Прикопані окупанти
Мала Рогань — невеликий населений пункт у прямій видимості Харкова. Це село одна з крайніх точок, куди російська армія дійшла на початку війни і наприкінці березня була вибита українськими силами.
Місцеві жителі повноцінно повернулися до руїн своїх будинків лише у травні. До того селище чистили від трупів на вулиці, мін, вибухонебезпечних предметів та кинутої зброї. Українські сапери, мабуть, дійшли не скрізь — знайдені Шаповалом ледь присипані землею тіла важко не помітити, хоча у березні-квітні поховання людей у російській формі, можливо, було менш помітним. Але через дощі та час неглибока імпровізована братська могила просіла, оголивши трупи, зазначає видання Spektr.press .
Кореспондент «Спектру» приїхав на масове поховання росіян 12 вересня, а поїхав 14 вересня, не дочекавшись вилучення тіл, — шансу на це не було. Тіла можуть бути заміновані, таке на цій війні трапляється, тож спочатку поховання мають досліджувати сапери. Але виявлення старого, березневого, російського поховання нікого з українських офіційних осіб не зацікавило. Російська 138-а окрема гвардійська мотострілецька Красносільська ордена Леніна, червонопрапорна бригада, підрозділ якої воював у цьому селищі у березні 2022 року, своїми покинутими мертвими теж поки що не цікавилася. Мабуть, не до того.
Зараз у Харківській області надто багато мертвих, триває зачистка звільнених територій, збирання трофеїв та тіл убитих, тих, які «представляють санітарну проблему» прямо зараз. І ця історія зі знайденою жителем Малої Рогані братською могилою наочно показує, чому похорон російських солдатів у Росії на порядок менший, ніж заявлених Україною на середину вересня приблизних втрат противника — 54 000 солдатів та офіцерів.
Де ховається різниця?
З березня під Малою Роганню багато води витекло, і все травою поросло — буквально цього слова. Під час весняних боїв за Харків групу вбитих людей у російській військовій формі, найімовірніше, поспіхом закидали землею і навіть кинули коротку армійську лопату поряд. Потім на цій землі виросла і пожовкла трава.
Трупи лежать під зовсім тонким шаром землі і трави, на поверхні — ноги в берцях з червоними шнурками, чиєсь висохле підстрижене бородате обличчя, окремо з землі стирчить чиясь волохата верхівка, з подертих або зітлілих тактичних рукавичок видно. У середині поховання біліють страшною усмішкою щелепи з білими зубами. На закопаних – російська військова форма, предмети амуніції. З краю бородатий мертвий одягнений у щось схоже на двосторонню форму армійської розвідки — її взвод першим заскакував у село 13 березня.
Бої навколо Малої Рогані йшли і до 13 березня, але набагато нижчі у «посадці смерті» біля сусідньої «великої» Рогані — у районі траси Харків-Київ, де українська артилерія методично й багато разів накривала позиції російської армії. У самій Малій Рогані росіяни протрималися рівно два тижні, до 27 березня, але залишили по собі рясні матеріальні сліди та пам’ять.
Щойно присипаних землею солдатів склали в досить специфічному місці: через «бетонку» навпроти — старий цвинтар, а на десять метрів нижче — бетонні очисні споруди села Мала Рогань. Тіла не знайшли раніше, оскільки каналізація, певне, забивала трупний запах. До того ж навколо села у березні точилися важкі бої: сільськогосподарські посадки навколо просто засіяні мінами, кулями та снарядами. Люди досі заготовляють сухостій для печей із великою обережністю, у багаторазово перевірених саперами місцях. І, ймовірно, навесні тіла були приховані надійніше, але час і дощі обложили шар землі.
У 50 метрах вище за братську могилу розташована зупинка громадського транспорту. Від автобусів після роботи байдуже бредуть втомлені люди. «Та ніхто з місцевих не знає, що тут росіяни лежать! – пояснює журналісту Олексій Олексійович Шаповал. — Я тільки військовим зателефонував, і ось ви тепер приїхали, а вони непомітні...»
Олексію Олексійовичу вже багато років, зі здоров’ям не ладнається, пересувається з ціпком у руках, накульгуючи. Але в березні 2022 року він один зі своєї родини залишився у рідному домі та відстояв його від пожежі. Вся вулиця Стадіонна, де він живе, розбита; вціліли, як не дивно, тільки два крайні будинки. Саме через них вискакували метрів на 15 на пагорб до зупинки танки, щоб зробити черговий постріл по Харкову та відійти під прикриття будинків.
Мала Рогань будувалася 1989 року, часи були цікаві — місцевим доступні були бетонні будівельні блоки та бетонні плити щонайменше 30 сантиметрів завтовшки. З таких матеріалів тут стіни, підвали та перекриття. Тому будинки повністю не вигоряли: як правило, від пожеж страждав поверх, а залізобетонні плити не пускали вогонь далі. Але найкрутіші будівлі тут — підвали: глибокі та надійні. У Олексія Шаповала та його зятя Сергія Уса вся родина у підвалі пережила пряме влучення снаряда, він сам тут виживав найдовше. Тут же ховалися до певного часу пара російських солдатів.
До Шаповала та його зятя 13 березня у двір спочатку заїхала російська військова розвідка, потім — звичайний військовий підрозділ. Сліди його зберігаються скрізь - на оббитій бронею обшивці будинку, продавленої танком стіні стайні, розчавлених воротах, автомобілях, клумбах з квітами біля паркану.
«Вони в Сирії були раніше, техніка у них була перефарбована в зелений, — розповідають про „гостей“ Олексій Шаповал навперебій із зятем Сергієм. — Ворота ми поставили вже нові, а там подалі лежать швелери від старих, обкатані танками; ось пляму бачите на стіні - це вони, а ще поздовжню кладку стайні зрушили. Це він танком уперся, такі ось водії! [Шевроле] „Ланос“ онука в млинець розкатали, машину зятя [Деу] „Нубіру“ розбили теж, тільки моя [ЗАЗ] „Таврія“ в гаражі вціліла. А вони тут у нас за будинками ховалися!
Провівши першу добу боїв у підвалі, зять та всі жінки з дітьми пішли тоді між численними російськими танками по вулиці у далекий край села. Найстаріший член сім’ї залишився - він з палицею не міг швидко пересуватися і ще сподівався щось зберегти з майна. Як жартує Олексій Шаповал, він із «старших офіцерів» — старший лейтенант запасу, випускник Васильківського військового училища авіаційних техніків, до 1983 року готував до польотів найновіші бомбардувальники СУ-24. І знайдений російськими солдатами його випускний альбом військового училища врятував йому життя, вважає пенсіонер.
В іншому, за його словами, все було стандартно: «Пограбували, звісно!». Характерний випадок. Під час українського обстрілу російські військові підпалили на сусідньому городі автоцистерну з солярою, щоб створити димову завісу. Олексій Олексійович боровся з вогнем, зумів перешкодити йому перекинутися додому дочки та зятя, а солдати тим часом займалися своєю бойовою роботою — під прикриттям диму їхній танк вискакував повз лінію вогню.
Російські солдати не говорили місцевим, як називається їхня частина, не називали своїх прізвищ. Але щось все ж таки розповідали. У підвалі з балакущим старим з військових пенсіонерів сиділи боєць із Туви та слов’янин Сергій, у якого родичі дружини жили у Києві. Ще дідові запам’ятався боєць Павло, який казав, що він айтішник із Білгорода і незрозуміло чому підписав контракт. Усі солдати були третій тиждень на морозі в гумових чоботях, їхні ноги страшенно гнили, у Сергія навантаженням снарядів було «зірвано» спину. Вони всі немилосердно страждали — їхній лікар покинув частину і втік із села. При цьому для ведення бойових дій на вулиці Стадіонній у будинках військові мали все: і танки, і тилові служби, і медсанчастину, і штаб. Досі у селі скрізь валяються уламки, малокаліберні снаряди, кулі та незаповнені армійські медичні книжки з зіпсованими дощами чорнильними штампами.
Вивезення вбитих Олексій Олексійович не помітив.
«Не було нічого! - Розповідає "Спектру" Олексій Шаповал. — Товариша [їх] убили, я в них питав: „А де поховали?“ — у відповідь була тиша… Якщо в них лікар втік, вони ж без лікаря тут були — хто про них тут дбав? Все в гумових чоботях, у цього Сергія пальці всі бинтами замотані, пропали від грибка, спина зірвана. Я йому казав, що в нього ніг уже немає і спини теж немає — хто його там удома тягатиме після війни?».
Солдат Сергій із родичами в Києві якраз і виявив у будинку онуки Шаповала, що сушилися зимові чоботи, потрібного йому 42 розміри — і забрав їх собі. Ці чоботи з пам’ятними помітними підошвами пенсіонер виглядав на трупах загарбників у посадках всі ці місяці — шукав своїх вбитих.
Як вважає старший лейтенант запасу Шаповал, мало хто з його гостей повернувся додому живим. Танк українські військові накрили на городі, і він підірвався разом із боєкомплектом та екіпажем. Тувинця якогось знайшли у селі та поховали українці — якщо судити за текстом на фанерній табличці на могилі, де загиблого називають «окупантом» і написано його ім’я: «Намчал Артиш Чедироолович».
Поряд із домоволодінням Олексія Шаповала у стандартному бетонному водопровідному колодязі українські сапери знайшли два кинуті трупи російських солдатів. Кришка колодязя була притиснута двома блоками з цегляної кладки, мабуть, за допомогою танка. Звичайні чоловіки такі великі блоки повертати не могли. Ще одне тіло було прикопане у сусідів. Мертвих росіян місцеві почали шукати, одразу як повернулися.
Вулицею нижче мешкає дід Михайло. До нього якось приходили російський підполковник із двома солдатами азійської зовнішності. Офіцер був поранений і попросив якихось бинтів чи тканини для перев’язування. Потім цього підполковника мертвим знайшли у ставку, його тіло теж забрали кудись у рефрижератори, в обмінний фонд. Загалом навколо короткої вулиці Стадіонної знайшли 11 тіл російських військових, з яких лише двоє було вбито, мабуть, в останній день. Вони лежали на дорозі з білими пов’язками на рукавах, а решта була якось прихована, прикопана, не валялася просто так…
Під Малою Роганню російські частини не були в оточенні, після неї далі до російського кордону йдуть одне за одним села — Вільхівка, Сороківка та Липці. До РФ всього кілометрів 60-80. Але своїх мертвих до Росії чомусь вивозити росіяни не стали. З Малої Рогані, за словами місцевих жителів, 27 лютого виїхала колона всього з чотирьох бойових машин — більшу частину людей та техніки окупанти залишили на місці боїв.
Дві російські бойові машини з Малої Рогані взяли участь у «параді» розбитої техніки на Хрещатику в український День незалежності, 24 серпня. Третім від села там мав бути знаменитий танк із городу Олексія Шаповала, але його боєкомплект розірвав бойову машину особливим чином — днище перетворилося на своєрідний «плуг», що встромився у чорнозем. Це не дозволило витягнути корпус до дороги, до вежі, що відлетіла. А знаменитим цей танк став, оскільки у нього в інструментальній шухляді лежали цибуля з картоплею, і з танка по городу розлетілися «цивільні» пристойні дрилі та інший гарний крадений інструмент.
Всі будинки навколо розбиті, на ділянці у діда Шаповала його та зятя з донькою будинку вціліли, але їхні дахи та вікна сильно побиті. Дахи вже залатані брендованою поліетиленовою плівкою міжнародних організацій, і безкоштовні пластикові вікна вже отримані, незабаром нові вставлятимуть. «У мене навколо будинку наші з Харкова три бойові машини розбили й автоцистерну із сімома тоннами дизеля, тож я не в образі — ми в розрахунку!» — підсумовує Олексій Олексійович Шаповал свої рахунки із російською армією. Чоботи онука він, правда, поки що не знайшов. Може, солдат Сергій і вижив, а може — лежить у якомусь нижньому ряду тієї братської могили. Скільки там рядів убитих солдатів зрозуміти поки неможливо — тіла можуть бути заміновані, ніхто в поховання до приїзду компетентних людей лізти не хоче і не буде.
Що зазвичай відбувається із загиблими в Україні російськими військовослужбовцями?
Про мертвих солдатів у російській формі Олексій Шаповал повідомив знайомого військового — «він тут займався технічними питаннями». Офіцер харківського гарнізону Денис (він попросив називати його тільки так, пославшись на ризики воєнного часу) займається специфічною справою — він, людина з інженерною освітою, до повномасштабного вторгнення Росії працював у фірмі, пов’язаній із обороною, а зараз на полях боїв уважно вивчає численні трофеї . Тобто відразу після боїв все стріляюче і справне забирає армія, а потім їдуть такі ось українські офіцери, які оглядають кинуте на предмет наявності ще цілком працездатних механізмів, вузлів і запчастин. «Наша армія дуже порозумнішала з 2014», — сказав мені якось знайомий з першого року війни донеччанин. Цей харківський Денис для мене — один із символів раптового приходу до ЗСУ безлічі добре освічених цивільних.
Крім збору техніки, він займається всіма супутніми питаннями — тілами ворогів, виходить, теж. «На них зазвичай немає шевронів, все зазвичай знято, що максимум висить стандартний шеврон — „Росія“, — пояснює специфіку таких знахідок „Спектру“ Денис. — Тобто з грудей шеврони з ім’ям та написом: „Збройні сили Росії“ — найчастіше зняті також». Знаків відмінності зазвичай немає, продовжує він, але на погоні може бути біла пов’язка невелика - це старший склад, не рядовий: «Причому можуть бути як сержанти, так і офіцери, але у офіцерів іноді погони знімаються, а іноді просто перевертаються - ця біла стрічка маркування „старших“ для своїх».
«Потім бачимо інші елементи — ланцюжки, гроші, дуже часто в кишенях багато українських монет — незрозуміло, навіщо їм вони, на колекцію? - дивується Денис. - Мобільні телефони, маленькі гаджети - на 90 відсотків "віджаті" у місцевого населення. Іноді можна знайти російську SIM-карту, а ось посвідчення особи я не зустрічав. На місцях стоянок завжди багато велосипедів, а ще побутова техніка: мультиварки, кавомашини, фотоапарати, всяка дрібниця – мабуть рядовий склад набирає. Ну й усіляко обв’язують себе „колорадськими“ (так в Україні зневажливо називають георгіївську стрічку, — прим. „Спектра“) стрічками — тут повна різноманітність! При цьому в моїй практиці вдається ідентифікувати трохи більше 10 відсотків загиблих росіян».
Денис нам надає неоціненну послугу, зводить у Харкові з вкрай зайнятою людиною — офіцером Антоном із позивним «Юрист», він офіцер служби цивільно-військового співробітництва, так званий ЦИМІК (CIVIL-MILITARY CO-OPERATION — CIMIC — Управління військово-цивільної співпраці створено у ЗСУ у 2014 році за стандартами НАТО). Саме «Юрист» відповідає за збирання тіл противника на Харківському напрямку. Зараз він украй завантажений, каже максимально коротко, швидко — для короткої розмови «Спектр» ловив його дві доби.
«Займаємося безпосередньо процесом збору тіл, фіксуємо те, що російський солдат загинув на території нашої країни, і далі ці тіла йдуть на процес обміну, — пояснює свої обов’язки Антон. — Самим обміном займаюся не я, моє завдання все зібрати, провести за процедурою згідно з ухвалою Кабінету міністрів України і відправити далі на обмін».
— Ви вже збирали тіла росіян у Малій Рогані?
- Так, звичайно, ми там навесні збирали тіла. Там була Красносільська 138 бригада, місто Кам’янка, Виборзький район Ленінградської області.
— Якою буде доля цих виявлених тіл?
— Такий самий, як у всіх інших.
— Їх минулого четверга виявили, і вони ось уже тиждень лежать…
— Повірте, вони вже нікуди не втечуть, вони полежать ще стільки, скільки знадобиться, поки в мене не звільниться час на те, щоб їх забрати.
— Тобто це не справа поліції та ще якихось органів, просто приїде ваша група і зробить ексгумацію?
— Це не ексгумація, ексгумація — це юридичний процес, він відбувається, коли тіло вже було описано, поховано, видано довідку про смерть, і в певному місці є могила. А в даному випадку буде просто процес вилучення тіл.
— Ви при цьому щось бачите? Медальйони солдатські, наприклад, залишаються на тілах російських солдатів чи найчастіше ні?
— 15 відсотків знайдених можна якось ідентифікувати, решта — ні. Головна ознака при ідентифікації - наявність російської форми на трупі.
— А за якими ознаками ці 15% ідентифікують?
— Наявність будь-яких документів: паспорти, кредитні картки, довідки про вакцинацію проти Covid-19, будь-які документи… Шеврони із прізвищем на грудях, смертні жетони, записки батькам, близьким, просто листи — все!
— Але чому лише 15 відсотків? У російських солдатів не прийнято носити жетони на шиї?
- Поясню чому. По-перше, жетони забирають свої ж із документами, щоб цього військовослужбовця не можна було віднести до якоїсь певної бригади.
- Чому?
— Не хочуть, щоб знали, що саме ця бригада тут була, чи не хочуть, якщо вже ця конкретна бригада була, залишати інформацію про її склад, кількість військовослужбовців, втрати. Тільки тому.
— Але від 138-ї бригади щось таки залишилося?
— Так, шеврони знаходили Красносільській… Плюс дуже багато документів було кинуто у селі аж до іменних списків. Все це потрапляє до компетентних органів, які далі розглядають сам процес перебування кожного конкретного підрозділу на нашій території для створення спільної картки, фіксують докази для Міжнародного суду.
— А куди звозять тіла, яка процедура?
— Усіх звозять до певного місця Харкова, де згідно з процедурою проводиться огляд тіла, фото та відео фіксація, встановлюється належність до цього тіла якихось ідентифікаторів. Після цього комісія відправляє тіло на рефрижератор і далі воно бере участь в обмінах.
— Чи багато тіл ви зібрали навесні під Харковом?
- Звісно. Особисто я зібрав понад 130 тіл.
— Решту одразу збирає армія?
— Я не пошуковик, я частина армії. Росіяни більше втратили, але деякі прикопані, як ті, що ви знайшли — час минув, земля трохи змарніла і ми їх бачимо. І не завжди вдається знайти кінцеву людину — того, хто закопував ці тіла, або наших бійців, які їх теж закопують. Процес займає і місяць і два, а потім вони випадково перебувають. Плюс росіяни частину тіл забирають, плюс є свідчення, що у них були пересувні крематорії. Ну і багато ще ми тіл знайдемо за Харківським напрямом з часом, і за іншими напрямками теж…
— Як ви екіпіровані? У вас є рефрижератор ще щось?
— Я екіпірований як будь-який наш військовослужбовець — бронежилет, каска, автомат. Ми також беремо участь у бойових зіткненнях у зонах, де йдуть активні бойові дії. Та ще у нас є і рефрижератор, і машини, які їздять із нами забирати ці тіла.
— А коли заберуть і порахують тіла з Малої Рогані, ви розумієте?
— Ні, не розумію — у мене зараз Балакліївський напрямок, Куп’янський напрямок, треба зібрати тих, хто лежить і пахне зараз, заважаючи нам та мирному населенню. Зібрати, а не шукати їх потім через місяць-два, також як я шукав решту всіх навесні в тому ж районі Малої Рогані. Зараз «циміки» в бригадах сигналізують, діляться інформацією про тіла, що лежать у різних місцях.
— Ви розумієте, скільки їх там?
— Скажімо так, навколо Балаклеї їх набагато більше, ніж сотня. Конкретну цифру, доки не закінчилися бойові дії, не можу сказати, там ще йдуть зіткнення. І такі ж багато сотень лежать на Куп’янському, Ізюмському напрямках, скрізь вони зараз є, і скрізь сотні… Коли це закінчиться, все збереться, опишеться, змінюється — може й з’являться якісь точні цифри. Якось так…
Це не просто робота, це найважливіша робота, яку треба робити, щоб мама могла поховати свого сина! Нашого пацана… І завдяки цим усім… зібраним… я поміняю потім наших пацанів.
PS
«17 Червня 2022 року кабінетом міністрів України було прийнято постанову № 698 про ’’Деякі питання забезпечення вилучення, передачі та репатріації тіл (останків) осіб, які загинули (померли) у зв’язку зі збройною агресією проти України”, — пояснює „Спектру“ Денис Долинський. , юрист у сфері міжнародного гуманітарного та кримінального права Ukrainian Legal Advisory Group. — Слід зазначити, що ця постанова повністю відповідає нормам міжнародного гуманітарного права, а саме статті 15 Женевської Конвенції I , яка регламентує роботу з тілами загиблих комбатантів, та статті 34 Додаткового протоколу I, яким регулюється поводження з тілами всіх загиблих, включаючи громадян України, іноземних громадян. Усіх, крім комбатантів. Окремо зазначу, що конвенції не регулюють терміну поховання або часу ідентифікації тіла. Там говориться, що за можливості, звичайно, це треба зробити якнайшвидше».
Процес поводження з тілами ворогів дійсно описано та детально регламентовано у 14 пунктах постанови кабінету міністрів України.
Якщо коротко, то в ньому йдеться про те, що тіла мають бути по можливості ідентифіковані, кожному присвоюється унікальний код відповідно до порядку, встановленого міністерством охорони здоров’я. Кожне тіло потім проходить судово-медичну експертизу із забором матеріалу для медико-генетичного аналізу. Тіло упаковується в мішок або контейнер, під тим самим номером герметично пакуються всі речі, знайдені при загиблому. Опис цих речей складається у двох примірниках та зберігається у Національній поліції України та місцевій адміністрації, там, де знайшли тіло.
Щоб усі мами змогли поховати своїх синів.
Автор: Дмитро Дурнєв , Spektr.press
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
