Як Кремль з 2014 року втілював проти України людиноненависницьку “доктрину Герасимова”

Тривалий час Росія просувала для внутрішньої аудиторії та світу химерну картину того, як Україна безпричинно напала на свої ж дві області, і як потім звичайні шахтарі з трактористами героїчно відбили цей напад. І ще 8 років поспіль Київ не давав жити «молодим республікам», щодня їх обстрілюючи. За 8 років вже так набридло докладно спростовувати ці міфи, що після 24 лютого, ми просто відмахуємося від них рукою, як від надокучливої мухи. Але, можливо, даремно, зазначає Укрінформ.

Злочини росіян в ході повномасштабного вторгнення вже затьмарили все, що відбувалося досі, починаючи з 2014 року. Ми стали менше уваги приділяти витокам цієї війни. На постійне пригадування фактів «гібридного» етапу агресії вже просто немає моральних сил.

Перемикання всієї уваги на сучасність таки створює вакуум у рефлексії минулого. І в цей вакуум ворог методично намагається перекласти відповідальність за принесення війни на українську землю на нас.

Саме час нагадати, з чого ж почалася війна, аби відправити брехливу тезу про «8 років українських знущань з народу Донбасу» за курсом російського військового корабля.

Почати варто з головного. Агресія РФ проти України – чи то у 2014, чи то у 2022-му – немає жодного виправдання з точки зору міжнародного права. Навіть, якби у нас справді були «державний переворот» чи «громадянська війна», як стверджує кремлівська пропаганда. Ніхто не давав Росії мандату на інтервенцію.

Коли 1991 році розпадався СРСР, і руйнувалася радянська влада, то комуністичний Китай не втрутився, щоб відновити «конституційний лад». Коли в 1993-му Єльцин дефакто вчинив державний переворот і наказав розстріляти з танків Верховну Раду Росії (під час цих подій в Москві загинули сотні людей), також не дійшло до іноземної інтервенції. Яке тоді право Кремлю лізти у справи України давали події на Майдані?

В реальності ж, 2014 році в нас не було ніякого «державного перевороту» і не починалася жодна «громадянська війна». Антидержавні заколоти в Криму та на сході України були від початку і до кінця сплановані та реалізовані путінською верхівкою.

Та повернімося до витоків. Рівно за рік за вторгнення в Україну, в лютому 2013 року начальник Генштабу ЗС Росії Валерій Герасимов виступив з доповіддю перед Академією воєнних наук. У ній він розповів про нову концепцію війни, яку з часом охрестили “Доктриною Герасимова”.

Основні її тези були опубліковані в статті «Ценность науки в предвидении» в журналі Військово-промисловий кур’єр. «Нові виклики потребують переосмислити форми та способи ведення бойових дій», – йшлося в заголовку статті.

«Правила війни» суттєво змінилися, – стверджував Герасимов. – Зросла роль невійськових засобів у досягненні політичних та стратегічних цілей, які у низці випадків за своєю ефективністю значно перевершили силу зброї».

Генерал фактично описав для широкого кола російських військових підхід, який буде застосований в Україні у 2014 році із «застосуванням протестного потенціалу населення».

«Акцент використовуваних методів протистояння зміщується у бік широкого застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, що реалізуються із залученням протестного потенціалу населення. Усе це доповнюється військовими заходами прихованого характеру, зокрема реалізацією заходів інформаційного протистояння та діями сил спеціальних операцій», – йшлося на початку матеріалу.

Отже, нова доктрина російської армії визначала «гібридну війну» як свій основний інструмент.

Питанням для майбутніх дослідників поки залишається, яку роль відіграла Росія в ескалації громадянського протистояння в Україні вже під час Революції Гідності у 2013-му. Адже відповідно до своєї стратегії Росія була зацікавлена в кривавих сутичках у центрі столиці, що дозволило б Кремлю розколоти Україну на два табори, використовуючи той самий «протестний потенціал населення».

Таблиця зі статті «Ценность науки в предвидении», яка показує, що гібридний напад передбачає, зокрема: формування політичної опозиції, дії опозиційних сил, економічну блокаду, зміну військово-політичного керівництва; ведення військових дійРосія, що керується режимом вихідців з радянських спецслужб, перейняла підривні методи, характерні для політики СРСР по всьому світу. Більше того, вік окремих російських генералів вказує, що перед просуванням «русского мира» ті ще встигли поборотися за «перемогу соціалізму».

Реінкарнація Радянського Союзу та «помста» за програш у холодній війні стала ідеєю-фікс путінського режиму. Вже на президентських виборах в 2012 року в Росії звучала ідея нової інтеграції пострадянського простору, що в реальності означало повернення колишніх республік під контроль Кремля.

Хронологія «гібридної війни»

Датою початку російської агресії проти України вважається 20 лютого 2014 року. Саме цей день закарбований у відомчій медалі Міноборони РФ «За возвращение Крыма».

За збігом обставин чи ні, тоді ж стався масовий розстріл силовиками людей на Майдані. Про жоден «переворот» тоді не йшлося, адже Янукович того дня ще віддавав накази з будівлі Адміністрації президента України.

З Криму розпочався перший етап гібридного нападу – заслані на українську територію агенти російських спецслужб організовували масові акції, підбурювали до захоплення адмінбудівель, місцевих управлінь силових структур, імітуючи «народне повстання» незадоволених новим керівництвом України.

Вже на мітингу  23 лютого 2014-го в Севастополі його організатори закликали не коритися Києву та проголосили альтернативного міського очільника. З того часу в обіг увійшло поняття «народний мер», а над адміністративною будівлею українського міста вперше вивішено російський триколор.

27 лютого будівлі парламенту і уряду кримської автономії в Сімферополі захопив загін російського спецназу, який в порушення законів і звичаїв війни не мав на собі розпізнавальних знаків. Наступного дня у захопленій будівлі Верховної Ради АВК був розіграний фарс зі створенням нового кримського «уряду».

Того ж дня на Перекопському перешийку й півострові Чонгар, які слугують воротами материкової України до Криму з’явилися блокпости севастопольського «Беркуту», який втік з Києва до Криму й перейшов на бік Росії.

Починаючи з 1 березня, після того, як Рада Федерації «дозволила» Путіну ввести війська на територію України, розпочалося блокування й захоплення українських військових частин та усіх інших важливих об’єктів в Криму.

Росіяни стягували на півострів свої війська, користуючись легальною логістикою Чорноморського флоту на українській території. Окупанти стверджували, що патрулюють вулиці для «недопущення провокацій», демонструючи готовність щомиті втрутитись на підтримку масовки з цивільних і парамілітарних формувань.

1 березня заїжджі росіяни та проросійські активісти захопили Донецьку облдержадміністрацію, яку вже покинули чиновники. Того ж дня в Харкові півтори сотні людей з георгіївськими стрічками, взяли штурмом будівлю облдержадміністрації. Над адмінбудівлею також вивісили російський прапор.

Пізніше в ВКонтакті був знайдений профіль «прапороносця», який вказував, що ним був мешканець Москви.

Ще напередодні в Харків приїхали понад дві тисячі росіян на автобусах з Бєлгородської області.  Як зазначив народний депутат Віталій Данилов, «саме вони почали бити прихильників Євромайдану і влаштовувати безлад. До їх прибуття мітинг в Харкові був виключно мирним».

Ще в цей день проросійські мітинги відбулися в Одесі, Херсоні та Миколаєві. Протягом березня сепаратистські мітинги, інспіровані російськими спецслужбами, пройшли у Дніпропетровську (Дніпрі), Донецьку, Луганську.

Там, де керованому провокаторами натовпу вдавалося захоплювати адмінбудівлі, негайно з’являлися «народні мери» та «народні губернатори», які, звісно, підбурювали до непокори законній владі.

Першою цивільною жертвою російського вторгнення в Україну став кримський татарин Решат Аметов. 3 березня 2014 року він, як простий громадянин, вийшов з одиночним пікетом до будівлі захопленого кримського уряду. О 12:00 годині, навпроти будівлі, на очах у всіх, він був схоплений та вивезений машиною. Чоловіка катували та вбили, його тіло знайшли лише за два тижні в лісі за 60 кілометрів від Сімферополя. За словами брата, смертельний удар був нанесений ударом ножа в око. У Решата Аметова залишилося троє дітей.

Як розповідали в інтерв’ю УП родичі Решата Аметова, той не був політичним активістом, а просто виступав за справедливість. Напередодні він захопився ідеями Махатми Ганді про мирні протести та відмову від насилля.

У 2017 році Решату Аметову надали звання Герой України. Пізніше МВС України повідомило, що вдалося встановити трьох людей, які безпосередньо здійснили його викрадення з площі. Ними виявилися двоє бійців так званої «Самооборони Криму» 1975 і 1986 років народження, які діяли під керівництвом колишнього військовослужбовця Збройних сил РФ Євгена Скрипника 1966 року народження.

Також встановлено, що Скрипник після скоєння злочину в Криму  брав участь у бойових діях на Донбасі, де 27 квітня 2014 року в Горлівці організував викрадення трьох офіцерів спецпідрозділу СБУ «Альфа».

Навесні 2014 року деякі майданівці поїхали в Крим, сподіваючись долучитися до акцій за єдність України.7 березня на півострові були викрадені мешканці Рівного Іван Бондарець та Валерій Ващук, учасники 40-ї сотні самооборони Майдану. Перед зникненням вони встигли повідомити, що на сімферопольському вокзалі їх затримала кримська міліція. Зранку їх відпустили та після цього зв’язок з ними родичів обірвався. З того часу про їх долю нічого невідомо, що майже не залишає шансів на те, що вони досі живі.

9 березня на проукраїнський мітинг біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Севастополі був скоєний напад «кримської самооборони» з нанесенням тяжких тілесних ушкоджень мирним учасникам акції.

Того ж дня  на блокпосту при в’їзді в Крим затримали активістів Катерину Бутко, Олександру Рязанцеву, Євгена Рахна і журналістів Олеся Кромпляса та Олену Максименко. Після звільнення вони розповіли, що їх утримували на гауптвахті Чорноморського флоту в Севастополі, били, принижували та залякували.13 березня 2014 року вже в Донецьку агресивні тітушки напали на самооборону мітингу за єдину Україну.

Проукраїнських активістів атакували навіть в автобусі міліції, яка намагалася, але виявилася неспроможною зупинити напад. Людей жорстоко били, ставили на коліна. Ножем вбитий активіст Дмитро Чернявський, пізніше нагороджений званням Герой України посмертно.Того ж дня, 13 березня, у Сімферополі українські військові, з 13-го фотограмметричного центру Військово-топографічної служби ВМС України відкинули ультиматум росіян здатися. Тоді понад сотні озброєних людей без розпізнавальних знаків почали штурмувати та обстрілювати центр зі стрілецької зброї, хоча в ньому перебували крім військових ще й багато  цивільних співробітників.

Нападники вбили прапорщика Сергія Кокуріна, який стежив за переміщеннями з даху будівлі. У нього влучило дві кулі калібру 5,45 мм.

Ще один військовослужбовець, капітан Валентин Федун, був важко поранений. Перша куля пройшла крізь щоку, вийшовши з шиї, друга вцілила біля лівої ключиці та вийшла з-під лівої лопатки. Російська пропаганда одразу завела пісню, буцімто за вбивством «є слід київських снайперів».

І звісно ця трагедія не зупинила Росію від просування міфу, що при захопленні Криму «не було жодного пострілу».

Військовий злочинець, москвич,  Ігор Гіркін «Стрєлков», колишній полковник ФСБ, очолював загін російських диверсантів в Криму та організував звезення переляканих кримських депутатів у сесійну залу для голосування за «референдум». За його словами, саме він  командував штурмом фотограмметричного центру у Сімферополі.

15 березня 2014 року з квартири в Криму викрали  Василя Черниша, колишнього співробітника СБУ і активіста Автомайдану. Він відкрито висловлював свою проукраїнську позицію. 5 березня він виклав Youtube-канал відео з російськими військовими, в якому сміливо висловлювався щодо незаконності їх дій. Черниш добре знав своїх колишніх колег з управління СБУ в Севастополі, тому вважається, що за зникненням можуть стояти зрадники у погонах. До сьогодні про його долю нічого не відомо.

Один з останніх постів в Fb Василя Черниша

16 березня у кадр на мітингу в Харкові чи не вперше потрапив росіянин Арсеній Павлов, майбутній бойовик на прізвисько «Моторола», з якого російська пропаганда пізніше зробила одне з медійних облич війни, «простого російського добровольця».

На ілюстрації «Моторола» (третій праворуч), Харків, 16-е березняТоді він стояв поруч з оратором, який виголошував звернення «народу Харкова і області» з проханням Путіну «ввести миротворчі війська для наведення ладу».

Потрібно додати, що після захоплення Криму російські пропагандисти почали відкрито закликали до війни в Україні з екранів телебачення. Так, пропагандист Сергій Кургінян, екзальтовано закликав російськомовних українців до повстання проти України, стверджуючи, що тепер все залежить від них. Ідеолог російського фашизму Олександр Дугін, відповідаючи на зауваження російської журналістки, що вхід Росії в Україну буде означати війну, відповідав, що так, це буде війна між цивілізаціями Суші та Моря, Росії – з західним світом та англосаксами, яка є неминучою в голові Дугіна.

Російські спецслужби продовжували наводнювати Україну диверсантами. Наприклад, співробітники СБУ в ніч на 11 березня затримали в Донецьку громадянина Росії, який прибув до України з метою організації диверсійних груп. Затриманий походив з Криму, 1977 року народження, на той час мешкав у Москві.

7 квітня в  Луганську бойовики захопили обласне управління  СБУ, а 11 квітня  почалося блокування військової частини внутрішніх військ в Луганську. В цей же день у Донецьку була проголошена т.зв. «ДНР». І так само пролунало звернення до Путіна з проханням ввести війська на Донбас.

8 квітня СБУ затримала 22-річну громадянку Росії, яка виконувала завдання російських спецслужб з дестабілізації ситуації у південних областях України. 22-річна Марія Коледа прибула в Херсон 4 квітня. Протягом 5-6 квітня росіянка провела низку зустрічей із лідерами та активістами проросійських рухів у Херсоні та в районах області. 7 квітня Коледа брала безпосередню участь у сутичках під Миколаївською ОДА, під час яких вона застосовувала вогнепальну зброю. За її ж словами, при цьому вона поранила трьох осіб. Під час затримання у росіянки вилучено травматичний пістолет, перероблений під стрільбу бойовими патронами, а також методичні рекомендації для підготовки диверсійних груп.

9 квітня 2014 співробітники СБУ затримали жителя Херсонської області, який планував на чолі озброєної групи захопити стратегічні об’єкти, зокрема Каховську ГЕС.

Переломними стали події, що відбулися в Краматорську і Слов’янську. 12 квітня близько 15 невідомих в армійському екіпірування та добре озброєних захопили краматорський міський відділ міліції. На відео зафіксовано, як бойовики штурмують будівлю, при цьому розштовхуючи місцевих мешканців, які намагалися не допустити захоплення. Керівник відділу Віталій Колупай намагається вступити в перемовини з нападниками.

Проте у бойовиків є команда на прорив, і вони ведуть стрільбу в повітря. Відразу після оточення будівлі бойовиками туди заводять людей  у цивільному, тітушок, які і зривають прапор України з будівлі. Мабуть, за сценарієм передбачалося, що саме цивільні протестувальники мають проявляти «політичну волю». Так відбувалася інсценізація «повстання народу Донбасу».

Відео цього захоплення стало широко відомим завдяки тому, що один з бойовиків на запису наказав журналістам відійти «за поребрик», тобто – за бордюр. В Україні значення цього слова більшість дізналися вже після цього випадку, що й видало «повстанців» як заїзджих росіян.

Того ж дня група бойовиків під керівництвом Гіркіна, здебільше з учасників кримських подій, захопили Слов’янськ. До неї ж приєднався і Павлов-Моторола. Близько 9 ранку до будівлі Слов’янського міського відділу МВС під’їхали 2 автобуси з близько 20-ма озброєними бойовиками, які й захопили установу. Під час штурму вони застосували димові шашки та сльозогінний газ, стріляли у повітря.

Схожим чином на Донбасі захоплювали й інші міста. 13 квітня про «юрисдикцію ДНР» почали заявляти в Єнакієвому, Макіївці і Маріуполі, 14 квітня – в Горлівці, Харцизьку, Жданівці, Кіровському (Хрестівці), 16 квітня – в Новоазовську, 18  квітня – в Сіверську, 19  квітня – в Комсомольському (Кальміуському), Старобешевому, 1 травня – в Красноармійську (Покровську), Родинському. Були захоплені державні адміністрації в Донецьку, Луганську, будівлі СБУ і МВС в обох обласних центрах.

На початку квітня Україна почала готуватися чинити силовий опір гібридному вторгненню Росії.

13 квітня  під Слов’янськом група офіцерів СБУ, яка проводила розвідку місцевості, потрапила в засідку бойовиків Гіркіна. Капітан СБУ «Альфа» Геннадій Біліченко став першим загиблим військовослужбовцем у війні на Донбасі. Також були важко поранені полковник Геннадій Кузнєцов, полковник Кукса і співробітник МВС Селіхов.

Того ж дня Олександр Турчинов виступив з заявою: «Ми робили все, аби уникнути людських жертв. Але ми готові дати відсіч всім спробам вторгнення, дестабілізації та терористичним діям зі зброєю в руках. РНБО прийняла рішення розпочати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Ми не дамо Росії повторити кримський сценарій у східному регіоні України».

За кілька днів банда під орудою Гіркіна організувала викрадення, катування та вбивство депутата Горлівської міськради Володимира Рибака за спробу повернути український прапор на будівлю органу місцевої влади.

Так само Гіркін відповідає за вбивство 19-річного студента КПІ, майданівця Юрія Поправка. Тіла закатованих були знайдені 19 квітня у річці місцевими рибалками.  А 28 квітня знайшли тіло іншого євромайданівця Юрія Дяковського, взятого у полон разом з Юрієм.

Протягом травня в Україну через кордон продовжували прибувати озброєні росіяни, які скеровувалися військовими у рамках гібридної операції. Наприклад, у ніч з 2 на 3 травня 2014 року в двір Антрацитівської районної державної адміністрації в’їхало два завантажені зброєю вантажних автомобілі «Урал». Приміщення адміністрації зайняли кілька десятків донських козаків. Над будівлею вивісили прапори Росії та Війська Донського.

Кривавим символом увійшло в історію 2 травня в Одесі. Проросійські тітушки вчинили напад на проукраїнський марш футбольних фанатів.  У подальших сутичках на вулицях та в пожежі у Будинку профспілок загинуло 48 людей. Це дало привід ворожій пропаганді розколювати Україну темою так званої «одеської Хатині».

Страти на окупованих територіях продовжилися і надалі. Можна згадати жорстоке побиття та вбивство 16-ти річного підлітка Степана Чубенка з Краматорська, якого 23 липня 2014 року зупинили на блокпосту з українською стрічкою в рюкзаку.

Сьогодні ми можемо говорити про те, що доктрина гібридної війни допомогла Росії окупувати українські території та надати конфлікту внутрішньої динаміки. У війні 2022 року росіяни вже масово мобілізують цивільних з окупованих у 2014-му територій під легендою боротьби за т.з. “Л/ДНР”.

При цьому, як ми бачимо, з самого початку вбивства і терор проти цивільних стали одним з основних інструментів окупації. У цьому матеріалі ми згадали лише перших її жертв, яких насправді було значно більше.

Таким чином, Росія показала свою терористичною природу, втілюючи на практиці доктрину гібридної війни з 2014 року. Формально Росія ще не визнана державою-терористом, але вона є такою за своєю суттю.

Автор: Денис Самигін, Центр стратегічних комунікацій; УКРІНФОРМ