Несвяті отці або символ Z на церкві московського патріархату
Чимало представників політично активної публіки попервах сприйняли указ ледь не як крок до негайної заборони в Україні діяльності Української православної церкви московського патріархату, зазначає .
Бо ще до 24 лютого ми звикли, що укази на основі рішень РНБО означають швидкі й жорсткі дії влади, навіть якщо ті й не дуже узгоджуються (або зовсім не узгоджуються) із законодавством.
У цьому ж разі йшлося про реалізацію давньої вимоги патріотичних кіл, висунутої з огляду на досить активну співпрацю верхів УПЦ МП з російською православною церквою — і, за численними свідченнями, з російськими спецслужбами.
А втім, навіть із назви указу легко переконатися, що про заборону наразі не йдеться. Одна з причин — УПЦ МП не є однією юридичною особою: відповідний статус мають тисячі її парафій та інших підрозділів, на що одразу вказали спостережливі публіцисти.
Загалом указ відводить уряду і Держслужбі з етнополітики й свободи совісті два місяці на експертизи та підготовку законопроєкту щодо майбутнього статусу УПЦ МП. Проте негайні наслідки настали теж.
Так, СБУ провела обшуки у монастирях і єпархіях УПЦ МП в різних регіонах, і виявила, зокрема, антиукраїнські агітматеріали. Проти десятьох осіб — ієрархів УПЦ МП — запровадили персональні економічні санкції (хоча практично всі вони наразі недосяжні ні для фіскальних, ні для правоохоронних органів). Дехто отримав і підозру за пряму співпрацю з ворогом — хоч і з формулюванням про «порушення рівності громадян» за релігійною приналежністю.
На перший погляд, церковники здаватися не збираються. Великого розголосу набуло висвячення в архієреї Івано-Франківської єпархії архімандрита Никити, який «уславився» напередодні секс-історією з хористом. Громадськість сприйняла це як плювок в обличчя. Слід, однак, зазначити, що саме рішення про призначення Никити на місце попередника (який утік до росії) було ухвалене ще до скандалу. В цьому сенсі сам скандал видається «пробним каменем»: чи наважаться після такого керманичі УПЦ МП затвердити власне ж рішення про підвищення скандального брата?
Вони наважилися. Але, здається, подібні жести — це все, що УПЦ МП може наразі протиставити державній машині. Щоб зрозуміти, чому ця конфесія не має шансів на серйозний опір, варто коротко пробігтися її історією.
Спадок імператора
Власне, почати можна ще з часів Римської імперії. Як відомо не лише з Нового Заповіту, а й з численних історичних розвідок, організаційні підвалини християнської церкви як потужної розгалуженої структури закладалися соратниками Христа вже після його смерті. До того ж чи не найбільшу роль у цьому відіграв колишній борець із християнами апостол Павло — єдиний з апостолів, хто ніколи не зустрічався з Христом особисто. Довший час Церква вела підпільне існування, і тільки за імператора Константина (272-327 н. е.) отримала офіційний статус та право мати власність, згідно з Міланським едиктом від 313 року.
На відміну від багатьох істориків XX століття (особливо радянських), сучасні дослідники не вважають, що Константин цим едиктом зробив християнство державною релігією. Зрештою, імператор і сам-то похрестився лише на порозі смерті. А от що Константин точно започаткував, то це — традицію «цезарепапізму», тобто верховенства і втручання світської влади у справи влади церковної. Сам він навряд чи мислив категоріями тисячоліть — проте, за переказом, під час скликаного з його ж ініціативи Нікейського собору 325 року заявив учасникам: «Ви єпископи внутрішніх справ церкви, я від Бога поставлений єпископ зовнішніх справ».
Засновник Константинополя імені себе, імператор користувався християнством як суто політичним інструментом. На тому ж Нікейському соборі, формальним приводом для якого були богословські та процедурні, як ми сказали б нині, суперечки між популярним александрійським священником Арієм і александрійським же єпископом Александром, імператор взяв сторону останнього. Але пізніше виявляв уже підтримку аріянам. Все це незабаром призвело до перших — але далеко не останніх — кривавих війн у Європі, коли церква з центром у Римі боролася проти різноманітних «єресей».
Русь і цезарепапізм
Коли позиція primus inter pares («першого серед рівних») єпископа Риму, спадкоємця святого Петра, поступово перетворилася на титул папи, очільники церкви на Заході століттями то співпрацювали зі світськими владиками на рівних (як у випадку Лева ІІІ і Карла Великого), то з хистким успіхом боролися з ними, причому за шмат саме світської влади (як під час Боротьби за інвеституру чи «Авіньйонського полону Пап»).
Зовсім інша історія розгорталася на Сході, у Візантії, або ж у Східній Римській імперії, яка не зазнала тих руйнувань, яких у V ст. н. е. зазнала від нашестя германців імперія Західна. Як відомо, розкол християнської Церкви на православну Східну і католицьку Західну офіційно відбувся 1054 року; але принципові суперечності між Римом і Константинополем визріли за століття до того. Одним із виявів і водночас наслідків цих глибинних відмінностей було те, що константинопольські патріархи практично ніколи не конкурували за владу з візантійськими імператорами — принаймні відкрито. Навпаки, вони, попри численні окремі конфлікти, загалом системно служили світській владі.
Разом із тим патріарх лишався, так би мовити, «не першим, але й не другим» персонажем візантійської політики: зокрема, патріархи Константинопольські неодноразово бували регентами при малолітніх імператорах, а траплялося, й керували містом та імперією за тимчасової відсутності цілком повносправного правителя на «робочому місці».
Але загалом візантійська традиція взаємин церковної та світської влади наслідувала пізньоримську, зацементовану імператором Константином.
Згодом такий підхід спроєктувався і на Русь. Знаменитий митрополит Руської православної церкви Іларіон (бл. 990-1088) — як стверджує літопис, перший на цьому престолі русич, а не надісланий із Константинополя грек — тому і став митрополитом, що Ярослав Мудрий бажав позбутися «опіки» Царгорода, відносини Києва з яким у той час доходили до збройних конфліктів. Згодом Царгород, він же Константинополь, таки мусив визнати це рішення, формально ухвалене Собором руських архієреїв, — але з явної ініціативи і під щільним контролем великокнязівської влади.
Московитський «прогрес»
Очевидно, ця традиція збереглася б у Києві й надалі. Але монгольське нашестя призвело до того, що збереглася (і зміцнилася) вона в Москві. 1299 року митрополит Максим переніс свою резиденцію з Києва — який дедалі більше занепадав після зруйнування монголами ще шістьма десятиліттями раніше — до Володимира-на-Клязьмі. А 1325 року митрополичий престол переїхав до Москви (спадкоємці Максима ще зберігали титул «митрополитів Київських і всієї Русі»!).
Отримання митрополією — вже Московською — автокефалії, тобто незалежності, від Константинополя наприкінці XVІ століття було наслідком цілком світської політики великих московських князів (див. про це стисло, наприклад, тут). Ще більшою мірою це стосується набуття нею статусу патріархії 1686 року, після приєднання до Московії внаслідок російсько-польських війн Лівобережної України та Києва.
Що вже казати, якщо навіть російська Вікіпедія недвозначно демонструє, що ця подія стала наслідком інтриг, підтасовувань та елементарної роздачі хабарів...
Підкорення російської православної церкви царській владі досягло піку за Петра I, коли церквою почав керувати Святіший синод, всі члени якого призначалися імператором (з 1722 року і до падіння російського самодержав’я в 1917-му). Подальші кроки зробив Сталін, який, всупереч досить поширеній серед наших сучасників думці, не забороняв церкву — але жорстокими репресіями поставив її, як і все інше в СРСР, під жорсткий державно-партійно-спецслужбістський контроль.
Нинішня ситуація в РПЦ, очільник якої патріарх кирило (гундяєв) всіляко старається підкреслити відданість путіну і намагається видаватися ще більшим «яструбом» (насамперед щодо України), показує: російських церковників таке «співіснування» з державою цілком влаштовує.
Митрополит Запорізький і Мелітопольський УПЦ МП Лука та предстоятель Української православної церкви МП, митрополит Київський і всієї України Онуфрій під час літургії в Свято-Покровському архієрейському соборі, в Запоріжжі, 11 червня 2021 року. Фото: УНІАН / Прилепа Олександр
Церква без майбутнього
УПЦ МП може не мати формального юридичного чи навіть канонічного зв’язку з РПЦ (як там і наполягають нині). Проте спадкоємність «цезарепапістських» підходів більш ніж очевидна. Більшу частину періоду Незалежності з 1991 року УПЦ МП користувалася прихильністю можновладців до найвищого керівництва держави включно — і саме в цьому, а не в широких масах вірян, традиційно полягала її сила.
Проте після 2014 року кардинальна зміна становища країни — зовнішнього, як наслідок, і внутрішнього — перетворила цю силу на слабкість.
Саме в цьому контексті відомий своєю публіцистикою архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря), заступник голови Управління зовнішніх зв’язків Православної церкви України, після появи указу № 820 сформулював «Сім проблем московського патріархату в Україні» — невеличкий текст, що набув великого резонансу. Звичайно, як послідовний критик РПЦ та її сателітів, архієпископ Євстратій не може (та й не мусить) мати вигляд незацікавленої сторони. Проте важко відмовити владиці в глибині аналізу. По суті, він говорить саме про те, що традиційне зростання УПЦ МП з державою — чи, точніше, «приростання» до неї — шкодить і державі, і самій цій конфесії (в аналізі владики «сім проблем» послідовно ростуть одна з однієї, а засадничою є саме ця).
УПЦ МП все ще має істотні ресурси всередині України, як і відносно чималі групи «активістів» (не плутати з простими парафіянами, які нерідко й не замислюються, до якої саме конфесії належать — хоча після утворення ПЦУ таких, очевидно, суттєво поменшало). Тож небажання Банкової «рубати з плеча» може бути й виправданим. Наскільки — стане зрозуміло через ті самі два місяці, протягом яких мають з’явитися результати релігієзнавчої та майнової експертиз і відповідний законопроєкт.
Проте вже сьогодні цілком очевидно, що повернути собі колишній статус УПЦ МП здатна хіба що на російських штиках. І, зрештою, це був свідомий вибір її верхівки — точно так само, як свідомим вибором керівництва росії було розпочати повномасштабну агресію, після якої ця країна вже не поверне своїх попередніх позицій у світі, навіть незалежно від результатів війни.
Олександр Михельсон; опубліковано у виданні
Такого терору не було з часів заснування селища: наслідки обстрілу у Харківській області
Читайте більше новин по темі:
