Портников: Чи стала Українська православна церква (МП) незалежною від Москви?
Несподіване проведення одразу двох соборів Української православної церкви (Московського патріархату) — спочатку нібито планувалися винятково збори мирян, духовенства та єпископату — вже стало головною інформаційною сенсацією 27 травня. Адже, на відміну від зборів, саме собори мають право вирішувати питання про майбутнє церкви, — пише Віталій Портников для Радіо.Свобода.
Відразу після закінчення собору інформаційні ресурси не лише в Україні, а й у всьому світі зарясніли заголовками про незалежність Української православної церкви (Московського патріархату) від самого Московського патріархату. Однак жодних документальних доказів такої незалежності у рішенні собору ви не знайдете. У ньому йдеться виключно про рішення змінити статут УПЦ (МП), який переповнений формулюваннями про зв’язок Української православної церкви та Російської православної церкви (РПЦ), а сама Українська православна церква позначена — так, у власному статуті — як самоврядна частина Російської православної церкви.
Але хоча б спробуємо припустити, що ці пункти зі статуту дійсно будуть вилучені. Чи випливає з цього, що УПЦ справді стала незалежною?
Ні, не випливає. Для того, щоб церква стала незалежною, вона має - це ми добре знаємо з досвіду останніх років — отримати томос із визнанням своєї автокефальності. Такий томос Православна церква України (ПЦУ) отримала від Вселенського патріарха Варфоломія. Але він дав томос не якійсь окремій православній конфесії, а всій спільності українського православ’я. Більшість духовенства та єпископату УПЦ (МП), однак, не погодилася брати участь в Об’єднавчому соборі у святій Софії 2018 року, і навіть тепер, у час масштабної війни, синод УПЦ (МП) продовжує наполягати на правильності цієї позиції.
Українська православна церква (МП), втім, була не згодна не лише з томосом. Вона не сприйняла рішення Константинопольського патріарха, який оголосив Україну власною канонічною територією та визнав порушення у попередньому рішенні про передачу Київської митрополії РПЦ. Жодних змін у цій позиції Української православної церкви (Московського патріархату) я не побачив.
Відтак УПЦ (МП) продовжує вважати Україну канонічною територією РПЦ.
Але в цьому випадку з проханням про визнання автокефалії УПЦ (МП) має звертатись до Синоду РПЦ на чолі з патріархом Кирилом. Подібний процес ми спостерігаємо зараз між Сербською православною церквою та Македонською православною церквою. Сербський патріарх Порфирій привіз у Скоп’є томос, яким визнається автокефалія Македонської православної церкви. Тільки ось патріарх Кирило — не патріарх Порфирій. І ніякого томосу він, як ви розумієте, до Києва не привезе.
Добре, давайте пофантазуємо. Припустимо, що Російська православна церква визнала, що не може більше утримувати УПЦ (МП) та погодилася з її автокефалією. Чи означає це, що Українська православна церква — тепер незалежна церква?
Ні, не означає. Томос, який видасть Московський патріарх, має бути підтверджений Вселенським патріархом. А Вселенський патріарх не підтвердить цього рішення з однієї простої причини: він не вважає Україну канонічною територією Російської православної церкви (на відміну від Північної Македонії, яку він вважає канонічною територією Сербської церкви). А без підтвердження Вселенського патріарха — подобається це комусь чи ні - жодної автокефалії у православному світі не буває.
Московський патріарх Алексій I 52 роки тому видав томос про автокефалію Православної церкви Америки. Але тодішній Вселенський патріарх Афінагор цього рішення не визнав та засудив «неканонічний курс» РПЦ. Результат — переважна більшість православних церков світу так і вважає Православну церкву США частиною Російської православної церкви.
І така ж сама доля чекає на Українську православну церкву (МП) навіть у випадку згоди РПЦ — без підтвердження томосу Вселенським патріархом вона так і залишиться частиною РПЦ. Які б зміни до статуту не вносилися її соборами і які б рішення не ухвалювалися в Москві.
Але припустимо, що УПЦ (МП) тепер не вважає Україну канонічною територією Московського патріархату. Що ж, у такому разі їй доведеться визнати свої помилки та погодитися з тим, що Україна — канонічна територія іншої церкви, Вселенського патріархату. Але тоді треба буде зробити і наступний крок: визнати легітимність рішень свого патріарха та запустити процес входження — не об’єднання, а саме входження — до Православної церкви України (ПЦУ).
Бо якщо ми погоджуємося з тим, що Україна — канонічна територія Вселенського патріархату, то жодної Української православної церкви (Московського патріархату) на її території просто не може існувати. Такими є закони канонічного права, їх не скасує жоден собор УПЦ (МП). І жоден собор РПЦ, до речі, також.
Три варіанти майбутнього
Таким чином, перед Українською православною церквою (Московського патріархату) відкриваються три варіанти майбутнього.
Перший шлях — збереження церкви як автономної частини Російської православної церкви. Це очевидний наслідок рішень собору УПЦ. В УПЦ (МП) немає і не може бути повноважень щодо проголошення автокефалії. У Московського патріарха Кирила немає повноважень щодо надання автокефалії УПЦ. Навіть якщо він зважиться на такий крок, його рішення не буде визнано світовим православ’ям без затвердження Вселенського патріарха. А схвалення не буде.
Другий шлях — як мені здається, найлогічніший і чесніший: приєднання до Православної церкви України (ПЦУ) та подолання розколу, ініційованого та спровокованого Москвою як — і нехай священики УПЦ (МП) це, нарешті, зрозуміють — сприяння підготовці путінського вторгнення в Україну. Путіну не потрібна незалежна церква в Україні, бо йому не потрібна незалежна Україна.
І така ж сама доля чекає на Українську православну церкву (МП) навіть у випадку згоди РПЦ — без підтвердження томосу Вселенським патріархом вона так і залишиться частиною РПЦ. Які б зміни до статуту не вносилися її соборами і які б рішення не ухвалювалися в Москві.
Але припустимо, що УПЦ (МП) тепер не вважає Україну канонічною територією Московського патріархату. Що ж, у такому разі їй доведеться визнати свої помилки та погодитися з тим, що Україна — канонічна територія іншої церкви, Вселенського патріархату. Але тоді треба буде зробити і наступний крок: визнати легітимність рішень свого патріарха та запустити процес входження — не об’єднання, а саме входження — до Православної церкви України (ПЦУ).
Бо якщо ми погоджуємося з тим, що Україна — канонічна територія Вселенського патріархату, то жодної Української православної церкви (Московського патріархату) на її території просто не може існувати. Такими є закони канонічного права, їх не скасує жоден собор УПЦ (МП). І жоден собор РПЦ, до речі, також.
Три варіанти майбутнього
Таким чином, перед Українською православною церквою (Московського патріархату) відкриваються три варіанти майбутнього.
Перший шлях — збереження церкви як автономної частини Російської православної церкви. Це очевидний наслідок рішень собору УПЦ. В УПЦ (МП) немає і не може бути повноважень щодо проголошення автокефалії. У Московського патріарха Кирила немає повноважень щодо надання автокефалії УПЦ. Навіть якщо він зважиться на такий крок, його рішення не буде визнано світовим православ’ям без затвердження Вселенського патріарха. А схвалення не буде.
Другий шлях — як мені здається, найлогічніший і чесніший: приєднання до Православної церкви України (ПЦУ) та подолання розколу, ініційованого та спровокованого Москвою як — і нехай священики УПЦ (МП) це, нарешті, зрозуміють — сприяння підготовці путінського вторгнення в Україну. Путіну не потрібна незалежна церква в Україні, бо йому не потрібна незалежна Україна.
