Балаклія звільнена: Хроніки окупації від очевидця
Президент України Володимир Зеленський привітав звільнення українськими військовими міста Балаклія у Харківській області. «Все на своїх місцях. Прапор України у вільному українському місті під вільним українським небом», – написав він у телеграмі 8 вересня. Президент також оприлюднив відео військових, які доповідають про звільнення міста.
«Пане президенте, пане головнокомандувачу, місто Балаклія Харківської області взято під контроль. Наказ виконано. Російські окупаційні війська відійшли. Спецпідрозділ Головного управління розвідки «Кракен». Сьогодні 8 вересня, 16:00», – каже український військовий. На відео видно, що українські військові стоять на даху на російському прапорі, а позаду майорить український стяг.
Балаклія: Хроніки окупації від очевидця
Росіяни окупували Балаклію 2 березня. Вранці місцеві мешканці прокинулись від того, що в місті парад. По центральній вулиці рухалася військова техніка, марширували строєм нарядні російські солдати, гучно волала музика, безліч триколорів тріпотіли у повітрі.
Ми звикли іронізувати з приводу того, що росіяни брали із собою на війну святкову форму і збиралися влаштувати парад. Ці їхні парадні форми чудово горіли разом із самими власниками. Але десь вони таки втілили свої збочені мрії у реальність.
Історію російської окупації Балаклії нам розповіла місцева мешканка, яка нещодавно вибралася на вільну територію. Ми не можемо назвати її ім’я: для неї важлива анонімність. Але вважаємо, що розповісти про окупацію міста необхідно.
Балаклія до російської окупації
“Росіяни виносили двері і грабували все”
– Перші два тижні окупації більшість людей жили в укриттях. У місті тривали потужні обстріли, багато будинків, інфраструктурних об’єктів та виробництв було зруйновано або пошкоджено.
Зруйнований ТЦ в центрі Балаклії
Ті, хто виходив назовні, спостерігали картини мародерства у промислових масштабах. Росіяни за допомогою військової техніки виносили двері в магазинах, складах і банках, виривали зі стін банкомати, грабували все, до чого могли дотягнутися. За кілька днів у місті не залишилось жодного непограбованого магазина.
У перші тижні люди виживали лише завдяки власним запасам. І ще завдяки сусідам із приватного сектору, які приносили на продаж молочну продукцію власного виробництва, а тим, у кого не було грошей, роздавали просто так.
Ситуація стрімко погіршувалась, бо в місті зникла й електроенергія, і вода. Не було можливості ні пекти хліб, ні готувати повноцінну їжу, ні навіть підтримувати запаси. Холодильники перетворились на прості шафи, а магазини далі стояли порожніми і розграбованими.
Кадри з російського сюжету про роздачу гуманітарної допомоги в Балаклії
У місто почали привозити гуманітарку. Спочатку люди нічого не брали і відмовлялися від російських подачок. Але час минав, у магазинах нічого не з’являлося. Тому навіть ті, хто мав заощадження, не могли нічого придбати, бо продукти в крамниці просто не завозили. Зрештою росіяни змусили балаклійців брати їхню їжу, і записуватися в черги, ставати на облік, щоб отримати продуктовий набір із Росії.
Але перш ніж почати привозити гуманітарку, російські військові завезли агітацію. Все місто завішане триколорами, бордами “Єдіной Росіі” та привітаннями з приводу “повернення” у РФ.
“Спочатку були буряти. Абсолютно дикі”
Поки звичайні солдати грабували балаклійців, командування шукало мера міста Івана Столбового.
Взагалі, Столбовий – це класичний “крєпкій хозяйствєннік”. Він очолював місцевий осередок “Партії регіонів”, потім обирався від Блоку Кернеса – дуже типова картина. На початку окупації градоначальник ховався у будинку своєї тещі. В місті поступово виловили і кинули на підвал усіх його родичів, і навіть людей із таким самим прізвищем. Зрештою, Столбовий сам прийшов до адміністрації.
Іван Столбовий
В кінці березня після кількох діб у полоні Столбовий вийшов під конвоєм на центральну площу міста і заявив про те, що “Україна всіх покинула і більше не повернеться, Росія тут назавжди, і влада належить військовій адміністрації”. “Я вам більше нічим допомогти не зможу”, – сказав Столбовий і після цього зник. У місті кажуть, що він виїхав до Росії. Кажуть також, що росіяни тримали на підвалі всю його родину, і навряд чи він мав вибір – що і як казати.
У квітні і травні Балаклією керувала знеособлена військова комендатура. Весь цей час з міста виїздили люди, хоча це було неймовірно важко.
– На дорогах розставили дуже багато блок-постів, – розповідає наша героїня. – Поведінка російських військових була непередбачувана – могли пропустити, могли завернути назад, могли кинути на підвал – залежало, на кого натрапиш. Вибиратися маловідомими шляхами було майже неможливо – ліс, підходи до річки і поля густо заміновано.
Спочатку були буряти, абсолютно дикі. Деякі з них, здається, навіть багатоповерхівок у житті не бачили. Вони всьому дивувалися – плитам на кухнях, обладнанню в домі, навіть унітазам. Ну і, звісно, все з квартир виносили. Тягли все підряд, їм все подобалось, у них нічого такого не було.
Потім були – і зараз залишились – кавказці. Але найскладніше було з “еленерівцями”. Вони поводилися, як ображені діти, ніби хотіли нам помститися. Вони в очі нам говорили: “Що не подобається? А ми так вісім років жили, тепер давайте і ви так поживіть”. Вони найжорстокіше катували на підвалах. Вони часто не пропускали людей на блок-постах. Просто не хотіли випускати, навіть якщо люди платили хабарі! “Чого ми будемо за вас воювати? Ідіть, воюйте за свій Харків проти укропів!”
Комендантська година починалася із 14-ої години і тривала до 8-ої ранку. З 14-ої не можна виходити на вулицю в місті, де немає води, немає електрики, немає зв’язку, немає новин, немає надії. Маленьке місто перетворилось на один великий концтабір. У концтаборі не можна говорити українською, не можна мати в телефоні “Дію”, не можна намагатися подзвонити. Можна тільки мовчки стояти в безкінечній черзі за водою, бо на все місто лишилося три криниці, де ще була вода. Люди стояли в черзі, щоби хоча б пити і готувати їсти, і зробити це доводилось між 8-ою і 14-ою годинами. Хто не встиг, той не п’є.
“Пацієнтів під конвоєм везли у Куп’янськ”
– Після того, як під гуманітарку було складено списки тих, хто залишився в місті, відновили постачання продуктів. Але все було неймовірно дорого. Ціни були вищими за сьогоднішні українські у 3-4 рази. І розраховуватись пропонували, звісно, в рублях. А гривні дали час до вересня.
Крім нестачі їжі, була велика проблема з медичним обслуговуванням. Аптеки розграбували на самому початку, а потім пограбували і лікарні. У Балаклії працювала щойно відремонтована велика районна лікарня, з новим обладнанням за останніми вимогами. Це була гордість усього міста, туди навіть із Харкова приїздили на лікування. Все нове устаткування вивезли в Росію ще в перші дні, а більшість персоналу виїхала. У місті продовжувала працювати “швидка допомога”. Вони могли приїхати, щоб поставити крапельницю або зупинити кровотечу, але для більш серйозних втручань людей під конвоєм везли у Куп’янськ, – розповідає жінка.
Балаклійці кажуть, що в Куп’янську все добре. Там нічого не зруйновано, працює електрика, є вода і телебачення (російське), працюють магазини, лікарні й аптеки. Але приїхати туди можна тільки під конвоєм. У Куп’янську сидить так звана “адміністрація Харківської області”; ці люди вважають, що незабаром вони окупують всю область і переберуться до Харкова, разом з бурятами і триколорами.
Очолює цю так звану “адміністрацію” зрадник України – колишній український правоохоронець, підполковник МВС, а потім підполковник “ЛНР” Віталій Ганчев. Повідомляли про те, що посаду “губернатора” Харкова хотів зайняти колишній нардеп часів Януковича – Дмитро Святаш, який встиг виїхати в Росію. Але для цього росіянам потрібно захопити Харків. Чого, звичайно, ніколи не станеться.
Гауляйтер окупаційної адміністрації Харківської області
Ніхто з місцевих не погодився очолити окупаційну адміністрацію у Балаклії. І в червні там з’явився гауляйтер – Юрій Шевченко. Сам про себе каже, що він “уже навів порядок в Ізюмі, і тепер наведе порядок в Балаклії”, а після того, як він наведе порядок, “у місто приїде керувати жінка з Криму”. Про кого йдеться – не зрозуміло. Ми теж, як і ви, подумали про Поклонську, але це не має значення – навряд ця “кримська жінка”, ким би вона не була, встигне покерувати Балаклією.
Сам Шевченко із Горлівки і брав активну участь в “русской вєснє”. Має російське громадянство. Про себе каже, що він “простий підприємець, який рятує мешканців Харківської області”. У нього є власна організація “Мір Харькову”, котра складається з нього, політолога Івана Скорікова, який пасеться на телеканалі “Звєзда” і ментально неповнолітнього smm-ника, який веде їхній телеграм-канал й іноді знімає кострубаті відоси для ютуба. Російську гуманітарку Шевченко завозить під брендом своєї ГО, а “порядок” наводить звичними методами – репресіями.
На каналі Шевченка багато українофобських матеріалів у дусі Соловйова. З розповідями про те, що немає ніяких українців, не існує української мови, а український народ – це конструкт, вигаданий західними державами для знищення “святої русі”. Шевченко періодично посилається на “батюшок”, які допомагають йому з грошима, щоб годувати балаклійців. Але й сам гауляйтер дуже нагадує московського попа.
Пропаганда і тотальне насилля тиснуть на тих, хто залишається
– Останнім часом людей почали змушувати до роботи. Комунальників, вчителів, рятувальників на роботу буквально супроводжує конвой, – розповідає наша героїня. – Попри все, багато людей відмовляється співпрацювати, або виїздить за першої ж нагоди.
Із 34 тисяч населення у Балаклійському районі залишилося заледве 10 тисяч. Атестат про середню освіту російського зразка у травні в місті отримали 22 дитини.
Ситуація в освіті, як і всюди на окупованих територіях, жахає. В одній зі шкіл міста з 56 вчителів лишилося шість: двоє – зі старшої школи і четверо – з початкової. І хоча в місті майже нікого вчити, тих вчителів, які не виїхали, намагаються змусити до співпраці і відправити на десятиденні курси у Бєлгород. Освітяни вважають, що з усіх шкіл міста і району росіяни пробують зробити одну і загнати в неї всіх учнів і вчителів, які ще залишилися.
Уже кілька місяців учителів активно змушують до співпраці. Серед педагогів є люди, які перебувають у неволі вже понад місяць. Що з ними – ніхто не знає. Одну з вчительок початкової школи катували чотири доби, а потім відвезли до найближчого блокпоста і викинули з машини із формулюванням: “Вас депортовано із території РФ”. Така ж історія сталася з директоркою дитячого садочка, яка відмовилася відкривати заклад. Тепер у будівлі садочка окупанти відкривають хоспіс.
Батьки, попри тиск, і самі не поспішають віддавати дітей до школи, хоча в місті немає навіть онлайн навчання українською. Російська школа у Балаклії – це не тільки ризик ідеологічного зараження, а й цілком неілюзорна можливість втратити дитину фізично. У місті дуже небезпечно – “Гради” і “Смерчі” росіян постійно обстрілють українські позиції із території Балаклії, і, звісно, отримують відповідь. Водити дітей до школи неможливо. Але батькам продовжують погрожувати і дуже наполегливо рекомендують приводити дітей на заняття.
Попри те, що Балаклія десятиріччями була заповідником “крєпкіх хозяйствєнніков” і вкрай неохоче вітала політичні і соціальні зміни, ніхто в місті не зрадів окупації. Ніхто не вітав російських військових, ніхто не йшов на співпрацю і не схотів обійняти керівні посади в окупаційній адміністрації. Військовий окупаційний контингент у місті тепер перевищує кількість мешканців, які залишилися. Ті, хто залишається в місті, живуть у майже повному інформаційному вакуумі – у Балаклії складно спіймати мобільний зв’язок, навіть якщо вдасться зарядити телефон. Люди переповідають один одному новини, які вдалося прочитати чи почути від близьких із неокупованої території, але пропаганда і тотальне насилля дуже тиснуть на тих, хто ще залишається.
“Все під контролем”
Бої поблизу Балаклії тривали кілька днів, тепер місто вільне від російських загарбників. Ніщо не закінчується так швидко і безславно, як те, що “навсєгда”.
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
