Учасник «ескадронів смерті» Лукашенка: «Тіла ми закопали, речі спалили, а джип розчавили БТРом»
«У тому далекому вересні 1999 року, коли все трапилося відразу і несподівано, і вибило мене зі звичайного та звичного захищеного життя, було дуже погано, — каже Ірина Красовська, вдова Анатолія. — Якось я стояла в метро, дивлячись на рейки і на поїзд, що наближається, — і раптом у момент відчаю подумала: це могло б вирішити всі мої проблеми відразу. Але це була лише мить. Тому що наступної миті я сказала: а діти, а мама? Хто захистить їх? Вилаяла себе і поїхала далі. Так і живемо".
Так, та не так. Саме зараз, через 24 роки, 19 вересня одного з учасників тих викрадень нарешті почнуть судити. Не в Мінську, ні – у Швейцарії, у суді кантону Санкт-Галлен. Суд універсальної юрисдикції — це таки не міф, яким лякають високопоставлених злочинців, не легенда, яку передають із вуст в уста родичі жертв, а реальність.
Така ж реальність, як білоруський ескадрон смерті, створений у дев’яностих із бійців СОБР на базі частини внутрішніх військ 3214. Підсудний — Юрій Гаравський — із того самого ескадрону смерті. Потерпілі — сім’ї викрадених опонентів Лукашенка. Адвокати, прокурор, суддя – швейцарці. А домоглися суду правозахисники з Міжнародної федерації прав людини (FIDH) зазначає видання «Новая газета Европа» .
Правозахисники та приватний детектив
— Наприкінці 2019 року на «Дойче Велле» з’явилося розгорнуте інтерв’ю з Юрієм Гаравським, колишнім бійцем білоруського СОБР, — розповів «Новой-Европа» юрист, керівник відділу Центральної та Східної Європи FIDH Ілля Нузов. — У цьому інтерв’ю він відкрито розповів про свою участь у викраденнях опонентів Лукашенка і повідомив, що зараз живе в країні, де є Альпи і де розмовляють німецькою мовою. Це інтерв’ю побачили і ми, і правозахисники із білоруської «Вясны». Ви, напевно, знаєте, що FIDH об’єднує 187 правозахисних організацій у всьому світі, і «Вясна» — одна з них.
Отож, Валентин Стефанович (заступник голови білоруського правозахисного центру «Вясна». — Прим. ред.) тоді нам сказав: «Ми давно займаємося цією справою. Як ви ставитеся до того, щоб спробувати притягнути Гаравського до відповідальності на основі універсальної юрисдикції?» Тобто без прив’язки злочину до країни, де відбуватиметься процес. Ні злочинець, ні жертва не повинні бути громадянами тієї країни, де цього злочинця судитимуть. І злочин також територіально не має відношення до цієї країни.
Спочатку ми провели розслідування разом із швейцарською правозахисною організацією Trial International, щоб встановити місцезнаходження Гаравського. Юристи з Trial найняли приватного детектива для пошуків. Ми були обережні, щоб не злякати і не змусити Гаравського покинути місце, де він був. Одночасно ми вели переговори з сім’ями викрадених білорусів — ми мали дізнатися, чи зацікавлені вони в тому, щоб добитися правосуддя у Швейцарії, де можна порушити справу на базі універсальної юрисдикції.
Потім, коли ми встановили місцезнаходження Гаравського, ми зв’язалися з місцевим юристом (тільки швейцарський юрист може представляти там інтереси потерпілих). Позов був поданий, і в той же час аналогічний позов подали ми, як зацікавлена сторона. Тобто фактично було дві заяви — одну складено за допомогою швейцарського адвоката, другу складали ми, але за змістом вони дуже схожі. Скарги було подано до місцевої прокуратури з проханням порушити справу за фактом насильницьких зникнень.
Для цього ми, звичайно, ознайомилися з усіма матеріалами, зібраними за ці роки і в Білорусі, і поза Білорусією. Ми кілька разів спілкувалися з Христосом Пургурідесом, колишнім спецдоповідачем ПАРЄ щодо насильницьких зникнень у Білорусі, автором дуже важливої для розслідування доповіді, та з його помічником Гюнтером Ширмером. Вони охоче ділилися інформацією та висловили готовність за необхідності взяти участь у процесі.
Ми досконало вивчили всі матеріали, зателефонували всім, хто стикався з цією справою, заручилися участю одного з дуже важливих свідків у цій справі. Ми організували його прибуття до Швейцарії для свідчень.
Вбивство генерала міліції
По білоруському телевізору про це не говорили. Журналісти дізнавалися про викрадення від родичів жертв та передавали один одному: «Захаренко зник. Гончар зник. Красовський зник. Завадський зник».
Колишній міністр внутрішніх справ Білорусі Юрій Захаренко
Юрій Захаренко – колишній міністр внутрішніх справ Білорусі. В 1994 році, під час перших президентських виборів, він був у команді Олександра Лукашенка. Через рік Лукашенко почав позбавлятися тих, хто допоміг йому прийти до влади. Влада ця вже отруїла його, і її хотілося все більше, а освічені розумники з його колишньої команди пояснювали, що тепер все не так, як у СРСР, а країна — не радгосп, де він колись директорував, і тепер треба все робити за законом.
Лукашенко клацанням пальців відправляв у відставку одного за одним. Харизматичний генерал Захаренко опинився серед перших. Лукашенко відправив його у відставку у жовтні 1995 року. Після відставки Захаренко розпочав боротьбу за зменшення президентських повноважень, приєднався до опозиційного лідера Геннадія Карпенка, який тоді створював Національний виконавчий комітет, — щось на кшталт тіньового уряду, де Захаренко відповідав за силовий блок.
Геннадій Карпенко помер за загадкових обставин 6 квітня 1999 року у 49 років. А 7 травня того ж року безвісти зник Юрій Захаренко. Увечері він припаркував свою машину на стоянці неподалік будинку, зателефонував дружині і попросив розігріти вечерю. Від стоянки до будинку сім хвилин ходьби. Але більше Захаренка ніхто не бачив. Оперативники з Жовтневого РУВС обійшли всі будинки та квартири навколо. Встановили, що кілька людей у цивільному насильно посадили його у легковий автомобіль та відвезли.
З інтерв’ю Юрія Гаравського «Дойче Велле» (усі наведені в тексті цитати Гаравського — звідти):
— Наприкінці квітня Павліченко став часто їздити з нашої бази у Воловщині. Потім одного дня він мені сказав: «Юро, поїдеш зі мною завтра». День їздили та стежили за якоюсь людиною. Коли я його побачив, то впізнав Захаренка. Колишній міністр. Запитань — чому ми стежимо і що робимо — я не ставив. А 7 травня вранці Павліченко поїхав і десь по обіді повернувся і сказав, що треба буде затримати Захаренка та ліквідувати. Тоді вперше було озвучено прізвище. Ми сіли у дві машини – BMW 525 червоного кольору та Opel Оmega темного кольору – і висунулися в район вулиці Воронянського. Ми знали, де Захаренко поставить свою машину та скільки метрів йому йти від стоянки до будинку.
Я з Павліченком був у машині, плюс ще сиділи Бородач Юра та Шкіндерів Сергій. В іншій машині — Карпович Діма, Новаторський, Кожевніков, Панков та Румянцев Льоша. Румянцев та Карпович стали на початку та наприкінці будинку. Я і Шкіндерів — ми були вище, — коли довідалися, що Захаренко припаркувався і пішов у бік будинку, пішли за ним. А Кожевніков і Панков пішли йому назустріч. Вони надали йому документи: «Ми співробітники міліції, просимо сісти в автомобіль». Тут ми підійшли і сказали: «Руки за спину». Одягли Захаренку наручники, під’їхала машина, Opel.
Ми посадили його в машину на заднє сидіння. Він лише сказав: "Зробіть так, щоб не було боляче". Все. Але ми це проігнорували, у машині нічого не говорили, просто грала тиха спокійна музика. Павліченко сидів у машині. Інші потім сіли до нього у BMW, і ми поїхали до району Воловщини. Це учбова база внутрішніх військ. У нас там була кваліфікація на краповий берет. Там є і стрільбище.
І ось до району цього стрільбища ми під’їхали, дістали Захаренка з машини. Він був у балдахіні: ми, коли його в машину садили, надягли йому балдахін, таку без очей чорну шапку, і вивезли. І коли Захаренка з машини виставили — поклали на землю, Павліченко мені махає, на кшталт, давай пістолет. Перед тим він дав мені пістолет. Пістолет ПБ – безшумний. Зовні схожий на пістолет Макарова, але трохи модернізований. На ньому був глушник.
Павліченко двічі вистрілив Захаренку у район серця. Захаренко лежав на животі. Хвилин 10–15 зачекали. Шкіндерів нахилився, торкнувся, чи є пульс. Сказав, що ні. Водій відкрив багажник BMW, там вже була клейонка, ми поклали тіло у багажник та поїхали до Північного цвинтаря у Мінську. Там крематорій і цвинтар один навпроти одного знаходяться.
У крематорії нам відчинили ворота з іншого боку, куди можна на машині заїжджати. BMW заїхав прямо до приміщення. У ньому вже стояла труна на візку, поклали туди тіло. Клейонку поклали в ноги, кришкою накрили і штовхнули. І труна поїхала в… ну я не знаю, куди… в піч — не піч…
Ми вийшли надвір, закурили, почали чекати Павліченка. Він залишився у приміщенні… Потім Павліченко вийшов із чорним поліетиленовим пакетом у руках і пішов із ним у бік Північного цвинтаря. Там є спецділянки, цвинтар дуже великий. Куди він там пішов, не знаю.
А на телебаченні тим часом Олександр Лукашенко розповідав, що Захаренка бачили чи то в Україні, чи то в Німеччині, і взагалі він втік, щоби борги не віддавати. А якщо й убили, то бандити за борги.
Останній виборчком
Віктор Гончар — блискуче освічений юрист із тієї самої команди Лукашенка, яка привела його до влади 1994 року. Після виборів став віце-прем’єром, але Лукашенко швидко відправив його у відставку, як і Юрія Захаренка. 1995 року Гончар став депутатом Верховної Ради та був обраний головою Центрвиборчкому. З ЦВК 1996 року його силою виводила охорона Лукашенка: щоб не завадив «правильним» результатам референдуму. У кабінеті на два десятиліття "оселилася" віддана Лукашенку юрисконсультка з Бобруйска Лідія Єрмошина, а Гончар став одним із найяскравіших лідерів опозиції.
Радянський та білоруський політик Віктор Гончар, який зник у 1999 році
16 вересня 1999 року він пішов у лазню разом зі своїм другом, бізнесменом Анатолієм Красовським. Вони давно товаришували, і Красовський, успішний видавець, фінансово допомагав опозиції. З лазні на вулиці Фабричній у Мінську друзі вийшли близько 11 години вечора — і безвісти зникли. Тільки потім, після порушення кримінальної справи, експерти знайшли поряд із тим місцем, де стояв джип Красовського, уламки скла та кров. Кров належала зниклим.
З розповіді Юрія Гаравського «Дойче Велле» про викрадення та вбивство Гончара та Красовського:
— Павліченко нас за два чи три дні до того зібрав. Ми тоді знаходилися на базі СОБРу в районі між Бегомлем та Докшицями, тренувалися. Він зібрав наш кістяк і каже: "Хто поїде на затримання? Треба буде двох затримати та ліквідувати". Ну, ми тоді між собою переглянулися і вже зрозуміли, хто залишається, а хто поїде. Сказали, що ми вже вирішили. Павліченко каже: "Ну що, я вам дам команду".
Його не було два дні, на третій день він приїжджає і каже: "Все, сьогодні їдемо працювати". Ми день нічого не робили і ближче до вечора, десь о сьомій, вирушили з Вітебської області на Мінськ. Павліченко вже знав, коли і де ці люди будуть. Ми приїхали, він каже: «Люди будуть у цій лазні». Перед тим, як виїжджати, Павліченко знову дав мені пістолет і кобуру.
Ми виїхали у бік Мінська. Зупинилися біля лазні на Фабричній вулиці. Це тупиковий двір. Від лазні можна було виїхати лише в одному напрямку, де проїжджа частина. Я пройшовся, озирнувся, кажу: Так, хлопці, ось тут залишимо нашу машину. Коли їхатиме їхній джип — перерізаємо дорогу. А друга наша машина підпирає, щоби вони не змогли ні назад, ні вперед здати».
Далі чекали годин до 11 вечора. Нас було вісім чоловік. Я і Панков працювали за Гончаром, а Бородач і Кожевніков — за Красовським. Я дістав із бардачка спеціально взятий металевий ланцюг — сантиметрів 50 завдовжки. Кажу: «Паничу, коли будеш за двері смикати — почекай, я розіб’ю скло, і потім ти смикнеш двері».
Гончар та Красовський останніми вийшли з лазні, сіли у машину. Вулиця темна, там немає ліхтарів, людей не було — ми контролювали. І коли пішов рух їхньої машини, ми перекрили дорогу. Я зробив буквально два кроки, розбив скло і ланцюгом поцілив у губу та перенісся Гончару. Панков відчиняє двері, я цим ланцюгом беру Гончара на задушку, дістаю його з машини, кладу на землю. Панков йому застібає наручники та надягає балдахін на голову.
Ми подивилися, що було дуже багато крові. У рота йому вставили невеликий такий кляп, щоб він міг дихати, і кров стікала в цей кляп, щоб у машині не було крові. Сідаємо, руки підпираємо ззаду, щоб його голова була між сидіннями, і кажемо: Не піднімайте голову.
Інші люди Красовським займалися, він був за кермом. Саме я не бачив, але скло йому не били. Його просто висмикнули та відвезли іншою машиною. Наш водій сів у чорний джип Cherokee — у машину Красовського, а ми сіли у свої машини і поїхали у бік Вітебська.
Десь на кільцевій є «кишеня» на з’їзді на вітебський напрямок. Ми зупиняємось, Павліченко виходить із машини. Підходить якась людина, одягнена у все темне, засовує голову і каже: «Показуйте». Ми знімаємо балдахін, чуємо, цей офіцер каже Павліченку: «Так, це він». Ми надягаємо Гончару балдахін, Павліченко сідає в машину, ми їдемо.
За 5 кілометрів від Бегомля військова база була законсервована. На той момент на ній СЗБР базувався. Там на початку дороги залишили джип Красовського, до дерев його закотили, дали задній хід. Біля смуги перешкод дістаємо Гончара і Красовського, кладемо їх поряд. Яма вже була готова. То була могила. Коли ми приїхали, я побачив біля ями Балиніна, Шкіндеріва Сергія, Юру Будька.
До мене підходить Павліченко, я даю йому пістолет. І Павліченко робить два постріли в область серця Гончару та два постріли в область серця Красовському. Після першого пострілу Гончар скрикнув, бо, мабуть, куля не в серце потрапила, а десь поряд пройшла. Ну, а другий постріл його вже добив.
Ми постояли, покурили хвилин 10-15, перевірили пульс. Люди були мертві. Розділи їх. У Гончара на лівій нозі чи на правій, точно не пам’ятаю, не було великого та вказівного пальців. У нього в черевику була устілка ортопедична. Напевно, щоби нормально ходити. Склали одяг в один великий пакет, віддали, на мою думку, Кожевникову. Він пішов, просто на дорозі облив пакет бензином і почав палити речі.
А Гончара та Красовського — підійшли ще хлопці, ми взяли: хтось за ноги, хтось за руки. Я ніс Гончара за ліву руку, Юрко Бородач теж зі мною ніс. У ногах був Панков… Закидали їх у яму, першим — Гончара, другим — Красовського. Яма була досить глибока, 4-5 метрів. Ми, здорові мужики, закопували її хвилин 40. Взуття Гончара та Красовського я теж туди кинув, бо воно довго горить.
Тіла ми закопали, а речі спалили… Джип Красовського наступного дня розчавили БТРом та закопали. А дня через три Павліченко приїхав і каже: «Ось вам, хлопці, за Гончара та Красовського». І дає нам тисячу доларів.
За словами Гаравського, після вбивств він запитав Павліченко: Гончара ж за що? Той відповів: у Гончара було надто багато компромату для усунення Лукашенка від влади, у верхах наказали його прибрати. Аналогічного питання щодо Захаренка у Гаравського чомусь не виникло.
Діма
Оператор Першого каналу (тоді це називалося ОРТ) Дмитро Завадський працював разом із Павлом Шереметом. 1997 року їх обох заарештували під час зйомок сюжету про «дірявий» білорусько-литовський кордон і судили за незаконний перехід цього самого кордону. Терміни Шеремет із Завадським отримали умовні. Павло одразу ж поїхав працювати до Москви, а Дмитро залишився у Мінську. 7 липня 2000 року о 10 годині ранку Діма сів у машину і поїхав зустрічати друга та колегу Павла Шеремета до аеропорту. Від Мінська до аеропорту – 35 кілометрів.
Дмитро Завадський. Фото: gazetaby.com
Шеремета Завадський не зустрів. Дмитрову машину Павло виявив на стоянці аеропорту. Потім, коли вже почали працювати криміналісти, виявилось, що відбитки на кермі акуратно стерті. Автомобіль пригнав до аеропорту хтось сторонній, не Діма.
3 серпня був затриманий колишній офіцер спецпідрозділу МВС «Алмаз» Валерій Ігнатович, який повернувся з Чечні. Трохи пізніше — боєць «Алмазу» Максим Малик, сусід Ігнатовича по міліцейському гуртожитку Олексій Гуз та тричі судимий Сергій Саушкін. Їх оголосили злочинною групою, а мотивом – помсту: мовляв, під час зйомок у Чечні Дмитро Завадський випадково зняв Ігнатовича, якого затримували на одному з блокпостів.
«Вони так поспішали звинуватити цих спецназівців, що не потрудилися навіть знайти труп Діми, — казала тоді мені Світлана Завадська, дружина Дмитра. — Зрозуміло, звичайно:
треба було швидше відвести слідство в той бік, щоб випадково не вийти на звинувачення себе». Ігнатовича та Маліка засудили до довічного ув’язнення.
Щодо викрадення Дмитра Завадського Юрій Гаравський у тому інтерв’ю «Дойче Велле» говорив:
— Я в цьому не брав участі. Я мав вихідний, і я не можу точно сказати, чи наших рук справа Завадського. Але в день його зникнення мої хлопці виходили працювати. Не мали. У них також був вихідний. Зазвичай, коли ми приходили працювати, всі відзначалися у журналі обліку особового складу. Або якщо хтось прийшов у вихідний день до спортзалу, він теж писав своє прізвище.
Я подивився, хто приходив того дня. Це були Кожевніков, Бородач, Новаторський та Панков. Кажу пацанам: Чого це ви на роботу приходили? — А приходили позайматися. — Ну-ну, ясно. Зрозумів». Тобто вони сказали, що приходили позайматися, але я думаю, що вони працювали за Завадським.
Того ж таки 2000 року Павло Шеремет, якого не зустрів в аеропорту його друг Дмитро Завадський, зняв документальний фільм про ескадрон смерті «Дике полювання». А 2016 року не стало і Павла — його вбили у Києві. Павло Шеремет прожив 44 роки. Дмитро Завадський – 28.
Загиблий 2016 року Павло Шеремет. Фото: EPA / ROMAN PILIPEY
Суд-універсал
Відмінність суду універсальної юрисдикції від, припустимо, Міжнародного кримінального суду в Гаазі дуже проста: суд універсальної юрисдикції міжнародним не є, це просто національний суд тієї чи іншої країни. Тобто, це звичайні суди, які можуть залучити злочинця з іншої країни.
Один із перших прикладів роботи суду універсальної юрисдикції — процес над Адольфом Ейхманом. Його викрали ізраїльські спецслужби, привезли до Ізраїлю та судили за ізраїльськими законами, тоді як ні Ейхман, ні його жертви не були громадянами цієї країни. Тобто злочини відбувалися в Європі, але Ізраїль мав універсальну юрисдикцію. Логіка тут проста: злочини були настільки тяжкими, що будь-яка країна у світі має інтерес у притягненні до відповідальності винних.
— Універсальна юрисдикція для того і була створена, — пояснює Ілля Нузов, — щоб будь-яка країна мала можливість притягати до відповідальності тих, хто чинить тяжкі злочини, незважаючи на відсутність територіальної чи національної прив’язки. Стосовно сирійців — наближених Башара Асада, які чинили злочини на батьківщині, — було порушено справи і у Франції, і в Німеччині, і в Швеції. Декілька вихідців з Руанди судили у Франції за військові злочини та злочини проти людяності. Єдина необхідна умова — це фізичне перебування злочинця в країні, де відбуватиметься суд.
Є, звичайно, чиста універсальна юрисдикція, коли взагалі не потрібна навіть його присутність — так було в Іспанії, коли судили Аугусто Піночета. Іспанія мала юрисдикцію, і його засудили заочно, але так і не доставили туди, тому що він перебував у Великій Британії, яка не дозволила екстрадицію. І врешті-решт Піночет постав перед судом уже тільки вдома, в Чилі, незадовго до смерті. Але найчастіше універсальна юрисдикція вимагає присутності злочинця у країні, де відбуватиметься суд.
Саме тому ми змогли порушити справу у Швейцарії. І нам пощастило, що він саме у Швейцарії. Наприклад, у Франції необхідно, щоб чи злочинець, чи жертва мали статус резидента цієї країни, тобто набагато складніше. У Швейцарії такого, на щастя, немає, і ми змогли скористатися тим, що Гаравський просто фізично перебуває там у статусі прохача притулку.
Поки в Білорусі не зміниться влада, можливість використання національних судів поза межами країни — поки що єдина, але вона дає надію на правосуддя. По-перше, хоч і минуло майже 25 років, проте добитися правосуддя, як виявилося, можна. По-друге, важливим є те, що суд зафіксує факт злочину. Якщо раніше були доповіді ПАРЄ, звіти, ухвали Комітету з прав людини ООН, то тут факт буде визнано судом. По-третє, це буде перша справа, де підсудний — білоруський громадянин, якого звинувачують у міжнародних злочинах, і взагалі перша справа з використанням універсальної юрисдикції за фактом насильницьких зникнень.
А в майбутньому буде набагато складніше заперечувати той факт, що ці злочини були скоєні, що вони були скоєні представниками білоруських спецслужб і за участю самого Лукашенка.
Такі факти, вважає Ілля Нузов, дадуть підстави й надалі переслідувати всіх причетних до цих злочинів та зміцнювати юридичну базу для доказу їхньої провини. За цим першим кейсом можуть бути інші, в інших юрисдикціях, і так по ланцюжку можна йти до самого верху і, ймовірно, навіть провести процес проти самого Лукашенка — якщо, звичайно, його вдасться фізично доставити для залучення до суду. Тому що заочні суди — це не дуже серйозно.
Чверть століття в очікуванні
Сказати, що сім’ї зниклих жили ці десятиліття в пеклі — не сказати нічого. Я пам’ятаю, як розмовляла із дружиною Віктора Гончара Зінаїдою, і та сподівалася, що чоловік живий. Минуло тоді вже десять років, а Зінаїда сподівалася. Вона казала: Ви що, не розумієте? Людину можуть у сусідній квартирі за стінкою тримати роками, і ніхто нічого не знатиме».
Ірина Красовська, яка жила в повному розумінні слова «за кам’яною стіною», — успішний багатий чоловік, п’ятикімнатна квартира, жодних турбот про хліб насущний, — у перші дні після зникнення чоловіка зрозуміла, що гаманець порожній. А доньки сказали: «Мамо, ми їсти хочемо». І Ірина полізла дослідити кишені чоловікових піджаків та курток. Загалом знайшла 200 доларів. На них жили місяць. За місяць стало ясно, що Анатолій не повернеться вже ніколи. Ірина влаштувалася на роботу, потім знову вийшла заміж і стала громадським діячем, увійшовши до комісії ООН із запобігання насильницьким зникненням.
Сім’я Захаренка була змушена виїхати — після зникнення Юрія Миколайовича дружині та дочкам почали передавати «привіти» від спецслужб із побажаннями мовчати в ганчірочку та не спілкуватися з журналістами. До життя в Німеччині звикали довго та важко. Онук Кирило, який мав необережність у новій німецькій школі розповісти, що його дід був міністром і генералом, викликав дикий регіт однокласників та вигуки «тоді мій дід був королем».
Саме донька Юрія Захаренка Олена — єдина, хто сумнівався щодо необхідності суду над Гаравським. «У неї були деякі сумніви, – розповідає Ілля Нузов. — Олена зустрічалася з Гаравським, і їй по-людськи, певно, стало його шкода. Вона відчувала складні емоції. А може вона йому просто не вірила. Але ми не мали завдання когось у чомусь переконати. Ми як правозахисна організація працюємо на користь потерпілих і просто пояснювали, чому вважаємо цю справу дуже важливою і чому її потрібно довести до кінця».
Білоруський бізнесмен та публіцист Анатолій Красовський
Вдова Анатолія Красовського Ірина з Гаравським не зустрічалася та не збирається: «Я не маю такого бажання. Ось ти питаєш, чи я не хочу подивитися йому в очі. А що мені можуть сказати його очі: що він є учасником вбивств? Ми й так це знаємо. А що переживає людина, зіштовхуючись із злочинцем, також відомо: ненависть, злість, безсилля від безкарності злочину. Чи я повинна культивувати це в собі? Ні.
Ненависть має тенденцію руйнувати не злочинця, а жертву. На самому початку я проводила безсонні ночі, уявляючи різні картини помсти. Але згодом зрозуміла: це руйнує не вбивць, а мене. Тому я сама собі наказала: дивитись на них збоку, ніби беручи участь у перегляді детективного серіалу з очікуванням справедливого покарання злочинців. Це допомагає".
Ірина разом із сім’ями інших викрадених білорусів намагалася пробити стіни. Спочатку – стіни білоруських силових відомств. Потім, зневірившись знайти відповіді на батьківщині, — стіни міжнародних організацій: Комітет з прав людини ООН, ПАРЄ, Міжпарламентська асамблея, ОБСЄ. За допомогою родичів викрадених у 2004 році було створено знамениту доповідь спецдоповідача ПАРЄ Христоса Пургурідеса «Зниклі люди у Білорусі». Це було тектонічне зрушення: вперше міжнародна організація визнала участь найвищих посадових осіб Білорусі у викраденнях та вбивствах. Майже через 20 років плити зрушаться ще сильніше завдяки суду кантону Санкт-Галлен.
— Для нас цікавий не так суд, як задокументовані свідчення підсудного, — каже Красовська. — І, безперечно, процес має привернути увагу до ситуації з правами людини в Білорусі загалом: цивілізований світ не може заплющити очі на жахливу ситуацію з політв’язнями. Багато хто з моїх друзів — політиків, юристів, журналістів, які були залучені до процесу розслідування зникнень, — зараз у білоруських в’язницях. Про багатьох з них немає інформації місяцями — це нові зникнення? Сподіваюся, наша справа хоч трохи сколихне Європу. Ми готові чекати. Насильницькі зникнення не мають терміну давності.
І є ще одна важлива річ. Можливо, найважливіша у цьому майбутньому процесі. Юрій Гаравський назве місце поховання тел. І рідним убитих стане спочатку болючіше, а потім легше. Тому що вони точно знатимуть: більше надії немає ні на що.
Пригадую, у вдови Юрія Захаренка Ольги я бачила стару відеоплівку. Там маленький онук Кирило повзав по дідусю Юрі, а той сміявся і казав: «Рости, Кириле! Буде кому на моїй могилі кропиву вирвати». Кирило виріс. А могили дідуся досі не існує. Може, хоч би після суду вона нарешті з’явиться.
Автор: Ірина Халіп
Столтенберг підтвердив участь Зеленського та розповів, що запропонують Україні на саміті НАТО
