Як попри звірства російських окупантів, виживають прифронтові села Миколаївщини
– У Шевченковому зараз спокійно?
– 50 на 50. Годину тому був обстріл, – відповідає український військовий на блокпосту.
Їдемо головною трасою Миколаїв-Херсон. До межі Миколаївської і Херсонської областей – менше 10 кілометрів. Місцеві вважають ці краї “сірою зоною”, бо села тут переходять із рук у руки та постійно зазнають обстрілів з боку російських окупантів.
Зараз рашистів тут уже немає. Але є горе від них.
Шевченкове: обстріли, пожежі й рятувальники
При в’їзді в село Шевченкове – випалена земля та побиті артилерією дерева. Навпроти будинок без даху й огорожі. Трохи далі на центральній вулиці – пожежна машина.
Наш бус на околиці зауважує отець Павло (Саган), розвертає своє авто та супроводжує до церкви. Він вдягнений у цивільне – футболку і джинси. Має натруджені загрубілі руки та світло-сині очі.
“Учора було дуже важко. Все горіло: край дороги, лісосмуги, три будинки. Але їх вдалося врятувати. Навіть їжака врятували. У траву заривався, бідолаха, рятувався, як міг.
У нас вже є своя бригада активістів-пожежників. Привіз їм пожежні костюми, каски, роздав солярку. Пожежна машина була в громаді, в сусідньому Лучі. Там її завалило. Місцеві активісти розгребли каміння, відкопали, передали нашим хлопцям. Віталік Варениця організував пожежну бригаду і відремонтував машину. Він сам фермер, але ремонтувати вміє. Житель нашого села перерахував гроші, ми купили новий акумулятор на машину, бо раніше з трактора знімали”, – розповідає священнослужитель.
На посіченому осколками подвір’ї церкви Іоанна Златоуста (УПЦ МП) – багато вогнегасників.
У Шевченковому немає світла, зв’язку й води. Але люди самоорганізувалися: генератором качають сусідню “вежу” та набирають воду в бочки, щоб гасити пожежі.
Черговими обстрілами окупанти рівняють село із землею.
Панотець відкриває храм і показує, що “приліт” розтрощив вхідні двері на частини, але місцеві чоловіки зібрали їх докупи. Церква дивом вціліла.
“Пошкоджено десь 45% села. Щось зараз дуже важке падає. Будинки розлітаються. Згоріла дотла церковна хата, де раніше була недільна школа, а донедавна – роздача гуманітарки. Перший “прильот” був, то її сильно побило, ми відремонтували й далі видавали там їжу. А другий “прильот” все знищив”, – розповідає отець Павло.
Зсередини церкви на нас із напівтемряви смиренно й суворо дивляться ікони. Приміщення більш як на половину заставлене гуманітарною допомогою – провізією та водою. Церква пахне буханцями білого хліба. Волонтер Дмитро Давиденко з миколаївського “ДОФу” поповнює церковні запаси консервів та молока. У селі Шевченкове лишилося до півтисячі мешканців. Отець Павло організував п’ять точок видачі гуманітарної допомоги та декілька укриттів, де люди мають більше шансів уціліти під російським вогнем.
“Криють” село настільки часто, що до церкви за харчами та водою приходять тільки з центральних вулиць. Іншу гуманітарку розвозять по домівках.
Старосту села викрали росіяни, священник замість нього
Учорашній артилерійський обстріл по Шевченковому, на щастя, обійшовся жертв. А три дні тому в сусідньому селі Котляреве на станції був “приліт” – і двоє вбитих.
нтенсивні артудари рашистів з боку сусідньої Херсонщині часто не дозволяють селянам поховати загиблих раніше.
Хоча я й привіз солярку і гідравліку на трактор. Там згоріло поле і було багато “прильотів” біля цвинтаря. З миколаївського моргу загиблих повезли ховати не сюди, а до родичів. Через обстріли, на жаль, не завжди люди можуть повернутися в останню путь у своє рідне село”, – нарікає отець Павло.
Доки ми тут, чути вибухи десь у сусідніх селах.
У Шевченковому зараз немає місцевої влади. У період окупації росіяни викрали старосту села Олега Пилипенка, коли той повертався з Миколаєва в автівці, завантаженій хлібом. Протоієрей Павло Саган поки що замість старости.
“На початку березня зв’язку не було, тому люди брали все у свої руки. Староста їздив по хліб та ліки в місто. Коли він вертався, то не знав, що окупанти зайшли в Шевченкове. У нього був автомат на передньому сидінні. Старосту взяли в полон. Отець Павло замість старости став опікуватись виживанням села. Його двічі контузило, неодноразово поранило осколками”, – розповідає водій-волонтер Жора.
За його словами, три тижні тому отець Павло казав, що доля старости неясна. Лише трохи більше тижня тому стало відомо, що старосту Пилипенка звільняють. Зараз його поки що нема в селі, бо відновлюється.
Наостанок настоятель благословляє нас в дорогу. Зачиняючи храм, він каже, що ще має відвезти гуманітарну допомогу матері загиблого воїна.
“З Богом! У Зелений Гай доїдете, а в Луч не їдьте, туди небажано… Вони навіть сьогодні по хліб не приїхали”, – каже отець Павло на прощання
Зелений Гай: з-під завалів школи дістали через три місяці солдата, бо почули трупний запах
Степи, поля та дороги до сіл Миколаївського району залиті південним сонцем та густо всіяні вирвами від влучань снарядів.
На в’їзді в село Зелений Гай – два спалені легкові автомобілі. Біля двору пасеться корова, у траві гребуться кури. Але людей на вулицях ми довгий час не бачимо.
Періодично чутно звуки вибухів. Зруйнованих і пошкоджених будинків тут більше, ніж уцілілих. Увагу привертає розтрощений дитячий садок “Сонечко”: у вікна видно намальованого повітряного змія на стіні, український прапор та дитячі книги. Через розбиту шибку на нас дивиться портрет Тараса Шевченка.
Трохи далі – зруйнований росіянами ще один “стратегічний об’єкт” – бібліотека. А навпроти – руїни школи. 13 березня російські окупанти з літака скинули сюди кілька авіабомб. У підвалі ховалося 40 мирних людей. Серед загиблих – і староста Зеленого Гаю.
Назустріч нам їде на велосипеді літній чоловік. Його звати Владислав. Виявляється, він один із вцілілих очевидців злочину російських окупантів проти цивільного населення України.
“Коли почали бомбити, ми побігли з жінкою прямо сюди, у підвал школи. Гахнуло перший раз, повз жінку пролетіли цеглини. Нас швидко вигнали звідти наші солдати, сказали тікати. Ми втекли. У нас був хороший сільський голова Микола Іванович Сухинський. Його вбило разом із його товаришем. Ще четверо солдатів тут загинуло. І нещодавно знайшли тіло ще одного солдата. З-під завалів дістали через три місяці після того авіаудару, бо почули трупний запах. Відрили одежу та кості”, – розповідає житель Зеленого Гаю.
Владислав скаржиться, що і в їхньому селі не лишилося влади. Тут проживає зараз тільки чверть колишнього населення – 160 людей без світла та мобільного зв’язку. Самоорганізацією села займається місцевий фермер. Активно допомагають волонтери.
На подвір’ї зеленогаївської школи квітнуть білі й помаранчеві лілії, посередині – вирва розміром у людський зріст.
В одному з корпусів бачимо перекинуті парти, вибуховою хвилею вивалило зошити з образотворчого мистецтва. На другому поверсі тримається “своя” шафка. Вочевидь, передає вітання “родичці” з Бородянки.
“Брата жінки розірвало на шматки, коли на городі картоплю садив. А все ж люди посадили город”
На виїзді з села зустрічаємо Віктора – літнього чоловіка, який намагається відшукати інтернет та написати кілька добрих слів доньці в окупований Херсон. У нього, як і в багатьох на Півдні, гірка посмішка та світлі очі. Водій Жора пояснює, що це нібито через “особливий ген” миколаївців.
Пан Віктор бідкається: “Ми не числимося на картах. Ми в “сірій зоні”, наче полігон. Обстрілюють нас постійно. Гляньте, що з хатами твориться. Ненавиджу росіян. Важко жити, звісно. Не знаєш, що прилетить і коли прилетить. Військові змушують постійно ховатися від обстрілів.
Я їхав у місто і потрапив під вогонь. Дивом живий. Потім якось стояв на асфальті, син із невісткою стояли он там, біля шовковиці. Прилетів снаряд. Бачите яму? Рвонуло. Невістка накрилась – мабуть, у сорочці народилась. Коло мене поряд пролетів снаряд і хоч би що, я вижив. У невістки теж ні подряпинки, хай живе.
У нас 12 днів було тихо, а потім 11 “приходів” було. Далі два дні тихо, і знову сім “приходів”. Сьогодні прилетіло, там паркан поламало чоловіку, хату побило. Брата жінки розірвало на шматки, коли він на городі картоплю садив. А все ж люди посадили городину”, – розповідає Віктор.
Чоловік ще довго не замовкає. Йому хочеться виговоритися, розповісти, що діється в селі біля лінії фронту.
Дізнаємося, що попри війну, тут відбулася повноцінна посівна компанія. Однак зараз робота агросектору під загрозою. Пшеницю збирати треба, а техніки немає, всю розтрощили окупанти.
Покидаючи село, бачимо засіяне поле. Мовчимо.
Водія Жору, Георгія Журавльова, теж пробиває на відвертість: “Я почав з того, що допомагав телевізійникам їздити по Миколаєву і по області. Коли ми знімали одну з перших евакуацій, знайома попросила розвозити гуманітарку в такі “сірі зони”. Тоді я вирішив, що буду їздити виключно в прифронтові села. Я багато чого бачив та чув. Неможливо до цього звикнути. До вибухів – можна, а до історій і трагедій людей – ні”.
Дорогу нам перебігає заєць. Водій зауважує, що диких тварин – зайців, лисиць, сов – стало більше, ніж було до війни.
На зворотному блокпості нам втомлено, а все ж підбадьорливо посміхаються українські військові.
Автор: Катерина Петренко з Миколаївської області; Новинарняфото автора
Читайте більше новин по темі:
