Горами, вплав чи велосипедом: Як утіканти планують свої маршрути
В Україні є певний прошарок людей (звісно, це переважно чоловіки призовного віку), які прагнуть або планують перетнути кордон і покинути країну. Їх не зупиняє протизаконність чи небезпечність таких намірів. Здається, вони готові на все, аби тільки опинитися по той бік кордону. Але в реальності принаймні затриманих не так уже й багато — згідно з повідомленнями ДПСУ кілька сотень на місяць. Але навколо стільки інформаційного шуму, що можна подумати, ніби кордон переходять десятки тисяч.
Хтось хоче кращого й спокійного життя, хтось просто не любить свою батьківщину (так, є й такі серед наших співгромадян), а для когось потенційна мобілізація страшніша за небезпеку потонути в гірській річці чи замерзнути в горах. Таких людей не так вже й багато, але й не так і мало, щоб просто можна було ігнорувати. У цій статті ми називатимемо їх “утікантами” як щось середнє між активно вживаними сьогодні словами “ухилянти” та “втікачі”.
Є кілька основних маршрутів перетину українського кордону. Перший — через українсько-молдовський кордон, тут переважно йдеться про перетин українського кордону з окупованою росіянами частиною Молдови — Придністров’ям. Інший напрямок — через українські Карпати, великі гірські масиви до Румунії. Обидва шляхи мають свої плюси й мінуси, довкола яких у середовищі утікантів точаться дебати.
Так, до кордону з Молдовою дістатися ніби не становить особливих труднощів. Але він непогано укріплений, має свої протитранспортні рови, переважно це відкрита місцевість, де все добре проглядається з дронів та спостережних пунктів, тут працюють як місцеві прикордонники, так і мобільні групи.
Звісно, можна скористатися послугами якихось місцевих мешканців, охочих до грошей. Бізнес на незаконному перетині кордону, на перший погляд, справді видається дуже привабливим: за переведення “на той бік” одного утіканта можна отримати від 3 до 10 тисяч доларів. І йтися може навіть не про реальну присутність у ролі провідника, а про переведення в режимі онлайн.
Тобто ви домовляєтеся з провідником про те, що він вас “вестиме” за кордон, надсилаючи вказівки та дороговкази через месенджер або консультуючи телефоном. З огляду на те що в Державній прикордонній службі дуже багато повідомлень про затримання правопорушників, які намагаються перетнути кордон саме за такою схемою цей спосіб, вочевидь, не дуже вдалий.
Загублений у горах кордон із Румунією ніби не так серйозно охороняється, але до нього ще потрібно дістатися. Тут усе важко: важкопрохідні гори, ліси, у яких можна заблукати, стрімкі гірські потоки. “Старожили” з утікантського руху, які йшли, але були змушені повернутися через незнання місцевості чи брак підготовки, пишуть про щонайменше чотири дні блукання в горах, щоб дістатися кордону.
За повідомленнями “іншої сторони” — ДПСУ, затримані утіканти найчастіше проходять не більше ніж 10 кілометрів за день. До того ж потенційні порушники кордону вважають крайні біля кордону населені пункти переважно небезпечними для себе, де все схоплено прикордонниками, тому намагаються почати свою мандрівку лісами й горами за кілька десятків кілометрів від кордону. Відповідно їхній шлях у горах справді може розтягнутися на кілька днів чи то й тиждень. І закінчитися не завжди щасливо.
Про це можна довідатися з повідомлень тих самих прикордонників. Ось на одному відео знесилений чоловік розповідає про своє бродіння горами до того моменту, коли він просто вже не мав сил іти далі. За його словами, те, що його знайшли прикордонники, врятувало йому життя. “Дали хліба, ковбаси”, — розповідає утікант про добрих прикордонників, і в його ситуації це справді слова подяки за порятунок.
З повідомлень ДПСУ можна скласти певне уявлення про справжнє буяння фантазії деяких українських громадян, які вирішили втекти за кордон. Про порушника в латексній масці, певно, чули всі, як і про мешканця Одещини, який зробив 700-кілометровий велотрек, але його затримали на кордоні в Чернівецькій області.
Ще когось ловлять із телескопічною драбиною, взятою для подолання протитранспортного рову, хтось платить якимось спритникам 1700 доларів за неіснуючий човен, якого, звісно ж, немає на домовленому місці.
Хай там як, а за такі спроби затриманим утікантам світить лише адміністративна відповідальність — штраф або адміністративний арешт. Хоча серед самих утікантів є певне переконання, що ще одним наслідком може бути потрапляння до ТЦК із наступним зарахуванням до лав ЗСУ.
Трубадури переходів
На ютубі є кілька майданчиків, які досить системно розповідають про перетин кордону. Найчастіше їх автори нібито самі свого часу перейшли нелегально кордон. Вочевидь, цей досвід був для них таким визначальним, що вони не втомлюються про це розповідати, навіть опинившись по той бік кордону.
Так, засновник одного з каналів розповідає про своє патріотичне оточення перед втечею за кордон і поради членів родини вступити до лав ЗСУ. “Але треба прислуховуватися до самого себе, а не слухати когось”, — підсумовує він свою розповідь. Дослуховування до себе зрештою спонукало його незаконно перетнути кордон. Нині він мешкає в Німеччині й, вочевидь, вважає свій вчинок мало не героїчним.
Зворотний бік цієї медалі — він, як і велика кількість утікантів, готовий щиро хейтити чи критикувати власну країну. За їхніми словами, в Україні у них немає майбутнього, сама країна нагадує “концтабір”, а єдиний варіант життя в Україні — це бути мобілізованим і загинути на війні.
“Я шел 9 или 10 дней горами в Украине и Румынии”, — розповідає ще один із таких втікачів у своєму ролику під назвою “Убежал с корпорации смерти (Украины)”. Водночас не забуваючи попросити в нечисленних глядачів свого каналу для себе донати, оскільки його власні кошти, за його ж зізнанням, “на нуле”.
Є й спеціалізовані ресурси, які намагаються всебічно розповідати про можливості переходу через кордон. Відвідуваність таких ресурсів не дуже висока, хоча якісь ролики можуть набирати 80–90 тисяч переглядів.
Тематичні канали на ютубі переважно містять посилання на профільні форуми в телеграмі чи інших месенджерах. Texty.org.ua дослідили один із таких форумів. Загальна кількість його учасників становила близько 4 тисяч. І якщо на ютубі викладаються суто ознайомчі матеріали, то на форумах обговорюються вже предметніші речі: де краще й безпечніше перетнути кордон, як саме перетнути, що робити далі після перетину. Звісно, переважно без якоїсь зайвої конкретики, це вже під час більш особистого спілкування.
Обговорюються й приземленіші теми: що брати із собою в дорогу, як орієнтуватися на місцевості. Іноді здається, що такі форуми — це відділення якихось туристичних магазинів. Тут обговорюються і рекламуються спальники, намети, рюкзаки та взуття. Іноді мова йде про доволі-таки якісні й дорогі речі, які утіканти планують потім продати після перетину кордону.
Так само активно даються рекомендації щодо орієнтування на місцевості. Іноді це щось справді подібне до реальних рекомендацій, а іноді можна прочитати й поради на кшталт “ловиш кабанью тропу и просто по ней валишь”.
З огляду на питання, які звучать під час обговорення, для більшості це чи не перший досвід пішого походу. Відповідно й питання можуть бути досить цікавими. Наприклад, багато хто цікавився, що робити в разі зустрічі з ведмедем.
Ніби йдучи назустріч побажанням читачів таких ресурсів, прикордонники нещодавно розмістили фото з ведмедем, який потрапив в одну з їхніх фотопасток
Попри активне обговорення різних деталей майбутніх мандрівок, у стороннього читача все одно виникає логічне питання: яким чином мешканець умовного Харкова чи Дніпра, який має лише приблизне уявлення, що таке гори, сподівається перетнути доволі-таки дику гірську місцевість, тим більше взимку чи в міжсезоння.
Але, схоже, найбільшим жахом для утікантів лишається не зустрітися з ведмедем чи опинитися в крижаному потоці, а натрапити на працівників ТЦК.
Так, якийсь молодий чоловік на форумі планує перепливти річку, вочевидь, найближчим часом. Для цього він замовив водолазний костюм і трубку. Але його більше цікавить не те, чи зможе він подолати цю доволі серйозну перепону, а чи не спіймають його працівники ТЦК.
Розмова в чатику
Авторові статті вдалося приєднатися до одного з чатиків, де майбутні порушники кордону вже наживо обговорювали, як їм його порушити. Саме в таких чатиках можна спробувати дізнатися ще детальнішу інформацію, де саме і як перетнути кордон, а заодно познайомитися зі своїм майбутнім напарником.
Річ у тім, що все ж таки навіть серед утікантів є певне розуміння, що перехід кордону в горах — справа доволі небезпечна. І для того, щоб якось підстрахуватися, краще йти з напарником. Тому на форумах часто можна побачити оголошення “шукаю напарника”. Хоча, як виявляється, знайти адекватного й витривалого напарника в такому середовищі — це той ще квест.
Розмова в чатику починається чомусь з обговорення проєкту закону про мобілізацію. У більшості учасників щодо нього якісь апокаліптичні очікування, як висловився один, “будуть грести усіх”. Але потроху розмова переходить власне до теми цієї онлайн-зустрічі.
У цьому середовищі вже частково виробився певний сленг. Так, ніхто не каже “перетнути” чи “перейти” кордон, натомість вживають слово “вийти” чи “вийшов”. Фраза “я скоро збираюся вийти” означає, що хтось найближчим часом планує здійснити перехід кордону.
Вочевидь, співрозмовники вже певний час знають один одного, бо розмова починається з обговорення якось спільного знайомого, який як напарник кілька разів ходив із кимось до кордону, але невдало. Зрештою співрозмовники сходяться на думці, що він не дуже “чесний”, бо за нього треба доплачувати чи ділитися з ним харчами під час мандрівки, тоді як якоїсь допомоги чи користі від нього не дочекаєшся.
Потім хтось розповідає ще свій досвід, як йому трапився напарник з “атрофією м’язів і діабетом”. Звісно, і цей похід закінчився невдало. Загалом тут є люди, які, вочевидь, зробили вже кілька невдалих мандрівок до кордону, але, що називається, не втратили надії колись його перетнути.
“А я зараз щодня тренуюся, бігаю по 15 кілометрів вранці, фізуха зростає, скоро піду на кордон”, — похвалився хтось, щоправда, особливої підтримки від співрозмовників він не отримав.
Натомість ця похвальба спонукала до відвертості ще одного учасника чатика: “А я важу 130 кілограмів, скажу чесно, мені й ходити важко”. Після того як хтось йому висловлює співчуття, починає здаватися, що ти присутній на якомусь збіговиську людей, які борються із зайвою вагою. Або на зібранні анонімних алкоголіків.
І тут усіх приводить до тями чиїсь бадьорий голос: “Вітаю! А ви можете мені підказати якийсь нормальний секретний маршрут, як вийти за кордон? І ще я шукаю напарника”. У чатику після цього питання западає гнітюча мовчанка. “А ви хто самі будете?” — питає один із учасників обговорення.
Автор запитання починає так само бадьоро щось розповідати, але навіть в автора статті виникає сумнів, чи справді йдеться про рядового утіканта. Зрештою учасники чатика пояснюють допитливому співрозмовникові, що це так не працює, що не можна, з’явившись нізвідки, запитувати про якісь конкретні маршрути.
На цьому, здається, спілкування добігає кінця, всі починають прощатися. “Так как я сейчас в монастыре, желаю всем добра, мира и счастья”, — каже один із учасників форуму насамкінець.
Російський слід
Росія, вочевидь, не проводить активної інформаційної кампанії серед тих, хто вирішив втекти з України. У цьому сегменті немає таких яскравих фігур, як Остап Стахів чи плеяда юристів-антимобілізаційників. Це й зрозуміло.
Охочих підкоряти засніжені гори чи пливти в акваланзі гірською річкою все ж таки не так багато порівняно з тими, хто зараз активно цікавиться питаннями мобілізації. До того ж більшість тих, хто думає покинути Україну, за певними винятками, точно не планують перебиратися до Росії. І все ж таки росіяни присутні й тут.
Так, якщо почитати досить-таки численні коментарі під черговим відео про перетин кордону, можна побачити присутність російських ботів. Ось, наприклад, один із дописувачів коментує ролик на ютубі про втечу за кордон:
А в іншій гілці той самий коментатор пише таке:
Звісно, можна припустити, що коментатор справді втік і живе тепер у Ярославській області, але все ж таки це більше схоже на рутинну роботу ботів.
Та в соцмережах можна знайти щось цікавіше, ніж просто дописи ботів. Так, герой достатньо маргінального ютуб-каналу, створеного у 2018-му в Росії, під псевдонімом Нордов переконує своїх глядачів, що він приблизно рік тому перетнув незаконно український кордон.
В Україні йому, звісно ж, заважав жити брак свободи. Але зрештою, втікши за кордон і пробувши кілька місяців нібито в Європі, наш герой записує відео з… Архангельської області Росії, де йому, поза сумнівом, уже дихається на повні груди. Загалом у своїх відеоматеріалах цей персонаж старанно відпрацьовує всі наративи кремлівської пропаганди, щоправда, без великого охоплення.
Можна припустити, що росіяни всю цю історію з нелегальним перетином деякими українцями кордону використовують із трохи іншою метою. А саме як певну демонстрацію для зовнішнього світу, що в Україні є негаразди зі свободою і її мешканці ладні краще загинути, ніж жити далі під українським “режимом”.
Ось, наприклад, інформацію про затримання на кордоні 34 осіб, які планували втечу, шерить на своїй сторінці у твіттері американський проросійський пропагандист Девід Сакс, який виступає проти допомоги США Україні й усіляко просуває антиукраїнські наративи.
І, звісно, кому ж не зреагувати на таку новину, як не власникові цієї соціальної мережі, а заодно затятому поширювачу різноманітної дези у твіттері, як не Ілону Маску!
Здається, Росія дуже добре розуміє, що такий контент можна чудово просувати на Заході. Адже там основний мотив допомоги Україні — це підтримка демократії. Можливо, саме тому під черговим дописом про незаконний перехід кордону можна знайти ось такі коментарі ботів:
Розрахунок дуже простий. Що більше хвилями Тиси винесе втоплеників, а в Карпатах знайдуть замерзлих на смерть, то більше яскравого контенту можна буде потім запостити Девіду Саксу чи Ілону Маску. Зі звинуваченнями України й черговими аргументами “якось домовитися” з агресором.
Автор: Андрій Гарасим
Джерело: Texty.org.ua
Гуменюк: Понад 60 російських шахедів в новорічну ніч атакували південь України, більше 50 збиті
