Як бреше російська православна церква
Російсько-українська війна нагадала нам багато ідей, інтересів, прагнень і процесів, про існування яких ми вже знали. Ми знали, наприклад, про послідовне прагнення Путіна відродити СРСР. Ми передбачали виникнення нової російської імперії, яка домінуватиме в Європі та стане одним із головних гравців у багатополярному світі. Однак ми не хотіли сприймати це як реальне, це здавалося абстракцією.
Тепер ми можемо спостерігати, як Путін намагається здійснити те, що він планував 20 років тому. Особливо виразно видно механізм релігійного виправдання суті російської агресії. Цим займаються фахівці з пропаганди війни в рясах, з хрестами на грудях та золотими митрами на головах. Вони роблять це в різний спосіб. Деякі з їхніх дій надзвичайно витончені, інші прості та вульгарні. Їх поєднує одне: відкидання можливості говорити правду про те, що відбувається в Україні з 24 лютого 2022 року. Тож це релігійна апологія війни в чистому вигляді.
Російський світ
Вторгнення російських військ в Україну виправдовується існуванням чогось унікального – «pуского міра». Тепер це – збита імперська ідеологія. Відповідно до неї, Україна є невід’ємною частиною цього «міра», такою самою, як Білорусь, Молдова чи Казахстан. Київ є важливою частиною цієї цивілізаційної спільноти. Це найдавніший духовний центр, де розпочався процес християнізації русинських земель.
Передбачається, що ця релігійна та культурна «русинськість» настільки важлива, що має бути захищена воєнними діями. З цієї причини була придумана надзвичайно хитра теза про те, що в Україні триває «братовбивча» війна. Спотвореність цієї тези полягає в тому, що агресор засуджує гріх Каїна, який він сам скоїв. У цьому полягає підстава «раціональності» дій армії Путіна в Україні. Патріарху Кірілу не потрібно пояснювати це православним росіянам.
Вони сприймають ці ідеї як щось очевидне, саме собою зрозуміле. Вони вірять, що Росія відродить справжнє християнство. Вони вірять, що це станеться, незважаючи на жорстоку реальність. Наприклад, на той факт, що вони є рекордсменами за кількістю абортів на душу населення. Щорічно у «святій Русі» офіційно, за державний рахунок здійснюється 400 тисяч переривань вагітності.
Патріарх Кіріл змушений підтримувати цю війну, а авторитет православної церкви має слугувати зміцненню провоєнних настроїв та почуттів. Цей примус випливає з онтологічних передумов російського імперіалізму, який передбачає тісний зв’язок між російською державою та православною церквою, між матеріальним та духовним. Це зв’язок у добрі і злиднях. Православна церква як моральний авторитет забезпечує виправдання доцільності існування російської держави. Вона зрослася з державним організмом; вона відповідає на питання, чому держава існує.
Тепер, коли спроба анексії України зазнала фіаско, церква – стрижень усієї імперської системи – не може раптово відмовитися від свого союзника у Кремлі. Зв’язки між державою та православною церквою надто сильні, а зближення політичних та релігійних цілей уже просто органічне.
Для росіян було б дивним і шокуючим, якби патріарх Кіріл раптом заговорив про необхідність миру між українцями та росіянами, про вину, прощення, примирення та релігійну свободу. Це вимагатиме формулювання нового канону цінностей, відмінного від «традиційних цінностей» Росії, щеплених церквою і державою. Церкві довелося б припинити ідеологічну підтримку воєнних дій Росії в Україні. Це також означало б, що Московський патріархат міг би існувати без Російської імперії.
Канонічна територія
Підтримка православною церквою Росії війни проти України тісно пов’язана з ідеєю захисту так званої канонічної території Російської православної церкви. Це знаменує собою зближення політичних цілей Путіна та релігійних цілей Кіріла.
З погляду Російської православної церкви, нині ведеться війна за відновлення контролю Москви не тільки над українською державою, а насамперед над православними, які не бажають визнавати владу патріарха Московського. Україна має тут ключове значення.
Автокефалія, надана Константинопольським патріархатом православній церкві в незалежній Україні, є відкиданням російської імперської політики як у політичному, так і в релігійному плані.
Тож, зокрема, заради цього точиться зараз ця війна.
Канонічна територія в розумінні Російської православної церкви – це територія, яка підлягає юрисдикції патріарха Московського, що здійснює духовну владу над православними в питаннях віровчення, моралі, дисципліни тощо. До його складу входять Росія, Україна, Білорусь (тобто три держави-засновники Співдружності Незалежних Держав), а також Молдова та православні церкви Західної Європи й Північної Америки. Одне слово, це царина влади Московського патріархату.
До цього додається суперечка між Москвою та Константинополем, яка триває вже довгий час. Розпад Радянського Союзу призвів до відцентрових тенденцій всередині Московського православного патріархату, що виявилися у відмові окремих національних церков у колишній імперії від суверенітету Москви. Це особливо стосується православної церкви Київського патріархату, яка відкололася від Москви й отримала автокефалію від Константинопольського патріархату.
Святині російської армії
Апологія війни пов’язана із простором православних святинь. Це перше враження, коли ми починаємо реконструювати способи, за допомогою яких Російська православна церква вибілює зло війни. Віра та армія зійшлися химерним чином. Солдати стали місіонерами, які вішають на свої танки ікони Христа Пантократора або Діви Марії, а священнослужителі стали солдатами, які підносять молитви за успіх військових операцій своїх колег із гвинтівками.
Промовистим символом цього симбіозу стало будівництво у 2020 році велетенського (третього за висотою православного храму у світі) Головного собору Збройних сил Російської Федерації у підмосковному парку «Патриот», що належить Міністерству оборони Росії. Він є центром комплексу імперської освіти для російських дітей та молоді. Це офіційний храм російської армії. У ньому можна побачити мозаїки з новими святими: російськими героями Другої світової війни. Так історична еліта російської політики та армії увійшла до сакрального простору. Можливо, назавжди.
А може, одного разу мозаїки будуть зняті і дорогоцінне каміння, що міститься в них, стане матеріалом для нових зображень, уже справжніх святих.
Нацизм
У своїй апології війни Православна церква підтримувала дегуманізацію українців, котрі захищали себе. Для неї вони не люди, а нацисти, бандити, дрібні чиновники, низи, терористи, наркомани... Російські солдати, як і за часів Другої світової війни, мають «звільнити Україну від банд фашистів та бандерівців». Отже, нині російська армія виконує завдання, поставлені Сталіним. Вбивство українців зображується як місія світового значення.
У восьмі роковини «возз’єднання Криму з Росією» на мітингу під гаслом «За світ без нацизму» Путін – так само перекручено, як і патріарх Кіріл – обґрунтував боротьбу з «українським нацизмом» цитатою зі святого Іоанна про дар життя від любові друзів. Він відкрито говорив про захист християнських цінностей, які розуміються як універсальні. Ми спостерігали ритуал колективної ненависті до «нацистів» та схиляння перед російськими героями, які захищають євангельські цінності.
Зло
Релігійна апологія війни не могла не містити гасло боротьби зі злом. Православні пропагандисти роблять усе, щоб це зло не асоціювалося з Росією. Воно ідентифікується як абстрактна сила, яка виявилася в Україні. Згідно із цим припущенням, російські солдати, борючись проти українців, знищують зло. Український народ представлений як спільнота, чиї нинішні страждання, яких завдають російські війська, є покаранням, посланим справедливим Богом.
Тому патріарх Кіріл міг говорити про «метафізичну» боротьбу, яка зараз відбувається на українській землі. У цій схемі злом є «Захід» у найширшому сенсі: США, ЄУ, НАТО та такі ідеї, як «необмежена свобода», «глобалізація», «атеїзм», «гей-паради» чи «масонство». У російській стратегії релігійної раціоналізації війни проти України ми можемо побачити дію блокування християнської чутливості до зла. Росіяни позбавлені образів страждань українців. Кіріл, Путін, Лавров та Пєсков наполягають на тому, що панорами зруйнованих міст та фотографії загиблих людей, які передаються ЗМІ, є військовою пропагандою. Вони переконують співвітчизників у їхній фіктивності.
Діалог
Особливо витонченою формою апології війни є спроби релігійного діалогу. Зі самого початку військові дії супроводжувалися спробами налагодити взаємини між релігійними лідерами Європи та главою Російської православної церкви Кірілом. Патріарх Московський отримав низку листів, які стосуються російсько-української війни. Він відповів на деякі з них. Він провів дві віртуальні зустрічі з Папою Франциском та главою англіканців. Який результат усіх цих зусиль?
10 березня патріарх Кіріл відповів на заклик Всесвітньої ради церков, рішуче відкинувши відповідальність російської держави за військові дії в Україні. Він повторив пропагандистську схему російської дипломатії, звинувачуючи західні країни. За його словами, Росія не є агресором. Насправді вона захищає себе, нападаючи на Україну! Тому лист Кіріла можна розглядати як черговий акт дезінформації, як висловлювання глибоко лицемірної людини, яка вдає, що не знає про смерті, завдані російськими військами в Україні. Адресат, мабуть, відчув глибоке приниження.
17 березня відбулася інтернет-розмова між патріархом Московським та Папою Франциском. У порівнянні з попередніми заявами Кіріла в його бесіді з Папою Римським змінився опис того, що відбувається в Україні.
Уникаючи примітивної пропаганди війни, глави церков висловили спільну віру в роль християн та їхніх ієрархів у подоланні збройного конфлікту. Звідси й заява про те, що «Церква має використовувати не мову політики, а мову Ісуса». Потім Кіріл наголосив на існуванні всесвітньої християнської громади, сказавши: «Ми – пастирі одного і того ж Святого народу, який вірить у Бога, у Трійцю, у Пресвяту Богородицю: тому ми маємо об’єднатися у наших зусиллях, щоб допомогти світу, допомогти страждаючим, шукати шляхи миру, аби зупинити пожежу». Кіріл долучився до прагнення Папи щодо необхідності мирних перемовин. Він явно уникав інструментального використання релігії в політичних цілях.
Суть цієї розмови полягає у смиренні Папи. Саме він шукав контакт із Кірілом. Протягом перших двох тижнів патріарх Московський робив усе можливе, щоб розірвати всі відносини з іншими християнськими церквами. Його заяви викликали огиду та жах. Потрібно було багато терпіння, щоб знайти з ним контакт. Папа мав чудово знати, що Кіріл захоче використати цю зустріч у своїх інтересах. І це, схоже, сталося.
Засідання Вищої православної церковної ради Російської православної церкви 18 березня під головуванням патріарха Кіріла є підтвердженням цього. Із загальнодоступного повідомлення пресслужби Московського патріархату, який показав початок цієї зустрічі, можна було побачити напругу і зневіру митрополитів і єпископів. Єдиним життєрадісним учасником був сам Кіріл, який явно пишався своєю зустріччю з Папою Римським. Його задоволення випливало з переконання, яке він хотів навіяти іншим: відносини з іншими церквами не порушені. Він рішуче заявив про відсутність «ізоляції» Російської православної церкви на міжнародній арені і навіть заявив, що це є доказом того, що Російська православна церква обрала «правильний курс».
Завершення
Від початку війни відбувався процес релігійної легітимізації воєнних злочинів. Варто відзначити адресатів цієї пропаганди – росіян. У їхній країні більше не існує вільних ЗМІ. Це одна з причин, чому Російська православна церква так легко піддається військовій пропаганді та стає її знаряддям. Слухаючи проповіді, настанови та інтерв’ю священнослужителів про війну, виникає відчуття, що маєш справу з людьми, які або божевільні, або свідомо залучені до військової машини. Вони є гарною ілюстрацією краху релігійних авторитетів у сучасному світі.
Капелани від імені церкви брешуть про реальність на рівні елементарного розрізнення добра і зла. Вони є частиною цинічної політичної машини. Вони підкоряються вимогам політиків, які забороняють їм казати правду. Вони не здатні дивитися на війну з погляду Євангелія, яке вони так урочисто та красиво проповідують і вшановують у своїх храмах. Тим самим вони підривають ґрунтовану на релігії нашу віру в сенс цього світу.
Кулеба исключает особый статус для Донбасса на условиях России
