Дорога до ненависті: Кремль мстить народу, який не наважився капітулювати
Звісно, удари по цивільній інфраструктурі, по житлових кварталах, торгових центрах завдавалися й у перші місяці війни. Але тоді російське керівництво та військове командування щоразу стверджувало, що звинувачення у вбивстві цивільного населення та знищенні інфраструктури – це наклеп України та Заходу. Світ уже обійшли страшні кадри тортур у Бучі, руйнувань у Маріуполі та Харкові, а Кремль як заведений твердив: наклеп, наклеп, наклеп.
Марна жорстокість
Натомість тепер російським чиновникам та пропагандистам наказано радіти саме знищенню громадянської інфраструктури. Як говорили попередники Соловйова та Скабеєвої на столичному телебаченні, маски скинуті. Та й призначення головою російського військового угруповання в Україні генерала Сергія Суровікіна, судячи з того, що відбувається, було пов’язане саме з рішенням бути по цивільних об’єктах, адже в Сирії Суровікін уславився саме цією марною жорстокістю.
Чому марно? А тому, що вся історія воєн свідчить, що знищення громадянської інфраструктури та мирного населення ніколи нікому не допомагало перемогти, якщо не було розгромлено угруповання військ противника. Навпаки, подібні методи лише запекли населення і стимулюють відчуття "спільної долі" громадян, армії та держави. Гітлерівці не наблизили до успіху бомбардування міст Великобританії та Радянського Союзу. Але й бомбардування німецьких чи японських міст союзниками теж впливали ситуацію на фронтах і прискорили капітуляцію. Для капітуляції потрібно було розгромити армії супротивника. Армії, а не мешканців Дрездена.
Тому без воєнних успіхів бомбардування громадянської інфраструктури — це не дорога до перемоги, а дорога до ненависті. Ще до більшої ненависті, яка, як велика прірва, ще довгі десятиліття буде розділити українців і росіян.
Війна з жінками та дітьми
Тепер, між іншим, росіяни знають про обстріл громадянської інфраструктури не з програм "Радіо Свобода" або від своїх родичів з України, а з виступів власних політиків та журналістів. І реагують на це свідоме знищення мирного населення та створення умов для його нестерпного існування або байдуже, або схвально. Кому захочеться порозуміння з такими сусідами-сусідами, які навіть не зможуть потім сказати, що ми не знали, як німці після Другої Світової війни. Всі знали. Просто розраховували на власну перемогу, на те, що вас усіх уб’ють чи залякають, і ви просто не зможете нас ні про що спитати.
Але перемоги не буде. Для перемоги потрібна ефективна армія, а не війна з жінками та дітьми за допомогою іранських безпілотників. Те, що ми зараз спостерігаємо, — це навіть не війна армій, а помста народу, який наважився не капітулювати перед одурілою диктатурою. Наважилася захищати себе. Але, до речі, саме така народна воля до опору – це шлях до перемоги.
До речі, цей текст я пишу ночами, щоби не навантажувати українську енергетику в пікові часи. Нехай я посплю менше, але й Володимир Путін спокійно спати більше ніколи вже не буде.
Читайте більше новин по темі:
