Росія визнала, що справи на фронті в неї погані
Ну що, мої котики та зайчики, - вітаю нас всіх! Вчора росія визнала, що справи на фронті для неї не просто кепські, а певно набагато гірші ніж навіть я собі уявляв.
За день це визнання прозвучало двічі – спершу залпом "калібрів" по порту Одеси, потім істеричним голосом Орбана. Удар по порту має сенс (а він повинний мати сенс – "калібрів" лишилось небагато, їх рахують поштучно, і не витрачають на другорядні задачі) лише за умови, що кремль поки що категорично не хоче випускати на світовий ринок наше зерно. Загроза голодом у "третьому світі" - найпотужніший аргумент москви, яким та тисне на Захід, щоб Захід в сою чергу тиснув на нас і змушував до невигідного Україні припинення вогню.
Схоже, росіяни не думали що ми підпишемо дуже незручну для нас угоду про "хлібний коридор", і планували далі робити нас "винуватцями афроголодомору", а тут ми раптом підписали – і довелось терміново шукати як зірвати її доки потік нашого збіжжя не вирвався на світові ринки.
Ну а промова Орбана просто не має інших пояснень, аніж як відчайдушна остання спроба блефу з боку гравця, всі карти якого вже гарантовано биті. Змусити свого єдиного союзника у ЄС та НАТО остаточно спалити мости та купити квиток в один кінець – адже справжній Захід ніколи не пробачить Орбанові такого виступу вже не у ролі "то вашим, то нашим", але відверто на стороні пуйла, всі відповідні висновки вже зроблені, оргвисновки прийдуть свого часу, і сам Орбан не може цього не розуміти, – певно далося кремлю непросто.
Але для москви виявилось критично важливим озвучити голосом умовного "західного" політика (хоч після цього виступу Орбан остаточно перестав належати до Заходу) весь набір меседжів, суть яких зводиться до одного – Байден, негайно сідай з росією за стіл переговорів!
Припини негайно підтримувати Україну, та разом з росією зупини війну по сьогоднішній лінії фронту! Сідай за стіл, припини вогонь… бо інакше що? І от як не аналізуй озвучені меседжі, але єдине їхнє раціональне трактування звучить так: "бо інакше росія цю війну програє". Жодної іншої, хоч трохи дотичної до реального життя, "страшилки" навіть не змогли згенерувати та озвучити. Що ж такого сталося, що кремль спалив свого найвпливовішого агента, з тих що ще залишились у НАТО та ЄС? А сталося те, чого ми за втомою майже не помітили – закінчився другий етап війни. І закінчився нашою перемогою.
Завершення першого етапу великої війни було яскравим та очевидним - окупанти тікали з-під Києва та загалом з північної України. Мабуть тому ми підсвідомо очікували, що кожний наступний етап війни закінчуватиметься так само виразно та недвозначно.
Цього ж разу завершення виглядало не видовищно - росіяни просто оголосили "оперативну паузу", при тому де-факто навіть продовжують намагатись наступати на окремих (щоправда з кожним днем менших) ділянках фронту на Донбасі. Але фактично зміна що відбулась є не менш вагомою та "тектонічною", аніж при завершенні першого етапу.
Суть в тому, що російське командування знову радикально змінило і тактичні військові цілі, і таймінг їх досягнення. Якщо втеча від Києва означала що росія відмовилась від плану швидкої окупації всієї України (акцентую на слові "швидкої" - глобальні цілі РФ не мінялись, метою і надалі лишається вся наша країна, але тепер на це відводяться не тижні, а один - два роки), то оголошення "паузи" є визнанням неможливості у найближчій перспективі захопити навіть весь Донбас (що було метою другої фази російської кампанії, і на що відводився час до кінця червня). Перемога під Києвом була перемогою "нокаутом", перемога в Донбасі - "по очках". Але це така само вагома перемога як і перша, бо знову змінює всю стратегію і ворогів, і наших союзників щодо подальшого перебігу війни.
Ця перемога дісталась нам дуже недешево, втрати зросли в рази порівняно із першим місяцем. Але для росіян ця поразка можливо навіть більш болюча ніж перша - бо її вже не списати на помилки планування із недооцінкою ворога, безлад перших днів "операції" тощо: росіяни йшли на Донбас підготовані, після перегрупування своїх сил, на тих умовах, які вони нам нав’язали (повномасштабна фронтова війна в стилі Другої чи навіть Першої світової) і які вважали для себе безпрограшними.
Мали абсолютну перевагу у важкій техніці та особливо у артилерії та боєприпасах. І при цьому всьому отримали як максимум "піррову перемогу" на Луганщині, де після місяців запеклих боїв та значних втрат особового складу змогли зайняти Сіверодонецьк та Лисичанськ - і на цьому видихлись. Витискання ЗСУ із лисичанського "виступу", з трьох сторін оточеного окупованими територіями, було очевидно досяжним завданням, і зайняло на півтора місяці довше аніж прогнозувалось, та дуже дорого коштувало наступаючим частинам.
А далі окупанти уперлись у суцільну лінію оборони від Слов’янська та Сіверська на півночі до Авдіївки та Мар’їнки на півдні - і самі зрозуміли, що вже не мають достатніх сил, в першу чергу особового складу, щоб прорвати цю лінію, хіба що дуууже повільно (за словами відомого терориста Гіркіна "до пєрвих заморозков") прогинати цю лінію по кілометру-два за тиждень, і витратити на це всі ті поповнення, які наразі лихоманково збирають військкомати по всій РФ.
Остаточним сигналом завершення цієї фази війни стала поява на лінії фронту перших "Хаймерсів", які покришили тилові склади забезпечення та центри оперативного управління росіян у 70-кілометровій смузі за лінією фронту, і змусили їх терміново вирішувати зовсім нові логістичні проблеми. Однак слід розуміти, що не "Хаймерси" стали переможцями у битві за Донбас - її задовго до їх прибуття виграла наша легка, озброєна переважно "стрілковухою", піхота, зачасту набрана із лав вчорашньої тероборони та прямо із блок-постів перекинута на найстрашніший фронт у Європі після Другої світової.
Саме безпрецедентний героїзм нашої піхоти став тим фактором, якого не прорахували ні вороги, ні навіть наші друзі: ніхто не вважав можливим так довго витримувати "вогняний вал" артилерії, ніхто не уявляв що можна місяцями триматись у окопах лише із легкою зброєю та відбивати щоденні танкові атаки та нальоти ворожої авіації. "Хаймерси" стали "вишенькою на торті", красивою відплатою ворогам за понесені нашою піхотою величезні жертви. Безпрецедентний героїзм ЗСУ на Донбасі призвів до чергового переламу в ході війни - тільки от ми, дуже втомлені щоденними втратами та трохи "розбалувані" попередніми яскравими перемогами під столицею, якось не помітили та не достатньо усвідомили масштаб цієї "некінематографічної" перемоги.
Наразі триває умовна оперативна пауза, в ході котрої обидві сторони вирішують свої тактичні проблеми - росіяни шукають шляхи захистити свої тили від ударів "Хаймерсів" та дальнобійної арти, яка "по чайній ложці на годину", але все ж надходить нам від союзників, та намагаються без оголошення загальної мобілізації якось залатати дірки у особовому складі, нанесені нами за час боїв на Донбасі та під Херсоном та Харковом. Ми намагаємось прискорити поставки зброї від Заходу, та поступово перетворюємо величезну (більш ніж достатню суто арифметично) масу мобілізованих новобранців на реально бойові новостворені частини (що потребує великих матеріальних витрат плюс часу на навчання). Пауза буде вкрай недовгою: обидві сторони розуміють природні обмеження, які визначають таймінг кампанії.
Не пізніше середини жовтня почнуться осінні дощі, і обидві сторони зимуватимуть плюс-мінус на тій лінії, якої досягнуть впродовж серпня та вересня. Тож часові межі для значного посування лінії фронту та територіальних надбань вкрай короткий, і дуже скоро ми побачимо чергову спробу досягнути не локальних тактичних, а стратегічних цілей шляхом великих проривів та наступів.
Сподіваюсь, що ініціатива в цьому буде на нашому боці, і що поставлені цілі будуть досягнуті. Тим часом ще раз відзначимо: другий етап війни остаточно завершився, і в ньому ми перемогли. Здається, москва це усвідомлює краще за нас, як це не парадоксально :) пора вже і нам це усвідомити, та віддати шану героїзму наших захисників. Чи означає це, що кінець війни не за горами і нам варто готуватись до параду перемоги?
На жаль, зовсім ні. В нашому довгому марафоні другий та навіть скоро очікуваний третій етапи стануть боюсь що ще навіть не половиною шляху, який потрібно здолати. Але кожна проміжна перемога робить все більш незворотною ту одну, котра з великої П.
І наразі вона стала ще на крок ближчою. Слава Україні!
