Як російська орда позбавила Донбас питної води
Українські медіа дуже багато уваги приділяли питанню забезпечення водою окупованого Криму, проте сьогодні критична ситуація з водою склалася ще в одному українському регіоні, — на Донеччині, зазнаяає видання ТЕКСТИ.
Усі великі промислові центри Донбасу на окупованих і на неокупованих територіях залишилися без стабільного водопостачання. Кудись воду підвозять у цистернах, десь намагаються качати зі свердловин, але над усім регіоном нависла примара безводдя. І знову таки, як і в Криму, це стало прямим наслідком російської агресії. Зараз уже можна впевнено стверджувати: безводдя приходить на російських штиках.
Коли ми говоримо про Донбас, то дуже часто обговорюємо його старі й нові болячки: війну, екологію, проблеми еліт і самовизначення, проте забуваємо сказати про одну з ключових проблем, яка була і, на жаль, залишається: нестачу води.
На Донеччині завжди хронічно не вистачало води. Навіть його автентична природа була пристосованою до виживання в умовах маловоддя. З приходом людей, тобто зі зростанням кількості населення, ця проблема лише посилилася.
Особливо після того, як почалася промислова революція й вода стала потрібною не лише людям, а й підприємствам. Проблема зростала в геометричній прогресії: що більше людей і заводів, то менше води.
Ми часто говоримо, що для металургійного виробництва нам потрібна залізна руда й кокс, але забуваємо про воду. А її треба багато. Так, наприклад, загальні витрати води на 1 т виплавленого чавуну із подальшим його переробленням на сталь і прокат досягають 200-250 м куб. Навіть для видобутку 1 т вугілля потрібен 1 м куб. води.
Попити з Дніпра
Союз услід за “заїжджими” капіталістами почав будувати ще більше заводів, і вода ставала дефіцитом. Совіти розв’язувати цю проблему, як завжди: з розмахом і гігантоманією. Звісно, їм ішлося насамперед не про не інтереси людей, а про розвиток велетенських промислових підприємств.
Отже, перша проблема, яку необхідно було розв’язати, — це звідки брати воду. У Донецькій та Луганській областях найбільшим джерелом прісної води був і залишається Сіверський Донець. Проте була одна проблема: Сіверський Донець тече на півночі Донеччини, а найбільші промислові центри регіону розташовано в його центрі й півдні.
На перший погляд, логічним видавалося викопати канал. Та центральною частиною Донеччини проходить Донецький кряж, рельєф тут підвищується і, звичайно, вода під гору самопливом не піде. Тому вирішили побудувати кілька насосних станцій, які прокачували б воду там, де вона не йшла сама. Так і з’явився канал-трубопровід Сіверський Донець — Донбас завдовжки понад 130 км. Частину шляху вода долає самопливом, частину — трубами. Є й цікаві інженерні рішення: труби каналу іноді проходять зверху над дорогами чи навіть іншими річками.
Це складна конструкція з кількома розгалуженнями. Вона розходиться на “Другий донецький водогін”, який постачає воду Слов’янську, Краматорську й Дружківці, та Південно-Донбаський водопровід, що жене воду аж до Маріуполя.
Але була ще одна проблема. У спекотні літні місяці в Сіверському Дінці зменшувався рівень води і її могло не вистачати, щоб насичувати всю велетенську інфраструктуру Донбасу. Бували періоди, коли обсяг водозабору перевищував весь стік Сіверського Дінця. Проте й тут знайшли рішення, ба навіть два. На притоці Сіверського Дінця — річці Оскіл — створили резервне водосховище, одне з найбільших на Лівобережжі, водами якого мали насичувати Сіверський Донець у разі його обміління. А також прокопали ще один канал: Дніпро — Донбас. По ньому поступала вода з Дніпра в той самий Сіверський Донець і так не давала йому пересихати. Саме так, Донбас, як і більшість України, пив воду з Дніпра.
Уся ця система функціонувала й за Радянського Союзу, й за Незалежності. Та промисловість стала раціональнішою, частину підприємств закрили й водозабір для потреб промислових підприємств зменшився.
Капіталовкладення в систему також зменшувалися — вона зношувалася, доводилося робити дедалі більше ремонтів.
Бутерброд
У результаті вторгнення у 2014 році на території, по якій текла вода Сіверського Дінця, утворився своєрідний “бутерброд”. Канал починався на неокупованій території, де в районі Райгородка до нього поступала вода з Сіверського Дінця, а далі вона текла вже до окупованих територій: Горлівки, Макіївки, Донецька, після чого розгалужувалася й знову надходила на неокуповані території, зокрема Південно-Донбаським водогоном до Маріуполя.
Звісно, всю цю “солянку” треба було якось обслуговувати. Так і виникло в його теперішній формі підприємство КП “Вода Донбасу”, яке утримує інфраструктуру каналу Сіверський Донець — Донбас, його водогонів і фільтраційних станцій. До роботи КП “Вода Донбасу”, звичайно, було безліч запитань, насамперед через її закритість. Річ у тім, що ця організація працювала й на окупованих, і на неокупованих територіях.
На окупованих територіях утворили її дзеркальний відбиток — “государственное унитарное предприятие “Вода Донбасса”. Звичайно, про жодну відкриту підзвітність з окупованих територій не йшлося. Так само як і про питання оплати за воду, оскільки нею користувалися по обидва боки фронту. Заборгували й вільні міста, зокрема Маріуполь, Бахмут, Краматорськ, і окуповані. У 2020 році компанія отримала збитків на 1,4 млрд грн.
Одночасна діяльність КП “Вода Донбасу” на окупованій і неокупованій територіях також викликала багато запитань. Так, зокрема, проти одного з керівників компанії було порушено кримінальну справу, оскільки, як стверджували правоохоронні органи, він “з метою фінансування тероризму створив посаду радника та призначив на неї командира незаконного збройного формування <...> Попри те, що бойовик не виконував своїх службових обов’язків, керівник підприємства упродовж 2014-2016 років виплачував йому заробітну плату.”
Водночас робота рядових працівників цього підприємства постійно межувала з героїзмом. Перебуваючи фактично на лінії вогню, вони ремонтували водогінні споруди, наражаючись на небезпеку обстрілів і пряму загрозу життю. Лише за кілька років від початку агресії Росії на українському Донбасі загинуло близько десятка працівників підприємства, ще більше поранено.
Проте, вочевидь, це була лише прелюдія до того, що розпочалось у лютому 2022 року. Уже від середини місяця буквально одна за одною почали надходити новини про ураження обстрілами інфраструктури каналу.
Так ще до початку повномасштабної агресії, 19 лютого, через обстріл було пошкоджено обладнання насосної станції першого підйому Південно-Донбаського водопроводу. Через це Маріуполь почав брати воду зі Старокримського водосховища. Загалом без води тоді залишилося понад 20 населених пунктів.
Уже 21 лютого з невідомих причин було знеструмлено Донецьку фільтрувальну станцію. Повністю зупинено подачу води до Авдіївки, частково скорочено подачу до Донецька. Згодом низка населених пунктів перейшла на воду з Карлівського водосховища, до того ж відключення від води через пошкодження від бойових дій нових населених пунктів Донеччини тривало.
Не дивно, що найбільше пошкоджень Каналу стається біля місць інтенсивних боїв. Найпоширенішою причиною є знеструмлення. Хоча буває так, що працівники об’єкта просто фізично не можуть до нього дістатися через бої. Або вихід з ладу одного об’єкта може спричинити ланцюгову реакцію на інших, які доводиться зупиняти, бо до них банально не доходить вода в потрібних обсягах.
Серед найпроблемніших об’єктів сьогодні — насосна станція третього підйому каналу Сіверський Донець — Донбас, насосна станція першого підйому Південно-Донбаського водопроводу, Донецька й Карлівська фільтраційні станції.
Навіть у двійнику КП "Вода Донбасу" на окупованих територіях визнають, що з водопостачанням у Донецькому регіоні ситуація критична. “Нині насосні станції 1-го, 2-го та 3-го го підйому майже не працюють. Третій підйом повністю знеструмлено, насосну станцію частково зруйновано. У зв’язку з цим повністю припинено надходження води на нашу територію”, — заявляють там.
Фільтрувальні станції сьогодні здебільшого беруть воду з резервних джерел водопостачання — водосховищ. Саме водосховища разом з артезіанськими свердловинами якось “витягують” дедалі більше спраглий до води Донбас. Але, звісно, такі джерела не можуть повністю задовольнити попиту на воду.
Маріуполь
Журналісти видання ТЕКСТИ поспілкувалися з депутатом Маріупольської міської ради Максимом Бородіним. Він до окупації міста опікувався проблемами екології й зокрема проблемами водозабезпечення міста.
Максим Бородін:
"Маріуполь планував проєкт з французами під кредит на 50 млн євро щодо побудови водоочисного заводу з використанням мембранних промислових фільтрів, але через російську агресію цього не сталося. Воду для очищення переважно планували брати зі Старокримського водосховища й частково з Сіверського Дінця та місцевих річок.
Але навіть якби нам вдалося запустити цей завод, для Маріуполя залишалася величезна проблема з джерелами води. Більшість води з місцевих джерел не придатна для використання.
Наскільки я розумію, зараз із Сіверського Дінця вони не отримують води взагалі, тому заявляють, що Маріуполю вистачить її зі Старокримського водосховища. У ньому дуже жорстка вода, яка швидко знищує металеві труби. Навіть якщо щось і відремонтують, то, зважаючи на теперішній стан труб, усе це невдовзі знову стане аварійним.
Паралельно з планами щодо побудови очисного підприємства ми також робили в місті реконструкцію магістральних трубопроводів і замінювали, згідно з сучасними технологіями, металеві труби на пластикові, для чого застосовували спеціальне обладнання для спаювання. Наскільки я знаю, у росіян таких технологій нині немає, тому дуже цікаво, як вони це все лагодитимуть. Імовірно, знову замінятимуть весь водогін на металеві труби.
Проблема з водою зберігатиметься для нашого регіону й після деокупації. Ми розглядали опріснення води як один з варіантів розв’язання проблеми. Але цей процес створює дуже багато відходів — ті самі солончаки, які теж треба якось використовувати. Просто зберігати їх на землі не можна, вони засолюватимуть землю.
Але ми також маємо зрозуміти, що в усьому цивілізованому світі сьогодні намагаються більш ефективно та економно використовувати воду.
Звичайно, після деокупації Донбас потребуватиме якоїсь ефективної системи водозабезпечення. І над цим треба думати вже зараз".
Три години на три дні!
Загалом ситуація на окупованих і на неокупованих територіях досить однотипна: води немає. В окупованих і неокупованих містах розвішують графіки подачі води чи курсування цистерн з водою або постачань бутильованої води. За таку воду в деяких містах окупованої частини, за чутками, майже доходить до бійок.
Нині всі великі промислові центри Донбасу залишилися без системних постачань води з Сіверського Дінця. Ідеться про такі міста, як Донецьк, Макіївка, Горлівка, Ясинувата, Єнакієве, Маріуполь. Навіть функції “Води Донбасу” звелися там, як і в Маріуполі, просто до завезення води в цистернах.
Там, де вода ще є чи де її подають за графіком, вона не доходить до верхніх поверхів, а місцеві мешканці викладають фотографії з водою, колір якої може коливатися від брунатно-зеленого до темно-коричневого.
Графіки подачі води вкрай обмежені. Наприклад, у Макіївці — від 18:00 до 21:00 раз за на три дні.
Звісно, брак води призводить до обмежень у її використанні. На окупованій частині місцева окупаційна адміністрація розвішує оголошення із забороною використовувати воду каналу для поливу городів.
Іноді доходить до кумедного. Та сама окупаційна адміністрація вирішила пропіаритися хоч на чомусь і ухвалила рішення, що в населених пунктах, у які вода поступає з Сіверського Дінця, люди за неї не платитимуть. Ну так, звичайно, а як можна сплачувати за воду, якої взагалі немає?
Слов’янськ
А що на неокупованих територіях? Ми поїхали у Слов’янськ.
Деякий час тому Костянтину Дейнеко на добу було потрібно 100-150 л води. Він волонтер, годував і поїв близько 20 собак, господарі яких виїхали з міста, й проходив у день 25-30 км. Але у Слов’янську з водою останні три місяці важко — центрального водопостачання тут не було від кінця травня.
Зараз під опікою Костянтина п’ять собак — більшість тварин господарі вже вивезли. Чоловіку тепер трохи легше фізично — за день він долає лише 10-15 км. Але не легше з водою.
"Спочатку возив її зі свердловини біля колишнього ЖКХ-1, потім зробили свердловину в парку, там брав… Вода була, але важко було її "добувати", — розповідає волонтер.
Центральне водопостачання у Слов’янську зникло наприкінці травня — тоді росіяни захопили Лиман, а згодом Святогірськ на півночі Донецької області й підійшли на відстань 7 км до околиць Слов’янська. Відтоді місто майже щодня потерпає від обстрілів з реактивних систем залпового вогню й артилерії.
Але гірше те, що в зоні бойових дій опинилися насосна й фільтрувальна станції, які розташовані за 6-7 км від міста. Унаслідок обстрілів їх було знеструмлено, а через безперервні бої комунальники не могли туди виїхати, розповів керівник Слов’янської міської військової адміністрації Вадим Лях.
Щоб забезпечити містян водою, її підвозили автотранспортом, установлювали місткості біля виконкому й поміж багатоповерхівок, а також заздалегідь підготували свердловини, з яких мешканці Слов’янська могли набирати воду. Мережу свердловин розширюють — їх роблять у дворах багатоповерхівок.
"Влада робитиме все можливе, щоб відновити постачання води в міста Донецької області, де її немає, а також забезпечити постачання тепла й газу. Але потрібно розуміти, що без нашої перемоги, зокрема якщо не вдасться відтіснити ворога далі від Ізюма, зробити це буде неможливо [...] Тому робимо свердловини, щоб в усіх лікувальних закладах була вода, щоб у місті було якнайбільше свердловин, щоб можна було забезпечити [водою] людей, які у будь-якому випадку залишаться тут", — сказав Лях в ефірі телеканалу "Еспресо" 11 серпня.
У середині серпня у слов’янських багатоповерхівках у кранах знову з’явилася вода.
"У Слов‘янську вода почала з‘являтися дні три тому. У неділю в мене на третьому поверсі вода була, у друга на восьмому не було — напевно, тому, що не ввімкнули підкачувальні насоси", — каже журналіст Сергій Горбатенко, мешканець Слов’янська.
Костянтин Дейнеко також розповідає, що кілька днів тому в місті відновили центральне водопостачання. Але воду з-під крана він не вживає.
"Вода є, але не тієї якості, якої повинна бути, — вона каламутна та з якимсь запахом — одне слово, не придатна для вживання", — каже волонтер.
У таких умовах майбутнє водозабезпечення на Донбасі видається досить похмурим.
Андрій Гарасим, Надя Кельм; опубліковано у виданні ТЕКСТИ
Ситуация в Северодонецке меняется каждый час, город ровняют с землей, – глава ВГА
