Правда і міфи про ПВК «Вагнера»
Після загибелі засновника ПВК "Вагнера" Євгена Пригожина та її незмінного командира Дмитра Уткіна (він же, власне, Вагнер) під питанням опинилися не лише обставини катастрофи літака «кухаря Путіна», а й подальша доля вагнерівців. У «патріотичному» російському середовищі дуже переживають за долю «найкращої армії у світі», яка чи не сама витягувала на собі російські кампанії в Сирії та Україні. Однак якщо уважніше подивитися на історію угруповання, то можна переконатися, що всі її перемоги відбувалися або на другорядних фронтах, або ціною величезних втрат, а зіткнення з підготовленими силами або дії у незнайомому середовищі найчастіше приносили невдачі. Водночас сама діяльність пригожинської армії передусім пояснювалася меркантильними інтересами та супроводжувалася злочинами проти мирного населення, пише The Insider .
Міф перший: «Приватна армія»
Журналісти-розслідувачі давно вдаються до терміну «приватна армія» щодо ПВК "Вагнера", а цього року його використав і сам Євген Пригожин у відповідь на звинувачення у зв’язку з угрупуванням з російським Міноборони. Це словосполучення часто застосовують, щоб відрізнити «Вагнер» від «класичних» ПВК, які займаються переважно навчанням та охороною важливих об’єктів у тилу, але ніяк не операціями із застосуванням артилерії та бронетехніки. Але якщо до визначення «армія» питань мало, особливо останніми роками, то з «приватною» дедалі складніше.
У новітній історії відома щонайменше одна повноцінна приватна армія - це південноафриканська Executive Outcomes (EO). Як і ПВК "Вагнера", EO включала конгломерат різних юросіб, які мали різний профіль діяльності: від видобутку корисних копалин до обслуговування авіації. ПВК з ПАР найбільш відома участю у боях проти повстанців в Анголі та Сьєрра-Леоні у 1990-х роках, у тому числі із застосуванням танків Т-72, бойових машин піхоти БМП-2, бойових вертольотів Мі-24 та винищувачів МіГ-23.
Водночас різноманітну зброю та бойову техніку EO в основному було придбано на міжнародному ринку. Хоча основу персоналу компанії становили відставні силовики ПАР, вона майже завжди була у натягнутих відносинах із південноафриканським урядом, особливо після демонтажу режиму апартеїду та приходу до влади Нельсона Мандели. Через війну посилення національних законів про іноземної військової допомоги призвело до ліквідації підприємства.
На відміну від EO діяльність ПВК "Вагнера" завжди була нерозривно пов’язана з інфраструктурою Міноборони РФ і здійснювалася, за рідкісними винятками, лише на користь Кремля. Можна згадати хоча б головний табір найманців у Молькіно, який був розгорнутий на базі 10-ї окремої бригади спецназу ГРУ, видачу вагнерівцям паспортів тієї ж унікальної серії, що й отруйникам Скрипалів, регулярні польоти міноборонівських бортів у країни, пов’язані з діяльністю Пригожина на переговорах глав Міноборони Росії Сергія Шойгу із лівійським маршалом Халіфою Хафтаром.
Нарешті, за вирахуванням окремих зразків напівкустарної бронетехніки, ПВК "Вагнера" завжди і повністю покладалася на російське Міноборони у постачанні озброєнь, аж до сучасних танків Т-72Б3М і Т-90М, зенітних ракетно-гарматних комплексів «Панцир-С1» та реактивних систем Ураган». Масштаби постачання на користь «приватної» армії можна оцінити за відео, де їх повертають у розпорядження Міноборони.
Фактично ПВК "Вагнера" варто розглядати як паралельну військову структуру, яка звична для диктаторських режимів: досить згадати війська СС у Третьому Рейху, «чорнорушечників» Муссоліні, фідаїнів Саддама Хусейна чи нині чинний іранський Корпус вартових ісламської революції. Про останній не забули і у проросійському блозі «Війна історія зброя», коментуючи заяву Пригожина про намір перетворити ПВК на «армію з ідеологією».
Міф другий: «Переможці Ісламської держави»
Прихильники ПВК Вагнера у соціальних мережах та пригожинських медіа люблять розповідати про вирішальну роль угруповання у перемозі над « Ісламською державою » (ІД) у штурмах Пальміри та інших операціях проти бойовиків. Тим самим вони наголошують на ролі організації у боротьбі з «міжнародним тероризмом». Іноді ці події використовуються як привід для випадів у бік Міноборони. Однак фронт, на якому переважно виступали вагнерівці в Сирії, був другорядним як для прихильників президента Башара Асада, так і для джихадистів.
У перші роки активності ІД у Сирії угруповання щодо рідко вступало в конфлікти з силами режиму Асада, здебільшого діючи проти антиасадівських повстанців та інших джихадистських формувань. «Мирне» співіснування доходило до того, що інженери російського «Будтрансгазу» відновили роботи на сирійському газовому об’єкті після того, як «Ісламська держава» відбила його у сирійських повстанців. Ситуація змінилася у 2015 році, коли сили ІД вперше захопили Пальміру та створили загрозу для Дамаска зі сходу.
У цих умовах російська компанія «Євро Поліс», яку пов’язували з Пригожиним, підписала контракт із сирійським урядом, зобов’язавшись звільнити та охороняти сирійську нафтогазову інфраструктуру в обмін на видобуток. Саме з боїв за родовища почалася активна діяльність ЧВК у Сирії, поки сили Асада та офіційне російське угруповання були зайняті значно важливішим для режиму боротьбою з повстанцями, які на той момент контролювали значну частину території країни.
Саме з цим аспектом комерційної діяльності ПВК пов’язаний кричущий епізод вбивства кувалдою та подальше знущання над трупом місцевого жителя, яке сталося на «звільненому» родовищі Шаїра. Вагнеровці ніколи не визнавали свою причетність до інциденту, але водночас зробили кувалду своєрідним символом організації та інструментом страт.
Не можна заперечувати роль ПВК в операціях зі взяття Пальміри (першої та другої). Однак, незважаючи на важливість цього населеного пункту для європейської культури (завдяки комплексу античних будівель, що зберігся), довоєнне населення Пальміри (вірніше, арабського міста Тадмор, що знаходиться біля руїн) становило всього близько 50 тисяч осіб. Це набагато менше сирійської Ракки та іракських Фаллуджі, Тікріта, Рамаді та Мосула. Всі ці міста контролювалися «Ісламською державою» на піку його могутності та були звільнені силами міжнародної коаліції на чолі зі США у союзі з курдсько-арабськими «Сирійськими демократичними силами», іракськими силовиками та ополченцями.
У 2018 році, коли бої із залишками ІД ще тривали, ПВК Вагнера вирішила включитися в переділ активів, напавши на газове родовище, підконтрольне «Сирійським демократичним силам». Зазнавши тяжких втрат від авіаударів сил коаліції (за різними оцінками, від кількох десятків до кількох сотень убитими), вагнерівці були змушені відступити. У 2023 році Пригожин намагався представити цей інцидент як перемогу ПВК та звинуватити у втратах російське Міноборони.
Міф третій: "Визволителі Африки"
Представники російської влади та ПВК Вагнера нерідко пояснювали розширення російської присутності в Африці боротьбою із західним неоколоніалізмом та місцевими джихадистськими угрупованнями. Проте діяльність ПВК на африканському континенті обернулася неприкритими колоніальними практиками та військовими злочинами.
Якщо Кремль за допомогою Африки хоче наростити хоча б показну присутність на світовій арені, то основним стимулом для структур Пригожина вважатимуться сировинний бізнес. Наприклад, видобуток золота в ЦАР, пов’язаний із рейдерськими захопленнями та вбивствами мирних жителів, які займалися кустарним видобутком цього металу. З сусіднього Судану станом на 2022 рік більша частина золота вивозилася пригожинськими компаніями нелегально за потурання місцевої військової хунти. А вкладення у видобуток хрому на Мадагаскарі обернулося страйками робітників через невиплату заробітної плати.
Що ж до «визвольної» діяльності ПВК "Вагнера" в Африці, то їм мало де супроводжував серйозний успіх. Якщо більшу частину території Центральноафриканської республіки вдалося повернути під контроль центральної влади (щоправда, за підтримки армії сусідньої Руанди та із застосуванням показових страт, тортур та вбивств), то, наприклад, у Мозамбіку участь ЧВК у боротьбі з джихадистами обернулася провалом.
Прихід вагнерівців до Малі замість французького та міжнародного миротворчого контингенту також не призвів до перемоги над місцевими ісламістами та сепаратистами, проте найманці спільно з урядовими силами влаштували різанину в одному з населених пунктів, вбивши не менше 300 місцевих жителів.
Міф четвертий: «Кращі у пеклі»
Серед операцій ПВК в Україні у 2022 році прихильники організації особливо відзначають бої за місто Попасна навесні 2022 року: нібито унікальний досвід штурмових дій ПВК дозволив зламати перебіг бойових дій та досягти успіхів у битві за Донбас. За мотивами боїв у Попасній навіть зняли фільм під гучною назвою «Кращі у пеклі». Місто в результаті виявилося зруйнованим настільки, що «влада ЛНР» сумнівалася у доцільності його відновлення.
Однак насправді нічого принципово нового в штурмових діях ПВК "Вагнера" у Попасній не було — тим більше, що штурмові загони активно застосовувалися російською армією у міській забудові ще за часів Чеченських воєн, а під час Другої світової в Червоній армії існували цілі інженерно-саперні бригади, що займалися подоланням укріпрайонів.
Крім того, російським військам і «сепаратистським» формуванням принаймні спочатку вдавалося брати великі населені пункти і без допомоги ЧВК: досить згадати бої за Волноваху, Маріуполь, Рубіжне та Сєвєродонецьк. Так, штурм цих населених пунктів був пов’язаний з величезними втратами, але те саме справедливо і для вагнерівців — у всякому разі, наскільки можна судити з того, що набір у ПВК ще на початку повномасштабного вторгнення був максимально розширений, а вже влітку 2022 року, після боїв у Попасній, з’явилася інформація про вербування російських в’язнів.
Мабуть, єдиним серйозним «нововведенням» ПВК можна вважати методи залякування, які найманці до цього активно застосовували у країнах Близького Сходу та Африки. Влітку 2022 року, ймовірно, саме вагнерівці вивісили (обережно: тут і далі за посиланням шокуючі кадри) у Попасній відрізану голову та кисті рук (можливо, загиблого українського військового), відтворивши сцену на вже згаданому сирійському родовищі Шаєр.
Міф п’ятий: «Підкорювачі Бахмута»
Битва за Бахмут стала чи не наріжним каменем міфобудування навколо ПВК "Вагнера". Велику роль у цьому відіграла офіційна російська пропаганда, яка знімала документальні фільми про битви.
Проте за підсумками боїв за цей райцентр вагнерівці так і не досягли своєї мети: нападникам не вдалося ні перерізати «дорогу життя», що дозволяла постачати захисникам міста і вивозити поранених (попри запеклі бої за цю лінію постачання), ні розвинути успіх наступу та рушити далі на Слов’янськ та Краматорськ. Навпаки, ще до повного захоплення міста росіянами ЗСУ розпочали контрнаступальні дії на флангах угруповання, які продовжуються досі.
Головна причина полягала (принаймні до входу до міської забудови) у тактиці закидання трупами оборонних позицій ЗСУ. Український журналіст Юрій Бутусов описував цю тактику як наступ без огляду на втрати з постановкою погано навченим ув’язненим найпростіших завдань та найсуворішим контролем їх виконання за допомогою безпілотників та засобів зв’язку.
У результаті в квітні Пригожину довелося передати фланги наступу силам Міноборони, зокрема ВДВ, — судячи з усього, оскільки сил ЧВК, що залишилися, (відрізаної від вербування ув’язнених) не вистачало на одночасне утримання флангів і наступ у Бахмуті. Тут варто зазначити, що ВДВ та інші підрозділи Міноборони підтримували наступ ПВК на Бахмут задовго до цих подій.
Це підтверджують і слова Пригожина про те, що його бійці в Бахмуті платили життями буквально за кожен метр просування вперед. Як зазначає Російська служба Бі-Бі-Сі, коли Пригожин говорив про втрати ЧВК у 20 тисяч убитими лише в Бахмуті, загальні втрати російських сил убитими за всю кампанію оцінювалися в 47 тисяч, тобто понад третину всіх втрат припадали на вагнерівців.
Столтенберг підтвердив участь Зеленського та розповів, що запропонують Україні на саміті НАТО
Читайте більше новин по темі:
