Про наявний геноцид українського народу з боку фашистської Росії
Перебіг подій, рішення, які приймаються росією, дії, до яких вдаються окупаційні війська, ракетні удари по цивільним та об’єктам критичної інфраструктури без переслідування будь-якої військової мети, тотальні та зухвалі порушення норм міжнародного гуманітарного права та звичаїв ведення бойових дій, - все це у сукупності формує картину нехаотичних відчайдушних дій, єдиною метою яких постає геноцид. Масла у вогонь додає риторика російської пропаганди, яка формує прямі тези з закликами до знищення українців.
Здається, проголошена російською владою “мета” вторгнення на територію України (захист невизнаних ніким “республік”) давно спростована не лише часом, а в основному перебігом і розвитком подій. Бойові дії, руйнування та вбивства цивільних у Київській, Чернігівській, Сумській, Харківській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та інших областях України жодним чином не пов’язані з “захистом”.
Їх навіть з зусиллям не можна “підтягнути” до територій Донецької та Луганської областей.
Численні вбивства, тортури, викрадення та депортацію українців не можна пояснити бажанням отримати перевагу на полі бою. Те ж саме можна сказати про ракетні удари по містах, які не втягнуті у військове протистояння. Ці акції є суто терористичними, оскільки не мають жодної іншої мети ніж залякування та тиск на цивільне населення України.
Все зазначене вище формує картину можливо не завжди стратегічно спланованого і скоріше такого, що раптово виник, але цілком свідомого та бажаного умислу з боку керівництва росії. При чому саме системність дій, їх повторюваність, жорсткість та зухвалість свідчать про їх єдино можливу мету. А саме — геноцид.
Безумовним залишається факт того, що війна, переміщення великої кількості військових, використання зброї, втягнення у такі дії інших країн (зокрема, Білорусі) конфронтація і протистояння майже з усім світом — це свідомі невипадкові дії, які мають всі ознаки розуміння ситуації, її наслідків та причинних зв’язків. Отже, маємо всі ознаки умислу, в наявності якого немає жодного сумніву.
Вважаємо, що самий факт системності, повторюваності та здійснення все нових і нових дій, пов’язаних з підвищенням кількості жертв та градусу напруженості є тривожною і дуже важливою ознакою.
Міжнародний кримінальний суд (далі — МКС), юрисдикція якого розповсюджується на найбільш серйозні злочини, які викликають турбування всієї міжнародної спільноти, в тому числі розглядає злочин геноциду.
Римський статут, як основний документ, що визначає не лише юрисдикцію, а й формулює окремі ознаки складів злочинів, які переслідує МКС, дозволяє зробити висновок про відсутність чітких критеріїв у цих складах злочинів. Юридична техніка визначення таких злочинів як геноцид не відрізняється чіткістю, і тому формулювання Римського статуту не можуть бути визнані бездоганними і такими, що дають уявлення про ознаки таких діянь.
Слід визнати, що вирізняльною ознакою саме геноциду є спрямованість умислу винуватих осіб на знищення певної національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. Інші ознаки багато в чому співпадають з іншими складами злочинів.
Тож відправною точкою у справі юридичної кваліфікації діянь, які вчинюються державою-окупантом на території України, є визначення кола осіб, на яких розповсюджується правовий захист норм міжнародного гуманітарного права та Римського статуту. Ми вважаємо, що, враховуючи етнічні та культурні особливості України, найбільш вірним буде вести мову про те, що реальними і потенційними жертвами геноциду під час війни, що триває, є люди, які ідентифікують себе як частку народу/ нації (ми використовуємо ці два слова як синонімічні для цілей цієї статті) незалежної держави України.
В умовах війни росії проти України питання про те, на кого спрямований умисел осіб, які вдаються до масових вбивств, катувань, викрадення та ґвалтування людей (як комбатантів, так і некомбатантів) здається з одного боку риторичним, але з іншого потребує доведення.
Спираючись на правило доведення винуватості поза всяким сумнівом, основні зусилля доведення наявності геноциду слід зосередити на доведенні того, що будь-яке інше пояснення причин, мотивів та умислу на вчинення відповідного діяння виключено, і що особа вчинила інкримінований злочин саме з такою метою. З огляду на це, вважаємо, що однією з найважливіших ознак наявності умислу вчинення саме такого злочину є системність і планомірність злочинної діяльності держави-окупанта на території України.
В цьому сенсі стають особливо важливими не окремі діяння, а саме наявність системності та методичності у діях держави-окупанта. Слід брати до уваги весь ланцюг діяльності, починаючи з пропаганди всередині росії, території вторгнення, дії окупаційних військ, методи ведення війни, використання забороненого озброєння, створення фільтраційних таборів (мета яких як раз і полягає в сегрегації людей за національною ідентифікацією — проукраїнські налаштовані не проходять “фільтрацію”), вивезення дітей з території України, недобровільне “переведення” в громадяни росії, проведення “референдумів” на окупованих територіях.
Всі вказані дії повинні оцінюватися у своїй сукупності, оскільки вони свідчать про наявність цілеспрямованої діяльності зі знищення на окупованих територіях та територіях, де ведуться бойові дії, всього населення, яке ідентифікує себе як частину українського народу.
В той же час спиратися виключно на національні конструкції формулювання наявності прямого умислу (особа усвідомлювала протиправний зміст своїх дій та їх наслідки і бажала їх настання) буде недостатнім.
Національна модель не дозволяє застосувати стандарт доказування “поза всяким сумнівом”, оскільки вона (модель) зупиняється ще до того, як виникає ознака знищення саме захищеної групи людей. Користуючись положеннями кримінального законодавства України дуже важко довести наявність умислу на геноцид в окремих епізодах. Тому ми вважаємо, що вчинювані злочини необхідно розглядати і доводити як множину епізодів, системно поєднаних умислом на вчинення геноциду.
Важливим моментом видається акцентувати увагу на тому, про яку групу людей потрібно вести мову. Римський статут вказує, що геноцид може вчинюватися відносно національної, етнічної, расової або релігійної групи людей. Населення України сьогодні є доволі строкатим і тут мешкають люди з різними релігійними переконаннями, які розмовляють різними мовами та відносяться до різних етносів. Цю обставину слід брати до уваги.
Більшість людей з числа населення України значна їх частина ідентифікує себе з українською нацією, як політико-територіальною єдністю. Це ті люди, які вважають себе українцями — громадянами незалежної держави — Україна. І саме вони складають населення України і утворюють її націю. І хоча такі люди далеко не завжди з різних причин активно проявляють свою проукраїнську позицію, все ж таки вони формують національну цілісність України. Тому ми вважаємо, що геноцид проти українців пов’язаний з бажанням знищити значну частину національної групи таких людей. І саме відносно такої групи необхідно доводити наявність складу злочину геноцид.
Михайло Романов, опубліковано на сайті ХАРКІВСЬКОЇ ПРАВОЗАХИСНОЇ ГРУПИ
Такого терору не було з часів заснування селища: наслідки обстрілу у Харківській області
