Друзі Дмитра Капранова розповіли про останні місяці його життя
Друзі і близькі Дмитра Капранова в розмові згадують його.
Зранку дрібно мрячить холодний дощ. Біля Михайлівського – у ряд вишикувалися телевізійні камери. Дмитру Капранову було всього 56. Пішов із життя раптово – через проблеми із серцем. Провести в останню дорогу прийшли друзі та близькі, а також дуже багато простих українців. "Коли дізнався, де буде прощання, купив квіти і помчав сюди, – розповідає нам киянин Олександр, якому минулого року, за його словами, виповнилося 85. – Подивіться, скільки відомих людей сьогодні тут зібралося – цвіт нації! Тільки шкода, що з такого страшного приводу".
"Коли побачив інформацію про його смерть на Facebook – якийсь час не міг прийти до тями, – розповідає нам письменник Василь Шкляр. – Я знаю братів Капранових вже чверть століття. Познайомилися в 1999 році, коли вони організували конкурс на найкращий гостросюжетний роман з дотепною назвою "Золотий бабай". Вони взагалі дуже дотепні хлопці А мій роман став його першим переможцем. Вони запросили мене до кав’ярні, ми пили разом пиво. Але ще тривалий час, якщо окремо когось бачив, то я не відразу розпізнав, думав: це Віталій чи Дмитро? Перепитував. Вони віджартовувалися, бо не дуже себе одне від одного відрізняли. І на дітей своїх казали: наші спільні.
"Всі ці 25 років ми дуже тепло спілкувалися, – продовжує Василь Миколайович. – А як часто бачилися? На різних заходах, яких за цей час було дуже багато. Причому велику частку з них організовували самі Капранови. Це хлопці, які завжди попереду, лідери. Особливо в 90-х роках, коли була така безнадія, апатія, руїна видавнича. Пишеш, не знаєш, куди його, що. Тут раптом з’являється їхній "Зелений пес" – починають видавати книжки. Це стало поштовхом для багатьох. Вони надзвичайно харизматичні, креативні. У звичайному житті такі, як ви бачите їх на екрані: веселі, дотепні, гострі на язик, завжди мають з будь-якого приводу влучну репліку. Не знаю, як тепер Віталію самому, тяжко буде, але він зможе".
"Ми познайомився з братами Капрановими понад 20 років тому, коли я ще був підлітком, – розповідає екснардеп Андрій Іллєнко. – Це друзі мого покійного батька Юрія Іллєнка та дядька Михайла Іллєнка. Вони були частими гостями нашого дому. Я читав їхні книжки. У 2000-х роках дуже мало було українських книжок, але не тому, що не було класних письменників, а тому що все було тотально русифіковано. Все підім’яла під себе Росія – у російську мову вкладалися величезні кошти. Все робилося для того, щоб українська мова просто зникала. Але завдяки таким людям, як Капранови, вдавалося протистояти навалі".
"Яскравий приклад – це їхнє видавництво "Зелений пес", що в той період вперто друкувало українськомовні книжки, які допомогли нам закласти фундамент усього культурного відродження, яке маємо зараз, – продовжує Андрій. – І не тільки це. Важко пригадати якусь знакову подію в культурному просторі України за останні десятиріччя, де б не було братів Капранових – як організаторів, учасників, меценатів, популяризаторів. Коли почав з’являтися україномовний YouTube, попри те, що вони люди друкованого слова, стали одними із перших, хто почав робити класний український контент. Створили історичний канал "імені Т. Г. Шевченка", що має величезні перегляди".
"Брати Капранови дуже класні, що там казати. Як не візьми, але на кожному повороті історії вони були з Україною, в перших рядах. Ще в 90-х заклали цеглинки української ідеї, які дають результат навіть через десятиліття. Так добре, що нарешті так сталося, що бути українцем, україномовним – це сьогодні норма, очевидні речі. Але 20 років назад було не так. Тоді була тотальна "какая разница". Їм казали: "Диваки! Вигідніше творити російською – всі гроші там". Все було російськомовне – книговидавництво, попса, фільми, серіали. Все було задавлено російськими грошима, перекупали українських культурних діячів, робили з них мумій російськомовних, які зраджували своє єство. І Україна людей цих втрачала. А Капранови тим часом продовжували створювати українське українською. Причому стильно, модно, з гумором. Це не була якась така нав’язлива, нудна, моралізаторська історія".
"Вони багато розповідали про те, як прийшло усвідомлення полишити РФ, де вчилися, а також жили та працювали. Я так розумію, там був цілий спектр причин, але ключова в тому, що вони були українцями. А будучи українцями, дуже складно існувати в Москві. Треба або ставати москалем, або лишатися українцем і вертатися в Україну. І, власне, це вони і зробили. І думаю, ніколи не жалкували, бо хто хоч раз був у Москві, знає, наскільки це жахливе і токсичне місто. Вони заробили там свого часу гроші, а потім інвестували їх в чудові українські проєкти. Звичайно, не все давалося легко, але вони наскільки впевнені в собі люди, стільки внутрішньої енергії, що на це не зважали. Робили своє. І кайфували від цього. Віталію зараз важко, мені навіть складно уявити, наскільки: вони були одним цілим".
"Ви знаєте, мені зараз дуже гірко, боляче, але я спокійний, бо знаю, що він нас там чекає. Я знаю це, бо ж казкар, інший світ бачу одним оком. Він там не плаче, це ми тут слабенькі… А він моцний, він як камінь. Ми бачилися за кілька днів до його смерті у них в офісі – пили разом каву, він мене пригощав. Був у гарному гуморі – ми посміялися разом", – каже письменник і сценарист Сашко Лірник.
"Про те, що Дмитра не стало, я дізнався з новин у мережі, – розповідає нам режисер Михайло Іллєнко. – Перетелефонував Віталію, запитав, чи це правда. Він каже: так, правда. Це дуже передчасно, бо Дмитро – дуже сильний чоловік і запрограмований був на довгу дистанцію. Але кинувся як в атаку. Багато людей відчули, що зараз потрібно саме так. Хтось в окопі здобуває перемогу, хтось інше робить для перемоги. Він завжди мав гостре, принципове слово, що не кожному дано. А це зброя. Він використовував її за призначенням".
"Ми бачилися з Дмитром зовсім нещодавно – того тижня, – згадує Михайло Герасимович. – Я ще подумав: як добре – в прекрасному настрої. Знав, що він пережив операцію на відкритому серці, був у комі. Все це знав, але, коли його побачив, трохи заспокоївся, бо мав кращий вигляд, ніж до операції. Подумав: ну, слава Богу, все добре. Бо там було все дуже серйозно. Телефонував Віталію: "Як?" Казав, що ситуація складна, все на межі. Потім зв’язуюсь з ним, розповідає, що лікарі витягли його. Пізніше я йому теж телефонував, коли він вже увімкнув свій телефон. Це було місяць-півтора тому. Операція була невідкладна – інших варіантів не було. Після лікарні він проходив реабілітацію вдома. А зустрілися ми вже в нього на роботі. Ясна річ, що старався берегти себе, але працював".
"Знаєте, я не пам’ятаю, щоб він колись жалівся на якісь проблеми із здоров’ям. Капранови – це сильні бійці. В якісь роки ми на яхті ходили разом. Найсерйозніший заплив був через Чорне море, навіть у шторм потрапили. Дніпром також ходили. Багато хороших днів було спільних. З ними завжди дуже цікаво".
"Ми знайомі понад 20 років, – розповідає музикант Олег Скрипка. – Капранови – це люди з перфектним почуттям гумору, з неймовірним знанням історії і мотивацією, куди ми рухаємося. Одні з найліпших. Вони бували в нас удома, ми радо приймали їх з дружиною. Цікаво, що вони ніколи не претендували на дві окремі особистості, тому мені тепер дуже складно уявити, як Віталій буде один… Я не знав, що Дмитро хворів. Кілька днів тому набрав його, розмовляли. І вперше почув від нього: "У мене була операція на серці, може, ми "Країну мрій" не зможемо цьогоріч підтримати". А вони традиційно робили його літературну складову – я їм довіряв на сто відсотків у цьому, як собі".
"Для мене запитання, коли я познайомився з Капрановими, – дуже складне, бо, здається, я знав їх завжди, – каже видавець Іван Малкович. – І вони в моєму житті вічно. Не так часто бачилися, як хотілося. Але, як у Ліни Костенко: "Я знаю, що ми є – моя душа від того вже світає". Додзвонювалися, зустрічалися, спільно щось робили. Я запрошував їх на наші ювілеї, до речі, єдиних з видавців. Вони прекрасні, демонструють те, чого в Україні ще не так багато, – братерство, спільність. І легкість таланту – це багато для мене означає".
"Я особисто не був знайомий із Дмитром, але дружу з його сином, теж Дмитром, – каже військовослужбовець та артист Коля Сєрга. – Капранов-молодший – військовий, який служить у нашому підрозділі, він керівник медіагрупи. Самі брати Капранови приїжджали багато разів у складі "Культурного десанту" читати лекції військовослужбовцям. Підтримували військо своїми виступами. Я зараз приїхав підтримати Дмитра-молодшого і попрощатися з Дмитром-старшим. Я знаю, що також служить і брат Дмитра – Андрій Капранов, бо ми з ним співпрацювали".
"Дмитро – надпотужна людина, працелюбна, це я можу сказати, знаючи, які якості постійно проявляє в роботі його син. Зрозуміло, що фундамент всього цього йде з родини, від батьків. Я сподівався, що познайомлюся з ним особисто. Ми чекали, що це станеться, коли він реабілітується після операції, однак не судилося", – додав Сєрга.
"Ще один рік нашої боротьби за незалежність", - Зеленський у новорічному зверненні
