Як працює в Україні рух опору російським загарбникам

Журналіти ВВС отримали ексклюзивний доступ до залаштункової частини руху опору на Київщині. Робота партизанів і підпільників у столичному регіоні стала вагомим чинником, який змусив російську армію вдатися на початку квітня до "планового перегрупування" своїх сил - себто відступити, відмовившись від планів взяти українську столицю.

Анатолій

"Ми намагалися це зробити якнайдалі від села, щоб не підставити місцевих, - каже Анатолій, вдивляючись у дерева вздовж дороги. - Там дуже багато місцевих жителів залишилося, і не хотілося їх підставити, щоб вони там судилище не влаштували".

"Вони", про яких Анатолій говорить з неприхованою ворожістю, - російські військові.

Дорога, якою ми їдемо, відходить від однієї з великих трас, що ведуть до Києва. До самого Києва звідси кілометрів двадцять, не більше. У березні, коли задум захопити столицю України за кілька днів провалився, і російські війська вдалися до "плану Б" - оточення міста, - на таких дорогах і в селах неподалік Києва хазяйнувала російська військова техніка.

Точніше, хазяйнувала б, якби не такі, як Анатолій. Коли Анатолій помічає саме те дерево, яке весь цей час виглядав, він виходить з машини. Це під ним була перша міна. Під сусіднім - друга, трохи далі - третя. Ось цей кущ був своєрідним прицілом, а сам Анатолій сидів у окопі за сотню метрів від дороги - у траві ще з березня досі лежить шнур, який веде від дороги до викопаної вручну ями у пів людського зросту: цей шнур використовувався для детонації саморобних зарядів. 

Товариш Анатолія сидів на дереві аж за полем, у посадці. У нього був бінокль. Зв’язок чоловіки підтримували за допомогою рацій, які їм дісталися від місцевих мисливців.

"Я в окопі просидів один день (добу). Спочатку проїхала колона на 11 одиниць техніки, ми їх не чіпали, бо ми б їм нічого не зробили, - каже Анатолій. - А на наступний день їхали дві БМП, вони патрулювали цей район щодня… Товариш з біноклем мені по радіо передав, що їдуть наші "клієнти", то ми й спрацювали".

"Першу машину я пропустив, - згадує він. - Коли друга зрівнялася з першим фугасом, я заліг і замкнув акумулятор. Відбувся підрив одночасно трьох фугасів... Я почекав п’ять секунд, вискочив з окопа і побіг паралельно трасі".

Розповідаючи про ті події, Анатолій усміхається, але тоді було не до сміху. Внаслідок вибуху БМП, який їхав другим, був знищений, але солдати з першої машини розвернулися й відкрили по Анатолію вогонь.

"Не влучили, слава Богу", - сміється він.

До початку великої війни Анатолій був дрібним підприємцем, мешканцем невеликого містечка у Київській області. Військового досвіду - лише строкова служба. Але 24 лютого, "коли все почалося", він явився до військкомату без жодної повістки. В армію Анатолія тоді не взяли - військкомати просто не могли впоратися з потоком охочих, і левову частку добровольців просто відсилали додому.

З іншого боку, у перші дні великої війни українська влада тисячами роздавала автомати "за спрощеною процедурою" практично всім, хто зголосився захищати свої міста поза структурами офіційних Збройних сил.

Один такий "калашников" дістався і Анатолію. Разом з товаришами він організував "стихійний" блокпост. Десятки та сотні подібних блокпостів тоді виникли по всій Україні: чоловіки, яких не взяли до армії, зі зброєю та без, таким чином намагалися захистити свої села та міста від російських солдатів та ДРГ. 

На цьому блокпосту Анатолій провів тиждень. Коли стало зрозуміло, що наступ росіян захлинувся і до рідних місць Анатолія вони навряд чи дійдуть, чоловіки почали самостійно просуватися у бік тодішньої лінії фронту.

Ось тоді вони й зустрілися із "ельфами". "Вони нам допомогли зброєю, допомогли деякими знаннями", - обтічно каже Анатолій. З моменту цієї зустрічі його життя кардинально змінилося.

Микола

Українська воєнна наука до певного моменту не приділяла уваги організації та діяльності руху опору, каже Микола. Партизанська боротьба, підпілля - всі ці поняття викликали асоціації радше з часами Другої світової, рейдами загонів Ковпака чи криївками воїнів УПА.

Все змінилося у 2014 році. "Тоді ми зрозуміли, що такого ворога як Росія симетричними методами перемогти неможливо", - говорить наш співрозмовник. Вже тоді проукраїнськи налаштовані підпільники намагалися організувати яку-неяку роботу в Криму та на непідконтрольних Києву територіях Донецької та Луганської областей, але, продовжує Микола, в їхніх акціях не було системності.

Коли лінія фронту на Донбасі стабілізувалася, політичне та військове керівництво України по-новому зайнялося цією проблематикою. Спочатку це відбувалося напівформально, а влітку минулого року - ще до початку великої війни - Верховна Рада ухвалила закон про національний спротив.

У цьому законі відповідальність за організацію партизанської боротьби в Україні покладалася на Сили спеціальних операцій - окремий рід сил, створений у складі ЗСУ за західними лекалами у 2016 році. Саме під "партизанські" завдання чисельність ССпО тоді ж була збільшена на тисячу осіб, а у серпні минулого року ССпО відзвітували про початок підготовки нових українських партизанів у своєму фейсбуці.

Насправді, кажуть співрозмовники ВВС в українських силових органах, до "партизанської роботи" залучаються й інші силовики - і СБУ, і розвідники, і "прості" військові.

Микола, який погодився поспілкуватися з нами, - високопоставлений офіцер однієї з українських спецслужб, до обов’язків якого входить організація та забезпечення руху опору на українських землях.

Рух опору, розповідає він, складається із трьох складових частин. 

Перша - власне партизанська боротьба. Це коли ще вчора цивільні люди беруть до рук зброю та йдуть "у ліс", здійснюючи звідти рейди, диверсії чи напади. Анатолій та його товариш, які підірвали БМП під Києвом, у цьому сенсі - класичні партизани.Друга - це підпілля. Сучасні підпільники продовжують жити у своєму рідному місті чи селі після того, як туди зайдуть російські війська. Вони можуть навіть увійти до окупаційних органів влади. Але разом з тим вони повідомляють цінну доступну їм інформацію українським військовим, саботують роботу "нової влади", а також самі організовують бойові акції в рідних місцях. Серія замахів на чиновників окупаційних адміністрацій у Харківській, Херсонській та Запорізькій областях - це справа рук місцевих підпільників, дає зрозуміти Микола.Третя складова руху опору - це допоміжні сили. Ці люди симпатизують Україні, але не беруть зброї до рук: вони допомагають партизанам та підпільникам грошима, продуктами, одягом, прихистком - хто чим може.

"Є багато безстрашних людей. Але наше завдання - не використовувати їхню безстрашність, а зробити так, щоб ці люди могли легендовано, конспіративно використовувати свої можливості на користь руху опору, ЗСУ та безпеки (держави) в цілому", - каже Микола.

Як стати партизаном

Частина нинішніх партизанів та підпільників пройшла підготовку ще перед повномасштабним вторгненням, каже Микола. Коли Росія напала на Україну, вони вже були готові до роботи, і саме вони зараз проявляють найбільшу активність, визнає наш співрозмовник.

"Але є і люди, які не мають (такого) досвіду. Ми їм за допомогою певних процедур доставляємо і зброю, і вибухівку... Монтуємо спеціальні відеоролики-інструкції, і люди прямо на місцевості вчаться робити засідки або диверсії так, щоб не нашкодити собі, але завдати максимальних втрат противнику. Усі навчаються на ходу - і військові, і (члени) рухи опору", - розповідає Микола.

За його словами, "системна робота" з організації партизанського руху та підпілля продовжується і зараз - насамперед на ймовірних напрямках можливого нового нападу Росії.

"Зараз усі зусилля сконцентровані на лівобережній Україні, але, крім того, це Київська, Житомирська, Одеська, Миколаївська області", - каже Микола.

Як "ельфи" знаходять таких партизанів та підпільників? Насамперед, каже офіцер, працюють особисті зв’язки.

Саме таким чином, до речі, знайшли Анатолія, розповідає Микола: "Наші хлопці поїхали на передній край, почали розмовляти зі своїми рідними, знайомими, знайомими знайомих і так знаходили людей... Анатолій нам одразу сказав: так, хлопці, я добре знаю цю місцевість, у мене є такі самі колеги, ми готові захищатися від москалів, але в нас нема чим".

Протягом короткого часу "ельфи" натренували Анатолія та його знайомих, допомогли їм влаштувати їхню першу засідку - це про неї він розповів нам прямо на місці події.

"В результаті було знищено російський БМП-2 з десантом на його борту. Після підриву вони (партизани), знаючи місцевість, відійшли до нас (у тил) і після їхнього відпочинку ми почали готувати наступну акцію", - каже Микола.

Офіцер розповідає: чимало його товаришів, кадрових військових, і самі б хотіли влаштовувати засідки, знищувати противника. Але в якийсь момент до "ельфів" прийшло розуміння, що ефективнішими їхні зусилля будуть, якщо сконцентрувати їх на підготовці таких, як Анатолій: тоді подібних засідок буде не одна, а десятки.

Більше того, каже Микола, кожен із партизанських осередків після навчання стає достатньо автономною одиницею: наприклад, такі партизани можуть шукати інших українців, готових до боротьби в тилу окупанта.

"Зв’язок (з партизанськими загонами на окупованих територіях) у нас буває стабільним, буває переривчастим, але він є. Ми працюємо швидше не на чіткість вказівки - на кшталт "зробити в конкретному місці (і в конкретний час) конкретну справу" - ми передаємо їм завдання, і вони самі визначають, коли і як їм виконати поставлене нами завдання. Або ж самим побачити вікно можливостей, коли краще виконати завдання, яке ми їм навіть не ставили", - каже Микола.

Офіцер навідріз відмовляється назвати кількість партизанів і підпільників, які зараз діють на окупованих територіях і готуються "про всяк випадок" в інших регіонах країни. Зрештою, навіть законодавство України відносить базову інформацію стосовно руху опору до категорії державної таємниці. Однак применшувати його масштаби точно не варто.

"Рух опору - це один із основних, на рівні з HIMARS та Збройними силами, методів боротьби з ворогом саме на окупованих територіях. Там, куди не дістають HIMARS, куди не може пройти розвідувальна група чи група спеціального призначення, працюють наші підпільники та партизани", - наголошує Микола.

Олександр

Ще один осередок руху опору, в якому нам вдалося побувати, розташований в абсолютно несподіваному місці. Житловий комплекс за лічені кілометри від київської кільцевої дороги. Нещодавно збудовані типові багатоповерхівки. Разом з Олександром, мешканцем цього комплексу, спускаємося до просторого підвального приміщення під однією з них.

У перші дні великої війни цей підвал перетворився на притулок для тих мешканців комплексу, які не встигли виїхати з міста. На початку березня, коли російські снаряди розривалися зовсім поруч, тут одночасно перебували близько трьох сотень людей, у тому числі дітей.

Чоловіки у цей час організували на в’їздах до свого комплексу кілька блокпостів і по черзі стояли на них "з сокирами та молотками", каже Олександр - саме він у явочному порядку очолив імпровізований загін самооборони свого мікрорайону.

"Я вже потім зрозумів, наскільки ми були самовпевненими. Але ми вже тоді розуміли, що докладемо максимум зусиль, щоб нічого не сталося. Ми справді були готові на все", - згадує Олександр.

Котрогось дня на блокпост підійшли хлопці у військовій формі. Попросили покликати командира. "Ельфи" оцінили стратегічне місце розташування житлового комплексу та настрій його захисників і запропонували Олександрові допомогти "спецзасобами та підготовкою". Порадившись із колегами, він погодився.

На той час практично всіх жінок і дітей вдалося вивезти з підвалу до безпечніших регіонів, і підземелля перепрофілювали у повноцінний штаб. За порадою "ельфів" поставили тут бочку з питною водою на два кубометри, закупили провіант на пару сотень людей, обладнали аптечку - на щастя, одним з членів загону самооборони виявився дипломований лікар. Дахи багатоповерхівок перетворилися на спостережні пункти, у лісі поряд із комплексом обладнали приховані кулеметні гнізда. Окреме приміщення у підвалі відвели для зберігання зброї.

"Нам було поставлено завдання у разі підходу ворога провести на нього масовану атаку засобами, які нам хлопці надали, а засоби були просто прекрасні. Після атаки згрупуватися і відступити у бік Києва для отримання подальших вказівок та нових засобів. Як казав один із "ельфів", ваше завдання - зайняти позиції, розхреначити все, що можна, і дуже швидко втекти. Ми до цього готувалися. Хлопці нас навчили", - каже Олександр.

Тоді, у березні, росіяни до Олександрового житлового комплексу так і не дійшли. Але штаб у підвалі продовжує функціонувати і сьогодні - хіба що зброю з нього "ельфи" вивезли.

До цього дня Олександр та його колеги постійно вдосконалюють тактичну підготовку на базі однієї з розташованих неподалік військових частин.

"Я вважаю, тільки дурень у наш час не готується до нового вторгнення", - каже Олександр.

Тому, попри те, що зараз його житловий комплекс виглядає як абсолютно мирне місце, в якому про війну не нагадує нічого, Олександр час від часу проводить раптові "навчання" для своєї команди. Запас продуктів, води та медикаментів на кілька сотень людей у підвалі регулярно оновлюється. Вогневі позиції у лісі теж підтримуються у придатному для використання стані.

"Ніхто нічого не розбирав, тому що ми розуміємо, що війна не закінчилася", - каже Олександр.

Готовий повернутися

30 березня міністерство оборони Росії заявило, що проводить "планове перегрупування сил після виконання всіх завдань на київському напрямку". Справжньою причиною відступу росіян українські та західні експерти називали важкі втрати, яких вони зазнали, у тому числі внаслідок роботи місцевих партизанів.

Для Анатолія часи партизанщини, коли доводилося спати з гранатою в руці, щоб не потрапити в полон живим, відійшли в минуле. Чоловік підписав контракт з регулярними Збройними силами України, ми розмовляємо з ним під час його планової ротації.

Якщо росіяни вдадуться до нової спроби наступу на Київ, каже Анатолій, він готовий повернутися до рідних місць і знову стати партизаном.

"Чим більше нас буде, тим швидше це закінчиться. Одну машину там підірвав, іншу ще десь: вони (росіяни) не повинні почуватися безпечно ніде на цій землі, в жодному селі, в жодному місті. Тому такі люди і потрібні", - пояснює він.

Запитуємо Анатолія, чи не страшно йому.

"Страшно. Будь-якій психічно здоровій людині страшно, коли по ній стріляють, коли по ній прилітають міни. Але ще більше я боюся того, що мої діти будуть поневолені, що у них не буде свободи. Ось цього я боюся постійно", - відповідає Анатолій.

Опубліковано у виданні BBC

Такого терору не було з часів заснування селища: наслідки обстрілу у Харківській області