молочної каші не їм! — не здається Марина (ми вже познайомилися: 47-річна Марина Макарчук відсиділа за крадіжку, у центрі вона близько трьох років. Була спроба виїхати з нареченим у село за 20 кілометрів від Левонек, але потім зателефонувала директору, благала забрати назад: «Не зійшлися характерами»).

— Гаразд, тоді що ти тут робиш? - Настає Романов. — Скатертиною дорога, якщо правила не влаштовують!

Марина з надривною сльозою в голосі тицяє у відчинені двері ферми:

— Ось через кого залишаюся, шкода їх!

І кличе мене подивитися телят:

— Роза, Вікторіє, а тут Дімон, учора народився. Чому Дімон? Так нареченого звали.

Дискусія з Мойсеєм мчить по наростаючій, і тепер Микола Миколайович справді нагадує Доцента. Добре, що попередив. На крик приходить бик, нахиляє голову. Мойсей у червоному світшоті кидається навперейми і обсипає тварину такою лайкою, що бик задкує.

Кульмінація минула. Прощаються натягнуто, але руку подають один одному. Згадую фразу Романова: «Все одно це справа мені радісне і світле».

У планах директора не просто інкубатор та теплиці. Через бойові дії багато людей на Чернігівщині втратили житло, роботу, будь-які джерела прибутку. А на території колишньої лікарні багато порожніх корпусів, які можна відремонтувати та заселити. Місця вистачить.

Що далі?

— Я був у добровільному підрозділі. Через рік списали: «Здоров’я для армії ну зовсім не годиться!» — передражнює невідомого мені чиновника Андрій Дірман, громадянський активіст. — Навіть мій командир нічого не міг зробити, зате з Романовим познайомив. Микола Миколайович військовим сильно допомагав, сам не розповість. Сітку маскувальну діставав, паливом постачав.

Ми розуміли: Чернігів не вистоє — відкриється шлях до Києва. Тут стояла 58-а бригада та Перша танкова армія. Якби військові вийшли із міста, росіяни влаштували б у нас Маріуполь. Недарма прасували з повітря, злилися. Думаю, після війни, якщо до Чернігова ризикнуть заїхати машиною з російськими чи білоруськими номерами, авто загориться одразу. Але військові не вийшли, підірвали міст. Хоча оборонятися було нічим, зброї Україні ще ніхто не давав. І почалася шалена людська самоорганізація. Хтось узяв автомат, хоч у руках його раніше не тримав, хтось став волонтером, як Романов.

Вони мають спільну ідею: відкрити в Лівоньках ще й реабілітаційний центр для військових. Сил вистачить.