The Atlantic: Нейтральна Україна – це дуже небезпечна ідея

Президент Володимир Зеленський за певних умов погодився на кремлівські вимоги. Тому так звана «фінляндизація» України знову буде просуватися як потенційне рішення, яке Захід буде вважати задовільним для закінчення нинішньої кризи й скасування санкцій проти Росії. 

Але, як пише The Atlantic, зняття з Москви всіх обмежень за таких обставин буде тяжкою помилкою

На відміну від радянських правил для Фінляндії в часи Холодної війни, путінські умови для припинення бойових дій не покінчать з війною проти України, щойно вона стане нейтральною. Після Другої світової війни Москва дозволила Фінляндії зберегти демократію й ринкову економіку в обмін на те, що вона не буде приєднуватися до НАТО чи економічних й політичних органів Заходу. Не випадково Фінляндія стала членом ЄС тільки після розпаду СРСР. Але відносини між Гельсінкі і Кремлем в часи Холодної війни сильно відрізняються від тих, які існують між Україною і путінською Росією сьогодні.

Для Москви Україна набагато важливіша, ніж Фінляндія була для СРСР. Вона грає центральну роль як в російській ідентичності, так і в політичних імперативах виживання путінського режиму. Хельсінкі - не Київ. Путін продовжує повторювати, що українці й росіяни - це нібито «один народ». Ставлення СРСР до фінів було зовсім не таким. Більш важливо те, що демократична, політично стабільна й економічно динамічна, орієнтована на Захід Україна - це смертельна загроза для мілітаристської диктатури Путіна в стагнації. Росіяни рано чи пізно почтнуть запитувати: чому наші сусіди на південному сході вільні й стають дедалі багатшими, а ми щоденно терпимо репресивний уряд і втрачаємо доходиа

«Путіну не потрібна «нейтральна» Україна. Йому потрібна провальна Україна. Він хоче створити таку. Не існує міфічної загрози НАТО. Ось про що це вторгнення», - йдеться в статті.

Окрім обіцянки не вступати в оборонний союз з Заходом, Росія буде також вимагати «демілітаризації», тобто роззброєння української армії й позбавлення її сучасних засобів для оборони. Путін також буде вимагати визнання російського суверенітету над Кримом, а також «незалежності» Донецька і Луганська, які насправді будуть російськими анклавами всередині України. Досі Зеленський відкидав ці атаки на суверенітет його країни, пропонуючи впродовж 15 років провести переговори щодо Криму, а також наполягаючи на обговоренні статусу Донецька і Луганська напряму з Путіним. Але як довго український президент зможе опиратися, поки російські загарбники вбивають українських громадян і знищують міста? Скільки мине часу, перш ніж Захід почне тиснути на нього: м’яко чи якось інакше, - підштовхуючи до «рішення»?

Понад усе на світі демократичний Захід хоче миру, а Путін потребує перемоги. Він добре усвідомлює ці розбіжності між цілями Москви й західними союзниками України. І це працює на його користь. Час на його боці. Більше того, як і у випадку Мінських угод, пов’язаних Україні після російського військового просування на Донбасі в 2015 році, Москва буде наполягати, щоб Україна виконала свою частину зобов’язань, перш ніж Росія виконає свою. Але зважаючи на те, що Москва відкинула будь-яке міжнародне посередництво, хто підтвердить, що російські війська повністю вийшли з української території? Досвід свідчить, що Путін точно залишить численні сили в Донецьку й Луганську, називаючи їх «миротворцями», так як це сталося в Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії.

Більше того, хто буде гарантувати, що Росія виконає всі вимоги? Або хто її змусить це зробити, якщо буде потреба? Зеленський склав свій список потенційних гарантів, який включає Велику Британію, Канаду, Францію, Німеччину, Ізраїль, Польщу й Туреччину. Однак, зважаючи на всі російські звірства й путінські ядерні натяки, всі ці країни прохолодно відреагували на запрошення Зеленського піти на війну проти Росії, якщо мирна угода знову буде порушена Кремлем. Без міжнародних гарантій безпеки для України немає жодного сумніву, що Росія розцінить мирну угоду як право агресивно втручатися в українську політику.

Нинішнє вторгнення - це, швидше за все, лише перший крок у довгостроковому плані Путіна щодо систематичної деморалізації й пограбування України. Кінцева мета - підпорядкувати її російському контролю. Звісно, припинення російської бійні може здатися вартим того, щоб змусити Київ піти на всі поступки, яких вимагає Москва. Але Заходу точно потрібно припинити покладати марні надії на «фінляндизацію» як потенційне рішення. Вона не дасть довготривалий мир, який збереже незалежність України, а лише тимчасово припинить вогонь у довгостроковій війні Путіна, націленій на знищення суверенітету України. Визнання цієї реальності дуже важливе для того, щоб зламати плани Кремля.