«На моїх очах росіяни забили до смерті українського військовополоненого»: розповідає колишній в’язень Оленівки
В американській розвідці вже повідомили, що росіяни намагаються сфальшувати докази про вибух у цій колонії.
«ФАКТАМ» вдалося поспілкуватися з колишнім в’язнем «Оленівки» — маріупольським волонтером Костянтином Величком, який ув’язнений провів майже сто днів. Волонтер випробував на собі всі принади утримання в цій колонії, розповів про те, як там зустрічали «азовців», а також про той самий злощасний ангар, куди перевели частину захисників «Азовсталі» буквально за два дні до вибуху. Костянтин Величко також стверджує, що раніше представники «Червоного хреста» вже були в цій колонії. Але пробувши там лише десять хвилин, поїхали звідти, не знайшовши жодних порушень.
«На нас просто наставили автомати і пригрозили: «Спиратиметеся — розстріляємо на місці»
– Війна мене застала у Маріуполі, – згадує волонтер Костянти Величко. - У перший же день мені та моїм друзям вдалося вивезти свої сім’ї до Запоріжжя. Повернутись назад уже не вийшло. З Маріуполя постійно надходила тривожна інформація — гинули люди, зі знайомими, які там залишилися, — почала зникати зв’язок. Ті, кому вдавалося вирватися звідти, розповідали страшні речі. У місті не було питної води. Людям доводилося розтоплювати сніг. Майже весь Маріуполь жив у підвалах. З продуктів — переважно лише картопля, у кого вона ще залишалася з осені.
Хотілося бути корисним своїй країні, тому я та ще кілька хлопців почали займатися волонтерством. Возили пальне, гуманітарку, допомагали людям, тим, хто хотів виїхати з Маріуполя та інших міст, які перебували, або в облозі, або окуповані чим могли. Або самі вивозили їх, або шукали їм попутний транспорт.
- Вас же затримали росіяни на блокпосту у районі Маріуполя, коли ви з товаришем їхали на бусику за черговою партією людей, які хотіли виїхати на мирну територію? Дивлюся, на вашій сторінці у Facebook перед тримісячною перервою, останній запис було зроблено 28 березня. Ви тоді написали: «Автобуси з Бердянська сьогодні на Бердянському кільці забиратимуть людей на Запоріжжі». Після цього записи на вашій сторінці перериваються більш як на три місяці. Ви тоді так і не доїхали до місця призначення?
- Так. Саме в цей день мене та мого товариша заарештували. Ми ще тільки їхали забирати людей. Раніше спокійно проїжджали через цей блокпост і нас ніколи не чіпали і навіть не перевіряли дуже сильно. Ми ж вивозили лише жінок та дітей. Але на цей раз щось пішло не так.
Нас зупинили для перевірки документів. І тут нас почали звинувачувати, що ми начебто вивозимо людей за гроші. Крім того, ми нібито ще й вивозимо бійців української армії. Ми намагалися пояснити, чим ми займаємося насправді, але на нас просто наставили автомати і пригрозили: «Спиратиметеся — розстріляємо на місці». Довелося сісти в автобус і їхати з ними до Микільського.
- Після низки допитів ви потрапили до сумнозвісної колонії в Оленівці — тієї самої, де росіяни вночі 29 липня підло в одному з приміщень цієї колонії було вбито 53 українські військовополонені, серед яких були й «азовці» . Можете розповісти про той період? Що являла собою ця колонія?
– Це колишня Волноваська виправна колонія, яка була призначена раніше для відбування покарання працівниками правоохоронних органів. Колонія кілька років тому була законсервована. Нині там тримають, зокрема, й українських військовополонених.
Приміщення колонії, в яких містять полонених, є моторошним видовищем. Все в такому жалюгідному стані. Бараки буквально розвалюються, у половині приміщень не було навіть вікон. Каналізація не працює, води немає. Навіть електрики донедавна не було.
- Опишіть камеру, до якої вас помістили?
- Мене помістили до так званого дисциплінарного ізолятора. Це такий собі кам’яний мішок, розрахований на чотирьох, максимум шістьох в’язнів. У тій камері, де мене тримали — у свій час знаходилося до сорока людей на 12 квадратних метрах! І плюс - тут же був ще й туалет.
- Так це ж, байдуже, що в маршрутці в годину пік! Як же ви там усі вміщалися? Як спали?
- Та хто як зможе… Кому пощастило – міг сидіти біля стіни. А переважно — стояли весь час. Спати лягали у кілька змін – не більше трьох годин за один раз. Лягали на підлозі, як оселедці в банці, підгинали коліна, упираючись у сусіда, і не ворушилися. Потім через три години спати в такому ж положенні лягала інша партія ув’язнених.
- Скільки часу ви провели у цій камері?
- Близько двох тижнів. За цей час нас жодного разу не виводили на прогулянку.
— Чим вас годували в колонії?
– Перші чотири дні давали по склянці води на людину та скоринці хліба на добу, – продовжує свою розповідь Костянтин Величко. — Потім у раціон додали клейстер із макаронів та «овочевий суп», де в тарілці могло плавати кілька капустяних листків і щось схоже на моркву.
Через два тижні мені та моєму товаришеві Стасові вдалося вибратися з цього кам’яного мішка… за хабар.
- У вас були гроші?
– Ні. Наші друзі-волонтери змогли знайти людину в Донецьку, яка змогла підвести в Оленівку два ноутбуки та принтер. За це мене та Стаса випустили з ізолятора та помістили до барака. Така угода коштувала кожному з нас тисячу доларів.
До речі, ті бараки, в які нас перевели, ми ж мали й ремонтувати. Знову ж таки, за свої власні гроші.
- Заарештованих у колонії били?
– Нас били на етапах. Дуже сильно били при прийомці до колонії. Били чим не потрапивши, і палицями, і арматурою... Одного заарештованого буквально забили на моїх очах.
- Як це відбулося?
- Тоді в автобусах до колонії привезли дуже багато заарештованих – 844 особи. Заарештованого буквально вибивали з автобуса ногами на землю та його проганяють крізь стрій. Ліворуч і праворуч - по ряду конвоїрів. У кого в руках ремені, у кого — кийки, у кого живці від лопат. І ось через цей ряд проганяють військовополоненого. Люди падають, а їх б’ють, доки вони не встануть. Отож, один хлопець до кінця цього ладу не добіг. Не знаю хто це був. Звичайний військовослужбовець.
Прийом тоді тривав майже добу. Заарештованих автобусом тримали штабелями, води не давали. Коли їх викидали з цих автобусів, то у хлопців просто не було сил бігти. Багато хто просто на карачках доповзав.
- Це жахливо. Цікаво, чи «Червоний хрест» допускали до колонії, щоб ті могли подивитися на умови утримання полонених?
- За три з лишком місяці я лише один раз бачив представників «Червоного хреста». Саме на той час туди почали доставляти захисників «Азовсталі», а ми встигли відремонтувати два бараки «9-10» та «1-2». Начальник колонії сказав чудову промову про те, як вони піклуються про людей. Представники "Червоного хреста" пробули там буквально хвилин десять.
- Тобто вони не просили їм показати інші приміщення, де утримуються заарештовані, а задовольнилися лише тим, що їм показала адміністрація?
- У мене склалося враження, що це їм взагалі було не дуже цікаво. Куди їх привели — вони й подивилися. Їх усе влаштувало. А те, що по сусідству будівлі стоять напіврозвалені, і там у жахливих умовах перебувають люди — нікого не хвилювало.
«Одного із командирів „азовців“ — Волину дуже сильно ламають у колонії. У тому числі й морально»
- Як у Оленівці приймали «азовців»? Їх теж проганяли крізь лад?
– Ні. Крізь лад їх не проганяли. До них спочатку було зовсім інше ставлення. У хлопців навіть не одразу забрали мобільні телефони. Говорили про те, що існує певний договір, за яким захисникам «Азовсталі» обіцяли безпеку життя. За два дні до того, як «азовців» привезли до Оленівки, до колонії прибули російські військові, російський спецназ.
Але вже тижнів за два-три, росіяни почали проводити у «азовців» планові перевірки. У хлопців почали вилучати все: і телефони, і ліки. Почали шукати прийменники, щоб провести допит із пристрастю. Потім людину відправляють до дисциплінарного ізолятора — того самого, в якому я провів перші два тижні. І ось там, під гучну музику, щоб не було чути криків, із «азовцями» починали працювати представники так званої «зондер-команди» — бригади з вибивання свідчень. Пам’ятаю, там серед них був такий товариш, якого звали Куртик, який ходив з великим мачете — від пояса до коліна. Він брав найактивнішу участь у вибиванні свідчень із «азовців». Ось ті інтерв’ю із захисниками «Азовсталі», де вони розповідають про те, що їх нібито покинула українська влада — результат саме такої роботи. Хлопців серйозно ламали.
– А де утримують командирів «Азова»?
- Вони були в Оленівці буквально протягом перших двох днів. Наприклад, Редіса (Деніса Прокопенка — автор) вивезли одразу у невідомому напрямку. А ось, Волину (Сергія Волинського – автор), залишили в Оленівці. Його дуже сильно ламають у колонії. У тому числі й морально. У той момент, коли мене звільняли, він перебував у дисциплінарному ізоляторі.
- Ви, напевно, бачили той самий барак, у якому росіяни підірвали наших полонених?
- Це помешкання не було бараком. Це промислова зона, де раніше були цехи. По суті наших полонених за два дні до вибуху поселили в нежитлову зону. Це абсолютно розвалене приміщення без вікон і без дверей. Цей ангар із житлової зони не було видно. Ніхто з інших заарештованих не міг знати, що там відбувається. Навіщо перевели людей у абсолютно непідготовлене для цього приміщення, коли більшість бараків у житловій зоні вже були відремонтовані — питання, напевно, риторичне.
- Ви пам’ятаєте свій останній день у Оленівці?
- Дуже добре пам’ятаю. Нам із ранку сказали збирати свої речі. Під конвоєм нас привели до воріт в’язниці, дали по листку ксерокопії в тому, що щодо нас у порушенні кримінального провадження нам відмовлено, і вивели нас за ворота. Всі. На сьогодні росіяни не випустили, чомусь, лише одного з нашої групи волонтерів — Сергія Тарасенка. Не знаю чому.
- Це все відбувалося на території, непідконтрольній Україні. Як ви вибиралися звідти через численні російські блокпости? Та й місцеве населення, м’яко кажучи, не дуже добре ставляться до українців.
- А ми й не говорили про те, що ми є українськими волонтерами. Говорили російською мовою, так само, як і вони. Якби ми сказали, що ми з України — нас відразу знову здали б владі, незважаючи ні на що. Ми рейсовим автобусом доїхали до Донецька. Не говоритиму, де і в кого ми ночували. Не хочеться підставляти людей, які нам допомогли. Фінансами допомогли представники українського уряду. Особисто я виїжджав через Росію, потім поїхав до Прибалтики і так опинився в Європі, поряд зі своєю родиною. Хочу трохи відпочити, підлікуватись і одразу ж повернуся в Україну.
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
Читайте більше новин по темі:
