В Україні судять «народних міліціонерів» з окупованого Донбасу, які воювали на боці РФ
Видання «Ґрати» розповідає про мобілізованих до лав «Народної міліції»: журналісти відвідали судові процеси, говорили з ними у таборі «Захід-1» та слухали на пресконференції розповідь луганця, який двічі потрапив у полон.
Мобілізаційний резерв
На початку вересня 2022 року ЗСУ успішно та стрімко наступали на Харківщині. 10 числа Олександр Сирський, тоді командувач Сухопутних військ ЗСУ, підняв у центрі Балаклії український прапор. Того ж дня Головне управління розвідки оприлюднило телефонне перехоплення військового «ЛНР». У короткій розмові він повідомив про хаотичну втечу російських підрозділів.
«Он 202 полк під Балаклією був — пішли до Луганська. Відійшли. Відправили. Вивезли. А половина потрапила у полон», — йшлося у перехопленій розмові.
202 мотострілецький полк — один з підрозділів мобілізаційного резерву бойовиків «ЛНР». Полк сформували перед повномасштабним вторгненням з місцевих мешканців, мобілізованих за наказом керівника «ЛНР» Леоніда Пасічника від 19 лютого 2022 року. Разом з мобілізацією він заборонив чоловікам від 18 до 55 років виїжджати з території «республіки». У березні вік мобілізованих підняли до 65 років. Схожий наказ видавала й влада «ДНР».
Представники військкоматів та комендатури видавали повістки на підприємствах, проводили мобілізаційні рейди по будинках та на вулицях. Так слюсарі, шахтарі, механіки та інші робітники «стратегічних» і комунальних підприємств, а також студенти опинились на війні. У 2022 році 202 полк «ЛНР» разом з іншими підрозділами бойовиків з Луганщини та Донеччини та російськими військами брав участь в окупації Харківщини.
У судовому реєстрі є рішення щодо 15 військовополонених з 202 полку «ЛНР». 14 з них розглядали у Галицькому райсуді Львова протягом 2023 року. Судили за статтями про державну зраду частина 1 статті 111 КК, участь у терористичній організації частина 1 статті 258-3 КК та незаконному збройному формуванні частина 2 статті 260 КК.
На підготовчому засіданні бойовики «ЛНР» визнавали свою вину. Тож далі докази прокуратури суд розглядав спрощено: вивчав характеризуючі документи та одразу переходив до допиту обвинуваченого. Весь процес займав у середньому пів години. Рішення типові: 13 років позбавлення волі із конфіскацією майна. Поодинокі спроби апеляції не зменшили терміни увʼязнення.
За Міжнародним гуманітарним правом не забороняється засуджувати комбатантів, якщо вони є громадянами країни, проти якої вони воюють. Однак в суді має бути доведено, що рішення про участь у війні було добровільним, а не під тиском. Зокрема, погрозами кримінального переслідування та обмеженням виїзду. Інакше вони мають вважатись потерпілими у воєнному злочині за статтею 438 Кримінального кодексу України — порушенні Женевської конвенції (про захист цивільного населення під час війни від 1949 року). Правозахисні організації Коаліції «Україна. Пʼята ранку» у звіті, оприлюдненому наприкінці 2022 року, звертали увагу, що українська практика розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень щодо мобілізованих на окупованих територіях суперечила принципу презумпції невинуватості.
Як повідомили в Офісі генпрокурора, за останні два роки суди винесли 96 обвинувальних вироків громадянам України за участь у війні у складі російських військ. Усього підозри за це отримали 140 українців. Жодного не виправдали.
У 2022 році в ОГП також зазначали, що понад 30 осіб були потерпілими у розслідуваннях щодо примусової мобілізації на окупованих територіях українського сходу, але наразі ці дані не виокремлюють у статистиці. Воєнкомам Луганщини та Донеччини оголосили підозри у порушенні законів та звичаїв війни. Усього повідомили про підозру 9 людям. Вироків у цих справах ще немає.
Слухання у Галицькому райсуді Львова щодо «ЛНРівців» 202 полку не закрили для відвідувачів. Це стало виключенням з практики останніх двох років, коли засідання відбуваються за закритими дверима на прохання обох сторін, з чим легко погоджуються судді попри суспільне значення процесів над військовими армії РФ з українськими паспортами.
У тих слухання, які відвідали «Ґрати», військовополонені брали участь дистанційно: відеозвʼязком із табору «Захід-1». Усі коротко стрижені, у синіх табірних бушлатах. Обличчя тьмяні, але не виснажені і не схудлі. Спілкувались російською, лише іноді в їхніх промовах проскакували українські слова, що вони повторювали за суддею, прокурором чи адвокатом. Протягом судового засідання обвинувачених допитували, що змусило їх піти воювати проти України, що саме вони робили на війні і як ставляться до російської агресії та своєї участі в ній.
«Повістку отримав 23 лютого (2022 року — Ґ). До військомату пішов 24-го. З 24-го відвезли зі Свердловська (Довжанськ — Ґ) до Луганська. І там вже переодягли у ВАУШі () та повезли до гуртожитку сільгоспінституту (Луганський аграрний державний університет — Ґ), де видали нам зброю», — розповідав у суді Олексій Лановський, 49-річний гірник з шахти «Довжанська капітальна».
Він не хотів свідчити і мав на це право за законом, але суддя Віталій Радченко переконав його дати покази, пообіцявши скоріше розглянути його справу.
Відповідаючи на уточнюючі запитання прокурора, Лановський повідомив більше деталей про свою службу. Після мобілізації його зарахували до 202 полку, 2 батальйону, 4 роти та 1 взводу на посаду стрільця-телефоніста. 28 лютого 2022 року його та інших мобілізованих організовано автобусами відвезли на залізничну станцію Красна Могила, а звідти потягом — до Росії, до Бєлгородської області. Далі військовими машинами доставили до частини у місті Валуйки.
Через тиждень цивільними автобусами мобілізованих завезли на Харківщину. Спочатку до Балаклії. Згодом взвод Лановського перекидали по селах району: у Борщівку, Калинівку, і нарешті, у Вовчий Яр. Скрізь, за словами обвинуваченого, вони рили окопи, будували бліндажі та патрулювали територію. 9 вересня Лановський разом з іншими бійцями потрапив у полон ЗСУ біля Калинівки, туди «ЛНРівці» відступили після обстрілу їх позицій.
— З якою метою вас відправляли в Харківську область? — допитував Лановського прокурор.
— Командування нам пояснило: бути третьою лінією оборони, в окупованих містах та селах підтримувати порядок, щоб не було мародерства та всіляких порушень. Виявилось зовсім навпаки: були у першій лінії.
— Ви розуміли, з якою метою ви там перебуваєте, проти кого ви воюєте?
— Так, було зрозуміло, що проти України. З метою розширити території РФ.
Лановський заявив у суді про щире каяття та запевнив, що безпосередньо у бойових діях проти ЗСУ участі не брав. До того, що сталося, в нього «негативне відношення».
«Мене цьому не вчили, я до цього не був готовий», — виправдовувася він.
Суд визнав Лановського винним та призначив покарання у вигляді 13 років позбавлення волі із конфіскацією майна. Саме такий вирок просив прокурор.
На наступний день суд слухав справу 39-річного Олексія Домащенка з Луганська. Його зокрема допитували про обставини мобілізації. Той розповів, що отримав повістку на ринку, де він торгував.
«Сказали перевірити документи. Відвезли до військкомату, зібрали людей у машині і там вручили повістку — і все», — розповів Домащенко.
Його, як і Лановського, зарахували на посаду стрільця четвертої роти, другого батальйону 202 полку. Він так само був у військовій частині у Валуйках. На початку березня опинився на Харківщині, де перебував наступних пів року. У вересні здався у полон ЗСУ під час відступу російських сил.
— Була команда відступати, — розповідав Домащенко. — Багато відступило: старші, головнокомандуючі одразу відступили, а нас залишили на позиціях. Сказали чекати. Ну, нікого не дочекався, побув там добу сам і потім вийшов до вас.
— Чому ви раніше не здалися? — спитав прокурор.
— Не було можливості. Свої не дають здатися.
Захист Домащенка уточнив, чи була в нього можливість самостійно залишити військову частину.
«Ні. Ну, ми були в частині. Вже були вартові. Вони нікому не дозволяли виходити», — відповів «ЛНРівець».
Домащенко запевняв, що його мобілізували силоміць: спочатку вмовляннями, а потім погрозами. Він стверджував, що до середини березня не розумів, що йде війна з Україною. Коли мобілізовували, йому сказали лише, що буде вишкіл. Вже на Харківщині командування пояснило: почалась «військова операція». Проте у боєзіткненнях із ЗСУ не брав участі — запевняв «ЛНРівець».
— Після того, як вам стало відомо про війну РФ з Україною, ви мали можливість піти та здатися? — уточнював у Домащенка захисник.
— Піти куди? Ми були друга-третя лінія оборони. Перед нами були російські війська, позаду — луганські війска. Я ж не знаю, де ми знаходились. Не було, якщо коротко сказати.
— Ваше ставлення до того, що ви вчинили?
— Я розумію, що для української сторони я зрадник Батьківщини. Але з цим зробити нічого не можна.
Домащенко запевняв суд, що розкаюється та у разі обміну уникатиме повторної мобілізації.
— Я відмовлюсь служити, не повторятиму помилку.
— Відмовитесь служити, — повторила за ним суддя Наталія Зубачек. — А чому ви не зробили це першого разу? — Я не знав, що мене очікує. Нам казали зовсім інше.
Суддя допитувала його далі.
— Ви проукраїнських чи проросійських позицій?
— Я не знаю навіть. Проросійських, мабуть.
— Тому залишились у «ЛНР»?
— Так.
— Як вам жилось під час окупації «ЛНР»: ліпше ніж до 2014?
— Гірше.
— Чому?
— Тому, що немає роботи. Зупиняється інфраструктура.
— Але ви все одно проросійських позицій?
— Ні. Проросійських, коли не було ані війни, ані протистояння. Тоді нам хотілось приєднатися до Росії.
Суддя винесла вердикт Домащенку: 13 років увʼязнення із конфіскацією майна. Прохання прокуратури задовольнила повністю. Спочатку захисник подав апеляцію, але потім її відкликав.
Ще один стрілець 202 полку, 45-річний мешканець села Новосвітлівка Андрій Тепляков, слюсар підприємства «Луганськвода», який потрапив у полон на Харківщині, також пояснював у суді, чому та як він опинився на війні.
«23 лютого 2022 року ми з другом відмічали свято. Прийшла його донька, сказала, що мене шукають з військкомату. І все. Ми з ним посиділи, я пішов додому. Там вже з військкомату, сільради, міліція — усіх підряд. Повістку вручили. Сказали у військкомат приїхати», — розповів Тепляков про те, як його мобілізували на автобусній зупинці.
Прокурор уточнив, чому обвинувачений не відмовився від мобілізації.
«Не знаю. Всіх призивають, хто… В нас [військові] перепідготовки постійні — викликають. Перепідготовки там на пʼять днів, на тиждень. Вже скільки років поспіль», — пояснював обвинувачений.
Коли йому видавали зброю — автомат Калашнікова — повідомили, що він та інші мобілізовані охоронятимуть склади та блокпости на території Луганської області. Політикою, за його словами, він не цікавився.
Про те, що йде війна, запевняв Тепляков, він дізнався десь за тиждень після мобілізації.
— Чи мали ви можливість покинути місце дислокації? — запитував у луганця його захисник.
— Ні! Попереду — міни, заміновано. А в нас деякі спробували йти, їх назад повертали.
У дебатах захист просив призначити мінімальне покарання, прокурор запросив 13 років позбавлення волі із конфіскацією майна.
«Ми почули, що обвинувачений фактично навіть не задумувався, чому він бере участь [у незаконному збройному формуванні «ЛНР»], чому він туди йде. Знову ж таки пояснив, що не мав можливості покинути добровільно бойові позиції. Хоча, як на мене, це треба оцінювати критично, оскільки нічого не заважало йому здатися в полон раніше, а не чекати, поки ЗСУ підуть у наступ і самі його захоплять».
Суд погодився з обвинуваченням.
Згодом Тепляков оскаржив вирок. Його захисник наполягав: суд першої інстанції не врахував, що його підзахисного долучили до участі у бойових діях обманом і він не мав можливості залишити військове формування, адже йому погрожували розстрілом, кримінальним переслідуванням та звільненням з роботи. Під час допиту у Галицькому райсуді Львова Тепляков про це чомусь не згадав. Апеляційний суд вирішив, що покарання справедливе.
Невдовзі прокурор знову звернувся до суду: просив звільнити Теплякова у звʼязку з обміном, на який Тепляков погодився. Суд не заперечив.
Решта військовополонених 202 полку у суді також розповідали, як укріплювали позиції та будували блокпости, охороняли російські боєприпаси та техніку і патрулювали окуповані села. Запевняли, що у бої не вступали. З їх свідчень виходить, що мобілізовані «ЛНРівці» брали участь в окупації сіл Балаклійського району: Яковенкове, Борщівка, Калинівка, Вовчий Яр, але й називали Старовірівку Купʼянського району, де біля піщаного карʼєру охороняли боєприпаси, а також Іванівку у Чугуївському районі.
В ухвалі Святошинського райсуду Києва про продовження тримання під вартою військовополоненого 202 полку, згадується що 6 березня 2022 року 80 «ЛНРівців» автобусами завезли до Іванівки Купʼянського району. Їх поселили у спортивному залі місцевої школи, де заздалегідь встановили ліжка та розгорнули їдальню. 7 березня вони вже будували блокпости на вʼїздах до Іванівки та організували цілодобове патрулювання вулиць.
Три з половиною місяці «ЛНРівці» перевіряли автівки та мобільні телефони місцевих мешканців, вишукуючи тих, хто б міг співпрацювати із ЗСУ. У середині червня частину роти перемістили на позиції у селі Вовчий Яр. Там вони вдерлися до приватних будинків, чиї власники евакуювалися. Патрулювали село, фіксували переміщення та маневри ЗСУ. Як встановило слідство, в них також був наказ бити на ураження, у випадку появи українських підрозділів.
Після деокупації Іванівки, як виявило слідство, командир відділення 4 батальйону 202 стрілецького полку «ЛНР» 27-річний Владислав Воронін разом з іншими військовослужбовцями збройних сил РФ займалися мародерствами та жорстоко поводились із цивільними. У травні вони вдерлися до будинку місцевого мешканця та вкрали там рушницю.
В іншому селі — Петрівка, за даними слідства, вони погрожували місцевому чоловіку та його родині розстрілом, відібрали телефон, вивезли чоловіка до лісосмуги, де двічі вдарили прикладом по голові, поставили на коліна та відшмагали гілкою — «з метою залякування». Справу щодо Вороніна по обвинуваченню у порушенні законів та звичаїв війни слухають заочно в Орджонікідзевському райсуді Харкова.
Українські громадяни з підрозділів «ЛНР» були причетні й до інших воєнних злочинів. Зокрема, до вбивства дитячого письменника та поета Володимира Вакуленка під час окупації Харківщини. Слідство встановило двох підозрюваних луганчан, які служили в ще одному стрілецькому полку мобілізаційного резерву — 204-му.
Двох інших «ЛНРівців» підозрюють у катуванні людей у «вʼязниці», яку влаштували у захопленому приміщенні Вовчанського агрегатного заводу. Там тримали понад пів тисячі мешканців Харківщини, а також сім громадян Шрі-Ланки, студентів медколеджу Купʼянська. Полонені іншої катівні, яку росіяни організували у приміщенні поліцейського відділку в Балаклії, згадували у розмові з «Ґратами», що наглядачами були саме «ЛНРівці».
Як повідомили в Офісі генпрокурора, з початку повномасштабного вторгнення правоохоронці оголосили 22 підозри у вчиненні воєнних злочинів громадянам України з Луганщини та Донеччини. Вже 6 людей було визнано винними, справи щодо інших підозрюваних та обвинувачених ще не розглянули.
«Народна міліція» окупованої Луганщини входила в угруповання військ «Балаклія», як свідчать дані з флешки, знайденої після деокупації Харківщини. Про це йдеться у розслідуванні «Схем» (проєкт «Радіо Свобода»). Військо очолював спочатку генерал-майор Андрій Рузинський — командувач 11 корпусу Балтійського флоту, а влітку 2022 року його змінив Іван Попов.
Штаб угруповання розташовувався на авторемонтному підприємстві на околиці Балаклії — про нього в суді згадували військовополонені «ЛНРівці». Російські війська захопили підприємство 14 березня. У вересні під час наступу ЗСУ будівлю було частково зруйновано артилерією. Журналісти, які потрапили до неї після втечі росіян, побачили на одному з уцілілих столів наліпку 202 полку «ЛНР».
Також на флешці — журналісти припускають, що вона належала одному з заступників командира з політичної роботи угруповання військ «Балаклія» — міститься сотні документів, зокрема, списки на представлення російських військових до нагород. В одному зі списків є 45-річний Володимир Чєрнєв, радник голови «ЛНР» та командир стрілецької роти 202 полку «ЛНР».
Чєрнєв, згідно з російськими документами на флешці, був представлений до відомчої нагороди Міноборони РФ: медалі «За бойові відзнаки». Розвідгрупа під його командуванням виявила «ДРГ противника» та нібито захопила двох «азовців» у полон. Чєрнева також представили до нагородження медаллю «За військову звитягу» першого ступеня із «грошовим заохоченням».
«З 25 березня 2022 року в населених пунктах Балаклія, Борщівка та Вербівка особисто організовував взаємодію з місцевим населенням з виявлення та затримання осіб, негативно налаштованих до військовослужбовців ЗС РФ та народної міліції «ЛНР», що дозволило своєчасно запобігати диверсійні дії противника проти військовослужбовців угруповання військ «Балаклія», — йдеться у документі з флешки.
Капітан Володимир Чєрнєв під час українського наступу встиг втекти. З даних інформаційних ресурсів «ЛНР» відомо, що з червня 2023 року він очолив адміністрацію окупованого Старобільського району. У лютому цього року Луганська обласна прокуратура оголосила йому підозру у колабораціонізмі.
У січні 2023 року 202-й полк «ЛНР» разом з іншими силами «республіки» увійшов до Південного військового округу РФ.
«Кожен зробив свій вибір»
Громадяни України з «республік» складають значну частку військовополонених у таборі «Захід-1».
Це, зокрема, помітно по іменних картках військовополонених, що прикріплені на бильцях їх ліжок. Окрім фото та прізвища в них вказані статті, за якими їх засудили, та строк відбування покарання. Українських громадян тримають разом з військовополоненими росіянами.
Григорій Касаточкин, 42-річний мешканець Луганська, отримав вже два вироки. Перший — у червні 2022 року. Петропавлівський райсуд Дніпропетровської області засудив його за двома статтями обвинувачення: посягання на територіальну цілісність частина 2 статті 110 КК та участь у незаконному збройному формуванні частина 2 статті 260 КК. Тоді його засудили до 10 років позбавлення волі без конфіскації майна. Він відбував термін у колонії на Коломиї.
Другий раз його судили у червні 2023 року в Івано-Франківському міському суді. До попередніх обвинувачень додали ще статті: державна зрада. Суд збільшив покарання до 15 років позбавлення волі, але зарахував рік, який він відбув за першим вироком. Також суд конфіскував майно Касаточкина та позбавив йогоправа обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування на наступні пʼятнадцять років.
Ще 25 липня 2022 року Касаточкин мав відправитись на обмін, але він не відбувся, адже 29 липня в Оленівській колонії, де тримали полонених захисників «Азовсталі», пролунали вибухи. Тоді загинуло щонайменше 50 українських військових, понад 70 отримали важкі поранення.
30 липня з військовополоненими, які чекали на обмін у Миколаєві, серед них був і Касаточкин, спілкувався блогер Володимир Золкін. Він повідомив їм, що Росія заблокувала процес, та розповів про те, що сталося в Оленівці. Відео цього спілкування оприлюднено на ютуб-каналі Золкіна. На ньому Касаточкин представляється, називає своє звання: лейтенант. Каже, що воювати не хотів — його примусово мобілізували.
Але у тексті вироків йдеться, що Касаточкин ще у 2015 році вступив у «Народну міліцію ЛНР» — збройні сили бойовиків на окупованих територіях Луганщини, створені у жовтні 2014 року наказом Ігоря Плотницького.
Спочатку Касаточкин був кулеметником — за службу отримував 15 тисяч рублів. Через рік став командиром взводу та отримав звання лейтенанта, а також підвищення зарплатні до 35 тисяч рублів. Служив до осені 2017 року в Алчевську. У тому числі «ніс бойові чергування» на лінії зіткнення, облаштовував вогневі позиції та полігони для підготовки та ведення бойових дій проти підрозділів ЗСУ.
Коли у лютому 2022 року оголосили мобілізацію, Касаточкин вже пʼять років як не був військовим та працював охоронцем на місцевому ринку. На наступний день після наказу Пасічника він прибув у військкомат у Луганську та пішов служити.
Цього разу його призначили заступником командира першої роти у 4 окремій мотострілецькій бригаді «ЛНР». Бригада була створена ще у 2014 році та входила до складу 2-го корпусу «ЛНР». Хоча 4 ОМСБр лише з 31 грудня 2022 року офіційно стала частиною російських військових сил, в її складі задовго до повномасштабного вторгнення воювали російські військові.
Відомо, що у червні 2017 року 4 ОМСБр «ЛНР» вела активні бойові дії на Луганщині. В одному з боєзіткнень біля села Желобок із 93-ю окремою механізованою бригадою ЗСУ потрапили у полон чотири бійці «ЛНР». Одним з них виявився російський військовий-контрактник з Алтайського краю, 22-річний Віктор Агеєв. Росія тоді відмовлялась визнавати присутність своїх військ на окупованих територіях. Технічно там воювали «відпускники» — тобто російські військовослужбовці у відпустці. Міноборони РФ відмовилось й від Агеєва. У відомстві заявили, що він не був у лавах російської армії.
Полонений не отримав статус комбатанта. На початку 2018 року Новоайдарський суд Луганської області засудив росіянина до 10 років ув’язнення за участь у терористичній організації та незаконне зберігання і носіння вогнепальної зброї та боєприпасів. Його обміняли лише через два роки попри активну публічну діяльність його матері Світлани Агеєвої1, яка зверталась і до російського президента, й до лідерів США, країн «нормандської четвірки» із проханням сприяти звільненню сина. У вересні 2019 року під час обміну 35 на 35 затриманих, в якому брав участь й Агеєв, повернулись додому 24 українських моряки, затриманих у Керченській протоці, режисер Олег Сенцов та журналіст Роман Сущенко.
У травні 2023 року 4 ОСМБр «ЛНР» також згадувалась у російських зведеннях — у звʼязку із загибеллю двох старших офіцерів російської армії, які командували бригадою у боях під Бахмутом.
У 2022 році 4 бригада брала участь у повномасштабному вторгенні. 24 лютого «ЛНРівці» переправились понтонним мостом через річку Сіверський Донець у районі села Довге Алчевського району Луганської області та захопили Лобачеве. Звідти просувались углиб підконтрольних Україні територій у напрямку Сєверодонецька. У цьому наступі брав участь й луганець Григорій Касаточкин.
Через кілька місяців, 31 травня 2022 року, Касаточкин та ще кілька його бійців, серед них колишній обрубник з чугунного літію Алчевського металургійного комбінату, а після мобілізації — санітар Максим Ніколенко, потрапили у засідку біля села Метьолкіне під Сєвєродонецьком, здалися й так опинились у полоні.
У табір для військовополонених Касаточкин потрапив не одразу — лише восени 2023 року. Установа, за правилами Женевської конвенції, знаходиться у глибокому тилу, щоб не наражати військовополонених на небезпеку. Це колишня будівля виправної колонії, яку після 2022 року переобладнали для утримання військових РФ, захоплених на полі бою.
День для військовополонених у таборі починається о шостій годині ранку. Вони прокидаються, снідають та йдуть працювати. Робочий день триває до 16:30, з перервою на обід та перекур. На вибір у полонених є кілька майстерень, де вони можуть працювати. Деякі працюють на кухні — готують для інших їжу та миють посуд. Касаточкин — офіцер, тож за міжнародним правом не мусить працювати. Але добровільно виходить на роботу скоріше від нудьги. Він працює в цеху, де складають подарункові паперові пакети або клеять конверти. Заробляє, як і решта, по 10 гривень на день.
Сам підходить поспілкуватися, коли до підвального приміщення цеху приводять журналістів. У Касаточкина помітна офіцерська виправка, але руки тримає вже по-табірному, за спиною. Про умови утримання одразу зазначає, що хороші: як у трудовому таборі. А з іншими військовополоненими вони «одна велика полонена родина».
— Чому пішли воювати?
— За «ЛНР». Ми, в принципі, не хотіли відокремлюватися від України. Своє ми сказали, що проти зміни влади таким чином у Києві. Але нас ніхто не почув… Тоді вже народ піднявся, весь народ. І пішло-поїхало. Далі почались вже обстріли.
Касаточкин згадує початок окупації Луганщини. Як у 2015 він вирішив доєднатися до «Народної міліції», бо «бачив загиблих діточок та багато чого побачив». Відслужив два контракти та пішов з війська, бо зрозумів «зворотний бік медалі», коли від рук бойовиків загинув його родич, та стало очевидно, що «не так все просто і ця війна надовго». Почав мирне життя, одружився, в нього народилась дитина. Коли у 2022 році оголосили мобілізацію, він знову пішов воювати.
— Я сам пішов до військкомату. Я не задумувався, просто пішов виконувати свій обовʼязок. Як солдат, як чоловік.
— Жалкуєте про це?
— Ні. Ми ж дорослі, розуміємо. Кожен зробив свій вибір.
Знов і знов повторюючи російські пропагандистські штампи, він хоче переконати, що війну розвʼязала не Росія, а США, заради боротьби за ресурси.
«Я воював за Луганськ і далі не збирався йти», — каже про свою мету у цій війні Касаточкин.
Його родина залишилась у Луганську попри евакуацію цивільних, оголошену владою «ЛНР» у лютому 2022 року перед початком вторгнення. Тепер Касаточкин регулярно спілкується з дружиною телефоном із табору та прагне повернутись додому.
Коли буде обмін — головне питання серед мешканців табору «Захід-1». Касаточкин теж цікавиться у журналістів, але обнадійливих новин для нього немає. Рідні полонених кажуть їм, що обміни блокує Україна, хоч насправді все навпаки.
Тих, хто потрапив у полон разом із Касаточкиним, за його інформацією, вже обміняли. Сам сподівався на новорічний обмін, але досі в колонії.
«Я вже ні в що не вірю. Сиджу як… Якщо доведеться весь строк мотати, то я ж, зрозуміло, що не доживу… Може, якийсь там некролог напишете… », — посміхається, додаючи, що жартує.
Касаточкин не полишає надії, що скоро зможе повернутися в Луганськ. Та будує плани, щоб уникнути повторної мобілізації. Як? — Каже, що «є можливість не піти», але без деталей.
Під кінець розмови навіть переходить спілкуватися українською, але виходить радше суржиком.
«Я ж то українець. Хоч і зрадник, але українець», — каже Касаточкин.
Його прізвище нещодавно зʼявилось у «списку росіян, яких батьківщина використала та кинула» — з таким приписом публікує ГУР прізвища понад двох тисяч військовополонених у телеграм-каналі «Хочу жить».
«Деякі з них заходили зі зброєю на територію України в цей день рівно два роки тому. Навряд чи тоді вони здогадувалися, як складеться їхня доля. Тепер вони лише рядки у всіляких списках. Непотрібні, забуті, залишені своєю країною. Вони знають ціну гаслам пропагандистів, що «своїх не кидаємо». Кидають», — пише ГУР, закликаючи РФ до обміну.
Двічі у полоні
Коли у серпні 2023 року після чергового брифінгу представників Координаційного центру з питань поводження з військовополоненими до журналістів вийшли військовополонені, ніхто цього не очікував.
Практика пресконференцій військовополонених застосовувалась українськими спецслужбами на початку вторгнення. На них росіяни закликали своїх співслужбовців здаватися або не брати в руки зброї та пояснювали, як та чому вони опинились в Україні. Але через кілька місяців пресконференції припинились.
Минув рік, й у залу «Укрінформу» зайшли четверо у військовому камуфляжі. Серед них один росіянин з Північної Осетії, а решта — українські громадяни: мобілізовані з Луганська, Новоазовська і з окупованого після 2022 року Маріуполя. Вони розповідали про мобілізацію, полон та умови утримання у таборі для військовополонених. Журналісти також могли поставити запитання.
Коли черга дійшла до 23-річного луганця Нікіти Лєбєдєва, він повідомив, що вже вдруге у полоні. Йому довелось більше про це розповісти — журналісти цікавились.
Вперше Лєбєдева захопили у полон разом із командиром взводу інженерної розвідки на початку січня 2023 року. У телеграм-каналі Володимира Золкіна є відео їх короткого допиту. Блогер тоді опублікував його із повідомленням про поповнення «обмінного фонду» за винагороду військовослужбовцям ЗСУ у 800 доларів. На відео Лєбєдєв виглядає переляканим. Він каже про себе, що радіотелефоніст.
У лютому його обміняли, але він знову потрапив на фронт, і вже у травні вдруге опинився у полоні. Цього разу надовго.
«Я чекаю на обмін, — говорив Лєбєдєв на пресконференції після 4 місяців повторного полону, — Якщо я піду на обмін — я хочу потрапити на обмін — я зроблю все, щоб це не повторилося. Я не хочу воювати, я зроблю все можливе й неможливе, щоб не потрапити сюди знову, на цю війну».
У 2014 році, коли Луганськ окупували, Лєбєдєву було 13 років.
«В основному, до 9 класу, жодних змін у мене в плані історії… — згадував Лєбєдєв про своє навчання в школі. — Предмет «Історія України» так само був присутній. Жодних змін не було. Після 9 класу вже почали додаватись інші факти, почали додавати в підручники з історії про цю війну, та в історії було зазначено, що Україна напала на Донбас».
Після школи Лєбєдєв залишився у Луганську. Виїжджати, за його словами, він не думав, бо мав доглядати стареньких батьків.
«Після навчання було важко влаштуватися працювати. У плані того, що роботи до ладу не було ніякої. Тут за час з’явилися перспективи піти служити. Не довго думаючи, пішов», — розповідав луганець.
Він уточнив, що до повномасштабного вторгнення в нього було кілька контрактів.
«Не раз переривав я ці контракти, йшов», — казав Лєбєдєв, але без подробиць.
Детальніше про його службу йдеться у вироку Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області. Влітку 2023 року Лєбєдєва засудили до 10 років позбавлення волі без конфіскації майна за посягання на територіальну цілісність намагалась форсувати Сіверський Донець. На деякий час війська РФ захопили селище, однак у вересні 2022 року українські війська повернули над ним контроль, хоча спроби його захопити не припинялись.
Саме під Білогорівкою Лєбєдєв вперше потрапив у полон у січні 2023 року.
«Нас відрядили до 7 бригади… Вивезли на Білогорівку, недовго я там пробув. 4-5 числа (січня 2023 року) нас вивезли, а 9 числа я потрапив у полон. Як потрапив у полон: у полон потрапив так, скажімо, красиво. Солдати ЗСУ вже чекали нас на позиції. Ми неодноразово ходили на цю позицію. Останні два дні тиша на позиціях була. Але коли ми прийшли на позицію, у нас у складі йшло шість людей, щоб мінувати. Виходить, ми закривали свої позиції мінами. Після того, як почали мінувати, мені довелося до самого кінця посадки йти разом із командиром та провідником. Коли я тільки-но сів мінувати, почув, що щось відбувається. Коли я побачив, що відбувається, нас уже оточили, моїх командирів пов’язали», — розказував Лєбєдєв.
Після швидкого обміну він спочатку перебував вдома на лікуванні. А після проходження медоглядів його знову направили до військової частини. Вдруге на передову він потрапив «на недобровільній основі» вже у складі штурмової бригади, куди його перевели з інженерних військ.
Лєбєдєва невдовзі відправили на штурм, попри те, що був поранений: під бронежилет залетіла куля.
«Мене відправили до шпиталю, там мене просто подивилися, заклеїли пластиром і відправили назад», — сказав він.
Під час штурму його вдруге поранило. Прилетіла поблизу міна, осколки «прошили» спину, пробили легені та вийшли через плече. Він також зламав ребра.
«І виходить, товариші, які були поранені, але могли йти, і йшли, вони не спромоглися просто підібрати мене, допомогти мені вийти звідти. Мене покинули там. Після цього коли якийсь час минув, я прийшов до тями вже, очухався, поповз у бік позицій ЗСУ. На той момент перед цим по рації передали, що позиція нібито під нашим контролем. Але коли я приповз туди, це вже було мені ясно… », — згадував Лєбєдєв.
На якому напрямку це відбувалось, він не уточняв.
В окопі військові ЗСУ надали Лєбєдєву невідкладну медичну допомогу, перевʼязали та дали знеболювального, а в шпиталі зробили операцію, врятувавши життя та кінцівку. Після чого його направили до табору.
Лєбєдєв сподівався, що пресконференція допоможе пришвидшити його повернення додому, але він досі у полоні.
У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими зазначають, що повторне потрапляння у полон — це поки що поодинокі випадки. Але з розмов з військовополоненими зрозуміло, що після обміну їх знову повертають на фронт, хоча деякі з них зазначають, що існують можливості цього уникнути. Серед мобілізованих лише одиниці відмовляються від обміну, кажуть у Координаційному штабі.
Підтверджених даних, скільки українських громадян за цей час мобілізували на окупованих територіях немає, але мова йде про тисячі людей.
Військкомати на окупованих територіях Луганщини та Донеччини вже включили до російської системи призову — це сталося у листопаді 2022 року. Про це повідомлялось у доповіді голови мобілізаційного управління генштабу РФ Євгена Бурдинського, опублікованого у травні минулого року. У документі також йшлося, що з «республік» мобілізували майже 80 тисяч людей.
Восени 2023 року призов до російської армії офіційно оголосили у тому числі на окупованих після 2022 року територіях, зокрема на Херсонщині та у Запорізькій області. Весняний призов 2024 року також відбувається «в усіх регіонах РФ» — з 1 березня чотири українські регіони під російською окупацією увійшли до Південного військового округу Росії.
Автор: Тетяна Козак
Джерело: Ґрати
Гуменюк: Понад 60 російських шахедів в новорічну ніч атакували південь України, більше 50 збиті
