Спогади жителів Чернігова про перші дні повномасштабного вторгнення Росії
Журналісти Радіо Свобода записали спогади чернігівців про те, що довелося пережити.
Того дня Ольга прокинулася о 5-й ранку. Чомусь не спалося...
«Мила посуд на кухні. Вирішила наготувати млинців своїм дітям. Чомусь так мені захотілося, – – Мию посуд і раптом чую вибух. Я ще подумала: «О, у когось десь колесо в машині хлопнуло». В квартирі гуділа газова колонка, і не дуже було зрозуміло масштаб цього вибуху. Я ще подумала: «Може це війна?» Але я ту думку одразу відкинула. Ні, не може бути. За кілька хвилин я вже закінчила мити посуд, вимикаю колонку, і знову – вибух. І тоді я зрозуміла: «Війна!», – розповідає чернігівка Ольга про ранок 24-го лютого 2022 року.
В цей час її чоловік Ольги говорив по телефону з родичами, які живуть у Сосницькому районі області, поклав слухавку і сказав: «Почалася війна».
На плиті затишно смажилися ранкові млинці, а люди ніби скам’яніли.
Що робити? Куди бігти? До чого готуватися? З чого починати? Безліч питань виринало тоді в голові, згадує Ольга.
«Єдине, що було чітко зрозуміло – діти в школу не йдуть, – розповідає жінка. – Але чоловік на роботу поїхав. Я почала дзвонити мамі, знайомим. Всі підтверджують – так, війна почалася, навкруги всі чують вибухи»
Чоловік Ольги дуже швидко повернувся з роботи. По дорозі він встиг заправити машину та навіть заповнити газовий балон про всяк випадок.
Далі – похід в магазин. Потрібно було поповнити запаси продуктів.
«Черги були вже дуже великі, – згадує Ольга. – Люди панічно гребли все підряд. Я просто дивилася, спостерігала за цими кошиками… Кожен набирав по своїх можливостях, але деякі гребли просто аби щоб гребти. І величезні черги були на кожну касу. Ми скупили основне, що нам потрібно було на той момент»
Повернувшись додому, родина прийняла рішення тимчасово виїхати у заміській будинок. Вони його будували у передмісті, і хоч він був ще не до кінця облаштований, проте їм здалося, що там буде безпечніше деякий час.
«Там буде простіше, ніж у місті. Треба їхати туди», – сказав чоловік, і Ольга погодилася.
Їхня квартира в місті – на 5-му поверсі багатоповерхівки, тож залишатися там під час обстрілів було небезпечно.
Зібравши документи та необхідні речі, родина з дітьми виїхала за місто. Це було в перший день повномасштабного вторгнення.
Зі стелі сипався пісок, асфальт летів шматками…
Приїхавши в село, Ольга з чоловіком в першу чергу обладнали погріб. Зробили все так, щоб там можна було перебувати під час обстрілів.
У самому ж будинку для проживання була готова лише одна кімната. Там було ліжко, матраци, а головне – електричні конвектори, які давали тепло. Принаймні, поки була електрика.
«Ми чули, що відбувається навкруги – і в селі, і в місті, – згадує Ольга той страшний перший день. – Ми чули сирену, ми бачили де що палає. Інтернет тоді ще працював, читали новини. Єдине, що дуже лякало – у нас поряд, метрів за 500 від будинку, стояли наші танки. Ми бачили, як по вулиці Кільцевій йде техніка. Техніка йшла в сторону міста. Потім рухалася назад. Це все ми бачили, чули».
А потім почалося справжнє пекло, розповідає жінка. Постійні обстріли околиць Чернігова, навколишніх сіл, звуки вибухів, пожежі.
Особливо обстрілювали сусіднє село. Там вже гинули люди.
«Коли стріляли танки, у нас зі стелі сипався пісок. З 27-го на 28-ме число були дуже сильні обстріли. Ми чули, як стріляють наші танки. Прямо здригалася земля біля будинку. Це все сипалося. Майже півночі ми з дітьми провели в погребі. 28-го числа був сильний «приліт» десь в район центральної дороги. Летів асфальт шматками».
Електрика в селі зникла вже 28-го лютого. Обігріватися не було чим. Щоправда, лишався ще газовий балон, на якому можна було готувати їжу. Ще був варіант – розводити багаття у дворі.
Але було вже дуже страшно. До того ж навколо зовсім не було людей: порожні ділянки, порожні хати.
Ольга почала вмовляти чоловіка повернутися до Чернігова.
Містика поряд
«У мене тоді була тільки одна думка – їхати на місто, – каже Ольга. – Чоловік опирався. Він дуже боявся за будинок, що з ним може щось статися, що він може згоріти. І цей страх був сильний. Він вже затягнув на горище декілька каністр з водою. Це був запас на випадок пожежі. А я відчуваю, що потрібно їхати. Я вже зі сльозами почала просити – поїхали! Мені просто треба було їхати звідти. Потрібно було повернутися у місто. Там були люди. А тут ми самі»
Врешті-решт чоловік здався. Знову зібрали речі, склали все в машину.
«Сіли в машину, заводимо, а вона не заводиться! Чутно, як обстріли поряд ідуть, а машина не заводиться…» – розповідає Ольга.
«Може вертаємося?» – запитав чоловік. Він все ще хотів лишитися.
Ольга в розпачі вигукнула: «Господи, якщо ми маємо звідси виїхати, дай знак! Ми маємо жити».
І саме в цей момент машина завелась. Родина поїхала назад в рідний Чернігів.
«Ми приїхали, піднялися до себе на 5-й поверх. І я заспокоїлась. Є поряд люди. Цілий будинок людей. І навколо будинки. Що б не сталося, тут ти можеш хоч до когось звернутися»
Інтуїція не підвела Ольгу. Вони виїхали з села дуже вчасно. Саме на їх подвір’я, в їх будинок незабаром був серйозний «приліт».
В який саме день це сталося – господарі не знають. Снарядами рознесло всі будівлі – будинок, погріб, сарай. Посередині двору – вирва від вибуху.
Від будівлі, де вони провели кілька ночей лишилися тільки рештки стін. Від вогню поплавилося навіть товсте скло у вікнах.
Спали на підлозі, їжу варили на вогнищі у дворі
Чернігів вже на початку березня почали сильно обстрілювати. Особливо діставалося району, де жила родина Ольги. Лишатися в квартирах на верхніх поверхах багатоповерхівок було вкрай небезпечно.
«В підвал спускатися, я розуміла, недоцільно. Це панельний будинок. Складеться як карткова хатинка, і там ти і залишишся – під цими завалами. Краще або вулиця, або хоча б нижній поверх. І ми спускалися до сусідів на перший поверх. Ми гарно спілкувалися з ними, діти в одному класі навчалися. А потім, коли дві ночі тут дуже сильні обстріли були, ми вже переїхали до сусідів жити постійно. Чоловік, щоправда, лишився в нашій квартирі на 5-му, а я з дітьми внизу»
Спати доводилося на підлозі в коридорі. Намагалися дотримуватися правила «двох стін».
А тим часом обстріли ставали все більш сильними. Люди майже не виходили з укриттів.
«Я пам’ятаю, одна така ніч була, дуже сильно обстрілювали. Ми коли потім вийшли на подвір’я, то за півтора метра від будинку побачили снаряд ГРАДу… Тоді дуже здригнувся будинок. А ще дуже лякав звук літака! Це був такий страшний гул! Коли мені було дуже складно, я просто сідала в коридорі спиною до стіни, обіймала коліна руками і починала хитатися. І ось в такому легкому коливанні знаходилася. Психологи кажуть – це поза ембріона, називається «сам себе захисти». Оце в такому стані я сиділа, заспокоювала себе»
За кілька днів в будинку почалися перебої з газом, з водою. А вже з 10-11 березня ці «блага цивілізації» зникли зовсім. Мешканці вийшли готувати їжу на подвір’я. Люди облаштовували собі невеликі вогнища, на яких варили найпростішу їжу.
«Вийшли сусіди, і ми просто палили багаття, – згадує Ольга. – Спочатку було одне вогнище, потім два. Ми просто варили на багатті їсти. По черзі або дві родини разом, поряд. Варили в основному картоплю. У когось лишалися ще напівфабрикати, які розмерзалися, бо ж електрики не було. Щось доварювалося – якісь пельмені, макарони. Ми ще навіть юшку умудрились якусь зварити!»
Якщо під час приготування їжі починалися обстріли – люди кидали все і тікали в найближчий під’їзд. Потім знову поверталися до вогнищ.
«Потрібно було їсти, щоб мати сили жити, – розповідає чернігівка Валентина Миколаївна. – Що нам було робити? Сиру вермішель же не будеш гризти?! Найскладніше було тим, у кого малі діти. Ото була морока те малятко прогодувати. Воно ж ще не все їсть, кашки хоче тепленької. А її нема і купити ніде».
Чому не тікали з міста?
«Навіть думки такої не було! Я навіть не знаю чому. Я мала бути тут», – щиро відповідає Ольга на це запитання.
В їх багатоповерхівці з кожним днем лишалося все менше людей. Всі, хто міг та хотів – виїжджали з міста.
Ольга і не могла, і не хотіла.
По-перше, пояснює жінка, вони не змогли б забрати з міста всіх рідних – маму, брата. А лишати близьких людей самих в небезпеці для неї було неприйнятно.
По-друге, мама Ольги має складне захворювання, яке потребує постійної медичної допомоги та підтримки родини.
По-третє, інтуїція підказувала жінці, що потрібно лишатися тут.
«Моя бабуся навчила мене колись в дитинстві молитві. І я її знала, і завжди читала, коли було страшно і потрібно було себе захистити. Вона казала – це для захисту. І от я пробувала її згадати під час обстрілів, я її пам’ятала завжди… а тут наче відшило. І я прокручую – три рядки пам’ятаю, а далі ні. А потім мені сниться сон. Підходить бабуся, обіймає за плечі і каже: «Заспокойся, все буде гаразд». Я прокидаюся зранку і цю молитву згадую повністю – всю, до єдиного слова. І я розумію – це є знак, що все буде гаразд. Щоб не було навколо – зі мною і моєю родиною все буде добре. І після того я заспокоїлася».
Найбільший страх
Найбільший страх усіх жінок Чернігова тоді був за дітей. Ольга – не виняток.
«Що буде, якщо зайдуть в місто?! Боялася не за те, що можуть вбити. Не за те, що можуть поранити. Не за те, що не буде нічого їсти. Я боялася за доньку. Це був найбільший страх. Я це усвідомила пізніше, коли закінчилися бойові дії, і я ходила до психолога».
Одним з найскладніших днів під час облоги Чернігова був день, коли доньці стало зле, згадує Ольга. У дівчини заболів живіт. І все б нічого, якби за кілька днів до вторгнення дитина не лежала в лікарні з підозрою на апендицит. Тоді її виписали, бо начебто все минулося.
«Це був десь початок березня, вона каже: «Мамо, так само, як минулого разу, болить живіт». І у мене все стиснулося всередині, бо я не знаю, куди з нею, якщо щось. Що робити в такому випадку? Я медик за освітою і розумію, що тут треба реагувати вчасно, а ти не знаєш куди і як. Я кажу – заспокойся. Дала їй «Ношпу». На щастя, все минулося. Десь, мабуть, вона перенервувала».
Окупанти з "Торнадо" обстріляли будинки у Шевченковому в Харківській області: є постраждалі
