Засудили до страти в окупованому Донецьку: історія британця, який обороняв Маріуполь
У в’язниці його змушували займатися пропагандою, фізично знущалися, а згодом так званий «суд» на окупованій частині Донеччини засудив військового до страти.
У вересні 2022-го, в результаті обміну військовополоненими, Ейден повернувся до Великої Британії. Після реабілітації, він знову приїхав в Україну, де нині служить у Міжнародному легіоні ГУР МОУ.
– Ейдене, сьогодні ми зустрілися з вами у студії в Києві, а два роки тому, у червні 2022-го, так званий «верховний суд» угруповання «ДНР» засудив вас та ще двох іноземців до смертної кари. Як нині згадуєте той період?
– Я пам’ятаю усе, ніби це було вчора. Напередодні цього рішення мені здавалося, що їхні розмови у новинах про те, що нам загрожує страта, були просто однією з пропагандистських тактик, щоб спробувати «набити нам ціну». Я намагався дивитися на ситуацію логічно.
Думав, якщо вони таки засудять нас до смертної кари, то у них не буде іншого вибору, аніж виконати цей вирок, інакше вони виглядатимуть слабкими. Тому я і не очікував, що це рішення може бути винесено. Але коли це сталося, мені здається, в той момент я певною мірою почав втрачати здоровий глузд і більше у полоні нічого вже не мало сенсу.
– А які звинувачення вам закидали?
– По перше, вони звинуватили мене у найманстві. За це передбачалося 7 років ув’язнення.
Друге звинувачення – це нібито проходження навчання з метою здійснення терористичної діяльності, тому що я їм розповідав про своє військове навчання, яке пройшов, коли приєднався до українських морських піхотинців у 2018 році.
По-третє, закидали, що я нібито намагався повалити «конституційний лад» у Донецьку, а за це у них передбачена смертна кара. Вони позиціонували мене найманцем, а у їхньому розумінні це означало, що я не підпадаю під норми Женевської конвенції.
– Ви припускаєте, що вони таки могли це зробити, стратити вас?
– Так. Спочатку нам сказали, що є 30 днів на оскарження вироку. Нам дали фейкових адвокатів. Навіть якщо б ми хотіли з ними поговорити – зв’язатися не могли. Ми бачилися з ними лише на засіданнях.
Пам’ятаю, на другий день, адвокати сказали, що нам може загрожувати смертний вирок. Тоді в залі «суду» нас запитали, чи визнаємо ми себе винними. Ми вирішили не визнавати себе винними за звинуваченням у найманстві, тому що знали, за таких умов вся справа розвалюється, адже вони мали б поважати міжнародне право, яке захищає військовополонених.
Тоді мій адвокат підійшов і спитав: «Навіщо ти це сказав? Тобі не слід було говорити. Ви тільки робите гірше». Я йому відповів, що ми не найманці, а легальні військовослужбовці під захистом міжнародного права. І тут він повертається до мене і каже: «Міжнародного права тут не існує».
– Як це все відбувалося? Це було в «суді»?
– Нас забрали з в’язниці. Мене утримували окремо від двох іноземців, Шона та Ібрагіма, разом з якими мене судили. Нас відвезли в донецький «суд». Це було закрите судове засідання, жодних ЗМІ, крім пропагандистських, таких як Russia Today, туди не допустили.
Все тривало десь два дні. Коли після судової перерви ми повернулися до зали «суду», засідання вже продовжилося у великій кімнаті, була присутня вся преса, тоді нам і винесли вирок.
– Які у вас були думки в той момент? Чи сподівалися, що виживите, коли почули рішення про страту?
– В той момент ніщо не мало сенсу. У тому, що вони робили, не було жодної логіки. Єдине, про що я думав – що вони повинні виконати своє рішення зараз, інакше видаватимуться слабкими. Але цього не сталося. І в той момент я повірив, що маю дуже невеликі шанси вибратись звідти.
Я пам’ятаю, коли повернувся до моєї камери, де сидів з кількома товаришами – українськими військовополоненими, і розповів їм новини, вони просто не могли в це повірили, мовляв «Чому?». З моменту винесення вироку моє психічне здоров’я дуже сильно похитнулося, і я був в такому стані протягом усього часу, що перебував у полоні.
– Як на ваше засудження відреагували у вас на Батьківщині, у Великій Британії?
– Я думаю, що коли новина про засудження нас до страти розлетілася, то не тільки Британія, а майже кожна цивілізована країна світу була обурена та відчувала огиду до того, що з нами зробили росіяни.
Тому що всі, крім росіян, так званих північнокорейців і ще представників будь-якої нецивілізованої країни, погоджуються, що ми були захищені Женевськими конвенціями. Тому, як на мене, засудивши нас, в той момент Росія «облажалася», погіршивши свою геополітичну ситуацію.
– Разом з вами під рішення «суду» в окупованому Донецьку потрапили ще двоє іноземців. І загалом з 2022-го воювати в українській армії приїхало чимало іноземних громадян, а ви служите в ЗСУ з 2018 року. Це не була активна фаза війни. Що спонукало вас тоді приєднатися до української армії?
– Хоч я і виріс у Великій Британії, але ніколи не служив у британських військових структурах. Я завжди мріяв працювати в поліції, тому що хотів допомагати людям. А в 2015 році ухвалив рішення поїхати на Близький Схід і допомогти курдам у боротьбі з «Ісламською державою».
– Вам тоді було десь 20 років.
– Мені був 21, коли я вперше подався на війну. Я хотів допомагати людям, які цього потребували. Загалом я провів у Сирії приблизно 18 місяців. Але знову ж таки, тоді я був ще малим хлопчиськом.
Озираючись назад, особливо зважаючи на досвід під час військової служби в Україні, я розумію, що тоді був наївною дитиною, хоча подався у Сирію з добрими намірами.
Перебуваючи там, я почав більше цікавитися Україною. Стежив за подіями з початку революції на Майдані, майже щодня читав новини і, зрештою, вирішив, що хочу сюди поїхати, показати українцям, що вони не забуті, і зробити свій внесок.
– Щодо військової служби в Україні, в яких частинах ви служили останні роки і якою була ваша спеціальність?
– З 2018 по 2019 рік я служив у 137-му батальйоні морської піхоти 35-ї бригади, а незабаром перевівся до 1-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти. Там я служив близько чотирьох років, враховуючи час у полоні.
Ми кілька разів їздили в АТО з відрядженням, а коли проходив військову підготовку в Миколаєві, я добре вивчив і зрозумів армійську систему. Тоді я полюбив військо, і воно, так би мовити, стало моїм домом.
Здебільшого ми дислокувалися поблизу Павлопіля, на схід від Маріуполя. Незадовго до 2019 року, перед запровадженням нового режиму припинення вогню, це була досить гаряча точка.
– Повномасштабне вторгнення застало вас у Маріуполі. З епізоду перебування на заводі Ілліча в Маріуполі розпочинається ваша книга, яку ви написали згодом – «В’язень Путіна». Ви розповідаєте про те, що збиралися прориватися з заводу. Розкажіть більше – що ви там робили, який був план і що, зрештою, сталося?
– Ми були в оточенні приблизно місяць чи півтора. І з самого початку планували вирватися до підконтрольних владі України територій. Але, на жаль, через ситуацію, яка погіршувалася з кожним днем, зрештою, через невпинні авіа- та артилерійські удари російської сторони прорив став неможливим.
Врешті-решт російським військовим вдалося визначити і завдати удару по місцю, де ми зібрали всі наші боєприпаси, їжу та транспорт, з якими хотіли з боєм прориватися до українських позицій. У той момент з’явилося усвідомлення, що незабаром доведеться робити вибір, чи ми спробуємо вибратися пішки, чи здамося, і тоді вже побачимо, що станеться далі.
– Але відстань була дуже великою, понад 100 кілометрів чи майже 150.
– Так, це було більше від 100 кілометрів.
– То чи був прорив можливим?
– Аналізуючи ситуацію зараз, певною мірою це було можливо і залежало б від того, як би ми це робили. Я думаю, що якби у нас були боєприпаси і все решта, ми, напевно, мали б шанси на успіх, наприклад, пробитися через російські лінії оточення.
Нам потрібно було вирватися з двох кілець навколо Маріуполя, і тоді ми могли дійти до лінії оборони на підконтрольній владі України території. Тому, я вважаю, що ймовірність здійснити прорив успішно була б на 60%.
– Ви пишете в книзі, що командир запропонував вам 3 варіанти – зокрема, прориватися або ж здаватися в полон. Тоді ж частина морпіхів потрапила на «Азовсталь». Ви ухвалили рішення піти в полон – чому?
– У цих трьох варіантах жодного разу не говорили про те, щоб йти на «Азовсталь».
Обирати між трьома варіантами нам запропонували, коли наш транспорт, боєприпаси та їжа були знищені. Залишилося лише кілька транспортних засобів на ходу.
Перший варіант передбачав виїхати з заводу на будь-якій все ще робочій техніці і спробувати пробитися до підконтрольних владі України територій.
Другий варіант – вийти туди пішки, третій – офіційно здатися. Я одразу знав, що варіант з автомобілями був катастрофічним, просто тому, що не вистачить сил прорватися.
Щодо другого варіанту, піти з Маріуполя пішки на вільну українську територію, я був близький, щоб сказати «так». Я спитав свого командира, скільки нас буде йти пішки, і він відповів, що досить багато. А перебуваючи на оточеному заводі, я подумав, що непомітно вийти великій кількості людей просто нереально.
І третім варіантом було здаватися в полон, чого я не хотів робити, але мені довелося зважити усі варіанти. Наприклад, якщо я вийду пішки з великою кількістю людей, є дуже висока ймовірність, що нас просто вб’ють.
Або я можу здатися, отримати шанс 50 на 50, що мене не вб’ють на місці. Чимало моїх друзів, хлопців з нашої бригади та батальйону, також здавалися у полон. І я вирішив здатися, тому що принаймні так будуть люди, які бачитимуть, що я живий.
– Наскільки складно вам було ухвалити це рішення?
– Я б сказав, що це, мабуть, найскладніше рішення в моєму житті. Нелегко ухвалювати рішення здатися ворогу, коли ти знаєш, на що він здатен. Я вивчав російську історію та їхню участь у Чечні, Грузії та Молдові, і добре знав, що може чекати на мене в російському полоні. Мені було страшно, тому що я і не здогадувався, що вони збираються зі мною зробити, з огляду на те, що я іноземець.
– Того дня також з’явилося ваше відео з заводу, де ви розповідаєте, що у вас закінчилися ресурси, їжа і будете здаватися у полон.
– Так, на щастя, ми мали супутниковий інтернет через Starlink, і це, мабуть, найкраще, з того, що було у нас в Маріуполі. Я розумів, що мушу зняти відео і повідомити людям про те, що відбувається. Найбільше я боявся, що якщо його не запишу, то легко зникну.
– Коли довелося здаватися російським військовим, про що тоді думали? Якого ставлення до вас як до іноземця очікували і яким воно було зрештою?
– Враховуючи, що я був іноземцем, я думав, що вони застрелять мене відразу. Але коли ми з ротою здавалися, нас зустрів російський ОМОН, хоча наш командир домовлявся про здачу в полон російським військовим. Вони перевірили наші документи, обшукали, а потім завантажили в автобус і повезли в село Сартана на Донеччині. І лише коли ми приїхали туди – почалося насильство і залякування.
Нас розташували на складі, вишикували біля стіни, і почали по одному викликати. Ми повинні були підходити і показувати свої документи. Коли дійшла моя черга, я віддав їм військовий квиток і посвідчення ветерана, а потім і паспорт. І він відразу зрозумів, що з паспортом щось не так, що це був не український паспорт, і він запитав: «Звідки ви?». Я відповів: «Велика Британія».
І як тільки я це сказав, він вдарив мене кілька разів по носі. Потім я отримав під підборіддя. Коли це припинилося, прийшли співробітники ФСБ. Я лише припускаю, що вони з ФСБ, тому що були в цивільному, тактичному одязі. У них було досить багато модних ноутбуків і всілякого спорядження, якого немає у звичайного солдата. Наступного дня мене відвезли в Донецьк, відокремивши від усіх, хто був зі мною на тому складі.
І тільки-но я приїхав до Донецька, мене зустрічав чоловік, який щось сказав російською, я не зрозумів ні слова, а він одразу ж почав бити мене своїм поліцейським кийком. Також вдарив мене ножем у ліве плече, ось тут. А потім затягнув в будівлю і бив протягом наступних, приблизно, трьох годин.
– Ви розумієте, чому вони так до вас ставилися?
– Думаю, вони це роблять тому, що їхня ментальність не змінилася. Вони все ще у ментальності Радянського Союзу, радянської системи. Тож для них нормально так ставитися до інших людей, навіть до своїх.
У моїй камері сидів хлопець з інвалідністю. Він не міг ходити. І я впевнений, що у нього були психічні чи ментальні порушення. Вони кинули його в нашу камеру і нічим його не забезпечили. Він спав на підлозі, як і ми. Вони не дозволяли йому ходити в туалет і допомагати йому з цим також. Тож врешті-решт він просто ходив під себе.
– Люди, які утримували вас, були росіянами чи, можливо, українцями, які перейшли на бік Росії? Які вони були?
– Переважна більшість людей на вищих посадах, яких я зустрічав, були росіянами, але було багато людей на нижчих щаблях, які були зрадниками або мали українське громадянство.
– Практично весь час полону ви перебували в Донецькому СІЗО?
– Перший місяць я провів у Донецькому УБОЗі – старій радянській поліцейській організації. Потім мене перевезли до Донецького СІЗО.
– Які були умови утримання? Маю на увазі камеру, режим дня, їжу.
– У першій в’язниці нас тримали в маленькій кімнаті. Одночасно там перебували максимум 32 людини. У нас не було ліжок, ми просто спали на підлозі. На день нам давали одну пляшку води на 30 осіб і крихітний шматочок хліба. У нас там не було туалету. Не було ніяких умивальників або просто чогось, щоб вимити руки.
Щоранку нам доводилося просити дозволу піти до вбиральні, і це був єдиний раз, коли ми могли вийти з камери. Це було, мабуть, найжахливіше і найогидніше місце, яке я коли-небудь бачив. А потім друге місце – Донецьке СІЗО, в’язниця стара і зовсім не оновлена до прийнятних умов і гуманних стандартів утримання.
В нашій камері, розрахованій на двох осіб, було два двоярусних ліжка, з верхнього, якщо підняти руки, можна було торкнутися стелі. Максимум там було п’ять осіб, тому ми по двоє спали на кожному з ярусів ліжка, а п’ятому доводилося спати на бетонній підлозі.
У нас був туалет і раковина, але, знову ж таки, не найкращі. Я думаю, що єдиним плюсом, принаймні в нашому тюремному блоці, була нормальна їжа. Однак хлопці, яких переводили до нашої камери, мали різний режим. Якось до нас перевели хлопця, який сидів у камері із близько 45 людьми. Їм на всіх давали одну каструлю з їжею. Очевидно, що її не вистачало, тому людям доводилося їсти по дві-три ложки, наприклад, гречаної каші.
Тому багато людей серйозно схудли, і я в тому числі. Хоча зараз я знову набрав чималу вагу, але до того, як потрапив у полон, я важив, мабуть, близько 110 кілограм. І втратив загалом десь 15 кілограмів. Коли мене звільнили, я був досить худим, схожим на тих звільнених з полону, фото яких ви бачите останнім часом. Коли українці мають вигляд, як жертви в Освенцимі під час Другої світової війни, тому що росіяни використовують ті ж самі методи, що і нацисти в концтаборах, не даючи їжі або лише найнеобхідніший мінімум для того, щоб підтримати життя.
– Але як щодо режиму дня? Що ви там робили цілий день?
– В моїй в’язниці суворого режиму ми жодного разу не виходили з камери. Єдине, коли мене випускали, це щоб займатися пропагандою. Росіяни швидко з’ясували, хто я такий, і зважаючи на мою аудиторію в соціальних мережах, вони зрозуміли, що можуть використовувати мене, змушуючи займатися пропагандою.
Ця пропаганда могла варіюватися від численних телефонних дзвінків до різних урядових установ у Британії чи на Заході, і до того, що мене змушували просто знімати відео для YouTube.
У вересні моє психічне здоров’я сильно похитнулося і я себе дуже погано почував. Я знайшов бритву у гратах нашої камери, і, пам’ятаю, як лежав вночі, намагаючись обдумати причини, чому я маю покінчити з собою.
І єдиною причиною цього не робити був мій співкамерник Пребік, хорват, який також служив зі мною в одному батальйоні, і я боявся, що якщо я вб’ю себе, його можуть покарати або навіть теж убити за мою смерть. Це лише один з прикладів того, наскільки важкими були психологічні наслідки практично щоденних занять пропагандою.
– Як часто вони змушували вас знімати ці відео?
– Вони говорили мені теми і давали вказівки, як я маю їх викладати, часто я придумував, що саме вони хочуть почути. До повномасштабного вторгнення досліджував російську пропаганду і приблизно знав, що вони хочуть почути. Це мені дуже допомагало.
На початку полону вони приходили до мене три-п’ять разів на тиждень. Іноді це були пропагандисти, такі як Андрій Руденко або Грем Філліпс, британський пропагандист.
– За яких обставин вам довелося давати це інтерв’ю Грему Філліпсу?
– Мене вивели з камери, не пояснивши причини. Я знав, хто такий Грем Філліпс, тому що, знову ж таки, дуже уважно стежив за війною в Україні і добре знав, хто цей персонаж. Мені нічого не сказали, посадили в кімнаті і сказали чекати. І поки я чекав, чую, як хтось розмовляє, а потім чую британський акцент.
Я подумав про себе: «Боже, будь ласка, не кажи мені, що це той, про кого я думаю». А потім зайшов Грем Філліпс, і я подумав: «Боже, тільки не цей хлопець». Людина, з якою я не хотів би зустрічатися, в результаті прийшов зустрітись зі мною. І зрештою, все пішло так, як ви бачили на відео. Спочатку він сказав, що я попросив про інтерв’ю, хоча такого не було.
– Це було доволі довге інтерв’ю.
– Так, це було довге інтерв’ю. Він намагався переконати, що це я попросив його про розмову, але з усіх пропагандистів, якби мені довелося просити про інтерв’ю, то це був би точно не він.
Тому що я ненавиджу його за те, ким він є. Я бачив його мерзенний контент, який він робив з військовополоненими раніше, і я знаю його роботу на російську державу, пов’язану з конфліктами та пропагандою.
– Філліпс також британець, який став проросійським пропагандистом. Як воно було зустрітися із вашим співвітчизником за таких умов?
– Для мене це було іронією долі, адже ми насправді з однієї місцевості. Я, як і він, з Ноттінгема. І з усіх місць, де я міг би зустріти іншу людину з Ноттінгема, я зустрічаю її в полоні і вона проросійськи налаштована.
Для мене це було трохи іронічно, але в той же час я просто боявся цієї зустрічі, тому що точно знав, що станеться в цьому інтерв’ю, я знав стиль, в якому він любить робити подібні речі.
– Він розмовляв з вами як представник російської сторони чи як співвітчизник?
– Він говорив зі мною суто з російської сторони, навіть зайшов так далеко, що виправляв мою вимову слова «Луганськ». Очевидно, як ви бачили на відео, він заявляв, що оскільки я найманець, то не дотримуюся Женевської конвенції, а так як він хороший хлопець і всі там хороші, вони збираються її дотримуватися. Хоча він добре знав, що зі мною відбувалося у в’язниці.
Філліпс дуже неприємний персонаж, і я думаю, що ключова причина, чому він продовжує переховуватися в Росії, це страх повертатися на Захід, тому що він знає, рано чи пізно там його заарештують.
– Також є відео, де ви співаєте гімн Росії. За яких умов це відео було записане?
– Це було в Донецькому СІЗО.
– Я хотів заспівати цей гімн, бо не мав іншого способу донести свою думку до світу. Я знав, що мої рідні та друзі добре знають мій рівень володіння російською, і коли вони побачать, як я співаю російський гімн, слово в слово, зрозуміють, що щось не так. Тому що раніше я з усіх сил намагався вивчити український гімн і для цього мені знадобилося близько п’яти місяців.
У в’язниці тебе змушують співати російський гімн. Ти співаєш його щодня або співаєш по команді. Якщо не співаєш, тебе б’ють. На той момент я вже був свідком того, як у сусідній камері вбили військовополоненого.
Були випадки, коли за нами дивився охоронець, який змушував нас співати з 6 ранку до 6 вечора безперервно, крім прийомів їжі. Тому ми дуже швидко зрозуміли, для того, щоб вижити, ми повинні відкинути свою гідність.
– У багатьох інтерв’ю ви згадували про побиття. Ви говорили про те, що над вами фізично знущалися представники російської в’язниці. Що саме вони робили? Які методи використовували?
– Думаю, що найкращим прикладом, який можу навести, буде мій перший допит. Звичайно, допит будь-якого військовополоненого завжди передбачає певну форму залякування, але те, що вони робили, було старим варварським побиттям до втрати свідомості.
Мене били металевою поліцейською палицею. Кожного разу, коли вони щось запитували, я відповідав, і неважливо, чи була відповідь правдивою, чи ні, вони все одно били мене. Був момент, коли я на якусь мить втратив свідомість, потім прийшов до тями, а мене все ще били.
В якийсь момент той хлопець зупинився, щоб закурити, і сказав щось на кшталт: «Ти знаєш, хто я такий?». А я йому: «Ні». А він: «Я твоя смерть». А потім він спитав: «Ти бачив, що я з тобою зробив?» І показав на моє плече. Я подивився і зрозумів, що він мене порізав ножем. Коли я це побачив, чесно кажучи, подумав, що не переживу тієї ночі, і що, швидше за все, помру. Я очікував, що мене можуть побити, але не очікував, що мене заріжуть.
Побиття тривало близько трьох годин, і вони робили це з усіма. Усі проходили через схожі методи. Комусь було ще гірше: били струмом по геніталіях. Декому навіть відрізали частини тіла. Я чув про людей, в яких були татуювання, і вони зішкрябували їх ножем. Були і чоловіки, яких зґвалтували росіяни, використовуючи будь-що для цього приниження.
Так що в російському полоні відбувається багато нелюдських і варварських речей. Під час перебування у Донецькому СІЗО мій найгірший досвід – це приїзд новоприбулих в’язнів. Коли вони приїжджали, їм одягали мішок на голову. Далі треба лягти і лежачи повзти до своєї камери. Ти не бачиш, куди рухатися, але в той же час повинен слухати інструкції, які тобі дає тюремний охоронець, а в момент, коли він це робить, б’є тебе поліцейською палицею.
Був випадок, коли одному новоприбулому знадобилося 30 чи 40 хвилин, щоб дістатися таким способом до камери, яка була всього лише за 200 метрів по коридору. Врешті-решт, ми почули, що він до неї дістався, а потім тюремний охоронець забив його до смерті.
Ми уважно слухали що відбувалося, наглядач зачинив двері, а через кілька хвилин полонені, які були у тій камері, почали стукати, кричати, мовляв, чоловік не дихає. Охоронець, який був на зміні, пішов по лікаря. Той з’явився десь через 20-25 хвилин. На той момент полонений вже був мертвий.
– Ви написали у книзі, що ваш опір у полоні був зламаний. Могли б детальніше розповісти?
– Однією із ключових речей, яка зламала мене, був смертний вирок, з яким я втратив надію. На той момент я втрачав здоровий глузд, не міг мислити логічно, спробувати оцінити ситуацію.
Разом з тим, ми були змушені слухати російську пропагандистську програму щодня. Це також одне із найгірших вражень, і я дякую Богу, що не володію російською настільки, щоб розуміти про що вони розказували. Вони включали нам передачі Соловйова, російського пропагандиста.
– Ви пробули в полоні 6 місяців, і в вересні 2022-го вас звільнили під час обміну. Тоді, віддавши Віктора Медведчука, Україна повернула 215 полонених, серед них 10 іноземців. Як це відбувалося? Чи сподівалися, що можете бути вільними після звинувачень і засудження до смертної кари?
– Я й не мислив про це, аж поки мене не посадили в літак. Тоді саудівські чиновники сказали: «Не хвилюйтеся, ви в безпеці, все буде добре, ви повертаєтеся додому». Після того, як ми вилетіли, я пішов до туалету літака і пам’ятаю, як подивився в дзеркало, я просто дивився на себе кілька хвилин і тоді подумав: «Нарешті я вільний».
Бо спочатку, коли нас забрали з Донецька, нас запхали в кузов «Камаза» і відвезли до російського кордону. Там всіх іноземців посадили в окрему вантажівку, і я не знав, що відбувається. Думав, можливо, нас відвезуть у нове місце, де, ймовірно, знову поб’ють і я цього боявся. Лише коли ми приїхали в аеропорт, то швидко зрозуміли, що відбувається обмін. Через 24 години я повернувся до своєї родини у Великій Британії.
– Що було далі? У вас був період реабілітації?
– Оскільки ми поверталися з полону не так, як мої українські побратими, я опинився у Британії практично на самоті. Мені допомагали служби психічного здоров’я та інші служби, які працювали зі мною після полону.
Головним для мене було повернутися в Україну і побачити людей, яких я знаю, тому що я в Україні вже близько п’яти років. І навіть якщо я не українець по крові, я все одно вважаю себе українцем по духу, особливо після всього, що я пережив і побачив на власні очі у Маріуполі. Врешті-решт я повернувся в Україну в червні минулого року.
– Для вас було важливо продовжити службу в українській армії, чи ви просто хотіли повернутися в Україну?
– Повертаючись в Україну, для мене було важливо знати, що люди не вважають мене зрадником через ту пропаганду, яку мені довелося говорити в полоні. Те, що люди думають про мене після тих відео, вплинуло на моє психічне здоров’я.
Я став повертатися на передову в листопаді минулого року, їздив допомагати моїй подрузі Ребеці, американській медикині, яка навчає військових. В той момент я зрозумів, що не хочу бути в тилу, не хочу бути за багато кілометрів від лінії фронту, де все, що я роблю, – це лише балачки. Хочу мати можливість робити свій внесок. Коли я проходив військову підготовку в Миколаєві, я склав присягу Україні. Багато моїх друзів, майже весь мій батальйон, моя бригада, вони все ще в полоні.
Тому для мене важливо повернутися до армії. І хоча я не буду воювати фізично на передовій через умови обміну, але я все одно буду боротися – через ЗМІ, а також допомагатиму хлопцям отримувати те, що їм потрібно. Також я допомагатиму людям зрозуміти, що це війна за захист Європи.
– Але після повернення в Україну ви вирішили змінити місце військової служби. Ви вступили до Міжнародного легіону розвідки. Чому?
– Я думаю, що одним з головних мотиваторів, який спонукав мене приєднатися до Міжнародного легіону ГУР, це те, що тут досить багато англомовних, якщо бути точним, багатонаціональних, спікерів. У мене також дуже багато друзів, які приєдналися до легіону.
Відтоді, як я тут, я познайомився з чудовими бійцями, дуже професійними людьми, і я знаю, що можу бути корисним для тих, хто цього потребує. Я не можу вдаватися в подробиці того, чим я займаюся. Можу лише сказати, що виконую роботу, яку мені доручили.
– Я вже згадувала, що під час реабілітації ви написали книгу «В’язень Путіна». І в своїх запитаннях я частково згадувала деякі моменти з цієї книги, але розкажіть, будь ласка, детальніше, про що ця книга. В’язень Путіна – це ви?
– Так, це я. Книга «В’язень Путіна» розповідає про мій досвід військовополоненого у війні Росії проти України. Як на мене, це найкращий спосіб усе підсумувати – дати людям уявлення про те, хто я, чому я приїхав в Україну і чому я продовжую її підтримувати.
– І якою була реакція на книгу?
– Я б сказав, що здебільшого дуже позитивна, адже ми продали багато примірників, Я б хотів, щоб її врешті-решт переклали українською мовою.
– У контексті вашої книги, хочу запитати про зустріч з Кирилом Будановим. Ви подарували йому один примірник.
– Я дуже поважаю його, він робить хорошу роботу. Про нього знають люди в Британії. Його знає навіть моя бабуся. Вона не цікавиться такими речами, але хто такий Буданов – знає. Це демонструє, наскільки добре Україна виконує свою роботу.
– Які ваші плани на майбутнє? Що плануєте робити далі?
– Мої плани – продовжувати допомагати і служити Україні, поки ми не переможемо, а війна не закінчиться. Думаю, коли це станеться, я, мабуть, захочу осісти, можливо створити сім’ю і жити в Україні.
– Чи думаєте колись повернутися додому, до Великої Британії?
– Я буваю там час від часу. Востаннє був у Британії в листопаді, але через ситуацію в Україні в мене немає жодних причин там залишатися. Для мене пріоритет – бути тут і підтримувати, чим можу.
