Медсестра з Маріуполя розповіла про виживання в окупації з трьома дітьми
Перших поранених, чоловіка та дитину, привезли 24 лютого. У відділенні, де працювала Наталя, лікували пацієнтів з коронавірусом, і коли в лікарні зникло світло, люди стали задихатися без кисню. Щоночі медики вивозили тіла понад 10 померлих пацієнтів. Свою історію Наталя Малєванова розповіла журналістам видання “Реальна газета“.
— Із трьома доньками я жила в Приморську районі, селище Моряків. 24 лютого була на роботі, в лікарні № 9. Я працювала молодшою медсестрою в реанімації. Тоді у нас було багато хворих.
Лікарня № 9. За 10 днів до повномасштабного вторгнення
Моїй старшій доньці Камілі було 11 років, вона перебувала на лівому березі у подруги, а молодші були вдома. Віолеті на той момент було 9 років. Іванні — 4.
Старша донька зателефонувала і повідомила, що почалася повномасштабна війна. Я сказала, аби вона поверталася додому. Автобуси з Лівобережного району майже не ходили, і вона викликала таксі. Я зустріла її біля лікарні, здала зміну і ми пішли додому.
До 7 березня, поки були світло і газ, я ходила на роботу. Потім мені сказали йти додому, тому що я — мати-одиначка. Я ще доглядала двох стареньких жінок, які жили неподалік. Ми разом із доньками переїхали до однієї з них, яка була паралізована, і перебували там, поки ця жінка не померла.
Пам’ятаю, як зі старшою донькою ми ховали на подвір’ї дитячого садочку бабусю. В чорному пакеті, який я взяла в лікарні.
Багато кому доводилося допомагати. Хтось звертався за ліками, хтось просив поховати рідних.
Коли прилетіло в сусідній будинок, я ходила допомагала. Я допомагала також своїй сестрі Світлані, носила їй продукти. Мені дуже важко розповідати про все, що ми бачили. Ми багато що пережили і майже не спали.
— Чи вистачало вам їжі?
— Із харчуванням все було нормально, бо я мала своє господарство та запас круп. Я змалку була навчена, щоб усього було вдосталь. Нам би запасів, мабуть, на рік вистачило. Як могла, ділилася з людьми.
— Ви до 7 березня ходили на роботу. Що відбувалося тоді в лікарні?
— У перший день війни до лікарні привезли поранених чоловіка і дитину, їм надали першу медичну допомогу і відправили до іншої лікарні.
Наприкінці лютого багато людей лежало в реанімації з ковідом. Коли зникло світло, вони залишилися без кисню і масово помирали. Ми за ніч вивозили понад 10 померлих. З усіх хворих залишилися тільки троє ходячих, яких ми спустили на перший поверх.
Одного разу мене просто не пустили до лікарні. Там були росіяни, які закрили реанімацію і нікого не впускали.
Потім мені стало відомо, що багато нової медичної техніки з нашої лікарні відправили до Росії.
— Як ви переживали обстріли з дітьми?
— Те, що було в Маріуполі, нікому не побажаєш. Багато людей божеволіли. Вночі ми не спали, бо боялися авіабомб.
У магазині “Каскад” був облаштований підвал. Ми хотіли спуститися туди із хворою бабусею, поки та була жива, але нам сказали, що підвал тільки для мешканців будинку.
Коли я поспілкувалася з цими людьми, зрозуміла, що краще буду у квартирі. Жінка, яка жила на 5 поверсі, якось спустилася до підвалу, але потім сказала, що більше туди не повернеться. Люди всю ніч розмовляли про те, як було б гарно, якби Маріуполь захопили росіяни.
До нас приходила вчителька зі школи № 26 і розповідала, що це українські військові обстрілюють дома і вбивають дітей.
Потім діти запитали мене, чи правда це? Я сказала, що, звісно, ні, це не ми напали і не ми прийшли вбивати людей.
Коли бабуся, за якою доглядали, померла, ми поїхали в селище Моряків. Сестра залишилася на вулиці Бахчиванджі, я дуже довго не могла її знайти.
15 березня вона першою виїхала з Маріуполя. І коли зʼявився звʼязок, Світлана написала: «Наталю, збирайся і виїжджай».
Російські танки в Маріуполі
— Як і коли вам вдалося виїхати з окупованого Маріуполя?
— Я хочу сказати, що люди, які не були там, ніколи не зрозуміють того жаху, який пережили ми та наші діти. Я досі дивуюся, як я змогла вивезти дітей. Звідки в мене бралися сили та енергія?
Коли ми наважилися виїжджати, то 5 діб не могли вибратися з міста. Я звернулася до людей, які пішки йшли у Мелекіне, з питанням, як можна виїхати. Вони сказали, що біля спортивного комплексу “Іллічівець” збираються ГАЗельки, якими можна виїхати. Однак ми туди не дійшли, бо потрапили під обстріл.
25 березня ми пішки вийшли з доньками з селища Моряків. У нас було багато речей, діти взяли іграшки.
Нам допомогли військові на українському блокпосту, вони посадили нас у попутну машину і вивезли. Однак довелося залишити всі речі, а також кролика та папугу, діти плакали, але іншого варіанту не було.
До Запоріжжя ми їхали 5 діб, які були, мабуть, найжахливіші у моєму житті.
У мене донецька прописка, і на першому російському блокпосту мені сказали, щоб я їхала у Донецьк, мовляв, там мені буде добре. Я сказала, що я їду до сестри, яка чекає мене у Львові.
Я не знаю, скільки часу не спала. Я говорила дітям, що в найближчі часи все закінчиться, і ми ще повернемося додому, до звичайного життя. Будемо ремонтувати дім і жити щасливо і дружно.
Ми доїхали до Бердянська. Переночували у якомусь спортивному комплексі у підвалі.
Наступного дня я пішла шукати людей, які хочуть виїхати, і могли б забрати і нас. Я знайшла хлопця із Бердянська, який погодився нас забрати.
Перед Запоріжжям нас зупинили на російському блокпосту. У мене в телефоні знайшли листування у групі з мого села у Донецькій області, де писали, що в селі багато російських військових. І тут почалось… Мене вдарили і сказали, що заберуть дітей.
Я почала просити відпустити нас, розповіла, що то було дуже давно, що я не знаю ту жінку, яка прислала це повідомлення. Хоча насправді я її знала.
Нас відпустили. Ми ночували недалеко від Василівки, на заправці. Там ми потрапили під обстріл, але, слава Богу, вижили.
Потім поїхали через Орехове та Пологи, де знову нас перевіряли росіяни. Вони витягли мене з машини, забрали документи і почали стріляти у повітря. Сказали, що ми повинні зірвати з віконного скла машини захисну плівку, хоча я пояснила, що то таке скло. Вони сказали, що розстріляють машину. Я просила не чіпати дітей.
Як не дивно, але нас врятував обстріл. Росіяни повернули назад, а ми кілька діб ночували у посадці, у полі, де було дуже холодно. Діти мерзли.
Коли ми нарешті доїхали до запорізького блокпоста, доньки запитали у військових: “Ви — наші?”. Військові відповіли: “Ми — ваші!”.
Всю дорогу діти багато про що питали, а тут просто замовкли і почали плакати. Коли ми в’їхали до Запоріжжя і побачили український прапор, ми всі плакали. Зрозуміли, що ми на своїй землі, вдома.
— Де ви живете зараз і чи хочете повернутися до Маріуполя?
— Зараз ми в Німеччині. Я жива, але в мене таке відчуття, ніби всередині велика діра. Але я сильна і зможу все це пережити. До Маріуполя повернулися багато моїх колег із лікарні № 9. Пропонували і мені, але я не хочу, там у мене нічого і нікого немає. У нас багато родичів в Росії, але з 2014 року ми з ними не спілкуємося.
Для мене війна почалася у 2014 році. І в 2022 вона продовжилася. До 2014-го ми жили в Донецьку, і за 8 років окупації туди так і не повернулися. У Маріуполь, поки він також окупований, тим паче не повернуся.
Хоча за 8 років ми вже там обжилися, я працювала, діти ходили до школи, займалися спортом. Мені дуже важко дивитися зараз відео з Маріуполя та й дітям також. Дуже важко втретє починати нове життя.
Так, Маріуполь залишив дуже гарні спогади у мене і моїх дітей. Але це вже не місто, а суцільне кладовище.
Я не просила звільняти мене від мого життя і виселяти мене двічі з моєї домівки. Я хочу, щоб Росія отримала те, на що вона заслуговує! Той біль, розпач, втрати, які вона завдала нам, нашій нації, нашій Україні.
Хочу, щоб наша країна перемогла! І я впевнена, що маленька країна, яка захищає своє право на життя, переможе. Бо у нас дуже сильна нація!
Я сподіваюся, що Маріуполь буде українським містом. І ми ще повернемося до свого дому, до нашого моря.
Джерело: Реальна газета
