Рятувальники Миколаєва під час війни – військові без зброї
На величезний пожежний ЗІЛ із глибини лісу котиться білий густий дим. Вогонь землі підхоплює висушену південним сонцем лісову підстилку. Ліс тягнеться за кордоном Миколаєва і вже неодноразово горів після російських обстрілів. Пум-пум-пум! Бух-бу-бух! БАМ! — лунають звуки снарядів, що розриваються від пожежі.
- Дімо, вмикай воду!
Водій Діма крутить важіль і підключений до ЗІЛу пожежний рукав розпухає від води. Команда рятувальників поділяється. Двоє людей рушають гасити пожежу зліва від ЗІЛу, ще одна пожежна — праворуч. Його звуть Влад, він іде глибше у ліс, наскільки дозволяє пожежний рукав. Ми йдемо за Владом, який підходить до густої хмари диму, намагаючись загасити полум’я.
— Владе, розвертайся і скручуй рукав! БІГОМ! – долинає крик з іншого боку дороги. Ми повертаємо голови і бачимо, як полум’я ковтає п’ятнадцятиметрові сосни, залишаючи по собі чорні стовбури, що обгоріли. Буквально за кілька хвилин пожежа розійшлася по всьому лісі. Шум вогню перегукується з дзижчанням палаючих сосен і звуками вибухів, очі сльозяться від диму, з неба падає попіл. Те, що, здавалося, легко вгамувати, за лічені хвилини перетворилося на гігантську полум’яну стіну.
Поступово ця стіна насувається на червоний пожежний ЗІЛ, намагаючись замкнути рятувальників у вогняному кільці.
За шість годин до
Останні кілька тижнів Миколаїв прокидався від російських обстрілів, як за графіком. Після обстрілу майже завжди першими приїжджають саме рятувальники – гасити пожежу, розбирати завали будинків, діставати людей.
Зараз ранок спокійний. Вже о 8 годині очікується спека, але в пожежній частині прохолодно. Вона розташована у Корабельному районі Миколаєва – південній частині міста. Звідси до Херсонської області — менше двадцяти кілометрів трасою, ще менше, якщо безпосередньо через поля та ліси. Обстріл про це рідко чути в центральних районах Миколаєва, хоча російські снаряди долітають сюди щодня.
Рятувальники прибирають територію, перевіряють машини, готуючись до нового робочого дня. Дехто у тіні п’є каву. Поки немає виклику, можна і подихати.
— Я сьогодні вже за інерцією о четвертій ранку прокинувся, а все тихо, — каже один.
— Ага, я теж прокинувся о п’ятій — і де? – каже другий.
— Та тихо, хлопці, не наврочіть, — сміється третій.
- А ти що, форму виправи?
- Ну так.
- Ну все, тепер тапочка.
— У нас багато різних прикмет є. Це все, звичайно, жарти здебільшого. Але якось так виходить, що тільки колеса на машині помиєш чи форму попереш — одразу виклик, — розповідає Руслан. Його зміна сьогодні лише розпочалася.
Робочий день у пожежників зазвичай триває добу, але часто доводиться виїжджати у вихідний або затримуватись на викликах.
Руслан проводить нас частиною. Їдальня, душова, спільна спальня із забитими дошками вікнами. Якось снаряд долетів і на територію частини, але ніхто не постраждав, тільки стіни порубали. Уламки тепер лежать на задньому дворі. Нині також у частині постійно відкрите укриття. Як тільки лунає сирена, всі спускаються до сховища. Але в Миколаєві частіше спочатку починається обстріл, а потім за ним уже вмикається повітряна тривога, адже система протиповітряної оборони не встигає вчасно засікти артилерійський снаряд. У будь-якому випадку, якщо є виклик, то відбою ніхто не чекає – одразу їдуть.
Дзвінки приймає диспетчер. Ірина – єдина жінка у сторожі. Окрім неї є лише ще стажист. Ірина прийшла на службу до ДСНС 20 років тому, а з 2016-го працює у цій частині. У її диспетчерській майже постійно брязкають телефони.
– Виклики різні, – розповідає Ірина. — Наприклад, зачинилися двері і люди не можуть потрапити до квартири. Це з легені. Але зараз більше пожежі. Літо у Миколаєві – це суха трава, довкола степ, а це означає пожежі. А з початком бойових дій викликів побільшало, в основному на пожежі чи завали в житлових будинках.
На території частини всі вигоди для рятувальників: їдальня, душова, спільна спальня. Тільки вікна забиті дошками, бо одного разу прилетів поряд снаряд. Фото: Єлизавета Серватинська/Громадське
Ми не встигаємо домовити, як із гучномовця частини починає оглушливо вити сирена. Ірина спішно збирає телефон, журнал викликів і спускається в укриття.
Сховище
Ні сім років. Вона виходить із окремої кімнати у сховище, захоплюючи за собою велику сумку з фломастерами та блокнотом. Відразу пропонує дружити. Раніше вона з батьками мешкала у Балабанівському районі Миколаєва, але район сильно обстрілюють. Зараз у їхньому рідному будинку дві дірки у даху, пробиті осколками після обстрілу школи поряд.
Анін тато – рятувальник, тому тепер вони з мамою тимчасово живуть у укритті частини.
— Мама з татом іноді їздять додому годувати собаку та курочок, але мене не беруть, залишають у бабусі. А я дуже сумую за тваринами, – розповідає Ганна, малюючи в блокноті пурпурового конячка.
У перші місяці тут мешкало багато сімей. Пожежники евакуювали родини, хто міг куди. Довго вмовляли дружин їхати за кордон чи хоч би на захід України. Нині у частині залишилася лише родина Іллі.
- Я дружині говорив - їдь, - каже Ілля. — Мені було б простіше, я був би спокійнішим. А так постійно переживаю. Купа їжі в машині, документи – живемо, рахуйте, на колесах. Там десь стукнуло, там десь бахнуло, бігаєш дивишся, де та мала, чи забігла до укриття. Я не сперечаюся, що це добре, коли сім’я поряд, бо коли далеко нудьгуєш. Але сумуєш – це таке, головне – бути у безпеці.
— Думаєте, скоро повернетесь додому?
— Я собі сказав так: я приїду додому, коли перестануть фугаси летіти, смерчі, урагани, і ось це все. А вони відлітають 120 км. До Херсона від Миколаєва – 70 кілометрів об’їзними дорогами, а прямою – 30-40 кілометрів. Тобто поки наші не виб’ють росіян з Херсона, поки Корабельний район терпітиме РСЗВ та касетки, я додому не повернуся. Мені вже байдуже ті "калібри", від них можна сховатися в укритті. Зараз стало ракет менше прилітати і одразу почали говорити, що Миколаїв не обстрілюють. Ну як не обстрілюють? "Півонія" стріляє на 47 кілометрів, він поїхав, наклав снарядів і поїхав. Ти можеш іти районом — бах, касетами насипали, 20 людей загинули. Я можу йти з дитиною до магазину, прилетить – і що робити?
- Ви не втомилися від цього всього?
– Фізично – ні. Психологічно, буває, трохи нагрібає, особливо як надивишся на тіла на розборах завалів. Малюкові теж шкода, бо в неї тут немає дітей, нічого. Буває, виїде на вулицю на самокаті покотитися, я її прошу, щоб хоч би в гаражі каталася, ну раптом що. Але я все одно вважаю, що мені пощастило. У багатьох людей набагато гірша ситуація.
Телефоном передається відбій повітряної тривоги. Аня упаковує фломастери, Ілля допомагає дочці застебнути тугу блискавку сумки та піднімається вгору разом з усіма. Аня залишається в порожньому укритті, йде в кімнату покласти фломастери на місце. Частина у всьому має мати порядок.
Робота
– Там, кажуть, ліс горить.
– А коли він не горить? Щодня, як тільки обстріл, – пожежа у лісі, – каже Ілля.
Нагорі у частини невелика метушня. Рятувальники вже знають, що російські війська обстріляли Галицинівський ліс під Миколаєвом. Якщо буде пожежа, потрібно швидко збиратися та їхати.
- Якби не було війни, мене вже теж тут не було б, - каже Сергій, витрушуючи куртку на вулиці. Він прийшов на службу до ДСНС ще 1998 року. Після 25 років служби рятувальники можуть йти на пенсію. Сергію до цього залишалося менше ніж півроку.
— Це не дарма вигадано, бо коли ми минулого разу гасили пожежу, я вперше відчув свій вік.
– Як?
– Та як, батарейка села, – сміється Сергій. - Ти одягаєш 15-кілограмовий дихальний апарат, пожежний рукав, ствол подачі води, біжиш на восьмий поверх. А тепер ще броник. З одного боку смажить, з іншого боку смажить, ми мало не потрапляли. Після сорока вага відразу відчувається. Але куди йти? Я піду, а хто лишиться?
— І на завали теж розбирати, — додає Руслан.
— Але завали — це вже мирна справа, — веде далі Ілля. — А коли знаєш, там ще є люди, яких треба дістати, і знову повторний обстріл — це справа, звісно. Ми колись ще вночі на виклик поїхали. Обстріляли касетними снарядами. Ти йдеш, нічого не видно, світиш ліхтариком, щоби на ту міну не наступити.
– А людей зайвих немає. Он, бачите, квадратики намальовані? — Сергій показує рукою на білі позначки на підлозі в гаражі, де будуються під час перезмінки рятувальники. У деяких по центру написані літери, що позначають, де хтось за яким званням повинен стояти. — Бачите, скільки пустих? Бо система не дуже. Ці переклади папірців, статистика, накази – ні. Але сама робота мені подобається, знаєте чому? Бо я перший, хто простягне руку, якщо потрібна допомога. І мені зовсім байдуже, багатий чи бідний. Ти людина, отже, треба врятувати.
— ПЕРША КОМАНДА, ГАЛИЦІНІВСЬКИЙ ЛІС, НА ВИЇЗД! – оголошує в гучномовець диспетчер Ірина. Частина рятувальників зривається з місця, натягує бойову форму і блискавично пакується до кабіни великого червоного пожежного ЗІЛу. Сергій та Руслан – у другій команді, вони залишаються в частині. Їхня допомога потрібно буде трохи пізніше.
Обстріли
ЗІЛ гуде, гарчить, підскакує поганою піщаною дорогою. Водій Діма несамовито перемикає передачі. Машина розгойдується на поворотах. Діма ледве сповільнюється, минаючи блокпости та протитанкові їжаки. Сонце розігріває кабіну, з обличчя стікає піт.
Поруч сидить Влад. Йому 28 років і він прийшов до ДСНС п’ять років тому. Влад – із родини військового. Перш ніж стати рятувальником, відслужив в армії. У своїй варти Влад наймолодший.
– З 24 лютого у нашій роботі майже нічого не змінилося, тільки її більше стало, – каже Влад. - Пожежі раніше були? Були. Машини горіли? Горіли. Завали розбирали? Торік газ вибухнув у будинку в Новій Одесі, так ми так само поки що всіх з-під завалів не дістали, роботу закінчити не могли. Так, потрапляли під обстріли. Так, буває, стоїмо поле гасимо, а над нами гелікоптери пролітають. Ми їм махаємо, вони нам у відповідь. Так, спочатку було важко емоційно, але згодом до всього звикаєш.
Коли у Миколаєві розпочалися бойові дії, Влад перебував у відпустці. Перші вибухи проспали, прокинувся вже тоді, коли батько кричав у телефон, що тривога та збирав свої речі. Після цього Влад зрозумів, що незабаром викличуть його. Приїхав у частину, привів у дію форму. 26 лютого вийшов на чергування.
– Спочатку ми відпустили телефоністок додому, і я заступив на телефон. Стільки дзвінків, як я прийняв 26 лютого, ніколи не було. Там щось горить, там десь прорвало газ, там треба дістати когось з-під завалів. Телефони розривалися. Люди дзвонили з Первомайська, Вознесенська. Вони (росіяни — авт.) були скрізь, як мурахи. Миколаїв мало не взяли в обручку. Під’їдуть до міста та накривають один квадрат артилерією. Зараз, коли їх відтіснили, робота більш-менш нормалізувалася.
БАМ-БАМ!
Рятувальники пригинаються у кабіні. Ми виїхали за межі міста, а отже, ближче до лінії постійних обстрілів. На передньому сидінні – Костянтин. Він стає правий:
— Ми їдемо на виклик, але почався обстріл. Що нам робити? — У рації лунає нерозбірлива відповідь. – Що? Які танки? Зрозумів.
Костянтин говорить і продовжує:
— Так, пацани, глушимо машину і до з’ясування обставин йдемо ховатися між дачами. Почалися обстріли, там їдуть якісь танки. Які – неясно. Чекаємо.
Людей не видно, спека накочується все сильніше. Влада знімає пожежний шолом. Трохи далі лунають глухі звуки вибухів.
Ми сидимо між дачами недовго. Костянтину передають рацією терміново їхати – снаряди потрапили до лісу, деякі ще не розірвалися, пожежа роздмухує сильний вітер. Танки були хибною тривогою.
Розпечений південною спекою ЗІЛ чхає, кашляє, але зрештою заводиться. Ми вантажимося в машину і рушаємо.
На горизонті вище сосен клубочиться сірий густий дим.
Вогонь
Перші кілька хвилин після приїзду пожежники намагаються загасити слабкі вогники, що виникли в результаті російських обстрілів. Влада тягне пожежний рукав. Місцевий лісник бігає за ним, обприскуючи невеликі осередки вогню, дехто намагається прикопати іскри лопатами.
Але спека, сильний степовий вітер розносить пожежу з неймовірною швидкістю. Вогонь підходить ближче до пожежного ЗІЛу і в якийсь момент стає зрозумілим, що вода закінчується, пожежа розростається, а снаряди в лісі продовжують вибухати. Полум’я не просто випалює все живе. Воно поглинає високі сосни так, наче це дрібні гілки.
Треба тікати та викликати допомогу.
- Дімо, заводь машину! Владе, скручуй рукави! – кричить Костянтин. У цей момент у лісі від нагрівання починають активніше детонувати снаряди, що не розірвалися. Діма заскакує в кабіну і намагається завести розпечений ЗІЛ, до колес якого підкрадається вогонь. Інші рятувальники, поринаючи в пісок, біжать до дороги пішки, щоб встигнути вирватися з вогняного кільця.
Раптом ззаду долинає оглушливий рев — ЗІЛ завевся. Машина стрибає на дорогу, підбирає рятувальників. Сосни вигорять до краю, де починається асфальтована дорога, і полум’я далі не піде. А ось з іншого боку лісу вогонь перекинувся на дачне поселення.
Рятувальники їдуть туди. ЗІЛ ледве протискується у вузьких сільських вуличках, чіпляючи дорогою гілки.
— Я стільки років живу тут, а такого ніколи не бачила, — каже, спираючись на лопату, місцева мешканка Галина. Жінка переїхала на дачу із сусіднього села. Їй здавалося, що стріляють скрізь, але, принаймні, у приватному будинку буде безпечніше, ніж на п’ятому поверсі квартири. Дивлячись, як пожежа піднімається над деревами, перестрибуючи до будинків сусідів, Галина усвідомлює, як помилялася. Але, незважаючи на те, що довкола лунають вибухи, вона з іншими сусідами вийшла гасити вогонь.
— Почули вибухи, сховалися. А потім зрозуміли, що у сусідів усе горить. Мій будинок далеко, але ви ж розумієте: зараз один згорить чужий, потім інший згорить чужий, потім і до наших докотиться, Галина вистачає лопату і йде прикопувати вогники, які ліс випльовує на сусідні дачі.
— Ми тому звідси й не їдемо нікуди, — каже чоловік, набираючи миску з водою зі свердловини. – По-перше, ніде нікому ми не потрібні. По-друге, ось приїхали пожежники, їм треба допомогти, набрати води, дати попити, вмитися, показати, де горить. А якщо немає нікого, то хто допомагатиме?
За нашим ЗІЛом приїжджає ще два пожежні МАЗи — друга команда та резервна варта. Вони ледве протискаються на вузеньких сільських вулицях. З машин вистрибують Сергій та Руслан, з якими ми до цього спілкувалися в частині. У резерві – Ілля. Сьогодні у нього вихідний, але треба їхати – отже, треба.
Його колега Олександр розкручує пожежний рукав, приєднує до машини та тягне до хащі плодового саду, за яким уже палає черговий будинок. Далі — видереться на паркан, натискає на стовбур і подає воду на дах, що горить.
- САША, ЗЗАДУ! - Він повертається, втрачає рівновагу, але не падає. За ним уже горить ще один будинок. Подати воду туди він ще не може, адже перед ним теж палає. Будинок ззаду беруть він колеги.
ПУУУУУМ! За деревами лунає глухий протяжний вибух, і язики полум’я вириваються вгору. Усі піднімають голови на кілька секунд, але одразу ж повертаються до гасіння будинків. Тепер це у пріоритеті. Треба закінчити до сутінків, бо якщо ввечері розпочнеться обстріл, рятувальники мають зупинитися та пожежа піде далі.
Площа пожежі – 15 га. Це понад двадцять футбольних полів. Люди низкою передають миски і відра, намагаючись самостійно згасити хоча б один будинок, поки пожежники стримують периметр, що залишився.
- ДЯДЬ КІЛЬ, ДАВАЙ ТУДИ! — кричить хтось, і чоловік у дихальному апараті розвертає пожежний рукав різко праворуч, де розгоряється чергова хата. Вогонь пручається струменю води, шипить, але зрештою здається.
На вулиці починає сутеніти. Місцеві інспектують територію, яку вже загасили пожежники, добиваючи лопатами останні вогники, що тліли. Частина поступово розходиться – основна загроза дачам минула. Більшість будинків загасили. Ліс ще горить, але щоб завершити роботу, має вистачити однієї команди. Постраждалих сьогодні нема.
Ніч
Один МАЗ має їхати на дозаправку водою. Ми їдемо з ними. МАЗ виїжджає на темну сільську колію. У кабіні смердить димом і потім. Машина зупиняється неподалік лісу в невеликій промзоні. Дозаправка займає приблизно 20 хвилин. Рятувальники стомлено присідають на траву.
— Пам’ятаю, як я пішов у пожежі: думав, що так сидите, а тут, виявляється, треба працювати.
— І що цікаво, щоразу щось новеньке відбувається.
– Тільки зарплата у банкоматі завжди однакова.
— А ще почуття виконаної роботи теж завжди є. Ось ми погасили три дачі та ще вісім дач не згоріло.
Ніч швидко накочується. Тишу переривають лише глухі звуки вибухів у лісі та стрекотіння цвіркунів. На горизонті у темряві видно лише невелику вогненну заграву. Коли бак із водою наповнюється, рятувальники повертаються до лісу. Адже треба перевірити з іншого боку сосен, чи не поширюється там пожежа.
На середині дороги зустрічаємо резервну команду, що вже повертається, в частину з порожнім баком. Вони змотують брудні пожежні рукави у тугі рулони та складають їх у машину.
ТУФ! ТУФ! ТУФ! ТУФ! ТУФ!
У небі перед машиною яскраво, як феєрверк, розриваються "гради". Починається нічний обстріл. Рятувальники прискорюють збори, вимикають сирени та мигалки, залишаючи лише світло у кабіні, щоб на блокпостах бачили, що їдуть пожежники. Водій стискає ногу в педаль газу і кулею летить у частину.
Інші команди, які ще залишалися догасити дачі, також поступово повертаються на базу. Треба змити бруд, вечеряти та лягати відпочивати. Викликів поки що немає, але невідомо, чи буде тиха ніч.
— Сподіваюся, що Боженька у своїй небесній канцелярії нам зарахує сьогоднішній день і перед своєю брамою знову до пекельного казана не відправить, — каже Сергій і йде в душову.
На ніч у гаражі залишається чергувати одна людина. Раніше ще один рятувальник патрулював на вулиці, але через нічні обстріли це стало небезпечно. Допізна не сплять і диспетчер Ірина та командир частини Олександр.
Йому 29 років. Олександр приїхав із лісу чорний та мокрий. Він міг би не їздити на виклики, але хіба тоді команда довірятиме командиру? Тому всі папірці Олександр заповнює вночі, поки решта готується до сну.
– Я такого давно не бачив, – каже він. — Дачний кооператив з усіх боків оточений лісом, горіло десь близько дев’яти будинків, сарани. Касетні снаряди потрапили на лісову підстилку, після чого дужий вітер уже роздув вогонь. Я на службі з 2015 року, і мені здається, що це одна з найбільших пожеж за все життя.
Олександр за час бойових дій у Миколаєві був удома лише кілька разів. Він вивіз дружину з дитиною навесні, а сам забрав кота і переїхав на роботу.
– Я пам’ятаю одну пожежу у Балабанівці 7 березня, коли горіло одразу близько 15 будинків, люди були під завалами, – розповідає Олександр. – Тоді працювало кілька команд. Наш загін з-під бетонної плити діставав жінку, і вона вижила. Згодом ми дізналися, що від обстрілу в іншому будинку загинула співробітниця другої частини ДСНС Ольга Чорна та її дочка. Син отримав тяжкі поранення. Просто почався обстріл, повітряної тривоги не було, і вони не встигли добігти до укриття. Морально це позначається на колективі. Але своїм прикладом намагаюся показувати, що треба триматися.
За весь час роботи в умовах бойових дій у підрозділі Олександра не було втрат. Люди виснажуються: траплялося, швидкі забирали пожежників із перегрівом. Але рятувальники завжди поверталися до ладу.
— Можливо, раніше людям здавалося, що рятувальники днями нічого не роблять, але наразі ставлення змінюється. Чи бачите, місцеві приносили лопати, інструменти, допомагали тягнути рукавну лінію з водою, самі щось намагалися загасити, і це дуже велика підмога. Люди в Інтернеті називають нас тепер військовими без зброї. Хоч би як це пафосно звучало, це правда.
Брати
Вранці чоловіки миють машини після пожежі. Зараз не така спека, сонце ховається у хмарах, але вітер все ще безжальний. Одна команда вже поїхала на виклик — знову горить ліс, але пожежа незначна, можна впоратися без резервів. Решта рятувальників роз’їжджається додому. Їм на зміну прибувають колеги з наступної варти.
Нова зміна вишиковується на білих квадратиках, намальованих на підлозі в гаражі.
- БАЖАЮ ЗДОРОВ’Я! - Вітається з рятувальниками Олександр.
— БАЖАЮ ЗДОРОВ’Я, ГОСПОДЬ КОМАНДИР ЧАСТИНИ! – відповідають хором присутні. Після короткого інструктажу чоловіки розходяться чекаючи виклику.
За цей час ми встигаємо поговорити із командиром відділення Сергієм. Він 21 рік працює у ДСНС. 24 лютого мав вийти на чергування, але вранці отямився від вибухів на військовому аеродромі.
Раніше Сергій жив у селі Лимани, що неподалік адмінкордону з Херсонською областю. Російські війська швидко почали обстрілювати його село. Будинок, літня кухня, гараж — усе порубало снарядами. Сергій вивіз дружину з дитиною до Одеси, посадив на евакуаційний потяг, а сам повернувся до Миколаєва на роботу.
– З першого дня ми працювали у посиленому режимі, – розповідає Сергій. - Але ось що мені запам’яталося - коли ракета вдарила по казарма морпіхів. Тоді нас усіх збудували, сказали, що робота буде дуже важка, що багато загиблих та поранених, і якщо хтось не готовий до того, що побачить, може відмовитися. Але ніхто не відмовився. Усі частини позмінно працювали два тижні. Діставали поранених загиблих фрагменти тіл. Далі працювали на розборі завалів після удару по ОДА. Так, за стільки років служби до багатьох речей звикаєш, зрозуміло, що емоції притуплюються. Але у таких обсягах ми ніколи не працювали.
У родині Сергія були пожежники, тож коли він вибирав професію, вибір був неважким. Тітка працювала в управлінні, брат теж був рятівником. Тепер тітка вийшла на пенсію. А брат служить у піхоті, нині стоїть у Пісках. Сергій щодня з ним листується.
— Там, звісно, гарячіше, ніж у Миколаєві. Ви ж самі новини дивіться і бачите, яке там пекло. Але вчора з ним уночі списувалися. Дякувати Богу, живий.
— ДРУГА КОМАНДА, НА ВИЇЗД, ЗАСТРІЛ ЖИТЛОВОГО БУДИНКУ, — оголошує диспетчер. Сергій схоплюється на ноги і біжить до побратимів.
Вода
- Що у вас трапилося? - Запитує Сергій.
- Обстріл, - задихаючись, крізь сльози відповідає жінка, дивлячись на дірку в даху.
Її звуть Оксана, вранці вона прийшла до тями, встигла погодувати собаку. Аж раптом на даху щось бахнуло — касетний снаряд розривався неподалік будинку і осколками пошкодив дах. На горищі спалахнуло мінволокно. Оксана, її чоловік та син ледве встигли вискочити на вулицю, у чому були, з однією сумкою на всіх.
– Документи ваші у домі? – голосно запитує Сергій.
- Ні, встигли забрати. Залишилися тільки телефони, — відповідає Оксана, притримуючи пса, що постійно гавкає. — Злякався, бідолаха.
Це район Балабанівка у Миколаєві. Російські війська постійно обстрілюють. Страждає приватний сектор, магазини, школи, двори багатоповерхівок.
Сьогодні для рятувальників робота протікає швидко. Залізти на дах та подати воду, загасити основну пожежу. Перевірити, чи нічого не горить в інших кімнатах. Пожежники скидають спалений шифер униз на землю. У даху зяє діра. Власникам тільки залишається чекати і спостерігати, як їх і так небагата будівля з кожною хвилиною стає менш придатною до життя.
Після того, як основна пожежа була ліквідована, рятувальники оглядають сусідні двори, шукаючи причину займання — касетний снаряд. Вдається розшукати лише кілька уламків.
Вода тече не лише у дворі, а й вулицею. Будинок димить менше. За рятувальниками на місце приїжджає поліція. Сьогодні трохи легше працювати, бо ніхто не постраждав.
У пожежну рацію командиру частини Олександру повідомляють, що знову горить ліс за Миколаєвом і, можливо, доведеться їхати на допомогу обласним рятувальникам.
— З кожним кроком відчуваю, що організм просто сідає. Не знаю, як ще цей ліс пережити, – каже Олександр.
Але поки рятувальники скручують рукави та оформляють папери за виклик, починає капати невеликий дощ.
— Ну, нарешті, — полегшено видихають пожежники.
Автор: Анастасія Іванцев ; Громадське
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
