Як Путін нищить народ РФ: "ні любві, ні тоскі, ні жаласті"
Країна-агресорка, яка має чималий людський ресурс, кидає його на російсько-українську війну. І статистика свідчить про те, що воюють за Росію передусім нацспільноти, які живуть на її території.
А тим часом корінні росіяни постійно нарікають на русофобію, при цьому притісняючи представників нацспільнот, які живуть із ними пліч-о-пліч, зазначає видання UKRAЇNER.
Росія не опікується збереженням ідентичності майже 200 етнічних спільнот, які проживають на її території. У країні процвітає ксенофобія, расизм і вивищення «вєлікава рускава чєловєка» над усіма іншими. Етнічні спільноти та корінні народи не отримують гідного фінансування для розвитку своїх республік, не мають прав для підтримання своєї культури та мови (майже 136 мов перебувають на межі зникнення), їх переслідують і утискають через їхнє походження.
Окрім того, Росія провадить імперську політику, яку успадкувала ще від СРСР і царських попередників. Країна поступово та планомірно асимілювала різні народи, щоб експлуатувати їх у власних цілях. Особливо це помітно під час повномасштабного вторгнення, коли втрати серед нацспільнот РФ значно більші, ніж серед етнічних росіян.
Зневажливе і корисливе ставлення до «нетитульного населення» було у Росії ще за часів царя Петра I. Радянський історик В. Лапін писав, що її армія ще здавна була інструментом імперського інтеграційного механізму. Так, у XIX ст. російський управлінець і полковник О. Риттих наголошував, що основне завдання російської армії щодо єврейського населення — зросійщити його за допомогою військового вишколу, адже лише росіяни є «вищими людьми», здібними до військової справи. Тобто із євреїв хотіли виховати зразкових росіян. Завдяки цьому, на його думку, наступне покоління євреїв мало стати добрим контингентом для поповнення лав російської армії.
Інший російський генерал-губернатор А. Селіванов розповідав, що усіх «інородців» необхідно русифікувати. Деколи ця русифікація супроводжувалася ще й спробами навернути свої нацспільноти до православної віри, адже в імперії існувала недовіра до мусульман.
Також створення військових підрозділів із уродженців Північного Кавказу вважали демонстрацією власної вищості та підкорення інших народів.
Подібну політику сповідували й за часів СРСР. У 2010 році Путін казав, що перемога у Другій світовій війні відбулася коштом людських та індустріальних ресурсів Росії. Проте він не уточнив, що із 27 млн загальних втрат втрати росіян становили приблизно 5,7 млн. Усі інші — це жертви серед інших народів республіки. Це свідчить ще й про те, що РФ перейняла політику свого попередника — Радянського Союзу, який не надто переймався долею етнічних менших і ставився до них, як до витратного ресурсу для досягнення цілей.
Із «глубінки» — на велику війну
За більш як п’ять місяців повномасштабної війни Росія втратила в Україні майже 43 тисячі своїх військових (станом на 10.08.22). Ще 90 тисяч (станом на 1.07.2022) — поранені, а скільки зникло безвісти, годі й порахувати.
Цілий місяць після початку повномасштабного вторгнення у РФ не було жодних офіційних заяв про своїх загиблих військових. А їх облік зупинився ще у березні, на позначці в 1351 людину. Після цього, вже 1 червня 2022 року, голова комітету Держдуми РФ з оборони Андрій Картаполов заявив, що через зміну підходу до ведення бойових дій російська армія практично перестала втрачати людей. Це нібито і було причиною того, що востаннє інформацію про втрати оприлюднювали ще в березні.
Влада РФ разом із пропагандистами переконували, що «всьо по плану» і «патєрь нєт». Але втрати таки були, і досить значні як для «другої армії світу». На початку шостого місяця війни, влада країни-агресорки не робить офіційних заяв про свої втрати. Однак аналіз інформації із відкритих джерел, як-от соцмереж родичів загиблих, згадок у регіональних і місцевих ЗМІ свідчить, що ситуація не така оптимістична, як її малюють. І навіть попри те, що це досить фрагментарні дані, про загибель представників етнічних меншин повідомляють більше, ніж про етнічних росіян.
Поки керівництво РФ відмовчується, українські журналісти-розслідувачі «Інформаційного спротиву» з’ясували, опрацьовуючи відкриті російські джерела, що офіційно публічно поховали чи визнали вбитими 5001 російського окупанта (станом на 26 липня 2022 року). Як зазначає команда проєкту, багатьох ліквідованих російських військових хоронять таємно. Також є практика видалення офіційних повідомлень про загиблих, дату й час їхніх похорон. Значна кількість російських горе-вояк залишається в категорії «пропали безвісти».
У п’ятірку регіонів із найбільшою кількістю жертв увійшли Республіки Дагестан і Бурятія, Краснодарський край, Башкортостан і Волгоградська область. Також у цифрах прослідковується непропорційне співвідношення: кількість загиблих солдат із бідних регіонів (де і проживають етнічні спільноти) значно вища, ніж у розвинених.
Наприклад, до кінця квітня не було жодної офіційно зареєстрованої смерті військового з Москви — міста, в якому населення становить щонайменше 13 млн людей (за статистичними даними 2022 року). Тоді як лише в Дагестані, де живе близько 3 млн людей, за цей самий період зафіксували 93 смерті, а в Бурятії з майже 1 млн жителів — 52. У Москві не проводять набір добровольців, хоча для далекосхідного та сибірського федеральних округів уряд установив норму в 200 «добровольців» щотижня.
Серед смертей в Оренбурзькій області, які підтверджували в ЗМІ, трохи менше ніж 40 % загиблих були представниками неслов’янських етнічних груп. Цікаво, що на момент публікації цього матеріалу списки полеглих в Україні воїнів із сайту прибрали.
В Астраханській області подібні підтверджені втрати становили 80 %, хоча неетнічні росіяни складають тут усього 32 % населення.
Якщо переглянути один зі списків поранених російських солдатів, які перебували в шпиталі в Ростовській області, можна побачити, що половину складають імена етнічних жителів республік Північного Кавказу.
До початку повномасштабного вторгнення представники нацспільнот Росії частіше укладали контракти з армією, ніж етнічні росіяни, адже жили у депресивних регіонах і для них це був чи не єдиний вихід, щоб отримати гідну зарплатню. Про депресивність цих регіонів свідчать різні показники. Наприклад, станом на 2012–2014 роки у Чеченській республіці й республіці Інгушетія був найвищий показник безробіття. Не набагато краща ситуація була в республіці Туві, Алтай і Амурській. А у 2021 році «лідерами» були республіки Інгушетія (30,9 % безробітних), Дагестан (15,1%), Тува (15 %), Чеченська (14,5 %), Північна Осетія-Аланія (13,4 %), Качаєво-Черкеська (12,3 %), Алтай (12 %).
Чимало досліджень доводять, що економіка суб’єктів РФ розвивається вкрай нерівномірно: одні — дуже багаті, інші — дуже бідні. За даними 2016 року, 70 % росіян живуть у трьох найбідніших регіональних групах Росії, а 30 % — у трьох найбільш благополучних. Рівень ВВП для більшості росіян такий же, як у країн, що розвиваються, «третього світу». Виходить, «могучая і богатая» РФ тільки у пропагандистських телесюжетах.
Те, що національні й етнічні спільноти країни живуть у гірших умовах, свідчить і про загальну політику держави, що не виділяє достатньо коштів для їхнього розвитку. Наприклад, попри те, що Росія є лідеркою з експорту газу у світі, рівень газифікації власного населення в країні залишається низьким. Середній показник у країні становить 71 %, проте деякі області не дотягують навіть до 20 %. Зокрема Алтайський край на початок 2021 року був газифікований лише на 13,1 %.
Через кілька місяців війни на території України нацменшини РФ почали усвідомлювати масштаб проблеми, протестувати та відмовлятися від служби. До прикладу, в середині липня понад 500 контрактників із Бурятії подали рапорти на звільнення з армії. Через велику кількість загиблих у республіці вже майже не залишається родин, яких би не торкнулася війна: хтось втратив родичів, хтось — однокласників, друзів або знайомих. Тільки підтверджені дані про загибель в Україні бурятських чоловіків віком до 30 років підняли показники смертності на 270 %.
Однак просто так військовозобов’язаним бурятам вибратися з України не вдається: правозахисниця із Бурятії Вікторія Маладаєва розповіла, що до неї зверталися військові, у яких після написання рапортів забирали телефони та насильно повертали до зон бойових дій. А кандидатка історичних наук Раджана Дугар-Де Понте зауважила, що російська армія хотіла перекласти вину за звірства в Бучі на бурятів, поширюючи фейкові фото (при чому не з бурятами, а з солдатами-якутами, зроблені 2018 року).
Окрім можливості воювати, в Бурятії також не підтримують наративи про денацифікацію України. Адже жителі республіки самі постійно зазнають дискримінації від етнічних росіян, яким, натомість, ідея денацифікувати Україну припала до душі.
Росія, як типова імперія, розв’язує тривалі війни та готова виборювати перемогу ціною життів своїх колоніальних військ. Вона цілеспрямовано призиває та відправляє на війну так зване «непривілейоване» населення, яке стає «гарматним м’ясом». Про вертикальну ієрархію російської армії та відповідно різне ставлення до солдатів свідчить і специфічний поділ на касти.
Найвищою є каста обраних — це можуть бути представники спецслужб, які деколи навіть не мають військового досвіду, до прикладу працівники Федеральної служби безпеки (ФСБ). До наступної касти за кількістю привілеїв належать «кадирівці» — чеченські військові, підпорядковані лідеру Чеченської республіки Рамзану Кадирову, який, у свою чергу, виконує накази Кремля. Цих солдатів іще називають «Tik-Tok-військами» через їхню активність у соцмережах. Зараз РФ намагається використати сформований образ «кадирівців» як жорстоких і нещадних воїнів для залякування мирного населення в Україні.
Однак тут Росія хоче відбілити свою історію. Річ у тім, що ще під час першої чеченської війни (1994–1996), у відповідь на жорстокі злочини російських військових чеченці мстилися, страчуючи російських військовополонених, знімаючи це на відео. Відтоді за чеченцями закріпився образ «бойовиків-головорізів». Однак значна частина чеченців досі борються за свою незалежність, а відтак — не підтримують владу Путіна. До прикладу, навіть в Україні з РФ у повномасштабній війні вже воює три добровольчі чеченські батальйони. Деякі з них працюють іще з 2014 року, наприклад, чеченський батальйон ім. Шейха Мансура.
Далі в армійській ієрархії — контрактники, а найнижчою кастою є безправні, серед яких є тільки-но повнолітні строковики із «глубінкі» та звичайні працівники заводів, фабрик, підприємств, яких забирають до армії прямо з вулиці. Часто уряду взагалі байдуже на рівень військової підготовки таких солдат, адже їхня основна мета — забезпечити безперервну ротацію людей на фронті.
Також до цієї касти належать люди із нових поневолених територій. Зокрема це стосується окупованих у 2014 році територій України. Росія активно використовує у війні проти України військових із самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Мобілізованих чоловіків кидають у «гарячі точки» без необхідного озброєння, продовольства та техніки. Деколи буває так, що солдати навіть не встигають пройти навчання, як отримують поранення чи гинуть. Показово, що мобілізацію в цих самопроголошених квазідержавах оголосили 19 лютого 2022 року — за 3 дні до того, як Москва визнала їхню незалежність і почала повномасштабну війну.
Така ж історія відбувається на нових тимчасово окупованих територіях під час повномасштабного вторгнення. Українська розвідка повідомляє, що в населених пунктах Слобожанщини, Таврії, Запоріжжя та Подніпров’я російські окупанти розпочали примусову мобілізацію, зокрема, медиків. Загарбники намагаються зробити перепис населення, вимагають від керівників ОСББ подати списки мешканців призовного віку, а також забирають людей в армію з блокпостів чи просто на вулиці. Якщо люди не погоджуються, то їм погрожують розстрілом. Умовою для мобілізації деколи називають також наявність паспорта РФ, саме тому активно займаються примусовою паспортизацією населення.
Колективна російська ксенофобія
РФ позиціонує себе як велику, мультикультурну й багатонаціональну країну. У ній справді проживає понад 190 народностей, серед яких є різні етнічні спільноти та корінні народи. Найбільший етнос — росіяни — 77,7 %. Далі йдуть татари — 3,8 %, українці — 1,4 %, башкири — 1,1 %, чуваші — 1 %, чеченці — 1 %, а решта — це інші, менші за чисельністю етнічні групи. Усі неетнічні росіяни становлять приблизно 20 % населення, а це близько 29 млн людей (для порівняння, це як дві треті населення Польщі).
Попри таке різноманіття, у великій і «величній» Росії зневажають етнічні меншини, усіляко намагаються знищити їхню культуру та ідентичність, вважають їх «нетитульними» та «низькосортними». Ідеєю «вєлікава рускава чілавєка» заражені більшість росіян, і вона пронизує чи не всі суспільні меседжі. Говорячи про зовнішню русофобію, росіяни забувають, як водночас зневажають людей своєї ж країни, що проявляється навіть на мовному рівні.
Ксенофобні наративи тісно увійшли в суспільний вжиток росіян. Наприклад, в одному з російських словників навіть є таке визначення: «черножопый — человек нерусской национальности, кавказец или житель Средней Азии». Також жителів Кавказу, Закавказзя та Середньої Азії російські словники окреслюють поняттям «чурка», трактуючи його як «глупый, тупой человек». До вірмен та азербайджанців вживають зневажливе слово «хач».
Згідно з дослідженням 2019 року, кожен другий росіянин підтримує гасло «Расія для рускіх» та відчуває ненависть до «чужих». Дослідники також виявили, що з 2017 року рівень етнофобії зріс із 54 % до 71 %. А 40 % населення вважають необхідним обмежити на території Росії проживання ромів, 39 % — китайців, 32 % — вихідців із Середньої Азії, 31 % — уродженців Кавказу, 18 % — українців, 17 % — євреїв. Як бачимо, російська душа не така привітна, як роками співає про це.
Так, 24 жовтня 2013 року, російський політик Володимир Жириновський, виступаючи на телеканалі «Росія 1», навіть закликав ввести обмеження на народжуваність у північнокавказькому регіоні Росії, а також наголосив на необхідності «обмежити територію Кавказу колючим дротом».
Неодноразово такі переконання щодо неетнічних росіян ставали причиною для етнічного та расового насильства. Деякі потерпілі повідомляли, що чули скандування фрази «Расія для рускіх», коли на них нападали. Одним із яскравих прикладів насильства через неслов’янську зовнішність стало вбивство 9-річної таджицької дівчинки в Санкт-Петербурзі у 2004 році. На неї з батьком напала група підлітків. Показово й те, що суд визнав це хуліганством, а винні не понесли належного покарання.
Привітність і хороші манери, вочевидь, не козир росіян. У 2013 році радикальні угруповання навіть влаштували так звану «Русскую зачистку» — акції в різних районах Петербурга для припинення нелегальної вуличної торгівлі, якою нібито займаються іноземці. Під час цих «зачисток» учасники нападали на мігрантів, перевертали кіоски з фруктами й овочами, вживали образливу лексику та грубо вимагали людей залишити Росію.
Умисне знищення культури й освіти
Багато народів, які проживають на території РФ, із часом втрачають свою ідентичність, мову та культуру саме через політику власної країни. Один із найпоширеніших етносів там — це українці. Проте здебільшого вони почали жити у російських регіонах не з власної волі, а через колоніальну політику Росії.
Найбільшим російським регіоном з українцями є Кубань, яка історично заселена українцями, проте входить до складу Росії. Також українці живуть на російських територіях Далекого Сходу та Сибіру, куди їх вислали та депортували через жорстоку політику радянського режиму.
Зараз у країні проживає одна із найчисельніших частин української діаспори у світі — на 2010 рік там було 2 млн українців, із яких майже 700 тис. вільно володіли українською. Попри це, на території РФ немає жодної української школи та ніяких прав для збереження українцями свого етносу.
Після окупації Криму Росія поступово зменшувала вивчення на півострові кримськотатарської мови, а також повністю скасувала навчання українською. Це попри те, що Міжнародний суд ООН зобов’язав країну-агресорку забезпечити доступність відповідної освіти нацспільнотам. Ба більше, за використання української мови в публічному просторі в Росії навіть можуть оштрафувати. Так, у 2022 році радіостанція «Ехо Москви» вимушена була сплатити 3 тис. рублів за те, що передача про українську культуру із назвою «Що там у них» (виходила з 2017) звучала українською.
Із книгозбірнями ситуація також критична. До прикладу, працівників Бібліотеки української літератури в Москві тривалий час переслідували. Заклад постійно обшукували та вилучали книги для експертиз. Цікаво, що до списку нелегальних матеріалів потрапив навіть дитячий журнал «Барвінок». У 2017 році бібліотеку закрили.
Утисків зазнали також найбільші об’єднання українців в Росії: Федеральна національно-культурна автономія українців у Росії (припинила роботу в 2010 році) та Об’єднання українців Росії (припинило роботу у 2012 році).
Також є проблеми з навчанням татарською мовою — офіційно в країні працює 702 татарські школи, з них 515 — окремі школи та 187 — філії. Проте насправді в жодній із них викладання мовою етносу немає.
Школи в республіці Татарстан все більше переходять на російську мову навчання, оскільки учням необхідно складати іспити та вступати у ВНЗ — президентський указ від 2009 року скасував можливість складати єдиний державний іспит мовою нацспільнот. Недійсними там вважаються й перекладені з російської підручники: вони зареєстровані як навчальні посібники, тож дитині, яка здобула освіту за ними, навіть не мають права видавати атестат.
Серед причин відсутності викладання мовами нацменшин — недостатнє фінансування освіти у республіках та низька народжуваність. Так, у селах школи зачиняють, тому діти вимушені або їздити вчитися в інші населені пункти, або переходити до закладів, де навчання проходить російською. Другий варіант частіше фінансово доступніший.
Окрім того, є корінні росіяни, які живучи в різних республіках РФ, виступають проти обов’язкового вивчення мов нацспільнот у школах, а тому подають скарги в суд. Зокрема, такі випадки були в Татарстані, Башкортостані та Комі. Президент РФ у 2017 році на засіданні Ради з міжнаціональних відносин коментував такі прецеденти та заявив, що «примушення людини до вивчення нерідної мови є неприпустимим, а російська мова — державна мова міжнаціонального спілкування та природний духовний каркас, який неможливо нічим замінити». Саме тому вже через два місяці після заяви Путіна всі республіки мали збільшити кількість уроків російською та запровадити викладання державних мов республік лише на громадських засадах.
Активісти в республіках натомість намагалися протидіяти таким законам і боротися за свої права. Так, на знак протесту у 2019 році в Удмуртії біля будівлі Державної ради науковець Альберт Разін підпалив себе. Чоловік вимагав від влади приділяти більше уваги захисту удмуртського етносу та мови, неодноразово надсилав листи із проханнями в Москву, проте отримував лише короткі шаблонні відповіді. Востаннє в житті він вийшов на заздалегідь погоджений одиночний пікет із плакатом, на якому було написано «І якщо завтра моя мова зникне, то я готовий сьогодні померти».
Проблема із культурою та мовою в Удмуртії справді суттєва. Результати всеросійських переписів населення 2002 і 2010 років показали, що за ці вісім років кількість людей, які знають удмуртську, скоротилася на 30 % — із 463 тис. осіб до 324 тис.
Також на початку 2018 року ЮНЕСКО опублікувало оновлений атлас мов світу, які перебувають у небезпеці. У Росії їх виявилося аж 136, із них 20 вважаються зниклими, а ще 22 — у критичному стані. Однак попри такі проблеми, російська влада не поспішає щось змінювати. У цьому проявляється імперська сутність РФ — набагато простіше та зручніше не давати нацспільнотам можливості розвиватися самостійно, а повністю контролювати та асимілювати їх.
Обмеження громадянських прав і свобод
РФ дискримінує етнічні народи і на ринку праці. У 2018 році соціологи провели дослідження та виявили, що компанії рідше запрошують на співбесіди представників етнічних груп із півдня РФ. Перевагу отримували групи європейського походження, включаючи росіян.
Є обмеження для нацспільнот і в політичному житті країни: російське законодавство забороняє створення політичних партій за ознакою етнічної чи релігійної належності.
Також 2022 році у РФ почали обговорювати ідею скасування місцевих виборів губернаторів. Хоча формально Кремль уже зараз керує ситуацією в регіонах, адже затверджувати губернатора на посаду завжди необхідно в адміністрації президента.
Ксенофобні настрої серед росіян, які вкидає уряд, підхоплюють пропагандистські ЗМІ. Разом із возвеличенням у медіа всього російського, часто їхній контент — упереджений і расистський. Так, журналісти дуже часто пов’язують ромів і таджиків із торгівлею наркотиками та злочинами, а кавказців (особливо чеченців) — із тероризмом.
Долучаються до етнічної дискримінації й поліціянти. Дослідження 2019 року показує, що вони часто беруть участь в етнічному профайлінгу та мають упередження щодо людей неслов’янської зовнішності. Наприклад, у московському метро ймовірність, що темношкірих людей зупинять для перевірки — вища у 22 рази. Також траплялися випадки, коли ромським жінкам обстригали волосся, коли утримували під арештом. Роми сприймають насильну стрижку волосся жінки як ганебний акт, що можна порівняти зі зґвалтуванням.
Результати дослідження 2014 року свідчать, що деякі представники поліції взагалі тлумачать свою роль як захист російського суспільства від певних груп населення, а не як захист кожної людини незалежно від її етнічної, культурного чи релігійного походження.
Знищення корінних народів
У Росії також проживають малі корінні народи Півночі та Далекого Сходу, які ведуть традиційний спосіб життя, часто — в небезпечному кліматичному середовищі. До прикладу, деякі з них живуть в тундрі, де температура взимку може становити до -40 °C, а влітку — до +10 °C, проте цей теплий період буває лише 2–2,5 місяці на рік.
За словами норвезької дослідниці корінних народів Айлін Еспіріту, росіяни завжди вважали такі неєвропейські народи Росії як ханти, мансі та ямало-ненці нижчою расою й експлуатували їх заради благ і ресурсів. Примусова царська колонізація їхніх територій, які розташовані на півночі Західного Сибіру та на Північному Уралі почалася ще в XVI ст.
Рівень грамотності цих народів нижчий, ніж у решти населення РФ. Діти зазвичай навчаються в школах із дуже низьким рівнем освіти. Держава не докладає значних зусиль у розроблення навчальних програм у цих школах, тому в регіонах є проблема із викладанням мов корінних народів. Декілька із них перебувають під загрозою зникнення.
У 2022 році на форумі ООН із питань корінних народів головний старійшина ерзянського народу Сиресь Боляєнь розкритикував політику РФ щодо національних республік і корінних народів. Чоловік розповів, що такий корінний народ як ерзя, за останні 30 років із мільйонної нації перетворився на невеличку етнічну групу й зараз перебуває на межі цілковитого зникнення. Така ж ситуація відбувається із народами сусідніх регіонів, до яких належать мокши, удмурти, марі, чуваші, башкири й татари.
Раніше законодавство РФ надавало корінним народам особливі права щодо землі та збереження традиційного способу життя, але у 2015 році уряд затвердив статтю, що стосувалася цього питання, якою ці права скасували. Це потягло за собою нові складнощі. Наприклад, у тихоокеанському регіоні країни поширеним промислом корінних народів є рибальство, проте нові закони вимагають, щоби люди подавали заявки, перш ніж зможуть ловити рибу.
Також уряд намагається придушити активістів, які борються за права корінних народів. Наприклад, у Мурманській області у 2021 році необґрунтовано затримали директора Фонду спадщини та розвитку саамів Андрія Данилова. Ще раніше, у 2018 році, під час «спецоперації силовиків» або ж «оперативно-розшукових заходів на території торговельного комплексу» в Інгушетії вбили активіста Мусліма Хашагульгова. А у 2010 році в Карачаєво-Черкесії вбили активіста черкеського молодіжного руху Аслана Жукова. Міський суд республіки натомість виніс звинуваченому у вбивстві чоловіку виправдувальний вирок.
Як типова імперія, Росія вибудовує свою політику на експансії інших народів, а після захоплення намагається зросійщити їх, дискримінуючи у всіх сферах життя. Історія показує, що території, які входять до складу Росії, починають занепадати, а її населення — зазнавати утисків. І таку ж долю країна-агресорка намагається влаштувати усім територіям, які окуповує зараз в Україні, та продовжуватиме робити так із іншими країнами, доки їй не завадять.
Елеонора Чорноморченко, опубліковано у виданні UKRAЇNER
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
