«Якщо буде наступ з Білорусі — вбиватимемо всіх»

«Якщо буде наступ з Білорусі — вбиватимемо всіх»
«Якщо буде наступ з Білорусі — вбиватимемо всіх»
Серед радників головнокомандувача української армії Валерія Залужного 33-річна Ореста Бріт – «Міс Київ – 2006», волонтер, голова благодійного фонду «Бон», володарка ордена Княгині Ольги – нагороди, яку українкам вручають за визначні заслуги у громадській діяльності.

Про те, як будувати кар’єру, будучи жінкою з ефектною зовнішністю, про дружбу та роботу із Залужним, плітки навколо цієї дружби, боротьбу України у війні з Росією Бріт розповіла у великому інтерв’ю білоруському виданню «Дзеркало».

"Валерій Федорович – чарівний чоловік, але у нього не менш чарівна дружина"

— Ви радник Головнокомандувача України Валерія Залужного. Я майже не знайшла цієї інформації в українських медіа, але так вас представляв литовський Delfi під час саміту НАТО.

— Так, є така посада — позаштатна радниця, передбачена в умовах повномасштабної війни. Вона офіційна, але не оплачувана. Я не військовослужбовець, залишаюся головою благодійного фонду (він створений у 2014 році для допомоги сім’ям бійців АТО та постраждалим під час військових дій. — Прим. ред.), волонтером, громадянською людиною, яка продовжує свою роботу. Моя нинішня місія — це результат моєї дев’ятирічної діяльності та безпрецедентної довіри армії до мене. Але я б назвала це можливістю координації з компетентними органами для досягнення результату в найкоротші терміни для злагодженої взаємодії з Генеральним штабом.

— У багатьох може виникнути питання: що громадянська людина може порадити, яку експертну оцінку дати головнокомандувачу?

— Тому я й говорю: так не працює. Це називається чомусь радником, а за фактом це можливість допомогти. Він [Залужний] на початку повномасштабної війни скоординував нашу роботу зі своїми заступниками, і я отримала можливість експертизи саме серед військових. Що конкретно буде потрібно через місяць-два і в якій кількості, я можу зрозуміти за лічені години і відразу побудувати комунікацію за потребами та можливостями. Коли на мене виходять люди, які хочуть допомогти, я питаю Генштаб, що буде корисно, і ми швидко вступаємо в колаборацію і це виконуємо. Ми є допоміжним інструментом, який працює на максимальну оптимізацію допомоги та підтримки.

Розумієте, коли військові бачать потребу, це вже запізно. Завдання професійного благодійника – передбачити запит військового, зайнятого обороною. Тобто влітку ми готувалися до зими, запасалися заздалегідь, щоби уникнути сезонних націнок, прораховували час на логістику. Коли ти позиціонуєш себе як радник, експерт, треба діяти відповідно. Тому розповідати, що я волонтер, який орієнтується на запити бійців, – ні. Ми самі передбачаємо, що військовим буде потрібно. Вони, стоячи на секторі, цього не знають. Вони не орієнтуються, що відбувається за їхнім квадратом.

Ореста Брит с главнокомандующим ВСУ Валерием Залужным. Фото: www.instagram.com/orestabrit qzeidzridzuidqzzrz

Ореста Бріт із Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним. Фото: www.instagram.com/orestabrit

— Як і коли ви познайомились із Валерієм Залужним?

— Це було на спільних заходах. Таке шапкове знайомство, яке переросло у велику дружбу через війну. Ми всі допомагали один одному. І не всі завжди були генералами. Це спілкування, яке сформувалося упродовж дев’яти років. Чому у волонтерстві немає конкуренції? Тому що ми багато років один одного знаємо. Мені 33 роки, і дев’ять із них я залучена до бойових дій, допомагаю постраждалим від війни, хоча, слава богу, моя сім’я не постраждала, у нас чоловіки не воюють (мого батька немає в живих).

Ця історія ще з Майдану нас усіх здружила. І сказати, як так сталося, що ми дружимо з головнокомандувачем чи ще з кимось із керівних осіб… Ми дивимося на якості людини, а не на посади. Сьогодні головнокомандувач — Валерій Федорович, завтра ще хтось. Але для мене велика честь бути радником саме цієї людини.

За дев’ять років, що я у благодійності, я не пішла у політику і не планую. Я просто волонтер, який добре орієнтується в політиці як в українській, так і в міжнародній, тому й амбіцій не має . Але для мене велика честь бути поруч із цією гідною і порядною людиною. Професіоналом. Велика честь боротися пліч-о-пліч з ним за Україну.

— Це правда, що він дуже проста, відкрита, контактна людина? Може прийти на весілля, відповісти на повідомлення.

— Я не знаю, бо на весіллях з ним не була і до мене на весілля він поки що не приходив (сподіваюся, якось прийде, принаймні я обов’язково запрошу). Але на телефон не завжди може відповісти, бо дуже зайнятий. Не знаю, наскільки проста — це дуже глибока, освічена людина. Те, що він без зайвого пафосу, відкритий, душевний — це факт. Щира усмішка, статний чоловік, розумний і сильний – справжній головнокомандувач. Тут слова зайві — все видно по ньому. Яким його люди бачать, такий він і є насправді, і дорогого це коштує.

— Російські пропагандисти стверджують, що ви отримуєте якісь привілеї, багато чого досягли саме через близьке знайомство із Залужним. Як ви до цього ставитесь?

— Прикольно, коли вся [їхня] країна боїться потрапити під мобілізацію і на фронт, росіяни видають перебування на передовій та боротьбу за незалежність як привілей . Коли читаю про себе в російських медіа, дивуюся своїм успіхам. Насправді, єдине, що мені треба, — очистити від росіян Україну.

Може, якби мені було років 20, я переживала б і щось доводила. Але у мене сформувався характер ще, мабуть, із часів конкурсів краси. Я була звичайною 16-річною школяркою, коли виграла «Міс Київ – 2006». Наша родина тоді переживала досить складні часи — мати втратила чоловіка і залишилася одна з двома доньками на руках.

Моя мати завжди стояла за нас із сестрою, за нашу репутацію – горою, намагалася виховати правильними дівчатками. Але мені завжди приписували якісь матеріальні історії, романи з якимись дядьками, з футболістами, хоч я була ще зовсім юною. В мене дуже часто й незаслужено летіли ці звинувачення, плітки. Спочатку це сильно травмувало, досі не розумію, як це все пережила. Але зараз я вже не дитина і мені смішно. Як мені, так і Валерію Федоровичу. Ну що можу сказати? Що їм [росіянам] залишається, коли ми їх вибиваємо? Пишуть таке, та й гаразд.

— Роман із Залужним вам теж приписували…

— Так, і таке було. Ну, слухайте, у Росії на більше фантазії не вистачає. Валерій Федорович – чарівний чоловік, але у нього не менш чарівна дружина. Тому це дивне приписування роману, тим більше, що й у мене склалося особисте життя.

— Ви заміжня?

— Ні, але в мене чудові стосунки, правильні та фундаментальні. Не хотілося б заважати весілля з війною — гадаю, всьому свій час.

— Як будувати кар’єру, будучи красивою жінкою, ще й переможницею конкурсу краси? У суспільстві ще багато стереотипів у стилі «чи гарна, чи розумна», але ви навчалися у Сорбонні.

— Красива — це не моя заслуга, то я народилася. Але так, є побочка: кліше, знецінення того, що ти робиш. Але вчитися в Сорбонні досить складно як гарним, так і негарним. Так само і на війні: гарним і негарним однаково прилітає . Тому я спочатку обрала сфери, де, як ви розумієте, зовнішність не відіграє ролі.

Це все жарти, але [краса] швидше заважає, аніж допомагає: у нас багато брудних пліток. Може, якби я сиділа на дивані, теж би їх розводила . Але сказати, що є булінг чи треба захищати права жінок… Дуже багато провокацій йде з боку жінок, зокрема.

— Що вивчали у Сорбонні?

— Зв’язки із громадськістю у сфері культури та медіації. Що отримала як знання, навички, те й реалізую в Україні. Я ніколи не планувала залишатися у Франції. Хотіла бути освіченою, дружиною, мамою своїх дітей – такі глобальні плани завжди були. Тому що фінансове благополуччя завжди нестабільне, з якої родини ти не вийшла б. А освіту ніколи ніхто не забере. Ковид, революції, війна — вони показали, що сьогодні маєш будинок, сім’ю, країну, а завтра цього може й не бути. А знання – те, що ти завжди можеш монетизувати. Тому потрібно їх отримувати та намагатися передати дітям.

«Дуже співчуваю Тихановській. Я, напевно, збожеволіла б»

— Ви зустрічалися з Тихановською на саміті НАТО?

— Ні, ні тоді, ні будь-коли ще.

— Щось знаєте про неї саму, про її роботу? Вона жінка лідер, і ви жінка лідер.

— Я не любитель втручатися у справи інших країн, особливо коли ця країна інтегрована в агресію проти моєї. І вважаю, що опозиція має бути сфокусована на вирішенні проблем у своїй державі. Як я розумію, єдине, що мене об’єднує з Тихановською, — те, що моїй родині дала притулок Литва в складні часи агресії Росії, як і її, коли їй Лукашенко дозволив покинути Білорусь.

Я не дуже цікавилася цією історією, але знаю, що вона має дуже круту команду. І мої волонтери — Маргарита Левчук, Андрій Ткачов, — які допомагають з початку повномасштабного вторгнення з медициною, культурною освітою, підтримують білоруських добровольців (Ткачов — колишній волонтер ініціативи ByCovid19, нині — координатор Фонду медсолідарності. Левчук у 2020 році виступала на мітингах штабу Тихановської – Прим.ред.). Маргарита нещодавно приїжджала до бійців полку Кастуся Калиновського на запрошення нашого фонду. Андрій допомагає з координацією та багато медицини передавав, коли була велика потреба у шпиталів. Та й багато білорусів привозять нам амуніцію, підтримують в томі числі бійців ГУР.

— Мені було цікаво, як ви ставитеся до неї як до жінки, яка теж пройшла складний шлях.

— Я їй дуже співчуваю. Її можна поважати як сильну жінку, яка чекає на свого чоловіка з в’язниці. Я, напевно, збожеволіла б. Щоправда. Реально, я б не залишалася стабільною психічно і наробила б багато біди на її місці. Вона, можливо, талановитий дипломат і політик з огляду на те, що змогла системно сформувати команду, опозицію і бореться далі.

— Як українці її сприймають?

— Ніяк, правда. Можливо це звучить неприємно, але вона взагалі не на слуху. Наратив «Лукашенко — Тихановська» може бути серед білорусів, а українці не думають про це. Ми ж не Росія – не любимо говорити про інші країни. Нас цікавить усе, що залітає до України. Я вважаю, що зараз фокус Тихановської має бути спрямований на Білорусь, на налагодження ситуації, виявлення слабких місць там. Але їй не варто діяти політично показово, публічно через Україну, бо вона може мати справу з агресією як від білорусів, так і від українців. Це моя думка.

Я знаю, як наші волонтери-білоруси класно до неї ставляться, поважають її, як вона їх заряджає. Хоча, якщо говорити про всіх знайомих білорусів, ставлення неоднозначне. Але як жінці, яка переживає цю трагедію утримання чоловіка у в’язниці, усвідомлення, що його там мучать, — я не хотіла б бути на її місці, правда.

— Як ви взагалі до білорусів ставитеся?

— Ми сприймаємо вас як чудову державу, зі своїми баченням, підходами. Ви не маєте бути як українці — махати шашкою, йти на росіян. У вас інша нація, інакше зламаний мозок, як був зламаний у нас за часів радянщини.

Я розумію, скільки у вас проросійських настроїв. Можу вам лише поспівчувати. Не розумію, як цю бацилу витравити з вашої країни, її треба лише пережити. Нам дуже пощастило генетично із козацтвом. Знаю, що у вас теж були повстанці, але не дуже добре орієнтуюсь у вашій історії — знаю те, що мені Маргарита Левчук розповідала. Але, знов-таки, бачу за поведінкою, що ви люди системи. Ось у вас що не можна, те не можна. А в нас, якщо не можна, ми дістали шаблю і погнали.

Розумієте, ви трохи інші ментально. І це непогано – це добре. Значить, буде менше революцій ! Менше деструктиву. Але хтось має взяти над вами опіку, допомогти це все зачистити — я не знаю цієї панацеї. Вона, напевно, є, у вас напевно є план. Я просто не сую носа в чужу державу. Ось коли ми переможемо, ви виженете Лукашенка і з Офісом вашої президентки запросіть топ, скажімо, наших махновців (наприкінці 1910-х так називали членів анархо-селянського руху на південному сході України під час Громадянської війни. — Прим. ред.) розповісти Як у нас справи, то ми, може, й розповімо. А зараз я дуже шанобливо ставлюся до кожної держави, хоч би що там відбувалося, і не мені точно з України, де в нас бардак, розповідати, як краще поводитися білорусам.

— Після війни між Білоруссю та Україною можуть бути нормальні сусідські стосунки?

— Конфлікт ще триває, і якщо буде наступ з Білорусі — вбиватимемо всіх. І тоді ваша країна повністю асоціюватиметься з Росією. Ви маєте це максимально пояснювати білорусам. Поки тонким льодом ходите. Щонайменше для мене, бо я пам’ятаю добре: як білоруси відправляли допомогу, як воюють на нашому боці. Всіляко спілкуюся з білорусами в Литві і бачу, як ви це все переживаєте. І я даю вам інтерв’ю, пояснюю, щоб ви, можливо, якось вплинули на свідомість людей, щоб вони не перейшли цієї межі. Бо тут таке діло: коли на тебе летить, ворог один.

 
 
 
Подивитися цю публікацію в Instagram

Публікація від Oresta Brit (@orestabrit)

«На жаль, в інституціях влади України достатньо представників „населення“. Вони крадуть, як востаннє»

— Як виглядає ваше життя останні півтора роки? Чи часто доводиться їздити на фронт?

— Весь цей час всі абсолютно залучені до діяльності, яка була не настільки популярною останні дев’ять років, хоча мала б (мова про волонтерство. — Прим. ред.). Буде лукавством, якщо я скажу, що ці півтора роки важчі, ніж вісім попередніх років. Тому що людям, які [тоді] намагалися допомагати армії, постраждалим, набагато складніше, коли всім було все одно чи все «не так однозначно». Нині вже прозріли ті, кому до будинку залетіла ракета чи зайшли росіяни. Вони зрозуміли, що, мабуть, це страшно, що відбувалося раніше на Донбасі, а тепер дійшло до Києва. Але я тішуся прозрілим людям. І дуже їм співчуваю. Тому що це надзвичайно важкий тягар — усвідомити за таких умов, у таких масштабах все побачити.

А зараз абсолютно всіх громадян включено на допомогу. Волонтерство — така річ, що тут немає конкуренції: надто багато завдань. І нам справді потрібно якнайбільше волонтерів, організацій, які будуть ефективні. Тому я дуже тішуся, коли люди з нашого фонду виходять із бажанням створити свою організацію з конкретним профілем, запозичують нашу практику. Ми із задоволенням ділимося внутрішньою документацією, експертизою, підтримуємо початківців та намагаємося, щоб вони навчалися на наших помилках.

Саме так виглядають мої останні півтора роки. У нас, по-перше, фонд "Бон" – абревіатура "Благодійне об’єднання націй". Він займається допомогою цивільним. Це такий волонтерський хаб із підтримки і колег, і простих людей, яким потрібна допомога. У нас п’ять напрямків, це правда багато, але ми впораємося.

Ореста Брит во время полномасштабной войны в Украине. Фото: www.instagram.com/orestabrit Ореста Бріт під час повномасштабної війни в Україні. Фото: www.instagram.com/orestabrit

Минулого року я також започаткувала громадське об’єднання виключно для допомоги військовим. Назвала його просто «Бон», щоб воно асоціювалося з нашим бекграундом і отримало ту ж безпрецедентну довіру армії, яка вже має фонд. Я виділила цю діяльність, щоб не заважати залучати кошти на мирні проекти від донаторів, які не готові підтримувати збройне протистояння. Якщо людина хоче допомагати тваринам, ми не можемо відмовити: "Ні, давай на зброю!". Ми порадимо, куди саме направити гроші, щоб підтримати, наприклад, евакуацію звірів чи людей, які їх дали притулок.

— Сам фонд не шукає спонсорів?

— Дуже шукає, але ми можемо собі дозволити розкіш — не брати гривні від залучених грошей, хоча закон дозволяє використовувати до 20% на потреби самої благодійної організації. Але дивіться, ми з початку року залучили понад 50 мільйонів гривень лише на потреби армії (близько 4 млн 404 тисячі білоруських рублів. — Прим. ред.). Ось уявіть, скільки це, навіть якщо 1% забрати у хлопців і витратити свої потреби. У нас із командою не піднімається рука. Тому ми дуже вдячні громадській організації UACC, яка понад 60 років тому була започаткована українцями в США і досі відстоює українську позицію у світі. Вони на початку повномасштабної війни самі нас набрали (дев’ять років фонду, розумієте, ми ніколи не претендували на гранти!) і сказали: «Ви волонтери і не берете гроші, але щоб продовжувати ефективну роботу, вам потрібний інституційне утримання, і ми пропонуємо вам руку допомоги».

Ми вже двічі отримали грант у 50 тисяч доларів на півроку. Тобто вони задонатили 50 тисяч, а ми завдяки їм змогли залучити понад мільйон!

І на майбутнє — єдиним варіантом підтримки діяльності своїх організацій я бачу гранти, причому з-за кордону. Щоб на нас ніхто не міг впливати і щоб не вислуховувати звинувачення у зловживаннях та корупції на свою адресу.

Ми вбиваємось на цій роботі, чесно кажучи, але обожнюємо її. Для нас благодійність — у жодному разі не жертовність. Жертовність та героїзм – вони на фронті. Я це знаю не з чуток — регулярно їжджу на передову, і не лише щоби відвести гуманітарну допомогу.

Була ситуація, коли ви мало не загинули під час поїздки на фронт. Що тоді сталося?

— Був ближній бій. Але я не скажу, що безпечніше у Києві сидіти.

— Їздите так близько?

— Я завжди дуже близько, але категорично не рекомендую волонтерам робити так. Просто з огляду на те, що з початку повномасштабної війни я ще й співпрацюю з Генштабом, нам конче необхідно розуміти ситуацію на фронті. Ми регулярно спілкуємося з позиціями. Ми не кабінетна історія. Так само, як ви бачили, в ГУР Буданов бере участь в операціях, Зеленський, Залужний весь час на позиціях.

Ореста Брит во время поездки на фронт после полномасштабного вторжения России в Украину. Фото: Viktor Zalevskiy Ореста Бріт під час поїздки на фронт після повномасштабного вторгнення Росії до України. Фото: Viktor Zalevskiy

Ми їздимо без онлайн-GPS. Зараз я в дорозі використовую "старлінки", а тоді були офлайнові карти. Хлопці мені скинули локацію на Донеччині. Вони лише зайшли на позиції та не орієнтувалися. І ось я знаю, що це третя лінія оборони, що їду у безпечне місце, де мене мають зустріти. А натомість потрапляю відразу на передову, на окуповану територію. Це одразу за «промкою» Бахмута, там тоді лише починалися серйозні бої. І я проїхала наш останній блокпост саме тоді, коли Росія прорвалася. Наші хлопці дуже гідно, гарно прийняли їх. Я бачила ближній бій, перехресний вогонь піхоти, танковий вогонь. Вижила. Але дуже злякалася. Було багато втрат.

— Ви згадували про «наживатися». Як я розумію, зокрема на війні. Волонтери періодично говорять про неперевірені збори та шахраїв. В українському Міноборони були великі скандали із закупівлями для військових — із продуктами та куртками. Чому так виходить?

— В Україні народ суверенний (від фр. souverain — «вищий», «верховний» — особа, якій належить верховна влада в державі. — Прим. ред.). Але є й «населення», яке дісталося нам із часів, коли Україна була колонією Росії. Це люди з рабською ментальністю, функціонал яких зводиться до рівня «поїв — випорожнився — у перерві розмножився». І саме їм немає жодної різниці, і саме їм будь-яка життєва поза підходить, а мораль абсолютно зайва категорія, якщо не заважає звично функціонувати. Усе спрямоване на забезпечення цих трьох позицій. А вкрасти завжди легше, ніж заробити.

На жаль, в інституціях влади України є достатньо представників «населення». Вони крадуть, як востаннє, і їм немає різниці: чи війна, чи смерті і так далі. Вихід один – лише радикальний підхід. Занадто дорогу ціну ми платимо за нашу свободу та незалежність.

«Готуйтеся до перемоги та її наслідків. Це будуть найважчі часи»

— Буданов казав, що навесні 2023-го Україна буде у Криму. Скоро зима. Я розумію, чому контрнаступ — це не швидко, але можете пояснити, чому давали такі обнадійливі прогнози, що зараз потрібно виправдовуватися і пояснювати, чому все йде повільніше?

— Так, а може, ми в Криму! Звідки ми знаємо ? Вчора «вишок Бойка» не було – сьогодні вони є. Та ніхто не знає, як контрнаступ іде, господи. Я новини взагалі не дивлюсь. Там правди точно немає. Знаєте, що той інтернет пише? Почитайте про нас із Залужним! Не вірте новинам, не дивіться телевізор

— До чого готуватись? На скільки затягнеться війна?

— Готуйтеся до перемоги та її наслідків. Це будуть найважчі часи. А скільки ще чекати ніхто не може сказати. Порахуйте, скільки там тих росіян залишилося, бо я не маю таких даних.

Столтенберг підтвердив участь Зеленського та розповів, що запропонують Україні на саміті НАТО

Читайте більше новин по темі: