Слідча у справі про звірства окупантів у Гусарівці розповіла, як встановили першого підозрюваного

Про обставини злочину та ідентифікацію окупанта, у подкасті «Особова справа» на радіо «Накипіло» розповіла старша слідча в особливо важливих справах Слідчого управління поліції Харківщини Ганна Пономаренко.

Скільки тривало розслідування і як вдалося вийти на підозрюваного? 

Сама подія відбулася на початку окупації у 2022 році у селі Гусарівка. До моїх рук справа потрапила у квітні 2023 року. Ми почали знову допитувати людей, потерпілих, виїжджати туди. Усе, що можна було робити, робили. Дуже допомагали хлопці, які вижили. Завдяки саме ним ми змогли ідентифікувати особу. Я вам чесно можу сказати: [змогли зробити це] завдяки наполегливості. Наші люди постраждали, були вбиті. Спочатку їх тримали, потім вбили, просто вбили, тому що комусь не сподобалось, хто як і що сказав.

Йдеться про цивільних людей, які йшли на ферму?

Так. Спочатку було так, що йшов один хлопець з одного села до іншого, до своєї сім’ї. Він був першим, кого затримали, це один з потерпілих. Його кинули «на підвал» одного з приватних будинків. Наступного дня інших. На території села Гусарівка є ферма, де тримають худобу: корів, бичків. І там працювала більшість людей, тому що худобу треба доглядати, прибирати. І хлопці чули, що худоба стогне, почала собі хвости відгризати, тому що були голодні. Розуміючи, що худоба просто помре, хлопці попросили [російських] військових на блокпосту: «Дайте нам погодувати худобу, бо вона здохне».

Їм дали годину. Загалом їх було шестеро людей. Це цивільні особи, звичайні місцеві роботяги. Вони пішли на ферму, погодували худобу, все добре. І коли вони вже почали йти назад, почався обстріл. Хлопці залишилися на фермі перечекати. Вони перечекали, йдуть назад і на перехресті вилітає команда рф.

Починають на них автомати наставляти. Зрозуміло, як і всі люди, через страх вони зупиняються, пояснюють, що ми пішли худобу годувати. Вони все пояснили. Командир, коли почув, каже: «Я вам дозволу не давав. Куди ви йшли?» І один з чоловіків, який там був, йому сказав: «Ви ж нам дали дозвіл йти, в чому справа?» Він (командир — ред.) під ноги починає стріляти.

Після цього їх вишукували й послали до підвалу, там, де вже був перший хлопець. Вони сказали, що: «ви корегувальники, що ви ніякі не місцеві жителі», хоча вони були одягнені у звичайний одяг, ніякої форми, нічого не було. Почали залякувати, кричати. І потім один з цих чоловіків каже: «Ви все одно всі здохнете». І все. Мабуть, або це зачепило, або щось інше, я не можу сказати точно, але після цього почалася стрільба.

Це хтось із хлопців сказав?

Це наш сказав. Як кажуть, хороброї води напився. Вони всі зі зброєю ходять. Тобто це не один командир, їх багато було. Там цілі військові частини формувалися, не одна. І після цього почалась автоматна черга. Цей командир стріляв у всіх п’ятьох. Хлопець, який був внизу, бачив, як падали тіла.

Перед ним лежить п’ять чоловіків. Троє з них взагалі не рухаються. Поряд кров цих п’ятьох людей. І лише двоє подають ознаки життя. Один з потерпілих каже: «Почали підкошуватися ноги, я не можу стояти, рухатися. Мені страшно, я не знаю, що робити». І цей головний починає на нього кричати: «Кому ви здаєте позиції?» Потерпілий каже: «Я нічого не міг сказати. Я розумію, що я зараз втрачу свідомість просто».

Двоє потерпілих вижили в цьому першому підвалі. Це хлопці від 22 до 24 років. У той час, коли вони  ще у підвалі, головний говорить якомусь з військових-строковиків: «Добий їх». Тих, хто вижив. Хлопці, потерпілі, знизу чують постріли. Після цих пострілів спускається до них у підвал строковик і починає курити цигарку одну за одною. У нього трусяться руки, він нічого не може сказати взагалі, спочатку. А потім інші військові кажуть: «Ну що, добив?» А той говорить: «Добив, живучі, падло». Тобто такі формулювання були.

Тоді хлопці зрозуміли, що все, вони залишилися сам на сам, що їх доля буде така сама.

Вони залишаються там кілька годин. Потім головний дає команду переводити цих хлопців до іншого підвалу. Їх виводять на поверхню і ведуть через городи. На подвір’ї вони побачили цих п’ятьох, які вже не рухалися. Було багато крові. В іншому підвалі побули кілька днів.

В один з останніх днів до них привезли ще одного затриманого. Він свою матір відвозив у Балаклію, на той момент вона в лікарні лежала. І цей чоловік теж з іншого села і йому повертатися треба було через Гусарівку. Він загруз у землі та не зміг виїхати. Його також на блокпосту затримали. Вони там побули деякий час, їх вивезли на так звані допити, там птахофабрика була. Хто приїздив, вони не знають, бо очі були закриті, їх вивозили в БТР.

Переводять до іншого підвального приміщення, вони там перебувають декілька днів. А потім головний заходить і говорить: «Так, пішли зі мною на смерть». І показує на першого затриманого хлопця. Він підіймається нагору, вже готуючись до смерті. Надалі вже з’ясувалося, що вони просто перевірили його дані, що його сім’я живе в іншому селі, і його можна відпускати.

Чоловіку дали білу ганчірку, щоб він пов’язав собі на руку, віддали документи й сказали: йдеш туди, нікуди не звертаєш, говориш: «Все, ми з тобою попрацювали». І його відпустили. Але перед цим зробили постріл вгору, як для залякування. Хлопці, що були в підвалі, не бачили, що його відпустили. Вони подумали, що вбили. [Наступного дня інші двоє втекли з підвалу]. Один з потерпілих на горищі пробув до самої деокупації.

Після цього ЗСУ звільнили Гусарівку?

Окупація була там недовго [близько трьох тижнів]. Але бачите, що натворили? Мало побули, а скільки зробили.

Розкажіть про особу підозрюваного. Це єдиний, відомий за іменем?

Так, поки що це єдиний. Головний, який командував всіма цими військовими частинами. Йому підпорядковувалися строковики, які були поряд з ним, у них була територія, поділена на квадрати. Лише він міг надавати команду, що можна виходити за територію цього квадрату. Місцевим не можна було взагалі виходити на вулицю.

Тобто безпосередньо у вбивствах він брав участь? 

Він вбив трьох самостійно, четвертого і п’ятого він поранив. Поранені стогнали, просили допомоги. Трьох він вбив, а двох, яких він поранив, він дав команду іншому військовому рф їх добити.

Особу підозрюваного вам вдалося встановити за свідченнями, за фотографіями, як відбувався цей процес?

Давалося дуже багато запитів до всіх можливих інстанцій. Дуже допомогли прикордонники. І один зі свідків знайшов на території села [речові докази]. Коли російські війська відступали, забули деякі речі, журнал. Там була зазначена військова частина, відділ, рота, взвод. Хлопці, які вижили, розповідали, який вигляд мав цей головний, який виглядав мав той, що добивав, за описом. У нас були деякі фотографії по сайтах рф, по програмах, які були нашими службами зроблені вже. І я побачила велику схожість. Я кинула одному з хлопців подивитися: чи може це бути він? «Так це він!» Все! Ось так!…

Хлопець, який по фото впізнав, залишається жити у Гусарівці?

Ні, він не може там жити. Він каже: «Я не можу. Я проходжу, я починаю плакати одразу». Йому доводиться заново переживати це все.

Тепер, коли є підозра, які далі у слідства кроки? Це буде заочний суд. Чи будуть встановлюватися інші учасники події?

Встановлюватимемо в будь-якому випадку. Я буду шукати далі, тому що знаю, що все одно не залишусь спокійною. Є ще одна особа, яка охороняла хлопців. Тобто він не мав причетності до вбивств, але охороняв їх в одному з підвалів. А командир, він ще герой росії, йому Путін вручив медаль. Канал «Звєзда» у нього брав інтерв’ю, де він розповідав, що він з родини військових, що для нього служба і батьківщина — найголовніше.

Більше мене зачепило, він говорив, що для нього «найголовніше — не територія, а людське життя». Так було огидно. Я кажу: «Людське життя, ти серйозно? Ти їх п’ять відібрав». Окрім лайки я нічого не могла сказати. Злість була величезна. Він вбив п’ятьох людей, йому вручають нагороду героя росії. Тобто росіяни горді з того, що вони вбивають людей. Така цинічність з їх боку.

Досить велика кількість підозр, знаходять імена [російських військових], але чи отримають вони належне покарання? Які у вас сподівання на міжнародний процес, на інші механізми, які б дійсно засудили цих людей і вони отримали справедливе покарання?

Усі розуміють, що вони не тільки на території росії живуть, а і виїжджають за кордон. Потрібно, щоб були погоджені між собою міжнародні документи, щоб будь-яка держава злочинців видавала. Щоб не було: «я не я і хата не моя». А не так, що у якоїсь держави імунітет, у когось ще щось, ми терпимо, терпимо. Чого ми повинні терпіти? У нас такі самі люди, діти, сім’ї. Ми хочемо жити. Чому повинні терпіти?

Ви впевнені, що у судовому порядку, коли розглядатиметься провадження, довести його провину буде на 100% зі свідчень, які ви зібрали?

Я на 100% впевнена в цьому.