Зупинилося серце підполковника Віталія Баранова: передбачив війну і готувався до оборони Києва
Він був кадровим військовим, сапером, займався розмінуванням і отримав звання підполковника, статус учасника бойових дій і звільнився у запас ще задовго до початку російського вторгнення у 2014-му році. Всі пільги та пенсія у нього були. Але він служив не за пільги.
У 2014-му Баранов пішов на війну добровільно, і шукав можливість служити у бойовій частині на передовій, знайшов для себе капітанську посаду у 90-му аеромобільному батальйоні, оскільки на посаду підполковника інших "воюючих" вакансій не було.
90-й батальйон потрапив у важкі бої у Донецькому аеропорту, і коли комбат у січні 2015-го був захоплений у бою у полон, треба було знайти людину, яка у тому хаосі та непевності знову відтворить керованість та приведе батальйон до бою. І виконуючим обовязки комбата призначили Баранова.
"После подрыва ДАПа, когда в один момент из бата у нас погибло 25 человек, а 16 попало в плен, все бойцы были сильно деморализованы. И они не сразу меня восприняли. А для того, чтоб это произошло, нужно было, чтоб они в меня поверили. Когда я разговаривал с солдатами, они говорили, что мы манали эту войну. И из этого состояния их надо было как-то выводить. Я беседовал с хлопцами по несколько раз в день, но при этом мне пришлось выслушать много гадостей в адрес офицеров, что все говнюки. Правда, хочу отдать должное командиру роты огневой поддержки, Валере Мельничуку, он свою роту нормально держал, и она на тот момент была единственной управляемой ротой. Мне надо было понять, на чем можно сыграть, чтоб как-то поднять бойцов из угнетенного состояния. Поэтому я не просто отправлял их на задания, а ездил с ними. Вместе с саперами мы выдвигались для подготовки позиций. Поначалу я даже сам водил "Урал", потому что больше некому было. И после нескольких таких выездов, бойцы понимали, что командир вместе с ними. Был момент, когда враг подбил нашу машину: и мы с одним бойцом пешком добирались к нашим. По рации нам сообщили, что мы можем нарваться на сепаров, которые нас засекли, но этого не случилось. Вот так постепенно мои бойцы воспрянули духом".
Завжди виважений, спокійний, відповідальний за слова та людей, він керував своїм прикладом. Кар’єру в армії Баранов зробити не зміг би - він ніколи не принижував підлеглих, і ніколи не дозволяв принижувати себе, був нетерпимий до брехні.
Після демобілізації Віталій створив громадську організацію, щоб зберегти пам’ять про своїх побратимів, він брав участь у багатьох громадських акціях прямої дії. Коли були якісь наїзди влади на мене, Баранов присилав мені короткі смс - "я поруч", а після пресконференції з президентом він навіть приїхав на зустріч, щоб запропонувати вивезти мене кудись на деякий час. Віталій не сумнівався в тому, що буде війна, і розумів своє місце на ній. Ми зустрічались у лютому 22-го - Баранов хотів захистити від наїздів ДБР Х-парк на Оболоні, тому що шукав різні запасні бази та позиції на випадок боїв у місті. І добивався призначення на посаду командира батальйону ТРО, який треба було формувати з нуля. Баранов обурювався, що влада нічого не робить для швидкого формування ТРО, і щоденно телефонував та їздив до різних військових керівників, щоб у кожному районі Києва були розгорнуті батальйони ТРО. Він готувався до оборони Києва, казав, що буде на початку повний хаос, бо ніхто не готується, і що тільки коли буде криза як в 2015-му, то його призначать.
Так і сталося, Віталій Баранов був призначений командиром 206-го батальйону ТРО після початку російського вторгнення.
Він відповідав за слова, за людей, які йому довірились, і пропускав через серце усі складнощі та організаційні негаразди. Підполковник Баранов - один з тих, хто був стріжнем у нашому суспільстві, який присвятив своє життя служінню народові України. 56 років...
Велика честь бути твоїм другом, "Біба"... Дякую за все.
Окупанти з "Торнадо" обстріляли будинки у Шевченковому в Харківській області: є постраждалі
