Радянські військові меморіали в Україні: статус де-юре і де-факто
Справа честі української держави – увічнити їхню звитягу, передати нащадкам спогади про війну, сприяти збереженню пам’яті про героїв.
Важливим аспектом такого увічнення є зведення меморіальних споруд на честь загиблих воїнів. Чимало їх уже з’явилося на мапі України, а деякі ще розбудовують. Вони стають шанованими місцями пам’яті, і не лише для рідних чи знайомих загиблих. Це осередки заходів із патріотичного виховання, громадянських церемоній, комеморацій та офіційних і неформальних урочистостей.
Не буде перебільшенням визнати, що саме ці меморіали уособлюють для сучасників боротьбу за незалежність України, жертовність та героїзм захисників Батьківщини.
Водночас варто зазначити, що низка інших меморіальних споруд де-факто втрачають свій символічний статус.
Це стосується передовсім тих меморіальних об’єктів, які незалежна Україна отримала в спадок від радянського минулого. Створені здебільшого в 50–70-ті роки ХХ ст., вони мали виконувати функції консолідації народів СРСР, формувати ідентичність радянської людини та радянський патріотизм. Більшість меморіальних споруд були покликані зберігати пам’ять про боротьбу проти нацистської Німеччини, означену в радянському історичному наративі як «Велика вітчизняна війна».
Військовий меморіал у м. Часів Яр Донецької обл. Фото: «Враження від подорожей»
Масштабні меморіальні комплекси й нині відіграють важливу роль у меморіалізації значущих подій Другої світової війни. Тим часом радянські військові пам’ятники вже не виконують покладених на них раніше суспільних функцій консолідації суспільства та патріотичного виховання молоді. Відповідно, вони дедалі частіше втрачають свою цінність для місцевих громад. Відбуваються акти стихійного демонтажу пам’яток (зокрема в Чернівцях, Ужгороді тощо) протягом 2022–2023 рр. Підставою демонтажу пам’ятників іноді визнають їхній аварійний стан.
Демонтаж пам’ятника радянському воїнові в м. Ужгороді. Фото: Руслана Гостюк/Суспільне Ужгород
Зміна ставлення українців до меморіальних споруд позначилась і на догляді за ними. Місцеві громади найчастіше обмежуються їх перефарбовуванням. Артефакти, мета яких унаочнювати пам’ять про війну (танки, вантажівки, гармати тощо), руйнуються просто неба. До того ж вони не завжди автентичні. Зрештою ці пам’ятки перетворюються на занедбані, а подеколи гротескні об’єкти.
Пам’ятник на честь радянського воєначальника М.М. Богомолова в м. Рівному. Фото: «Новинарня»
Майже в кожному населеному пункті Україні є відповідний об’єкт і зазвичай не єдиний. Сукупна їх кількість – десятки тисяч. Кілька тисяч внесено до Державного реєстру пам’яток місцевого значення (далі – Реєстр).
Зокрема, їх зафіксовано в:
Криму – майже 500 (з 1080);Донецькій області – понад 50 (з 83);Дніпропетровській області – майже 100 (з 3013);Луганській області – майже 350 (з 478);Полтавській області – понад 800 (з 1312);Сумській області – понад 1000 (з 2454);Харківській області – понад 1000 (з 2981);Хмельницькій області – майже 100 (зі 170).Під час підрахунку брали до уваги, серед інших, меморіальні об’єкти, присвячені увічненню пам’яті одночасно кількох генерацій радянських героїв. Як з’ясувалося, та сама пам’ятка може глорифікувати борців за встановлення радянської влади, червоноармійців та учасників і жертв Другої світової війни. Таких меморіальних об’єктів синтетичного характеру в українських закутинах чимало.
Зразком можуть слугувати: «Братська могила партизанів та пам’ятник воїнам-землякам періоду громадянської та Другої світової воєн» (№ 1164 Реєстру по Сумській обл.); «Меморіальний комплекс: Братська могила воїнів. Пам’ятний знак полеглим воїнам-односельчанам періоду громадянської і Другої світової воєн» (№ 704 Реєстру по Полтавській обл.); «Меморіальний комплекс: Комплекс пам’ятників воїнам і воїнам-землякам: Могила льотчика старшого лейтенанта Василя Митрофановича Прохорова, учасника боїв на Халхин-Голі та з білофінами, який загинув біля колишнього хутора Северинків у 1941 р.; Пам’ятний знак зіньківчанам, які загинули на фронтах Другої світової війни; Пам’ятний знак полеглим воїнам-землякам; Пам’ятний знак на честь воїнів, які загинули при обороні та звільненні району; Пам’ятний знак на землі, перенесеній з братських могил воїнів району» (№ 380 Реєстру по Полтавській обл.)
Такі синтетичні пам’ятки набули свого часу охоронного статусу, оскільки виконували соціально-політичну функцію легітимації та героїзації радянського історичного наративу в усій його цілісності. Однак нині вони вписують учасників та жертв Другої світової війни не у світовий контекст боротьби з нацизмом, а в радянський контекст захисту надбань соціалізму. А він передбачав не лише лояльність і жертовність у справі збереження СРСР, але й участь в агресивних експансіоністських війнах (на зразок «Зимової війни» проти незалежної Фінляндії 1939–1940 рр. чи війни в Афганістані 1979–1989 рр.).
Сформований радянськими пам’ятками смисловий контекст суперечить державній політиці пам’яті, а надто в умовах російської агресії проти України.
Із початком повномасштабної російської війни у 2022 р. радикально змінився культурно-історичний контекст, що окреслив значення й суспільні функції військових пам’яток радянської доби. Нині вони несуть амбівалентні меседжі – не лише про антифашистську боротьбу, а й про підпорядкування України Москві, про російські імперські амбіції.
Меморіальний комплекс у м. Трускавці Львівської обл. Фото: Дрогобицька інтернет-газета «Майдан»
Істотна зміна культурно-історичного контексту (зокрема щодо меморіалізації Другої світової війни) зумовлює і необхідність змін у статусі відповідних пам’яток.
Закон України № 1805-III від 08.06.2000 «Про охорону культурної спадщини» визначає підстави для зміни статусу пам’яток та виключення їх з Реєстру – однією з таких є втрата предмета охорони. У Законі предмет охорони визначено як «характерна властивість об’єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об’єкт визнається пам’яткою». Утрата предмета охорони є підставою для виключення пам’ятки з Реєстру.
Можна припустити, що наявність таких пам’яток у Реєстрі та, відповідно, їхній поважний статус – пережиток минулого, зокрема амбівалентної політики пам’яті часів президента-втікача В. Януковича. До прикладу, Наказом МКТ від 05.07.2011 № 511/0/16-11 набули охоронного статусу такі об’єкти, як «Братська могила борців за Радянську владу», датована подіями 1917–1922 рр. (№ 24 Реєстру по Хмельницькій обл.) та «Братська могила воїнів Червоної Армії», датована 1920 р. (№ 37 Реєстру по Хмельницькій обл.) тощо.
Цю практику провадили й після Майдану 2013–2014 рр., коли в історичній політиці, здавалося, було пройдено точку неповернення до радянських зразків. Але 2020 р. вийшов Наказ МКМС (10.02.2020 № 630), згідно з яким охоронний статус отримали такі об’єкти, як «Братська могила жертв класової боротьби» (№ 227 Реєстру по Сумській обл.), «Братська могила Фокіна К.А. – учасника колгоспного руху та його родини» (№ 1738 Реєстру по Сумській обл.), «Братська могила радянських активістів, які загинули під час громадянської війни» (№ 1976 Реєстру по Сумській обл.) тощо.
Структура самого Реєстру свідчить, що його формування відбувалося спонтанно й ситуативно. Кількість пам’яток у різних регіонах відчутно коливається. Так, Дніпропетровщина та Сумщина пишаються кількома тисячами пам’яток кожна, тоді як на Закарпатті охоронний статус зафіксовано лише для 44 об’єктів (причому реальна насиченість культурними артефактами цього багатонаціонального регіону, безумовно, має бути значною).
Також трапляються й перехиляння в характері пам’яток. Наприклад, на Дніпропетровщині безальтернативно домінують археологічні пам’ятки. У деяких регіонах переважають меморіальні об’єкти на вшанування пам’яті подій Другої світової війни. А в інших, як-от на Сумщині, охоронним статусом ушановано чимало меморіалів радянським військовим, що воювали у 80-ті роки ХХ ст. в Афганістані.
Очевидно, що такий стан речей виник унаслідок недостатньо чітких критеріїв визначення пам’ятки місцевого значення. Зазвичай вибір продиктовано політичними вподобаннями, особистим досвідом або спеціалізацією відповідальних осіб. Залишається значний простір для довільного трактування того, які пам’ятні об’єкти заслуговують на охоронний статус, а які – ні.
Наявний принцип формування Реєстру мав на меті відобразити регіональні особливості культурного ландшафту й місцевої історичної пам’яті. Однак їх фіксація за допомогою наявних методів призвела до нерівноважної структури Реєстру та ускладнює можливості його корекції. Це не сприяє формуванню консолідованої політики пам’яті, яка об’єднує різні регіони України.
Ситуацію ускладнює те, що найбільшу кількість проблемних пам’яток зареєстровано в східних та південних областях України (зокрема й тих, що перебувають під російською окупацією). Для їхньої інтеграції в загальноукраїнський контекст особливо важлива політика пам’яті, спрямована на подолання радянського спадку.
Буквальне дотримання принципу недоторканності меморіалів не сприяє адекватній меморіалізації подій Другої світової війни, а ширше – військової звитяги як такої. Результатом є спотворення пам’яті про полеглих, знецінення їхніх жертв.
На часі – диференціювання меморіальних об’єктів за принципом їхньої відповідності державній політиці пам’яті, а отже, зміна статусу тих, які цьому принципові не відповідають.
Братська могила на кладовищі м. Мирнограда Донецької обл. Фото: «Враження від подорожей»
У правовому полі України є важелі для проведення потрібних змін. Доцільною може виявитись і корекція низки положень, що регулюють наповнення Реєстру та його ведення.
У консолідуванні нації та вихованні патріотизму визначальну роль де-факто відіграють уже інші пам’ятки – ті, що пов’язані зі спротивом українців російській агресії починаючи з 2014 р. Громадянські ритуали вшанування військової звитяги переорієнтовують на новітні пам’ятки, пов’язані з визвольною боротьбою українського народу, релігійними святинями тощо.
На часі зафіксувати в юридичному просторі України зміни, що фактично вже відбулися.
Автор: Ольга Михайлова
Столтенберг підтвердив участь Зеленського та розповів, що запропонують Україні на саміті НАТО
