Історія сільського тракториста з Київщини якого захопили в заручники російські окупанти
“. ”.
Так починається велике інтерв’ю видання “Новинарня” Олександра Ковальчука – цивільного з села Микуличі Бучанського району Київської області, якого росіяни в березні 2022 року захопили в полон, вивезли до Білорусі, звідти – до Росії, далі – до окупованого Криму. У квітні 2022-го Олександра разом з іншими цивільними заручниками та нашими військовополоненими обміняли на російських солдатів у Запорізькій області.
Після деокупації Київщини минуло майже два з половиною роки. Тоді, у квітні 2022-го, Сили оборони змогли відкинути росіян до кордону після місяця тяжких боїв. Однак і цього часу для окупантів виявилося достатньо: від кінця лютого до кінця березня, за даними слідства, вони скоїли понад 9 тисяч воєнних злочинів й убили 1700 цивільних. Сімсот із них – лише у Бучі.
Крім того, що російські загарбники грабували й убивали місцевих, вони брали людей у полон, аби згодом обміняти на своїх військових. Так, восени 2022 року голова Київської обласної військової адміністрації Олексій Кулеба повідомляв, що окупанти вивезли з Київщини 147 людей. За рік, у вересні 2023-го, народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк, команда якої складає свій список викрадених цивільних, розповіла, що ця цифра майже утричі більша – йдеться про майже 400 осіб. Але й ці дані не точні.
Як розповіли “Новинарні” правозахисники з Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ), іноді про нових цивільних заручників дізнаються випадково. Це може відбуватися під час обмінів полоненими, коли звільнені українці передають інформацію про своїх співгромадян, котрі лишаються в російських тюрмах.
Читайте по темі: Стали відомі перші результати місцевих виборів у Стамбулі та Анкарі
Протягом місяця окупації росіяни організували в Київській області розгалужену мережу катівень-в’язниць, де відбувалася “фільтрація” цивільних заручників та військовополонених. За даними МІПЛ на березень 2024 року, через ці катівні пройшло щонайменше 215 українців (інформацію щодо десятків інших потенційних заручників ще належить перевірити).
Однією з головних стала катівня на аеродромі в Гостомелі, звідки людей вивозили через територію Білорусі до Росії. Співорганізатором цієї катівні може бути офіцер Росгвардії Сергій Векколайнен, який, за інформацією проєкту “Книга катів“, станом на весну 2022-го обіймав посаду начальника відділення з політичної роботи підрозділу “Ратибор” із Красноярського краю РФ.
Олександр Ковальчук – був бранцем тієї гостомельської катівні.
З Олександром ми познайомилися навесні 2024-го, коли він на своєму тракторі допомагав облаштовувати шкільне бомбосховище на Київщині. Замість запланованого 40-хвилинного інтерв’ю розмовляли на літній кухні майже чотири години. Точніше, говорив Олександр. Він розповідав про ставлення росіян до цивільних заручників, про те, як опинився у таборі військовополонених у Курській області. Як і чому він потрапив до Криму і яким чином відбувався обмін з росіянами.
Публікуємо пряму мову Олександра лише з незначними правками, що стосуються стилю викладу.
Полон у Гостомелі
– …Росіяни заходили в село з Варшавської траси, був полудень. Свою броню вони поставили неподалік мого дому, на перехресті. Я з льоху вибрався, дивлюся – а там їдуть бронемашини. Десять, п’ятнадцять, двадцять. Врешті я вийшов надвір. Думав, зварю собі кави, поки газ є. Тільки нагрів воду – за парканом двоє росіян з автоматами. На касках – колорадки. Молоді обоє. І ще сильний російський акцент з протяжним “о”.
– Батя, сигарету даси? – питають.
– Нема сигарет, магазини вже кілька днів не працюють, – відповідаю (тут і далі російськомовні діалоги подаються в перекладі – Ред.).
І поліз назад до льоху. Тільки відкрив двері – ті двоє знов кричать.
Читайте по темі: За добу на фронті відбулося 53 бойових зіткнення, - Генштаб
– Стій! Тобою тут уже цікаваляться!
З-за паркану бачу, що до дому йде офіцер. Автомат на плечі бовтається – значить, одразу не стрілятиме. Підходить він до мене таким дуже строгим кроком.
– Ну, що, майданівець? – питає.
І одразу б’є прикладом в коліно. Забирає телефон. А там всі чати, телеграм-канали. Ми якраз у них обговорювали фото і відео з Бучі, з вулиці Вокзальної, де російську колону розбили.
– Ось ти, нацик, і розколовся. Наш клієнт! – і знову б’є мене прикладом.
Руки зв’язали за спиною, голову сказали не піднімати. Повели в центр села. Там був ще один полонений, Сергій. Здається, вони з дружиною їхали з Бородянки, везли в пікапі речі зі свого магазину. І напоролися на росіян.
Я дивлюся на Сергія, а він лежить, труситься. Кажу йому: “Не бійся, гірше не буде”.
А сам думаю: “Певно, це сусіди помогли, щоб я тут опинився”. Був у мене один, нині в Москву втік. Мене “майданівцем” називав. Шарія багато дивився. Знаю, що до нього росіяни поговорити приходили перед тим, як мене забрали. Та й мене потім питали, чи є ще “майданівці” в селі. Але імені його називати не буду, бо доказів не маю. Не хочу наговорювати.
Коли мене притягли в центр, до сім’ї знову зайшли солдати. Попередили, аби з льоху не виходили, і сказали, що мене “швидше за все” взяли в полон.
Мене ж із Сергієм закинули в якусь бронемашину з гусеницями і повезли кататися. Очі зав’язали, кинули на підлогу, всілися зверху, як на матраци. І так до ночі нас возили.
Врешті зупинилися десь у лісі. Ноги зв’язали мотузкою, прив’язали нас до гусениць. Полонених ставало більше: побачив чотирьох бійців територіальної оборони, які потрапили в засідку. Один із них був поранений – росіяни при ньому знайшли лопаті до дрона і проштрикнули йому сідницю ножем.
Було холодно, мінус 4. Нас кинули на землю, і якийсь час ми так лежали. Потім росіяни накрили нас брезентом. Майже одразу стало жарко, не було чим дихати, піт лився відрами. Я спробував трохи вивільнити руки, припідняв брезент, щоб було чим дихати. Почув, як росіяни між собою говорили.
А що робити, якщо почнуть із літаків бомбити?
– Що-що. У броню й по газах. А якщо когось із цих на гусениці намотає – не страшно.
На ранок нас передали іншому підрозділу, який вийшов із Чорнобильської зони, і нас знову почали катати областю. Обіцяли здати якимсь “особістам”. Ясно, що ані їсти, ані пити, ані в туалет сходити не давали. Зрештою нас вигрузили біля технікуму в селищі Немішаєве. Я буквально бачив свою хату звідти!
Там серед росіян був один говіркий підполковник.
– Старий, а тебе за що? – питає.
– Так це я хотів спитати, за що. Я ж гражданський, – кажу.
– Слухай. Поясни, хто такой Бандера? А то всі кажуть, мовляв, Бандера те, Бандера се. Можеш розказати?
– Ну, погугли.
– Та якось… Поки в Росії жив, і думок таких не мав. А два месяці тому нас привезли на кордон, позабирали телефони. То й не було можливості гуглити.
Ну, я розповів біографію Степана нашого Андрійовича. Що він націоналіст, що сидів у концтаборі, що був за Україну. Типу, прийшли білі – він їх п***див. Прийшли червоні – він і їх пиздив. І німців, і поляків теж. Підполковник той послухав і каже:
– Тю, наче нормальний мужик же.
Мені здалося, що цей підполковник із тих, хто сумнівається, і з ним можна говорити. То я випросив у нього, аби нас пустили в туалет. Пораненому ТрОшнику, який із нами був, нарешті надали першу допомогу. І я вже почав думати, що мені повезло. Бо он же мій дім, через річку! Але тут приїхали якісь інші росіяни на “Уралі”.
Виглядали вони інакше, були в чорній формі. Погнали солдатів розвантажувати боєприпаси. Дивлюся, а мій підполковник десь зник, бл***. На очі вдягли шапку, замотали скотчем, повантажили в кузов і повезли десь у ліс чи лісосмугу. Там повели на допит. Очі хоч і замотали, але дорогою щось підгледіти було можна. Бачу – яма в землі. І поруч щось червоне. Ніби кров.
– Дивися. Якщо нічого толком не скажеш, ми тебе тут пристрелимо. А ось тут – зариємо, – пояснював росіянин, який мене вів.
Знімають з мене шапку. Навпроти мене чотири чоловіки, фотокамера на штативі. Частина людей навколо вдягнені в цивільне. Можливо, це були ФСБшники. Люди у чорній формі починають на мене кричати.
– На коліна! Розказуй! Де нацики?! Де бандерівці?! Яму бачив?
– Та які нацики? Які бандерівці? Ми прості люди, я тракторист… – договорити я не встиг. Отримав удар прикладом у голову. Одразу кров пішла. Але мені повезло: наші літаки були в небі. То мене чоловік у цивільному потяг до ями, якою весь час погрожували.
– Я тобі стріляю під ноги. Ти падаєш у яму і не ворушишся. Все зрозумів?
Звісно, я все зрозумів. Це була імітація розстрілу.
Лежу в тій ямі. Чую – наступного на допит ведуть. Пораненого ТрОшника. Ох, і довго воно його били. Навіть я те чув. Приводять його до ями.
– Молись, с-сука! – каже росіянин.
– Д-д-д-дай закурити перед смертю! – кричить боєць ТрО.
Повільно підтягую до нього руку і хапаю з ногу. Показую – мовляв, я живий. Росіянин тим часом йому щось на вухо сказав. Вистрелив. ТрОшник упав поруч. Думаю, нас хотіли залякати. Позбавити залишків хоча б якоїсь гідності, яка могла лишатися на другу добу полону. Врешті, всіх “розстріляли” біля тої ями.
– Вылазьте, бл***! – кричать росіяни.
Нас витягли. Знову зав’язали очі, повантажили в УАЗ “Патріот”, чи як він називається. Пам’ятаю, що новенький був, аж із плівкою на сидіннях. Нас уже стало восьмеро полонених: окрім мене, Сергія та чотирьох тероборонівців, додалося ще двоє людей із ЗСУ.
Поки їхали – потрапили під український артобстріл. Застрягли в якомусь болоті. Нас витягав російський танк. І він же нас потім тягнув до Гостомеля. Врешті опинилися на аеродромі. Нас швидко виштовхали з авто, погнали через якісь турнікети, завели в якесь приміщення, де вже були полонені. І там кинули. Міряли навіщось вагу, зріст. А навколо бігали росіяни, тягали мішки з вкраденим.
– Це моє! Підпиши! А це моє! – отак росіяни одне одному кричали.
На аеродромі в Гостомелі після відступу російських військ. Знищений літак Ан-225 “Мрія”. Квітень 2022. Ілюстративне фото
Я хотів попросити сім’ї зателефонувати, сказати, що живий, що в полоні. Навіть до якогось російського командира потрапив. Але він почав на мене кричати і погрожував побити.
Дорогою завели в туалет – там уже все було в гівні: підлога, стіни, унітази. І там же вдалося вкрасти півлітрову пляшку з водою. Ми її на всіх поділили. І вперше за два дні нормально прилягли. Принаймні в приміщенні не було вітру.
Із холодильників – до Курська
На ранок нас перевели у холодильники (неробочі холодильні камери у їдальні аеродрому Гостомеля – Авт.). Вивели на вулицю і змусили бігти в іншу будівлю. Дорогою росіяни нас били, як могли. Спробуєш підняти голову – отримуєш удар прикладом в обличчя. З нами був чоловік, то йому так стяжками перетиснули руки, що вони просто перестали працювати.
Загнали нас в один із холодильників: приміщення десь три на чотири метри. На підлозі – рифлене залізо. Вікон немає, звісно. Хочеться в туалет. І ми ходили просто на підлогу. І лягали спати в цю ж калюжу. Ну, бо що ти можеш зробити? Добре, що в мене був кожух, який не пропускав вологу. То ми на ньому спали.
Їсти й пити майже не давали. Пам’ятаю, принесли якусь коробку з-під взуття, в якій була гречана каша. І то, зовсім трохи. Ще дали свічку й сірники. Двері зачинили не до кінця, тож було чути, як росіяни між собою перемовляються.
– Ось ми сюди зайшли, в Гостомель. А нас тут ніхто не зустрічає квітами. Далі що? Це ж пиз***!
Одного дня росіяни до нас заходять і кажуть, що зараз заведуть особливо небезпечного “азовця”. А заводять хлопця – дитина дитиною. Взяли його в полон у багатоповерхівці в Гостомелі. Він у квартирі з двома собаками сидів, у підвал не пішов. Росіяни квартиру обшукали – знайшли календарик із символікою “Азову”. І одразу на аеродром його потягли.
Всілися ми з Андрієм у калюжу. Кажу, що зараз його на допит поведуть.
– Певно, цей календарик мене погубить, – каже. А сам весь труситься.
– Нічого, то нічого. Ти головне тримайся. Терпи, як можеш.
Вернули його сильно побитим. Але живий, слава богу.
І так нас тримали там до 8 березня. Того дня всіх вивели на вулицю – людей 60, може, трохи більше, по холодильниках назбиралося. Урочисто оголосили, що сьогодні Міжнародний жіночий день. Поставили нас на коліна. Вивернули руки за спину, стягнули зап’ястки стяжками. За кілька хвилин відчув такий біль, ніби тобі руки у вогонь запхали. І всі ми починаємо волати, кричати, ревіти. Росіяни ходять, усміхаються.
– Терпіть, тварі! – кричав їхній головний.
Не знаю, скільки це тривало. Можливо хвилин 15. Чесно – думав, що там і здохну. Потім стяжки ножами порозрізали. Росіяни не сильно маніжилися, комусь і руки порізали.
В цей момент підганяють два автозаки і починають нас туди вантажити. Двоє людей не влазили.
– Витягніть двох і розстріляйте. Он, “азовця” того. І військового того, пораненого, – чую від росіян.
А ми вже всередині. Андрій, той “азовець”, тремтить. Бачу по його обличчю, що він розуміє: приїхав. Витягли його і ТрОшника, якого ножем у сідницю поранили. Не знаю, що з ними далі сталося. Не бачив, щоб їх розстрілювали. Можливо, вони досі живі. Не хочеться в їхніх рідних надію забирати.
А нас повезли до Чорнобильської зони, через дорогу на Овруч. Потім ми проїхали стелу синього кольору “Чорнобиль”. Очі мені не дуже сильно замотали, тож я трохи міг підглядати. Бачив триповерхові цегляні будинки. Везли у бік Гомеля, на Білорусь. Не доїжджаючи до міста ми зупинилися. Я так розумію, росіяни не хотіли, щоб нас хтось із цивільних там бачив. Повз ішов якийсь п’яний дід. І як почне кричати:
– Ви що, росіяни, на Україну напали?
– Хохли знадники! – кричать російські військові.
– Ви їба***ись?! Ти кого слухаєш взагалі? Нашого вусатого таракана?!
І ще десь хвилин 15 так перегукувалися. Думав, кінець тому діду. Але його не чіпали.
Коли почало темніти, нас повезли в місто. На в’їзді, пам’ятаю, бачив напис “Советский район”. Потім була зупинка транспорту “Солнечная”, потім “Школа”. Далі зробили кілька поворотів і опинилися біля СІЗО. Там ми стояли години дві й поїхали назад, у Чорнобиль. Уже пізніше я дізнався, що нас відмовилися приймати, бо СІЗО було забите українцями: люди з Макарова точно були, загалом із Київщини.
Мені здається, що нас привезли кудись до атомної станції. Бо я бачив енергоблок. І там до четвертої чи п’ятої ранку протримали. Розбудили, дали літрову пляшку води на 30 людей. В туалет не пускали. Та й загалом з автозака не давали вийти – боялися. Тож ми в туалет ходили на підлогу.
Врешті нас привезли в аеропорт. Я в цьому впевнений, бо бачив напис “Аэропорт Гомель”. Підігнали Іл-76, повантажили туди. І ми полетіли до Росії.
Спочатку у Глушково. Це село в Курській області, там на околиці закинуті ферми, де росіяни розгорнули наметове містечко для полонених. Здається, на 25 наметів. Навіть їхні пропагандисти про те знімали сюжети: мовляв, які росіяни цивілізовані, намети для полонених встановили, ліжка, буржуйки нові.
У тому таборі нас поставили на коліна в сніг. Дуже холодно було. Казали, здається, мінус 15 градусів. І військові, і цивільні там дивилися на нас, як на тварин у зоопарку. Ми ж перші полонені, яких вони бачили. Нас роздягли, обшукали, забрали речі, сигарети. І по 14 людей у ці намети оформили.
Топили буржуйки порубаними ящиками з-під патронів. Це було 9 березня.
Загалом у таборі ситуація ніби краща була, бо там годували. Але їжа неймовірно гаряча, ніби спеціально. Потім сидиш у наметі і шкіру в роті знімаєш обпечену. Адже часу поїсти охорона не давала, лише кілька хвилин.
ТО Я ЇЖУ ПРОСТО ЗСИПАВ В ОДНУ ТАРІЛКУ: ПЕРШЕ, ДРУГЕ І ЧАЙ. З’ЇДАВ, ЩО ВСТИГАВ.
І хліб розпихував по кишенях.
На роздачі стояв якийсь росіянин, азіатської зовнішності. Постійно переляканий. Можливо, їм розповідали, що ми якісь страшні бандерівці. То я лице страшнішим робив, аби хліба в кожух побільше нагребти.
Найважче було чоловіку з неробочими руками. Ми охоронців просили дати більше часу, щоб його нагодувати. Руки ж неробочі! Але якщо ми затримувалися, нас починали бити прикладами, виганяли на двір. Вже в себе в наметі ми смажили хліб на буржуйці.
А найбільше хотілося пити. Води давали дуже мало.
По периметру намети оточені колючим дротом, охорона з автоматами. Як у концтаборі. Але можна було непомітно вибратися з намету, набрати трохи снігу і розтопити в залізній шухляді з буржуйки, що для золи передбачена. То ми її помили і топили в ній сніг. І так пили.
13 березня до нас у табір приїхав автозак. Туди посадили всіх військових, з яким ми разом прилетіли з Гостомеля. Ми не знали, що з ними буде далі. Сподівалися, що їх везуть на обмін.
14 березня автозаки приїхали вже за нами. Сидимо в машині, а супроводжуючий говорить:
–Ну, в тюрмі буде легше. Там уже пайка, толчок (в сенсі туалет), умивальник, вода. Годуватимуть краще. Головне – не тупити. А то пиз***.
І так ми приїхали в СІЗО №1 міста Курськ.
Курське СІЗО й гості з окупованого Донбасу
Нас привезли у “прийомку”. Місце, де приймають ув’язнених. Там у мене забрали кожух, який росіяни вперто називали “тулупчіком”. Потім повели на аналізи, перевірки. Буквально в дупу тобі заглядали.
Нас постійно били. Наприклад, у душі. Ти роздягаєшся, тебе заводять в душ, включають окріп, потім холодну воду. Тільки ти намилився – підбігає охоронець, б’є тебе по ногах. Ти падаєш. Він залазить на спину, натягає на голову пакет.
– Фоткай, як ми на цих свинях катаємося! – кричить.
А ти дихати, бл***, не можеш. Ледве встаєш. Тебе знову б’ють. Цього разу якось дошкою зі спеціальною ручкою. Потім боксерськими рукавицями. Потім електрошокери. Це було дуже страшно. Потім тебе стрижуть. Але як стрижуть: ці машинки буквально виривають із тебе волосся. Нарешті видають робу і ведуть у ленінську кімнату. А там у них Курська битва, ціле панно.
– Що, знаєш щось про Курську битву? – питає охорона.
А що ти їм скажеш? Ставлять тебе до стінки “в розкарячку”. Б’ють ногами. Ти падаєш. Б’єшся зубами об підлогу.
Довго ці побої тривали. Аж уночі нас завели в камеру. А зранку я побачив, що зі мною разом хлопці, з якими ми були у Глушково, в таборі для полонених.
Тих, хто виглядав краще, водили записувати інтерв’ю на відео. Треба було розказати, що в тебе триразове харчування, що тобі дають спати, що є засоби гігієни і всі хороші. Ти не міг поскаржитися. Бо тоді почнуть бити. Так охорона тюрми себе страхувала.
Загалом то дуже стара будівля, здається, ще з 1800-х років. Постійна сирість, запах гнилий. Якщо раптом ти собі розчухав шкіру, рана починає гнити. Ноги могли розпухати до неймовірних розмірів. Але при цьому охорона змушувала говорити, що тут добре ставляться до полонених і загалом поважають Женевські конвенції.
Годували. Давали буханку хліба на п’ятьох людей. Ще була картопля. Але якась така… у нас в селі навіть свиням таке не дають. Але то краще, ніж раніше.
Час ми визначали по сонцю: у нас була ковдра у смужку. І по тому, як сонячне світло падає на ті смужки, ми знали, ранок, обід чи вечір.
Допити проходили майже щодня. Питали майже те саме, що і в Гостомелі. Але, як я зрозумів, прокурор у СІЗО не зовсім розбирався, цивільні ми чи військові. І ти мав відповідати так, щоб тебе не сильно били. Якщо показував, що боїшся, над тобою починали ще більше знущатися.
Змушували вчити російські пісні і гімн Росії. По внутрішньому радіо гімн включили – ти маєш встати і почати співати. А охорона ходить по камерах і дивиться, хто співає, а хто ні. Якщо ти відмовлявся це робити, вони приходили вночі. Розказували мені, що я “крамольнік”. Змушували співати їхні бля*** пісні, оце: “Дядя Вова, мы с тобой”, “День победы, как он был от нас далёк”, коли “выходила на берег Катюша”.
І поки все це тривало, я думав: хай я. Здохну і здохну. Пожив. Але є пацани молоді. І в таборі, і в Гостомелі. Частина ж ще 25 лютого в полон потрапила. Вони ж нічого не знають. Ні про “Привида Києва”, ні про те, як наші росіянам навалювали. Хотіли “Київ за три дні”, а їм пи*** дали. І під Києвом, і під Черніговом.
Між собою ми домовилися: якщо хтось вийде раніше, то щоб передав інформацію родичам, що ми живі і ми в полоні. Запам’ятовували імена і прізвища одне одного.
І ось ведуть мене на черговий допит. Там розповідають, що Україні кінець. Що Зеленський ховається десь у погребі в Польщі, а Байден не дає йому підписати мирну угоду. А потім кажуть: іди. І я йду. Сам. Через ту ленінську кімнату. Заходжу до себе в камеру – а там новенький сидить. Трохи в тілі хлопчина. Його ці тварини, коли в СІЗО приймали, так побили, що в нього шкіра тріснула на сідницях і з них кров ішла. І сам весь синій.
І тут за мною заходить охорона. В цей момент ти маєш зробити доповідь: назвати повне ім’я, рік народження, сказати, скільки в камері людей і чи нічого не сталося. Не дай боже сказати слово українською. У нас один так зробив, то його за це побили. Після того ми вирішили, що доповіді робитиму тільки я. Бо я старий уже, може, мене не так битимуть.
І от, я роблю доповідь. А охоронець кричить: “Єб*** закрив! На вихід!”
І я вже думаю, може, щось цей новенький про мене розказав. Мені ще раз: “З речами на вихід!” А це може означати і звільнення, і переведення в іншу камеру. Я речі лишив біля камери, далі мене повели в кімнату, де були мішки з цивільним одягом. Один із мішків дали мені. Потім – курилка. Там сидів ще один чоловік, йому десь років 70 було. Працював охоронцем у Гостомелі. І ще той чоловік, в якого руки не працювали. Перевдягаємося в цивільне, говоримо між собою про обмін, буде чи ні. Мені якийсь жіночий одяг попався, меншого розміру, але було байдуже.
І тут у курилку заводять шістьох людей. Із Тули. Такі гарні, побриті, пострижені. І ми сидимо, зарослі, мов бездомні. Ці шестеро розповідають, що в них були сигарети, яблука, прогулянки. Курорт. І хтось із полонених каже мені: “Дядя Саша, так це ж з “ДНР”. А я повірити не можу, що росіяни своїх же до нас запхали.
Садять нас в автозаки. Якщо раніше возили, як рибу консервовану, то цього разу я їхав сам. Привезли нас на аеродром. Я вже думками в Білорусі. Вже бачу, як вертаюся додому. І тут чую, що ми їдемо назад, бо хтось від обміну відмовився.
– Хто там, бл***, від обміну відмовився?! Ви що, під***, їбан***?! – не витримав і почав кричати у вікно.
Постояли ми дві години і поїхали назад. Думаю: така можливість була, ну як так! Нас знов повезли на прийомку. Охорона від того дуже зраділа.
Але нас цього разу не чіпали. Тільки гостей із Тули. Причому охоронці хитрі: спочатку нас усіх зняли на відео, що ми без побоїв. Бо виграє Росія чи програє війну, а тюремники завжди думають про те, що їх потім судитимуть, і свою жопу треба прикрити. Роздають нам мішки, в які потрібно одяг сховати, видають робу знову. І ми знову сидимо в курилці. Врешті заводять цих, із “ДНР”. Вже пострижені, як ми. І побиті – аж сині. Дехто навіть затинатися почав. Їх і палицями били, і шокерами, і пісні вони співали. Повна програма.
На ніч посадили всіх по камерах, а о п’ятій ранку знов підняли і потягли в курилку. Поки ми шукали свої підписані мішки, нас побили вертухаї, але вже було байдуже.
Сидимо ми, говоримо з тими “ДНРівцями”. І виявляється, що це вони відмовилися від обміну. Бо їм сказали, що українські військові прострілять коліна. Якісь їб*** в таке вірити, чесне слово.
Нас вивели у двір. І там знову цих “ДНРівців” починають пиз***. Потім нас збирають у коло і кажуть: “Вас (“ДНРівців”) відвеземо в Ростов, укропам віддавати не будемо. Звідти поїдете додому. Але запам’ятайте нашу доброту. Всім, кого зустрінете – розкажіть, що з вами трапилося. А з тими, хто потрапить у полон – буде ще гірше. Розкажіть, що потрібно йти у військкомат, брати форму і допомагати доблесній російській армії їбаш*** хохлів”. І знову цих із “ДНР” продовжують бити.
Помічаю, що за рогом будівлі сидить наш прокурор СІЗОшний, на стільчику. І тут я розумію, що це він усе влаштував. І погрози про прострелені коліна, і відмова від обміну, і побиття. Думаю, їх спеціально так били, щоб вони іншим розповіли й пішли воювати зі страху.
СІЗО №1 у Курську. Ілюстративне фото
Врешті нас запхали в автозак, очі цього разу вже не зав’язували, просто шапками закрили. І на аеродромі посадили в літак.
Дорога додому
Перший раз сіли десь у Ростові, бо треба було вигрузити тих із “ДНР”. Їм на заміну посадили інших полонених, із Запорізької області. З якихось адміністрацій, як вони самі розповіли. Потім довго летіли, сіли на якомусь аеродромі, повантажилися в тентований КамАЗ. Їхали вже як люди: не лежали на підлозі, а сиділи на лавах. Я підглядаю через тент – якісь гори навколо. Думаю: в Білорусі гір нема точно. Невже росіяни дійшли до Карпат? Як так може бути?
Виявилося, що нас везли до Севастополя, у військово-морське училище. Там нас знову роздягнули, обшукали. І сказали, що в нас “казарменний стан”. Тобто можна пересуватися по території, є людський душ, нормальні ліжка. Звичайна собі казарма. І сигарети. Бо в СІЗО ми курили кору дерев.
Із нами ще були якісь хлопці, військові. Не встиг із ними познайомитися, бо їх швидко забрали. Був телевізор, по якому співав Газманов. Бачив знайомих, із якими разом потрапили в полон. А ще була жінка з Маріуполя, яка комусь на камеру розповідала, що вона ненавидить Україну і не хоче на обмін.
Наступного дня нас підняли о п’ятій ранку, знову посадили у вантажівку. Із тою жінкою, яка на обмін не хотіла, почав про щось сперечатися.
– Знаєш, що було в Маріуполі? – питає мене.
– Ні, – кажу. – Але я чув, що ти вчора пиз*** росіянам!
Тут мені кажуть, що нема більше Маріуполя. Росіяни його знищили.
Під’їжджаємо до Чонгару – бачу, що все розбито. Стоять спалені машини, танки, будинки. Ми їдемо в колоні військової техніки. З нами якась артилерія, якісь бронемашини. Коли виїхали з Криму, нас пересадили в іншу машину. Там охоронцями у нас були чи то чеченці, чи то дагестанці. Весь час ховали від нас обличчя, аби ми не побачили.
Привезли нас до розбитого мосту. Шапки з очей зняли. Руки розв’язали. До нас підходять двоє офіцерів у білих касках і кажуть, що треба ноші. Бо ж з того боку поранені, які не можуть ходити.
Під час обміну полоненими в Запорізькій області, листопад 2022 року. Ілюстративне фото
І ось ідемо ми через підірваний міст. Ми в один бік – а росіян несуть в інший.
І Я НЕ ВИТРИМУЮ, КРИЧУ: “ЩО, СУКИ, НАЖРАЛИСЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЗЕМЛІ?!”
Інші хлопці починають на мене шикати, а полковник, який нас забирав, каже: “Все правильно”.
І тут дорогою нам починають розповідати новини: Київщина – звільнена. Чернігівщина – звільнена. Сумщина – звільнена. Росіян відкинули від Харкова.
Співаємо Гімн. Щиро, по-справжньому. Хотілося впасти і просто ту землю цілувати. Я чоловік крепкий, але від того почав плакати.
Потім був комфортний автобус, яким нас привезли до Запоріжжя.
Перше, що зробив – пішов і одразу поголився. Щоб не їхати таким страшним додому. Зранку прокинувся, зустрівся з Іриною Верещук. Може, вона і справді якась не така, але для мене вона хороша людина. Бо приїхала нас зустрічати, говорила з нами.
Виходжу на вулицю і бачу – автобус на Пущу-Водицю. Хочу додому, а мені кажуть: “Не можна! Треба пройти реабілітацію!”
“Я сам кого хочеш реабілітую”, – подумав я собі. І тим автобусом поїхав додому.
Моїм рідним тоді вже подзвонили, сказали, що я живий. Цілий голова територіальної громади до нас додому їхав, аби це повідомити. Бо росіяни ж телефони покрали. А зі мною сидів один з хлопців, який встиг свій телефон заховати. То я його номер і вивчив. А потім продиктував, коли з полону звільнився.
Зрештою я опинився вдома, у Микуличах.
Пробув у полоні 44 дні: із 2 березня до 16 квітня.
Більшість хлопців, із якими ми потрапили до росіян, вже звільнені. Чоловік, який мав проблеми з руками, теж із Київщини. Нині проходить реабілітацію. Пораненого бійця тероборони, якого росіяни витягли 8 березня з автозака, нібито бачили в одному з госпіталів для полонених у Курську. Досі сподіваюся, що він живий і зможе повернутися додому.
А я… я знову працюю трактористом. От, допомагаю облаштовувати укриття у школах.
Автор: Стас Козлюк із Київської області
