Як дотиснути режим Путіна
Але зрештою вийшов його улюблений малюнок – «кішки, яка відвернулася від усього світу», – цей «історичний твір» він «народив» на шкільній дошці 1 вересня 2013 року, шокувавши школярів та вчителів, зазначає видання «LB.ua».
Перегляд московського параду у спостерігачів породжував чітке відчуття, що очільник Кремля розмовляє сам із собою. Як відомо, Путін не є майстром імпровізації, а тому віддає перевагу «заготовкам». Колись, в листопаді 2009 року, йому вдалося під вимушені посмішки тодішньої української прем’єрки Юлії Тимошенко у такий спосіб гостро вколоти двох президентів – українського та грузинського. «Бойцы вспоминали минувшие дни и битвы, что вместе продули они», – сказав він на адресу Ющенка та Саакашвілі. Однак здається, цей вербальний напівфабрикат тепер не завадить вже адресувати й самому собі…
Диктатор провів обіцяний парад, багатозначно висловився, що Росія вторгненням в Україну «дала попереджувальну відсіч агресії» з боку НАТО. Водночас війну Україні чи НАТО він не оголосив, як не оголосив і загальну аба часткову мобілізацію на цю війну. До Путіна ніхто не приїхав, навіть васальний, начебто повністю підконтрольний Лукашенко, який, відчувши слабкість свого шефа, таки наважився остаточно відсторонитися від нього. Не було на параді й генерала Герасимова – не важливо, чи він поранений, чи відсторонений; головне – відсутній. Що це усе означає?
9 травня: початок кінця злочинного режиму?
За два дні до незвичайного та нетипового параду Wall Street Journal написав, що 9 травня Путін поінформує світ, як він хоче програти. Здається, видання не помилилося. Приховати власну пригніченість диктатору не вдавалося – було відчутно, що він втомлений перебігом подій одинак, який остаточно видихається.
Є відчуття, що 9 травня очільник Кремля вперше усвідомив, що його програш не стане просто виходом з небезпечної авантюри, а справжньою пасткою. «Зберегти лице» не вдається, і це засвідчив вже й дев’ятий день травня. Замість 191 одиниці техніки на параді 2021 року у нинішньому році «мінус 60 одиниць», тобто майже на третину менше. Відмова від авіаційної частини параду через страх збиття літака, що стало б повним занепадом Московії. Сумний і одночасно злий погляд людини, яка залишилася на самоnі та засуджена практично усім світом.
В самій РФ, очевидно, вже почалися або очікуються певні трансформації, які можуть зачепити й самого диктатора. Ба більше, він обмовився майже за Фрейдом. Росія «дала відсіч», а не «надає». Це досить вагомий нюанс, який свідчить, що Путін так чи інакше хотів би завершити криваву війну, яку він так легковажно розпочав.
Цікаво чи диктатор усвідомлює, що російські угруповання здійснили військові злочини такого рівню, які не можуть бути прощені? Ані народом, ані історією. Цікаво також, чи він усвідомлював, що за 75 днів кривавої кампанії він сам перетворився на міжнародного злочинця, для якого не може бути «виходу із війни» та тих самих умовах, коли він її розпочав? Чи він відчуває себе людиною, яка насильно розлучає дітей із батьками? Людиною, яка вкрала близько 200 тисяч дітей та депортувала майже один мільйон українців? Людиною, яка заохочувала ґвалтування та нищівні ракетні удари по беззахисному цивільному населенню? Людиною – взагалі?
Ще за кілька днів по параду диктатор вдавався до фанатичних погроз – голодом частини світу, зокрема під час телефонної розмови із французьким президентом Макроном.
«Можем повторить», – це таке собі історичне послання Путіна. Таким його запам’ятає світ – одинаком, який свідомо відвернувся від світу.
Світ і кремлівський самітник. В очікуванні трансформацій
9 травня багато хто попіклувався про подарунки для Путіна. Найбільше президент Байден – підписанням закону про ленд-ліз для України, який був схвалений американським Сенатом 7 квітня, та який 28 квітня підтримав Конгрес США. А ще українські захисники, які 9 травня оприлюднили через ЗМІ відео про те, як діють на полі бою американські 155-мм гаубиці M777, які були відправлені в Україну у рамках військової допомоги США. Довгоочікувана «важка» артилерія західного виробництва вже почала нищити окупантів.
Та й Генштаб ЗСУ зробив свій внесок – заявою про те, що темпи втрат ворога вже перевищують темпи комплектування. Тобто, демотивація участі у незрозумілій путінській війні досягла піку. Напевно, й сам диктатор це прорахував та усвідомив, тому не з’явилося оголошення про війну й мобілізацію, що напевно б пришвидшило кінець режиму.
Однак війна завжди двобічний процес, тому не уникнути гіркого присмаку й Україні. Світове рішення «дотиснути» режим Путін поки тримається на послідовності та рішучості США й Великої Британії. Наприклад, 85 із 90 гаубиць, зброї дальньої дії, які були обіцяні Україні, а також понад 110 тис. із 184 тис. боєприпасів до них американці доставили в ЗСУ вже до 9 травня. Як вказують фахівці з питань артилерії, це п’ять артилерійських дивізіонів, або ціла артилерійська група, що здатна забезпечити потужний наступ на окремому напрямку, або, навіть, двох, та досягти на них беззаперечних переваг.
Як свідчить New York Times, Сполучені Штати надали й розвідувальні дані, які допомогли українцям знайти та знищити багатьох російських генералів, що загинули під час війни в Україні. Українська статистика свідчить, що знищені щонайменше 12 генералів на передовій. Ледве уникнув потрапляння в цей перелік і начальник Генштабу РФ генерал Герасимов, який, за даними тієї ж американської розвідки, таки перебував під Ізюмом в день ураження командного пункту. Кількість убитих генералів вразила військових аналітиків та засвідчила, наскільки важливою є розвідка у частині надання інформації в режимі реального часу у сучасній війні.
Згідно з інформацією New York Times, підтримка американською розвідкою українців мала вирішальний вплив у ході бойових дій. За її допомогою уточнювали координати вже виявлених цілей та вказували нові – пізніше з’явилися свідчення, що й флагман Чорноморського флоту РФ крейсер «Москва» був уражений не без допомоги розвідки західних партнерів. Однак, як би там не було, ураження нанесли українські вояки, та й нанесли ракетами українського виробництва.
Але сприяння США та Британії може виявитися замало – не для успішного для України завершення війни, а для знищення ненависного українцям режиму. Зміна політичного ладу в Росії навряд чи можлива без продовження потужних санкцій. Але в Європі, здається, збільшилося думок про необхідність збереження Путіна – напевно, у контексті організації майбутнього бізнесу із РФ. Хоча може справа не бізнесі, а у побоювання багатьох європейців, що розпад Росії, гігантська континентальна криза потужним вибухом вдарить по низці європейських країн.
Бо інакше важко пояснити заклик французького президента Макрона «не принижувати жодну зі сторін після завершення російсько-української війни». Якщо перекласти ці слова на звичайну мову, вони означають майже відверте звернення до лідерів інших держав – зберегти Путіна, не виключено, й як очільника Кремля, хай формально переможеного. Макрон, здається, досі не сприймає злочинів Путіна в Україні…
Певною мірою продовжує дивувати й канцлер Німеччини, який не погоджується на газове ембарго. Не кажучи вже про Угорщину зі Словаччиною – навряд чи дієвій президентці Єврокомісії Урсулі фон дер Ляйєн вдасться умовити егоїстичного угорського лідера щодо шостого пакету санкцій ЄС, хоч вона й каже про «певний прогрес».
Усе це не просто події – це свідчення про те, що багато хто вже почав думати й діяти наперед – на час «після війни». І ці думки й дії можуть виявитися болючими для України, хоча б тому, що війна ще далеко не завершена. Та й здатність до подальшого ракетного ураження мирного населення України ніхто не скасовував. До реальної військової перемоги ще досить велика відстань, кров і житті багатьох українських захисників. Звісно, якщо не відбудеться раптова, фантастична, але довгоочікувана ліквідація диктатора.
Напевно, лакмусовим папірцем таки виявиться одне із ключових рішень Вашингтона. Йдеться про ракети. Які напередодні 9 травня головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний попросив у свого американського візаві – головою Об’єднаного комітету начальників штабів США генерала Марка Міллі. Сучасні та вкрай необхідні Україні ракетні системи залпового вогню M142 HIMARS ще 13 квітня попросив президент Зеленський. А вже 5 травня у черговій розмові з генералом Міллі генерал Залужний вкотре наголосив на тому, що Україні потрібні новітні зразки озброєння: «Питання надання Україні ракетних систем залпового вогню M142 HIMARS та М270 MLRS є дуже актуальним».
М270 MLRS є більш застарілою, фактично попередньою версією М142. Чому ці ракетні установки так потрібні ЗСУ? Бо вони здатні використовувати ракети різних можливостей. Зокрема, некеровані реактивні снаряди M26 із дальністю дії 32-45 км. Або керовані M30/31, які здатні вражати противника вже на відстанях до 70 км. Але є й можливість використання балістичних ракети серії ATACMS, а їх остання версія здатна уразити ціль на дальності 300 км.
Якось заступниця глави Пентагону Кетлін Хікс встигла сказати, що Вашингтон може розглянути постачання Україні озброєння, що здатне руйнувати аеродроми на території РФ. А це як раз передбачає використання ракетних систем із дальністю у 200-300 кілометрів. Це вже без згадування, що в США є й перспективні PrSM із дальністю пострілу у 500 км. Кілька десятків таких влучних пострілів забезпечили би капітуляцію Кремля та збереження тисяч життів українців. Але чи цікаво це західним партнерам?
Видання Washington Post якось свідчило про неабияку послідовність США у забезпеченні України Зокрема, й про те, що постачання систем М143 HIMARS або ж M270 може розпочатися після поставок гаубиць M777. І ось ці гаубиці прибули та в дії. Європа може пригальмувати – Париж та Лондон, схоже, лякають перспективи удару, скажімо, по Кримському мосту. Чи по військовому об’єкту в Ростовський чи іншій області.
Почекаємо на відповідь Вашингтона та Лондона…
Українська відповідь, або як діяти в нових умовах
З одного боку, забезпечення потужною зброєю України – це питання доброї волі партнерів. З іншого, 43 держави в Рамштайні погодилися, що путінський Кремль випромінює зло, а диктатор цілком міг би розповсюдити чуму й на Європу. А Україна боронить спільні цінності, на чому неодноразово наголошували.
Однак в реальності виходить дещо інша картинка, і вона вимушує замислюватися. Не тільки щодо того, що в разі збереження Путіна (або його модернізованого наступника) агресія Росії може продовжитися. Але й щодо того, чи справедливою є отака критична залежність від настроїв західних партнерів. Можна було б ретельно розібратися із тим, чому так вийшло. Але нині нас цікавить не погляд у минуле, а забезпечення майбутнього.
Відповіді на такі питання є в багатьох світлих головах. Україна ще восени 2021 року прийняла ракетну програму, але так і не спромоглася наповнити її змістом. І якщо нам надають «маленькі» високоточні озброєння для виживання, то чи не варто заздалегідь попіклуватися про «довгу ракетну руку» – Україна ж має свої потужні й беззаперечні ракетні традиції. Що можна розпочати вже сьогодні, маючи дві потенційно потужні ракетні школи?
Перше – висловити політичне рішення для доопрацювання крилатої ракети – до дальності 500 км. Нині ПКР «Нептун» вже викликає жах у російських військових, а повинен стати непохитною вартою, ракетним мечем. Доповнити його здатен інший оперативно-тактичний ракетний комплекс (ОТРК), який українці досить результативно робили для однієї з країн арабського світу. І роботи над яким припинив міністр оборони Лєбедев – ставленик Кремля. ОТРК дальністю 300 км із перспективою збільшення цілком посильний проєкт.
А ще Україні потрібен щит, і ті, хто вже зробили крилатий ракетний меч, цілком можуть узятися за такий проєкт – цей аванпроєкт був успішно захищений ще в 2016 році. Є в арсеналі й можливість створити гіперзвукову авіаційну ракету – звісно, якщо вистачить ресурсів. Але ж хіба ця війна не довела, що без оборонного потенціалу усе інше легко знищує ворог?
Зрозуміло, що, окрім ракет, є ще чимало такого, що можна зробити у сучасних умовах. Окреслимо лише напрямки – без зайвої тут деталізації.
По-перше, перехід до нарощування оборонного потенціалу держави слід робити із урахуванням максимальної участі ОПК України.
Під час найбільш активної фази війни в Україну потрапила надзвичайна кількість сучасної військової техніки, в тому числі, цілком нової – як західного, так і російського виробництва. При цьому Україна перетворилася на унікальне сховище, бо такого складу озброєнь та військової техніки немає навіть в США. Це вимагає потужного й оперативного аналізу з боку розробників та інженерів низки галузей. Необхідні невідкладні рішення, як щодо уніфікації наявних озброєнь та військової техніки в інтересах поточного використання силами оборони (ЗСУ), так і щодо майбутніх робіт – з обслуговування, ремонту, та також модернізації й створення на базі наявних зразків (технологій) нових видів озброєнь та військової техніки. Це потребує і глибокого вивчення трофейних та переданих ЗСУ зразків озброєнь, і впровадження власних технологічних рішень.
Так само, слід вивчити та розглянути можливості максимальне використання для означеного завдання західних технологій та, не виключено, деяких російських, а також нових наукових рішень і нових можливостей співпраці з іноземними державами у сфері створення нових озброєнь або продукції подвійного використання. Йдеться, серед іншого, й про утворення виробництв для спільної реалізації третім країнам – наприклад на тлі суттєвого зростання попиту на зброю, яку ефективно використовують під час російсько-української війни. Наприклад, виробник ПТРК Javelin компанія Lockheed Martin вже заявила про намір майже вдвічі збільшити обсяги випуску цих ракет через стрімко зростаючий попит.
По-друге, необхідне швидке завершення оборонно-промислової реформи – одним із ключових аспектів цієї реформи має стати організації державно-приватного партнерства.
Належне та оперативне виконання цього завдання здатне, з одного боку, забезпечити ефективну співпрацю (в тому числі, створення спільних підприємств) з західними оборонними компаніями, а з іншого, утворити можливості для активного залучення державою українських приватних підприємств.
На сьогодні українські приватні підприємства відчутно випереджають державні в низці галузей, зокрема, в автоматизації та роботизації, втіленні елементів штучного інтелекту, створенні технологій радіоелектронної боротьби та РЛС, технологій розвідки, колісних платформ та інших.
У свою чергу, державний сектор ОПК суттєво просунувся у питаннях розвитку високоточної зброї, спеціальної техніки, бронетехніки та іншого. Поєднання можливостей та остаточний перехід до модульного принципу розвитку озброєнь та військової техніки міг би дозволити отримати надзвичайні результати.
По-третє, цілком можливе використання високого, досягнутого війною, рівню взаємної довіри між західними державами та Україною для спільних проєктів.
Йдеться не стільки про військову справу, скільки про технології подвійного використання, що можуть стати для Української держави новим поштовхом у справі розвитку високотехнологічної держави. Оскільки такі проєкти є не тільки науково-місткими, але передбачають вкладання значних інвестицій, це може скласти основу для розвитку співпраці з потужними країнами Західного світу. При цьому Україна може запропонувати як сировину, так і значні напрацювання у таких галузях.
Окремими можливостями є створення виняткових міжнародних виробництв, як, наприклад, модернізація та виробництво транспортних та військово-транспортних літаків, створення деяких видів новітньої зброї, наприклад, електромагнітної. Справді, нинішній рівень довіри із Заходом може дозволити формувати і реалізовувати фантастично потужні проєкти. Крім того, це може відбуватися на тлі тривалої технологічної деградації сусідньої Росії – внаслідок справедливо застосованих санкцій.
Вивчення цієї проблеми свідчить про необхідність створення та функціонування в державі дієвого органу – за умов побудови жорсткої вертикалі для прийняття й виконання рішень в сфері нарощування оборонного потенціалу, розвитку сектору безпеки з акцентом на новітні (українські та запозичені технології).
Механізм формування, прийняття та реалізації рішень має відбуватися у такий спосіб, коли президент України отримує необхідну інформацію та напрацьовані (проєкти рішень) у максимально короткий термін часу, при цьому ключовими ланками погодження таких проєктів мають бути керівництво ЗСУ (що забезпечує швидку експертизу, наскільки пропоновані рішення є вагомими для оборонного потенціалу) та керівництво оборонної промисловості (тобто, формулювання, наскільки дане рішення є можливим з огляду на наявність технологій та виробничого потенціалу). Отже, головою такого органу має бути президент України, а його заступниками – відповідно головнокомандувач ЗСУ, керівник оборонної промисловості та керівник від науково-технологічної організації. Не виключено, що не зайвим буде й запрошення до співпраці представників приватних об’єднань та/або недержавних аналітичних структур.
В умовах виснаження економіки війною та критичної актуальності подальшого переозброєння сил оборони з акцентом на продукцію вітчизняного оборонно-промислового комплексу, такі технології можуть сформувати передумови для високотехнологічного розвитку економіки. При цьому такий підхід здатен забезпечити суміжний розвиток науки, техніки, інформаційної складової держави, освіти та іншого. Водночас, реалізація означених вище завдань можлива виключно за умов утворення механізму надшвидкої обробки інформації, напрацювання, прийняття та реалізації рішень на найвищому державному рівні.
Володимир Горбулін, Валентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння, опубліковано у виданні LB.ua
Читайте більше новин по темі:
