Про воєнні злочини російських загарбників у селі Шестовиця на Чернігівщині
Водночас близько 40% російського озброєння знищила українська армія – щонайменше чотири рази ЗСУ прицільно влучали по скупченню техніки росіян в різних частинах села, і та вигорала вщент.
Під окупацією Шестовиця перебувала до 31 березня. І хоча місцеві говорять, що військові РФ “не поводились з ними жорстоко”, вони скоїли в селі низку воєнних злочинів: мародерили, розстріляли автівки людей, які намагались евакуюватися, вбили кількох чоловіків, викрали цивільного та закинули гранату у підвал, де ховалися мирні мешканці.
Наприкінці червня журналістка видання ZMINA відвідала Шестовицю разом з експертами Чернігівського Дому прав людини, які в межах коаліції “Україна. П`ята ранку” документують воєнні злочини росіян. Детальніше про життя села під час окупації – читайте у матеріалі.
“Першого дня заїхало щонайменше 600 одиниць російської техніки”
Шестовиця – село з історією. Перша письмова згадка про нього датується 1523 роком як про військове укріплення часів Київської Руси в урочищі “Городок”.
Серед найближчих до нашого часу травматичних подій, які довелось пережити Шестовиці: Голодомор 1932–1933 років, проведений урядом СРСР, – село тоді піддали терору “чорною дошкою”, а також німецько-фашистська окупація у 1941–1943 роках.
У 2022 році село знову опинилося в окупації під час чергової спроби країни, президент та номенклатура якої вважає її правонаступницею СРСР, знищити український народ.
28 лютого з боку селища Михайло-Коцюбинського у Шестовицю заїхали сотні одиниць російської техніки. Перед цим вночі з села встигла вийти місцева тероборона.
Шестовиця має вигідне географічне розташування: повз неї пролягає траса Е95, що через автомобільний міст через Десну веде на Київ. Запеклі бої точились на переправі ще під час Другої світової війни.
Сьогодні блокпост перед селом кількома написаними від руки оголошеннями сповіщає: “Мосту немає”. Його п’ять місяців тому підірвали українські військові, щоб стримувати просування ворожих військ.
Шестовиця – село невелике, до повномасштабної війни тут мешкали трохи більше 500 людей. Переважна більшість доріг в селі неасфальтовані, забудова одноповерхова, і ледь не кожний будинок має город.
Від автошляху в Шестовицю веде вулиця Перемоги, кінець якої впирається в ліс. На ній розташовані й єдині два продовольчі магазини. А неподалік від них – приміщення Шестовицького старостинського округу.
Сільрада чепурна, як заведено для адмінбудівлі невеликого села: перед фасадом висаджені квіти, вхід пофарбований в рожевий, вікна – нові, металопластикові, будівля оздоблена елементами сайдингу.
Меморіальна дошка на сільраді вшановує пам’ять Пилипа Морачевського, уродженця Шестовиці, письменника, педагога, науковця. У 1860 році він переклав українською Новий Завіт, але той заборонили Валуєвським циркуляром і , тож видали переклад лише 1906 року.
У невеликому коридорі сільради сидить староста села Сергій Медведєв. Про перебування тут росіян нагадує лише величезна діра на місці простреленого замка на дверях.
Коли 28 лютого по обіді у приміщення сільради зайшли російські військові, тут нікого не було – люди встигли сховатися.
– говорить Медведєв.
Він згадує, як 1 квітня після звільнення села зайшов до сільради – там усе було біле:
Першого дня, каже Медведєв, в село заїхало щонайменше 600 одиниць російського озброєння та військової техніки: танки, БТРи, БМП, “тигри”, УАЗи, КамАЗи, “смерчі”, “урагани”, САУ, а також КрАЗи для побудови понтонних мостів. Останніх армійці РФ везли щонайменше 18. Військовою технікою росіяни заставили вулички Шестовиці, ламали паркани та виїжджали на городи під приватні будинки.
розповідає сільський староста. Декілька сотень озброєння та його носіїв військовим РФ все ж вдалось переправити через Десну. Рахували місцеві.
Про злочини російських військових Медведєв говорить сухо і дещо втомлено – вже неодноразово розповідав про них українським правоохоронцям, представникам міжнародних структур та журналістам.
Так, за час окупації в Шестовиці вбили чотирьох цивільних місцевих. Першого – Віктора Садового – застрелив снайпер, коли чоловік намагався виїхати з села на велосипеді.
Тіло іншого, Сергія Пастушка, кримчанина, який купив у Шестовиці будинок після 2014 року та від 24 лютого допомагав місцевій теробороні їжею, знайшли на початку червня у чернігівському морзі. Туди труп привезли з дороги неподалік селища Зарічне, що є частиною Чернігова. Чоловік, вочевидь, також потрапив під обстріл, коли їхав за продуктами в місто.
Ще двох людей вбили 15 березня. Вони разом з кількома односельцями на трьох автівках спробували евакуюватися з Шестовиці. Їхали у бік сусідньої Киїнки. Однак росіяни відкрили по них вогонь. На місці загинув Ігор Янчук – куля влучила йому в голову. Жінці з донькою, які їхали з ним, вдалось вибити скло в автівці та втекти в ліс, а згодом дістатися Чернігова.
22-річна дівчина, що також намагалась виїхати, отримала поранення в живіт. Її назад до Шестовиці відвіз чоловік з іншої автівки. Йому з родиною пощастило вижити, однак його дитина отримала контузію.
В селі дівчину повезли спершу до родичів, а потім до російського медбрата.
, – пригадує сільський староста.
Один з мешканців Шестовиці вважається зниклим безвісти. Чоловік, на ім’я Олександр, як подейкують місцеві, передавав українській армії інформацію про переміщення російської техніки – його по селу розшукували солдати РФ та ФСБівці. Односельці вважали, що Олександра вбили, але його тіло так і не відшукали.
Вже після звільнення на околицях села також знайшли тіла ще кількох вбитих людей – не місцевих. Чоловіка з сусідньої Мажугівки росіяни застрелили в лісі. Неподалік, на сміттєзвалищі, росіяни вбили двох чоловіків з Деснянки, села за 24 км від Шестовиці. Тіло ще одного поліцейські “відкопали” на одному з сільськогосподарських підприємств.
“Обидва магазини зламали в перший день”
Від початку повномасштабного вторгнення деякі шестовичани з села виїхали. Частина тих, хто залишився на момент окупації, переселилась до родичів чи сусідів на інші вулиці з тих, що на них росіяни розмістили свою техніку.
Світла, газу та води в селі не стало на початку березня.
Староста Шестовиці розповідає, що в усі будинки, які пустували, заселились російські військові:
З 420 будинків у Шестовиці за час окупації зруйновано або пошкоджено 100, зазначає Медведєв. За словами місцевих, три сім’ї росіяни виселили з будинків, які їм були потрібні у військових цілях.
Про мародерство російських солдатів староста села говорить, як про щось звичайне:
Забирали у селян також лопати та інструменти, що бодай можна пояснити військовою необхідністю.
У Шестовицькому будинку культури російські солдати побили вікна та викрали музичну апаратуру. Зайшли через парадні двері, які перед цим підірвали, каже сільський староста:
По селу місцевим дозволяли пересуватися пішки і тільки по воду:
З їжею та водою в селі було скрутно.
Місцеві жінки на велосипедах почали їздити за гуманітарною допомогою до Киїнки 10 березня. Перед цим, 8-го, росіян “накрили” на Колективній і солдати перемістились під ліс. Але багато на велосипеді не привезеш. Чоловікам ходити селом російські військові забороняли.
Сам сільський голова з родиною укривався в батьківській хаті. Каже, його росіяни не розшукували, хоча до них, як і до кожного будинку в селі, заходили – шукали українських військових.
Досвід спілкування з російськими солдатами Медведєв описує різний:
“Один знову стукає – приніс два пакети пайків своїх: “Дєтішкам”. У нас вони потім все поїли”
Місяць, що люди провели у погребах будинків, дається взнаки – місцеві охоче проводять час на вулиці. Літо. Люди пораються на городах, бодай на тих клаптиках, що їх своєї технікою не знищили росіяни. Поодинока молодь катається селом на мотоциклі.
За рогом від сільради, навпроти місцевого магазину, троє літніх чоловіків розмістили свій пункт спостереження, зручно вмостившись на табуретках у тіні пахучої липи.
Один з них, Олександр Іванович, охоче розповідає, як жив у погребі із ще 12 людьми.
Пригадує, як до них спустились четверо російських солдатів.
, – Олександр Іванович з гумором наслідує російську вимову.
У його сина військові помітили телефон, наказали віддати:
Про те, що військові забирали в людей ковдри, говорить майже кожен місцевий.
Олександр Іванович згадує пережите з посмішкою, але в якийсь момент серйознішає:
Друзі чоловіка похмуро кивають головами.
“Солдати занесли зятя в дім. Він був увесь в крові – накрив собою мою доньку”
Зі старого автобуса на зупинці неподалік сільради на перехресті сходять літні жінки та мами з дітьми – повертаються після справ деінде неподалік Шестовиці.
Частина прямує у бік вулиці Шкільної. Тут, у будинку під номером 9, мешкає Валентина Амосівна з чоловіком. Зараз з ними також живуть дочка і зять Сергій. Разом вони тримались і під час окупації. Молодше подружжя однак ночувало у підвалі сусіднього порожнього будинку.
50-річна дочка Валентини Амосівни має інвалідність, розказує жінка:
Так для подружжя мало бути безпечніше. Однак 28 лютого у підвал будинку, де ті укривались, російські військові кинули гранату.
Про цей випадок розповідає Валентина Амосівна, оскільки зять з донькою відпочивають. Вона згадує, що почула, як біля дому стріляють з автомата. А потім – вибух:
Сергій не отримав належної медичної допомоги аж до звільнення села. Його лікувала дружина. Чоловік втратив багато крові, мав перебиті сухожилля. Частину уламків дочка Валентини Амосівни дістала з його тіла власноруч, як і зі свого, частина позаростала. Сергій сильно схуд, одна нога у нього розпухла. Чоловік раніше працював на будівництві, але через травми, ймовірно, не матиме роботи.
Солдати запевняли родину, що не знали, чи є там люди, і якби ті озвалися, то їх би “не чіпали”. Але донька розповідала Валентині Амосівні, що подружжя мовчало, оскільки боялось: якщо вийдуть, їх розстріляють.
Зі слів Валентини Амосівни зрозуміло, що військові знали: у підвалі є люди.
згадує жінка.
“600 грн під сигаретами лежали – забрали, забрали і пляшку коньяку. Сказали – зачистка”
За дві вулиці від Шкільної розташована вулиця Колективна – обидві ведуть через посівні поля в бік Михайло-Коцюбинського. На початку Колективної майже нічого не говорить про те, що не так давно тут вщент знищили десятки одиниць російської техніки. Будинки у цій частині вулиці цілі, хоча й переважно порожні та трохи занедбані.
Поодинокі місцеві вже повернулися в свої хати, одиниці залишались тут під час окупації.
Подружжя, яке живе в одному з будинків, лагодить паркан – його зруйнували російські солдати, коли завезли на город танк і три САУ. Їм допомагає сусід.
– пригадує місцева мешканка появу росіян у селі. Вона продовжує:
Чоловік шестовичанки, 50-річний Андрій, особливого бажання пригадувати не має:
, , – починає розповідати, але його бере злість: “
Та все ж розказує. Але не про яму. Андрій згадує випадок, коли у селі від поранення в живіт під час спроби виїхати померла дівчина. Він пішов до Будинку культури взяти хрест та поховальний вінок:
Андрій веде далі:
– чоловік спльовує.
Всі снаряди, що залишились від росіян на городі, Андрій позбирав і ховав в гаражі, допоки після третього дзвінка в МВС їх не забрали відповідні служби.
Сусід подружжя, який допомагає їм лагодити паркан, живе за кілька хат від них. У його дворі також стояла САУ, з якої росіяни гатили по навколишніх населених пунктах.
Він згадує епізод, коли військові прийшли до них з обшуком.
– шестовичанин усміхається
Чоловік кличе з дому свою дружину, аби та розповіла про окупацію. Жінка говорить, що у підвалі укривались увісьмох – з дітьми та онуками.
“Ремонт зробили, але не встигли й пожити – хати немає”
Будинок подружжя – один з останніх майже повністю уцілілих на вулиці Колективній. За кілька десятків метрів – лише обгоріле каміння, понівечені залишки стін, шматки арматури та уламки російських боєприпасів. Дерева довкола чорні, а земля випалена.
Місцева мешканка Валентина порається біля свого зруйнованого дому. Від паркану лишились самі ворота, зрешечені уламками. Прибудова за ними – уся в тріщинах.
, – буденним тоном жаліється жінка.
Вона показує у телефоні фотографії розбитої російської техніки та нерозірваних снарядів, які вивозили рятувальники з ДСНС.
– пригадує жінка момент, коли на початку окупації з родиною покинула будинок. Вони “переїхали” на іншу вулицю.
Після того, як військову техніку росіян знищили на Колективній, вони перемістились в ліс. Там окопались, нарили бліндажів. Частина однак залишилась на фермі неподалік, доки й по ній не вдарили ЗСУ.
“Був би наказ – була б та сама Буча”
Сергій Лугина, співвласник сільського господарства “Лан” каже, що тут військові РФ облаштували командний пункт. Коли вони зайшли на ферму, чоловік був на роботі.
, – показує Сергій на свої штани кольору хакі і продовжує:
Чоловіку вдалось піти з підприємства неушкодженим.
, – вважає Сергій.
Він говорить, що солдати зайняли кожен закуток на території підприємства. Чоловік показує одне з місць, де вони спали – накидані одна на одну дошки слугували їм за ліжка. Досі в приміщенні лежать упаковки від російських сухпайків та краденого українського паштету, портативний розігрівач, пляшки від горілки. Алкоголю солдати вживали багато – неподалік від ангару працівники ферми поскидали у величезну купу зібрану склотару.
На території ферми то тут, то там лежать звалені в купи згорілі автодеталі та стоять понівечені машини, з яких стирчать дроти. Водночас за кілька місяців після окупації приміщення ферми та ангар вже помітно відремонтували.
За словами Сергія, на момент звільнення села на фермі не було жодної уцілілої одиниці сільськогосподарської техніки:
Розграбування та знищення техніки спіткало й сусіднє фермерське підприємство.
Збитків родинному бізнесу Сергія повномасштабне російське вторгнення завдало щонайменше на 10 млн гривень, однак остаточних підрахунків він так і не зробив:
Попри фрази окупантів про те, що сіяти цьогоріч фермери не будуть, “Лан” засіяв в повному обсязі.
Після себе російські військові залишили у Шестовиці замінований ліс та поля.
20 травня на міні підірвався агроном – йому відірвало ногу. Ще місяць після звільнення місцеві мешканці постійно чули вибухи – фахівці розміновували територію та ліквідовували покинуті росіянами снаряди. Періодично вибухи чути й зараз.
Єлизавета Сокуренко, опубліковано у виданні ZMINA
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
