Чому звірства Лукашенка в Білорусі не призводять до бунтів та повстання еліт?
Які умови мають скластися для цього і коли вони можуть виникнути?
"Межі закручування гайок не проглядаються, навіть якщо здається, що далі нікуди"
У книзі «Державний переворот. Практичний посібник», написаний колишнім радником президента Рейгана Едвардом Люттваком ще наприкінці 1960-х, виведено еліксир виживання влади у довгостроковій перспективі. Рецепт складається з трьох інгредієнтів – ефективні репресії, масована пропаганда та нульовий економічний розвиток. Як успішний приклад Люттвак наводить досвід «Папи Дока» — правителя Гаїті Франсуа Дювальє, який, загалом, побудував своє правління на цій рецептурі.
Може здатися парадоксальним, що успішний економічний розвиток є проблемою для узурпатора влади. Але тому є просте пояснення: економічний розвиток зрештою призводить до зростання політичної свідомості у населення, а тому суперечить політичній стабільності, яка є найпершою турботою будь-якого тирана. Люди на тлі зростання добробуту починають цікавитися своїми політичними правами та на них наполягати. Протести 2020 року в Білорусі є доказом цього.
Не те щоб режим у Білорусі не переймається економічним розвитком. Але набагато меншою мірою, ніж збереженням влади, заради якої пішов на суттєве обмеження можливостей для розвитку країни і, якщо знадобиться, піде на повну зупинку.
Щодо репресій та пропаганди лінія поведінки Лукашенка повторює рецепт виживання «Папи Дока», відрізняючись у деталях і поступаючись за рівнем насильства.
Репресивній машині диктаторів теж потрібне паливо, пропагандою її бак не заправиш. Спонсором Франсуа Дювальє був Вашингтон, соціально-політичні експерименти Олександра Лукашенка підтримує та фінансує Москва, і поки що її ресурс, з погляду потреб Мінська, невичерпний.
У держави, яка розвивається назад, минуле стає майбутнім. Лукашенко не приховує своїх симпатій до Радянського Союзу і багато своїх політичних, економічних і репресивних практик запозичує звідти. Тому відповідь на запитання, що буде чи що може бути, частково у СРСР.
Олександр Лукашенко під час відвідин Мінської області. 13 червня 2023 року. Фото: president.gov.by
СРСР був закритою державою, радянські громадяни не могли просто так виїхати за кордон. У радянському розумінні потенціал ізольованості Білорусі ще взагалі не вичерпаний. Навпаки, влада начебто демонструє відкритість Білорусі світу та сусідам щодо умов в’їзду.
Хоч би якими жахливими здавалися репресивні реалії, що описуються в постах Єгора Мартиновича (політв’язень, колишній головний редактор «Нашай Нівы». — Прим. ред.) та інших політичних в’язнів, які пройшли через білоруські в’язниці, але спогади про сталінські репресії Тамари Петкевич («Життя» — чобіт непарний»), Євгенії Гінзбург («Крутий маршрут») або Варлама Шаламова («Колимські оповідання») переконують, що потенціал для розвитку насильства в Білорусі ще великий. Тому межі закручування гайок не проглядаються, навіть якщо здається, що далі нікуди.
Чиновники під час Всеукраїнських народних зборів. Скріншот: «Білорусь 1»
«Проблема ускладнюється тим, що добрі люди не сидять склавши руки, а підігрують ними режиму»
Тепер кілька припущень, які пояснюють, чому закручування гайок, яке триває вже три роки, не призводить до зриву різьблення — невдоволення еліт та (або) протестних спалахів широких народних мас.
Британському державному діячеві та політичному мислителю 18 століття Едмунду Берку належить вислів, який характеризує справжній стан справ у Білорусі: для торжества зла достатньо, щоб добрі люди сиділи склавши руки.
Проблема ускладнюється тим, що добрі люди не сидять склавши руки, а підіграють ними режиму. У цьому немає білоруського винаходу та історичної новизни, щоб претендувати на Шнобелівську премію, але є повторення того, що вже бувало в інших країнах.
Ханна Арендт у книзі «Ейхман у Єрусалимі. Банальність зла» пише про це явище в контексті внутрішньої еміграції в Німеччині часів Гітлера, коли люди займали пости, навіть високі, в ієрархії Третього рейху і після війни заявляли собі та зовнішньому світу, що «в душі були проти» режиму. Щоб вижити в умовах нацистського терору і зберегти таємницю свого «душевного протистояння», за визнанням одного з таких внутрішніх мігрантів, доводилося «зовні здаватися навіть більшими нацистами, ніж самі нацисти».
Не так важливо, скільки в цих одкровеннях правди і скільки самонавіювання. Важливо, що таких акторів, які передбачають перебіг думки вождя не заради любові до його мистецтва, а заради місця в ньому, повно в коридорах влади в Білорусі. Коли політичне кредо — «Завжди!», як у слюсаря-інтелігента із «Дванадцяти стільців» Ільфа та Петрова, легко зійти за свого за будь-якої влади.
Нині, наприклад, надійна Наталія Кочанова, яка на вигляд не підведе і не підкачає, споживає та прославляє будь-яку дичину, приготовлену «шеф-кухарем» на ім’я Лукашенка.
Але легко уявити, як вона звеличує демократичні цінності та таврує насильство та порушення прав людини в інших соціально-політичних обставинах, у яких Лукашенка немає. Складніше уявити ці інші обставини.
Прикладів таких перевтілень історія знає безліч. Абдурахман Авторханов у «Загадці смерті Сталіна» пише про дивовижну метаморфозу, що сталася у радянських маршалів і генералів, які за Хрущова одностайно писали про дутий військовий геній Сталіна та його панічну поведінку, а за Брежнєва — його знову звеличували до небес.
Гнучкість переважної більшості чиновників із білоруської правлячої вертикалі за своїми властивостями нагадує пластилін. Вранці з нього (з них) можна ліпити ізольовану від цивілізованого світу автократію. А ввечері — вже відкриту світові парламентську республіку, якщо надійде вказівка згори чи радикальна зміна влади та політичного курсу. Ступінь ентузіазму може відрізнятися залежно від особистих уподобань, але насильство та ізольованість не до душі більшості. Відповідно, якщо вказівка не надійде, якщо не станеться зміна влади чи курсу, то й сходу чогось нового не бути, а бути продовженням заходу сонця вручну.
Щось подібне щодо обізнаності та недовіри до інформації влади можна припустити і в Білорусі. Ставлення широких народних мас до режиму характеризується мовчанням, яке влада трактує як підтримку свого курсу. Вона в якихось величинах має місце — репресії та пропаганда роблять свою справу. Але ефект їхнього впливу різний.
Вплив репресій та страху в принципі безмежний і якраз позначається на покірному мовчанні та протестах у «глибині душі». Вплив пропаганди з урахуванням інтернету в будь-якому разі має межі, хоча, напевно, на них з урахуванням трендів на ізоляцію Білорусі як зсередини, так і ззовні не варто особливо покладатися. Як і на те, що терпіння народу в таких суворих кліматичних умовах може закінчитися. Не може.
Олександр Лукашенко на нараді із кадрових питань. 17 січня 2023 року. Фото: president.gov.by
«Якщо Путін буквально почне зазіхати на “улюблену”, то нічого іншого Лукашенку не залишиться, як шукати порятунку на Заході»
Влада і вже точно еліти були б зацікавлені повернутися в якусь подобу 2019 року щодо відносин із зовнішнім світом і, відповідно, своїх можливостей. Проте шляхи-доріжки назад сильно постраждали, особливо через війну та відвертий виступ Білорусі на боці Росії на старті «спецоперації».
Це значно посилило негативне ставлення до режиму з боку західного світу, а в нашій історії це, як і раніше, важливий гравець, хоча й ніколи не мав серйозних важелів впливу на режим, який можна порівняти з російськими.
Після 2020 року вплив Росії і без того значно посилився, хоча й досі не став абсолютним, щоб, наприклад, вважати Білорусь окупованою росіянами де-факто, а тим більше де-юре.
Саме це може й статися, якщо режим розпочне рух на Захід — не в плані євро- чи тим більше євроатлантичної інтеграції, а навіть мінімальної нормалізації у розумінні того ж таки 2019 року. Ризики такого кроку зараз непорівнянні для режиму з тими бонусами, які потенційно може принести. Однак ці розрахунки актуальні саме зараз, коли Росія закриває всі потреби і поглинає все, що «made in Belarus». А Захід, навпаки, все це відкидає та забороняє, не виявляючи готовності до визнання режиму на тих умовах, які той викочує.
Якщо завтра становище Росії значно погіршиться внаслідок корінного перелому у війні чи, припустимо, внутрішньої дестабілізації, «кошторис витрат» на зближення із Заходом для Лукашенка може стати цілком прийнятним.
Крім цього, схилити до цього кроку білоруську сторону можуть і апетити Кремля, незадоволені в Україні або як існуючі самі по собі, але завуальовані під інтеграцію. Скажімо, якщо Путін буквально почне зазіхати на «улюблену», то нічого іншого Лукашенку не залишиться, як шукати порятунку на Заході. Тільки ЄС та США можуть у принципі забезпечити Білорусі альтернативу російському ринку, її енергетичним і кредитно-фінансовим ресурсам, а також логістичним можливостям, а відповідно через це послабити залежність від Росії.
У сприйнятті офіційного Мінська західними країнами теж можуть відбутися зміни, якщо у зближенні з Лукашенком, з яким нічого не вдається вдіяти і навряд чи вийде, західні політики побачать не лише проблему, що не вирішується, а й можливість для ослаблення Москви. Це може статися в результаті ротації західних політиків за підсумками виборів або під впливом втоми від війни, пошуку нових форм її ведення тощо.
У всіх випадках зближення вимагатиме від Лукашенка організації відлиги у Білорусі чи її достовірної подоби. А також, ймовірно, транзиту влади, до якого він, зважаючи на все, все ще не готовий морально, але все готове фізично. Принаймні необхідну інфраструктуру для транзиту влади всередині палацу (зміни до Конституції, повноваження для Всебілоруських народних зборів) вже відбудовано. Відкритими залишаються лише дата події та ім’я наступника.
Окупанти з "Торнадо" обстріляли будинки у Шевченковому в Харківській області: є постраждалі
Читайте більше новин по темі:
