Шизозаколот Пригожина: Список висновків, які можна зробити з побаченого та почутого
З цього майже механічного переліку пунктів з описом подій природним чином випливає інший список: тих перших висновків, які ми маємо право зробити з побаченого та почутого. Журналіст, видавець, засновник кількох проектів, спрямованих на розвиток громадянської активності та просування ліберальних цінностей в Росії Сергій Пархоменко пояснює по пунктах, що сталося в Росії минулими вихідними.
Що ми побачили на власні очі за неповні дві доби цього заколоту?
1. Жодних резервів у центральної влади РФ та центрального командування не знайшлося, Путіну та його угрупованню виявилося нічим захищати величезну територію на заході Росії при появі на ній сторонньої чи непідконтрольної збройної сили (ми це бачили під час рейдів з України на Білгородську область, але тепер це виявилося набагато яскравіше). Усі наявні збройні сили в європейській частині Росії були задіяні на українському фронті, і за півтора дня, доки тривали події «маршу Пригожина на Москву», не було помітно жодних спроб перекинути якісь із них для протидії учасникам заколоту чи обмеження їхнього пересування. Уся територія від Ростовської до Тульської області опинилася у повному розпорядженні сил «Вагнера», без будь-якого захисту «на землі».
2. Єдиною суттєвою військовою силою, за допомогою якої влада намагалася протидіяти заколоту, за цих обставин стала авіація, оскільки її можна було знайти в інших частинах країни або тимчасово відволікти від дій на українському фронті. Однак її застосування виявилося сильно утрудненим двома обставинами:
по-перше, сили заколотників пересувалися впереміш з потоком цивільного транспорту і мирних жителів, що загрожує великими жертвами у разі обстрілів або бомбардувань;
по-друге, у розпорядженні «Вагнера» є чимало засобів боротьби з авіацією, включаючи ПЗРК і навіть системи ППО типу «Панциря», що призводить до швидких втрат літаків та вертольотів та загибелі екіпажів.
3. Усі припущення про наявність у розпорядженні Путіна якоїсь могутньої «преторіанської гвардії», складеної з добірних чеченських підрозділів, не знайшли жодного підтвердження чи принаймні зримого втілення. Чеченські частини якщо і були спрямовані у бік збройної сили, що вторглася, то ніяк себе не проявили і залишалися десь на віддалі. Командування їх (сам Кадиров) висловилося лише вже після завершення всіх подій, в спину небезпеці. Жодного наміру ризикувати собою заради «наведення порядку» ці особливі підрозділи не виявили, і жодних спеціальних навичок особливо ефективного вирішення таких проблем за ними помічено не було.
4. Військові частини, а також військове командування на всіх рівнях відсторонилися від подій і спостерігали з боку, чекаючи, поки стане зрозуміло, чия візьме. У першу добу заколоту знайшлося рівно три високопоставлені військові командири (Суровікін, Олексієв і Євкуров), які дозволили записати їхні публічні заяви або показати їх у процесі спілкування з Пригожиним. За їхніми публічними виступами було добре видно, що вони вчиняють ці дії з примусу і не відчувають з приводу виконання ними цієї повинності жодної наснаги.
5. Поліція, Росгвардія, ОМОН, ФСБ та інші локальні силові структури здебільшого залишили населення наодинці з розвитком подій і жодного видимого опору не чинили. У разі, коли уникнути контакту із сторонньою збройною силою не вдавалося, вони прагнули домовлятися про невтручання (про це свідчать повідомлення учасників «здачі» ростовського штабу). Ніяка спеціальна техніка, за винятком автозаків, вантажівок та автобусів, що використовуються чисто механічно для перекриття вулиць та доріг, для відображення небезпеки не була задіяна. Жодних спеціальних засобів на кшталт сльозогінного газу, світлошумових гранат та інших засобів придушення, які зазвичай використовуються у боротьбі з мирними та беззбройними учасниками вуличних протестних акцій, застосовані не були. Жодних препон, кордонів ніхто не виставив.
6. Населення поставилося до вторгнення сторонньої збройної сили або байдуже, або схвально. Яскраво проявився відомий за подіями 1993 року синдром нерозважливої цікавості: "там якісь військові на бронетранспортерах приїхали й іноді стріляють, підемо подивимося".
У разі якщо під час контакту з заколотниками відбувалися якісь ексцеси (щось вибухнуло, грюкнуло, хтось вистрілив угору, пішов якийсь дим чи запахло якимось газом), натовп легко зривався на панічну втечу, люди рятувалися, тиснучи один одного, однак, щойно безпосередня небезпека минала, "синдром цікавості" знову брав гору.
Серед місцевого населення, яке спілкується і братається з озброєними заколотниками, видно було дуже багато п’яних або штучно розбурханих в інші способи. Загалом натовп перебував у стані злегка істеричного збудження, схожого на безпричинну ейфорію. Патріотичні жести, крики, пісні та гімни мали явний успіх. Загалом поведінка населення змушувала припустити, що воно не розуміє, що в реальності відбувається, і загалом не дуже хоче це розуміти, а просто радіє можливості отримати якісь нові враження: сама по собі "двіжуха" всіх приваблює і захоплює.
7. Путін відреагував на небезпеку уповільнено та мляво. Перший його рефлекс – сховатися. При першій же нагоді (цю можливість він сам визначив, і вона настала фактично миттєво) він залишив місце подій у невідомому напрямку, приховуючи і плутаючи сліди. Зрештою він наважився на публічний виступ, і він виявився слабким, безбарвним і незапальним. Як і раніше, все, що є у Путіна в риторичному арсеналі, — це історичні аналогії, які використовуються випадково і раптово та беруться нізвідки. У цьому випадку раптом вискочили Перша світова війна і образа за зраду бунтівників, які невчасно «вдарили в спину» і «вкрали перемогу» (те, що рівно про цю ж перемогу, лише вкрадену у Німеччині, говорив Гітлер, авторів промови і Путіна, який вимовляє її) не збентежило).
8. Верхівка управління країною — зокрема, Рада безпеки, яка часто трактується як «путінське політбюро», — не продемонструвала жодної готовності дати знати про свою участь у розв’язанні кризи.
Ми не знаємо, якими були їхні ролі у непублічній історії переговорів чи організації протидії заколоту, але на поверхні не було видно нічого, позиції ніяк не були позначені, воля ніяк не була виявлена. Тобто суспільство має право вважати, що політична «еліта» залишила свого лідера віч-на-віч із кризою, — і саме у цьому був публічний меседж, поширений нею: «На нас не розраховувайте, ми тут ні до чого, це не наші проблеми».
Більшість членів Ради безпеки РФ зберегли повне мовчання: Патрушев, Шойгу, Герасимов, Бортников, Бастрикін не промовили жодного звуку (у кращому разі були поширені тексти коротких повідомлень від імені прес-служб їхніх відомств). Від імені Лаврова та взагалі МЗС прозвучало відеозвернення Марії Захарової, абсолютно істеричне та панічне. Вайно та Кирієнко, зрозуміло, теж промовчали. По суті, свою позицію публічно позначили лише Володін і Матвієнко, а також Медведєв, який наговорив чергових дурниць про «участь у заколоті осіб, які раніше проходили службу в елітних частинах Збройних сил РФ, а цілком імовірно, і іноземних фахівців».
У найнапруженіший момент кризи поширилася інформація (вона підтверджена даними спостережень за системами типу Flightradar), що багато керівників різних відомств та інші впливові особи спробували втекти з Москви, а деякі й залишити територію Росії.
9. У міру просування збройної групи бунтівників до Москви вона не зустрічала практично ніякого опору (за винятком руйнування кількох невеликих мостів і псування доріг у кількох місцях, а також підриву однієї нафтобази, що мало утруднити постачання бунтівників паливом). Однак ця сила не отримала жодної суттєвої підтримки. Частини регулярної армії (підпорядковуються міністерству оборони) не виявили жодного бажання приєднуватися до бунтівників.
10. Жодні істотні сили за участю кримінального контингенту також не потримали учасників маршу і не приєдналися до них. Бунти та виступи у в’язницях і колоніях чи то зовсім не мали місця, чи то були дуже слабкими. Кримінальні елементи, раніше рекрутовані в діючу армію за контрактами з Міністерством оборони (після того, як можливість вербувати карних злочинців в установах ФСВП була відібрана у Пригожина) і розсіяні по різних частинах і підрозділах регулярної армії (їх чисельність оцінюють у 60—70 тисяч осіб), жодного бажання приєднуватися до сил «Вагнера» також не виявили.
11. Таким чином, є всі підстави вважати, що від початку до кінця подій Пригожин мав у своєму розпорядженні сили ПВК «Вагнер», які залишалися під його контролем. Втім чисельність цих сил так і залишилася невідомою. Цифра 25 тисяч, названа Пригожиним в одному з його аудіозвернень, ніколи не була ніяк і ніким підтверджена. Наявні відео та свідчення очевидців не дають змоги вважати, що ця цифра є правдоподібною: на всіх зйомках — відносно невелика кількість вантажівок та автобусів із озброєними людьми, військової техніки. У містах, які Пригожин оголошував взятими під контроль (у тому числі у найбільшому з них — Ростові), залишався також дуже невеликий контингент «Вагнера»: він явно не мав би змоги власними силами контролювати все місто, але не зустрічав жодного опору і, по суті, лише номінально позначав присутність пригожинців. Підрахунки спільних сил учасників заколоту утруднені також тим, що вони, всупереч заявам Пригожина, не пересувалися єдиною колоною, а діяли децентралізовано, виходячи на різні дороги та до різних населених пунктів у різних місцях. Загальне враження — втім, це саме враження, що у всіх пересуваннях «маршу на Москву» брали участь загалом кілька тисяч осіб: можливо, 5 чи 7 тисяч.
12. На відносно ранньому етапі кризи — відразу після оприлюднення виступу Путіна — було публічно продемонстровано готовність застосувати до призвідника заколоту різного роду репресії, силу та залякування. На Пригожина порушили кримінальну справу за кількома важкими та загрозливими статтями. У його офісі вчинили обшук і конфіскували велику кількість готівки, різних цінностей та документів (інформації про це дозволили просочитись до медіа). Розпустили чутки про присутність у Петербурзі членів його сім’ї, у тому числі матері та дочки (мати Пригожина справді була помічена власною персоною на світському заході у Публічній бібліотеці рівно напередодні заколоту).
13. Ми не знаємо, коли точно почалися переговори між представниками Кремля і Пригожиним щодо умов припинення заколоту. Проте немає жодних підстав довіряти повідомленням, що ці переговори вів із Пригожиним Лукашенко. Поширена версія, що насправді переговори вів губернатор Тульської області Олексій Дюмін, людина, яка має особливу довіру Путіна і водночас перебуває в давніх приятельських і партнерських відносинах з Пригожіним, як повідомляють безліч джерел. Крім того, здається важливим, що Тульська область залишалася останньою на шляху до Москви до вечора другого дня заколоту, і логічно було б припустити, що саме на її території сили «Вагнера» мали нарешті отримати серйозну збройну відсіч. А це, своєю чергою, могло стати важливим аргументом у ході переговорів. Утім, підстав для твердої впевненості, що саме Дюмін забезпечив домовленості з Пригожиним, як і раніше, немає: ця обставина поки що залишається в царині ймовірного, а не достеменно відомого.
14. Домовленості з Пригожиним мали повністю скасувати всі раніше оприлюднені рішення, які визначали його відповідальність за організацію збройного заколоту, за вбивство військовослужбовців регулярної армії РФ, за тимчасове повалення законних органів влади на місцях, за шкоду транспортній інфраструктурі, міському господарству багатьох населених пунктів говорилося, що Пригожин і його підлеглі звільнені від будь-якої відповідальності за всіма пунктами звинувачень, які були раніше проти них висунуті. Кримінальні справи, відкриті напередодні, начебто закриті. Втім, станом на сьогоднішній день насправді цього не зроблено.
15. Інші оприлюднені умови «мирного договору», укладеного з Пригожиним, залишаються незрозумілими, нічим не підтвердженими та голослівними. Що означає повідомлення Пєскова про те, що Пригожин зі своїми найближчими соратниками «піде до Білорусії», невідомо. Нічим не підтверджено, що Пригожин справді має намір перетинати російсько-білоруський кордон, а тим більше залишатися там скількись часу. Неясними й непідтвердженими залишаються всі повідомлення про «польові табори», до яких начебто мають «повернутися» тепер основні сили «Вагнера». Цих таборів як ніхто не бачив раніше, так ніхто і не повідомляє нічого певного про них тепер: невідомі їхнє місцезнаходження, місткість, наявність там якихось складів, запасів, оборонних споруд. «Табори» залишаються фантомом,
16. Немає жодних надійних відомостей про те, яка частина озброєного контингенту «Вагнера» має піти у невідомому напрямку разом із Пригожиним, яка — підписати контракти з Міністерством оборони та влитися в регулярну армію, яка зберегти самостійність у вигляді ПВК на території Росії, а яка — вирушити до Білорусі на запрошення Лукашенка. Все це також залишається на рівні непідтверджених пліток.
17. У результаті слід стверджувати, що і загальна схема, і детальний зміст фінальних домовленостей із Пригожиним залишаються невідомими. Немає жодних підстав для впевненості в тому, що в результаті всієї історії з бунтом відбудуться якісь кадрові перестановки у міністерстві оборони, генеральному штабі, ФСБ, яких вимагав Пригожин. Всі повідомлення про те, що Пригожин "отримає те, чого хотів", залишаються чутками.
Які висновки ми можемо зробити за підсумками цього заколоту?
1. Путін і його угруповання не мають ніяких серйозних сил для відсічі атаки за участю великого (кілька тисяч осіб) і добре організованого та збройного армійського формування. Таке формування може безперешкодно пересуватися територією європейської частини Росії, не зустрічаючи серйозного опору.
2. Путін та його угруповання не можуть розраховувати на активну підтримку регіональних та місцевих сил, що належать силовим структурам та спецслужбам (поліція, Росгвардія, ФСБ, сили МНС) у разі військового заколоту. Жодні «позаармійські» та «напівофіційні» збройні формування, зокрема контрольовані місцевою владою (типу чеченських формувань під контролем Кадирова), теж суттєвої ролі тут не гратимуть. Всі ці сили вважають за краще ухилятися від участі в активних діях і вичікувати.
3. Населення не готове в масовому масштабі саме по собі, без примусу виступати на боці чинної влади, ризикувати життям, здоров’ям та майном для її захисту. Водночас населення залишається повністю лояльним чинній владі на словах, декларативно, але ця лояльність не втілюється у жодні практичні дії та вчинки. За зовнішніми ознаками, населення не здатне сприйняти всерйоз загрозу, яку несе чинній владі збройний заколот, а ставиться до нього швидше як до цікавої пригоди. Тому населення не робить у такій ситуації і жодних дій для власного захисту.
4. Кримінальні кола та контингенти не демонструють готовності брати участь у небезпечних політичних подіях, виступати на боці тієї чи іншої політичної сили навіть у тому випадку, коли учасником та лідером їх виявляється людина, яка має виключно високий авторитет у злочинному світі.
5. Особисто Путін демонструє слабкість та неточність реакції на пряму небезпеку, яка загрожує йому. Його здатність гуртувати навколо себе суспільні сили, виступаючи публічно, невелика. Він не має серйозних аргументів на захист своєї політики, за винятком звичної для нього системи історичних аналогій та інтерпретацій. Ця звична і млява риторика в умовах реальної небезпеки і справді вражаючих подій за участю великих мас озброєних бунтівників справляє враження переляку та безпорадності.
6. В умовах кризи Путін готовий до швидкого відступу на першу вимогу протилежної сторони. Спочатку він виступає з серйозними погрозами переслідувань і покарань за непокору йому, але всі ці погрози виявляються порожнім звуком і легко скасовуються при першій спробі укласти угоду.
7. Неясна залишається одна обставина: який потенціал відкладеної загрози, відкладеного силового тиску, який залишається в руках Путіна після завершення кризи. Це горезвісне міркування про те, що «Путін потім страшно помститься і всіх уб’є, коли всі трохи забудуть, як було». Оскільки уявлення про потужність і розмаїтість силових можливостей Путіна та його угруповання в самий момент силового протистояння виявилися сильно перебільшеними, а багато в чому просто хибними, все ще незрозуміло, чи має якийсь відкладений ресурс, чи він теж втрачений і витрачений.
8. Заколот Пригожина є дуже сильним прецедентом, який показує можливість успіху для потенційних організаторів силових атак на путінську владу. Звичайно, Пригожин, якому знадобилося багато років, щоб збудувати та розвинути військову машину «Вагнера», перебуває в особливому становищі. Жодних «інших таких же пригожиних» у російському політичному та силовому полі не видно. Проте слабкість влади в усіх її проявах, свідками якої ми стали під час подій «пригожинського маршу», виявилася дуже вражаючою. І впевненість у тому, що влада Путіна та його угруповання має великий потенціал опору, великий запас міцності, в результаті цих подій сильно похитнеться.
Sergey Parkhomenko, опубліковано у виданні Wilson Center
"Замкнула проводка": у Росії спробували пояснити вибух у будівлі ФСБ у Ростові, росіяни не повірили
Читайте більше новин по темі:
