Бактерії “русского мира”. Які інтереси у союзників та потенційних агентів фашистської Росії
Тих, хто поставляє «Хаймарси» нам. Інших, хто продає «Шахеди» ворогу. Тих, хто допомагає Україні фінансами та матеріалами. І тих, хто насилає українцям гуманітарну допомогу і, одночасно, подвоює обсяг торгівлі з Росією. Щоб краще оцінити їх мотиви, варто поглянути на глобальні процеси, які стоять за цією війною, зазначає видання ТЕКСТИ.
«Холодна війна 2.0.»
Наші західні союзники регулярно наголошують на потребі запобігти ескалації війни Росії проти України у «Третю світову». Втім у перекладі з політкоректного йдеться лише про потребу не допустити воєнного зіткнення ядерних держав. У реальності нова Холодна війна триває принаймні з відомої промови Путіна 2007 року, якщо не з 2004-го, коли «кольорові революції» здалися російським елітам підступним способом Заходу їх повалити.
Ну, а автентична Холодна війна, яку програв СРСР, була нічим іншим, ніж Третьою світовою без прямого воєнного зіткнення. Після авантюри Хрущова 1962 року, коли той розмістив радянські ракети на Кубі, сторони подивилися в обличчя ядерному конфлікту, то досягли невисловленої домовленості більше так не робити.
З іншого боку більше любити один одного після цього США і СРСР не стали. Їх можна було порівняти з двома ковбоями, які втупили «Кольти» один в одного, але продовжують копатися ногами під столом.
Мир у Європі з 1945 забезпечувався гарантією взаємного знищення. А по світу тривали масштабні збройні конфлікти, які можна було розглядати і як «проксі-війни» між наддержавами. Радянські зенітні ракети С-75 «Двіна» збивали американські літаки над В’єтнамом, а американські «Стінгери» – радянські гелікоптери над Афганістаном.
У комплексному протистоянні систем впав СРСР. Ментально травмовані «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» вихідці з радянських спецслужб, які стали елітою «демократичної» Росії, вирішили, що справа насамперед у слабодухості радянських вождів.
Якщо Захід боїться порушити кордон ядерної держави, треба їх посунути, а далі говорити з ним з позицій сили. Репетиція з окупацією Криму у 2014 році здалася вдалою. Коли спроби менш ризикованого подальшого «гібридного наступу» забуксували, Путін вирішив, що настав час чергової демонстрації «сили волі».
Адресою цієї демонстрації були США та держави Європи. Саме їм був адресований переданий через МЗС ультиматум перед вторгненням. Про Україну там взагалі не йшлося. По суті, через вимогу відступу США з Європейського континенту Кремль вимагав згоду Вашингтону на російське військове домінування на ньому. У поєднанні з «енергетичним» важелем та можливістю «розділяти і володарювати» серед європейських держав, проблема технологічного відставання Росії вже не виглядала б вироком.
По суті «православні чекісти» хотіли повторити на міжнародній арені той трюк, який здійснили всередині Росії. Розбудувавши інфраструктуру економічного зростання завдяки діяльності так званих «системних лібералів», вони звели їх з рівня повноправних партнерів до менеджерів, які виконують вказівки. Ну, а європейці мали поставляти капітали і технології, отримувати за них енергоресурси за монопольними цінами і боятися прогнівити командувача найсильнішої армії на континенті.
Українські захисники продемонстрували «переоціненість» російського війська. Втім менш помітною, але стратегічно важливішою поразкою Москви стало те, що ні прямий, ні гібридний ядерний шантаж з використанням захоплених Чорнобильської та Запорізької АЕС не зупинив поступово наростаючий потік військової допомоги Україні.
Ядерний чинник безперечно відіграє свою роль. Саме він значною мірою став причиною відсутності наразі поставок Україні ракет ATACMS, західних винищувачів та основних танків.
Але навіть обмежені за номенклатурою поставки військової техніки та озброєнь Україні викликали не помічену широким загалом істерику російських експертів у сфері міжнародної безпеки, які не можуть зрозуміти «чому вони не бояться»?!
Західні політики притомні люди і звісно вкрай серйозно оцінюють ризики. З іншого боку, вони добре розуміють, що капітуляція перед ядерним шантажем – шлях у нікуди. Росія продовжить висувати нові вимоги, які буде ще важче виконати, ніж «віддати Україну». Ну, а всі, хто це собі зможе дозволити, почнуть робити власну ядерну зброю, яка стане єдиною запорукою виживання держав.
Тож непублічна відповідь США на ядерний шантаж вірогідно виявилася досить жорсткою, аби спонукати росіян позадкувати з ядерною риторикою. Її рупор, екс «зіц-президент РФ» Дмитро Медвєдев переключився на боротьбу з нечистою силою. Цілком можливо, що позиція США була підкріплена не менш однозначною негативною реакцією на «ігри з ядерними сірниками» з Пекіна і столиці Індії Нью-Делі.
«Радикалізація переможених»
Велика війна в Європі, якої уникли радянські вожді після 1945, але розпалив Путін – аж ніяк не унікальний випадок радикалізації глобального протистояння після відмови сторони, що зазнала поразки у «попередньому раунді», визнати її. Скоріш навпаки, така радикалізація – регулярно повторюваний сценарій.
Після того, як «старий режим» у Франції не зміг впоратися з Великою Британією, він впав. Революційна Франція застосувала терор всередині і породила масові армії назовні. Ними потім Наполеон на певний час контролював практично всю Європу.
Не надто сентиментальну, але все ж традиційну до того часу еліту німецького Другого Райху замінили нацисти з концтаборами. Знову таки, Німеччина здійснила військову революцію, за допомогою механізованої війни – бліцкригу теж на певний час оволодівши Європою.
Після відкинення амбіцій на глобальне панування і Франція, і Німеччина стали важливими частинами сучасного ліберального Заходу.
Хотілося б сказати, що і ця ітерація глобального протистояння завершиться так само. Втім Росія, яка досі так і не стала повноцінною національною державою, навряд чи зможе повторити цей трек.
Йдеться не лише про потребу якось тримати «скрепами» у своєму складі різноманітні народи, від осетинів до якутів. А і про замасковану сваволею «владної вертикалі» слабкість державних інститутів. «Нафтогазову» економіку, яка за відсутності демократичних традицій буквально штовхає до формування авторитарної влади задля контролю над розподілом ренти.
З іншого боку, чинник ядерної зброї робить ймовірнішою лише часткову поразку Росії. Така поразка дозволить зберегтися режимові, байдуже у нинішній чи тимчасово лібералізованій формі. Менш ймовірним виглядає колапс з радикальним переформатуванням політичної карти північної Євразії. Втім він теж не виключений.
Китай на іншому боці
Та проблемою наших союзників, і відповідно України, є те, що глобальне протистояння має більше, ніж одного учасника. Чинником поразки СРСР стало порозуміння США з Китайською Народною Республікою, через що радянська військова машина по суті працювала (і витрачала ресурси) на два фронти.
Нині ж по суті Росія смертельно небезпечний, але значно слабший претендент на перекроювання світового порядку. Натомість КНР потенційно здатна виступати повноцінною альтернативою Заходу.
Два претенденти, що кидають виклик усталеній міждержавній ієрархії – ситуація теж не нова. «Євроцентричні», ми мало усвідомлюємо, масштаби Другої світової війни у Індо-Тихоокеанському регіоні. А там Японія прагнула підпорядкувати собі на той час слабкий після внутрішнього безладу Китай та низку країн Південно-Східної Азії. Якби ці амбіції реалізувалися, з часом Токіо міг би претендувати і на глобальне лідерство.
США тоді впоралися з подвійним викликом від Німеччини та Японії, бо об’єднали сили з ослабленою, але все ще потужною Британською імперією, а також з СРСР та Китаєм. Зараз особливої ваги у новому глобальному протистоянні набуває позиція Індії, єдиного власника повноцінної ядерної тріади поза межами вузького кола постійних членів Ради безпеки. Ця держава наступного року замінить Китай у якості країни з найбільшим населенням світу.
Попередні політичні інвестиції КНР у стратегічне партнерство з режимом Путіна роблять для Пекіна неприємним з внутрішньополітичних міркувань різке засудження його авантюр. Поразки і злочини російської армії в Україні – токсичною на міжнародній арені явну підтримку Москви.
А якщо ще врахувати логіку глобальної конкуренції зі США, то закономірно, що «нейтралітет» КНР явно дружній для Росії. Пекін не дозволяє Заходу ізолювати Росію в Раді Безпеки ООН, додаючи ваги своєю позицією її абсурдним звинуваченням на адресу України включно зі знаменитими «бойовими комарами».
З іншого боку, КНР ставиться до РФ не як до союзника, а як інструменту. Зусилля Росії відволікають увагу Заходу від Індо-Тихоокеанського регіону – чудово. Росія вимушена торгувати з КНР на його умовах і явочним порядком входити у китайський технологічний простір, купуючи лише китайські вантажівки та смартфони – ще краще. Навіщо робити ще щось.
Навряд чи Пекін прагнутиме рятувати Кремль від наслідків авантюри в Україні. Сентиментів до нинішнього режиму там не мають. А чим довше триває протистояння, тим більш залежною стає Москва від Пекіна. Цю структурну залежність не послабить навіть найбільш «прозахідний» гіпотетичний пост-путінський уряд.
У дусі традиційної стратегії Сунь-цзи Китай збирає плоди від військової підтримки Кремля, яку надає Іран та Північна Кореї. Але не тому, що їм так порекомендували з Пекіна. Просто попередні парії міжнародної системи скористалися діями Росії для вирішення власних проблем.
Вони прагнуть скористатися зайнятістю «світового шерифа» – США – «великою проблемою», аби здобути власну ядерну зброю (у випадку іранського режиму) чи легітимізувати її (у випадку КНДР). А попутно виторговують «живу копійку» від Кремля за поставки зброї.
Навряд чи у Пекіні у захваті від перспектив розширення клубу власників ядерної зброї. Втім, там аж ніяк не прагнуть зменшити витрати Вашингтона на боротьбу з порушниками «ядерних правил». Якщо йому вдасться, то й добре. Якщо ні, то що ж, принаймні головний конкурент «втратить обличчя», і знову ж таки, його увага і ресурси будуть розпорошені на два додаткових напрямки.
Глобальний Південь
Знову ж таки, вже саме існування Китаю як глобального конкурента США покращує ситуацію для Росії, змушуючи Вашингтон (і європейські столиці) розраховувати свої сили на протистояння з потужнішим противником.
Адже незалежно від результатів війни в Україні, глобальна конкуренція, якщо не конфронтація КНР і Заходу, продовжиться. Її перебіг наразі не визначений.
Значною мірою хід цього протистояння залежатиме від того, кому вдасться залучити до тіснішої співпраці «гнаних і голодних» – розташовані переважно ближче до тропіків та екватора країни, де зростання населення поєднується з проблемами, породженими недостатнім рівнем доходу.
Перша світова війна створила тріщини у до того майже беззастережному пануванні Заходу, а Друга – запустила процеси, які зруйнували європейські колоніальні імперії.
Змагання наддержав за часів Холодної війни до певної міри було вигідним колишнім колоніям, які могли отримувати допомогу на модернізацію в обмін на політичну лояльність. Однак капіталістична економіка перемогла командно-адміністративну за ефективністю. Звісно, СРСР мав чимало режимів-сателітів в Африці чи на Близькому Сході, залежних від його підтримки, які натомість надавали місця під військові бази. Та коли йшла боротьба за важливу у регіоні державу, таку як Індонезія чи Єгипет, США знаходили аргументи, аби перетягти їх свій бік.
Зараз дуже помічні для російської пропаганди в Південній Азії, Африці та Латинській Америці спогади про щедрість СРСР і розчарування світовим порядком, який, скажімо відверто, сприяє тому, щоб багаті держави залишалися багатими, а максимумом для бідних був шанс розвинутися до суспільства з середнім рівнем доходу.
Втім, Росія – не СРСР: вона неспроможна ділитися рецептами модернізації, оскільки демодернізується сама. Інша справа – КНР.
Прагматизм, який демонструє Пекін у стосунках з державами Глобального Півдня (коли переважно китайські фірми розвивають місцеву інфраструктуру за позичені урядами у китайських банків гроші), з одного боку, на відміну від СРСР, гарантує економічну ефективність його політики. З іншого, така політика слабо допомагає «завойовувати серця».
У будь якому випадку, ситуація конкуренції глобальних центрів сили знову, як і за часів попередньої Холодної війни, дає шанс державам Глобального Півдня виторгувати більше, ніж це дозволяє лише їхня економічна вага.
Україна приречена стати інтегральною частиною Заходу. Якщо, звісно, хоче вижити поряд зі своїм схибленим сусідом. Втім, це також означає, що глибину і характер нашої співпраці з Китаєм хіть-нехіть обмежуватиме конкуренція між Вашингтоном (і Брюсселем) та Пекіном.
Та якщо ми прагнемо стати кимось більшим, ніж «бідним родичем» у європейській родині, то після завершення війни маємо шукати шляхи, як самостійно чи спільно з іншими гравцями пробиватися на зростаючі ринки південних країн.
Хто підтримує Росію в Європі: 1300 людей і майже 900 організацій у 19 країнах.
Усередині жовтня 2016 року на набережній Бранлі в Парижі Російська православна церква відкрила свій базовий храм у Франції — Кафедральний собор на честь Святої Трійці. Нічого надзвичайного. Крім того факту, що собор звели ледь не стіна в стіну з Palais de l’Alma — національним палацом, у якому перебуває низка служб президента Франції та службові квартири високопосадовців цієї держави. Це може здатися конспірологічними вигадками, але дослідники впливу Росії вважають цілком імовірним використання цього храму й інших російських церков як шпигунського центру, що здійснює зокрема й незаконне прослуховування державних служб Франції.
Наявність розгалуженої мережі російських і проросійських організацій, політичних та культурних прихильників «русского мира» у світі не є великою таємницею. У виданні ТЕКСТИ спробували зібрати інформацію з відкритих джерел про потенційних агентів Росії на різних рівнях: від політиків першого ешелону до локальних поширювачів «русского мира». І візуалізували результат.
Ще один приклад з Парижа. Наприкінці жовтня французькі медіа повідомили, що прокуратура міста вже понад рік розслідує діяльність асоціації “Франко-російський діалог”, яку підозрюють у незаконному лобіюванні інтересів Росії у Франції. Організацію називають “паралельним посольством Росії”. У справі також фігурують євродепутат від крайньоправого “Національного об’єднання” Тьєррі Маріані та екссенатор Ів Поццо ді Борго, які особливо не приховують своїх прокремлівських поглядів. Зокрема вони їздили до окупованого Криму й до Росії “спостерігати” за “виборами”. Прокурори розслідують сумнівні фінансові операції, пов’язані з російськими компаніями. Вони можуть виявитися тіньовими компенсаціями політикам за лояльність і підтримку позитивного іміджу російського режиму на міжнародній арені.
Тьєрі Маріані на фото зліва від Путіна, Ів Поццо ді Борго крайній справа. Фото: interkomitet.com
Такі політики, а також медіа, громадські активісти, експертні організації й церкви є опорою російської дипломатії, м’якої сили, лобістських зусиль на рівні держави й на рівні приватних компаній. Сотні схожих явних і опосередкованих агентів впливу в всьому світі вже розкрито завдяки зусиллям медіа, дослідників і правоохоронних органів. Ще тисячі поки що залишаються невідомими. Журналісти видання зібрали інформацію з відкритих джерел про понад 1300 людей і майже 900 організацій у 19 країнах, з яких 17 є членами ЄС (Австрія, Бельгія, Болгарія, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Угорщина, Німеччина, Нідерланди, Франція, Чехія, Словаччина, Польща, Румунія, Греція, Швеція), а також Сербія і Велика Британія.
Методологія
Фігурантів дослідження ми сортували за кількома критеріями. Перший поділ — це “росіяни” (тобто різноманітні “організації співвітчизників”, клуби за інтересами, навчальні заклади, “центри” й “кабінети” “русского мира”, “пушкінські” мережі тощо) та “неросіяни” (місцеві політики й громадські діячі, які з певних причин підтримують Росію).
Другий поділ — сфера діяльності: політики, медіа, громадська діяльність, експертні організації, а також храми й парафії РПЦ Московського патріархату та його сателітів.
Третій поділ — це тип зв’язку / колаборації з Росією. Ми розподілили фігурантів на три умовні кластери:
фінансування чи зв’язки з російськими організаціями;
незаконний перетин кордону України для ведення бізнесу, участі в політичних / культурних заходах, участі у фейкових виборах / референдумах або легітимізація результатів виборів у самій Росії;
проросійські заяви, інтенсивні зустрічі з російськими політиками / чиновниками, голосування в інтересах Росії (передусім у Європарламенті).
Водночас один фігурант з переліку може потрапляти одразу в кілька категорій. Для підтвердження “участі” в певному “кластері” ми даємо лінк у “картці” фігуранта на візуалізації. Ми не ставили собі за мету зібрати вичерпний перелік відомих “гріхів” імовірного колаборанта, тому на підтвердження приналежності до однієї з категорій наводимо один лінк. Наприклад, якщо людина брала участь як незаконний спостерігач у “виборах” на Донбасі у 2014 році, а потім на “референдумі” в Херсоні у 2022-му — в нашій базі буде посилання на свіжішу подію.
Щоб детальніше зрозуміти, з ким маємо справу, в “картці” додаємо посилання на його / її біографію (здебільшого це стаття на Вікіпедії рідною для фігуранта мовою, а якщо такої статті немає — то на біографічні довідки в інших джерелах, як-от за місцем роботи, виступів, інтерв’ю, або зібрані короткі досьє на “Миротворці”, який ми розглядаємо як майданчик із зафіксованим переліком біографічної інформації, інших джерелах). Хоча деякі фігуранти, на жаль, залишилися ідентифікованими лише на рівні прізвища й посади.
Виклики та обмеження
Усіх фігурантів проєкту ми відбирали вручну з відкритих джерел. На етапі першого “просіву” просто зібрали значну кількість (за нашими оцінками, понад 200) досліджень і розслідувань, з яких виділяли прізвища й назви організацій та сортували їх за країнами. Також збирали списки партнерів і друзів Росії, яких друзями й партнерами називали самі росіяни (наприклад, “партнери” Фонду “Русский мир” або експерти “Валдай Клубу”).
Уже на цьому етапі стало зрозуміло, що механічно “розкидати” всіх фігурантів за категоріями не вдасться. По-перше, потрібно актуалізувати статус “кандидата”: чи ще живий (для людини) / існує (для організації), чи ще обіймає ту саму посаду / сповідує ті самі погляди, що й під час дослідження? Ми робили це вручну.
Виявилося, що росіяни дуже люблять “накачувати” списки своїх друзів. В одному тільки списку “партнерів «Русского мира»” ми виявили чи не третину “мертвих душ” (детальніше див. далі).
Ще цікавіша ситуація з “експертами” клубу “Валдай”. Це, мабуть, один з головних дискусійних майданчиків, де росіяни просувають свої світоглядні ідеї. У розділі “Експерти” — сотні різних фахівців з десятків країн, і, на перший погляд, це створює враження справді впливової та міжнародно визнаної структури. Проте більшість дописувачів / учасників заходів “Валдаю” з досліджуваних нами 19 європейських країн, як виявилося, відзначилися лише 1−2 публікаціям на теми, здебільшого не пов’язані з Росією. Тому вважати їх повноцінними “прихильниками” росіян не випадає. Ба більше, під час ручної перевірки більшість таких експертів виявилися або нейтральними, або критично налаштованими щодо Росії та її нинішньої агресії проти України. Тож ми включали “експертів з Валдаю” до переліку агентів впливу лише в разі, якщо вони мають регулярні проросійські погляди та публікації.
По-друге, потрібно було відділити справжню “проросійськість” від політичних ігор і обвинувачень, тобто хоча б приблизно визначити наявність чи відсутність світоглядних змін після 24 лютого.
По-третє, щоб не розгортати карту “пошановувачів” Росії до неохопних масштабів, довелося в примусовому порядку зупинятися й викреслювати окремих фігурантів з потенційно незначним впливом. Так з нашого списку зникла більшість шкіл і позашкільних навчальних закладів, які насправді є не більш ніж мовними курсами чи локальними дитячими клубами. Хоча, приміром, у переліку партнерів Фонду “Русский мир” вони можуть бути через кому з великим проросійським аналітичним центром чи навіть партією. Імовірно, ці дисбаланси десь збереглися, тому ми виправимо їх у наступних оновленнях.
Зважаючи на все це, представляємо тут бета-версію протобази прихильників Росії, яку з часом будемо корегувати й доповнювати. Заохочуємо писати нам про неточності та необхідні доповнення: ми розглянемо всі й візьмемо їх до уваги під час підготовки наступного оновлення проєкту. Спойлер: ми фізично не маємо змоги розповісти всі цікаві історії, пов’язані з фігурантами цього проєкту, тому заохочуємо читачів шукати їх у нашій базі.
РЕЗУЛЬТАТИ
Група 1. Росіяни
Перша велика група, яку ідентифікували, — це власне російські організації на території досліджуваних країн. РФ витрачає величезні ресурси на підтримку “співвітчизників” і просування власної мови й культури, а також інвестує кошти в мережі міжнародних обмінів і зв’язків із університетами.
За нашими спостереженнями, культурна експансія в більшості країн передбачає низку обов’язкових елементів. Окрім посольств, консульств і торгової місії, до ієрархії російського впливу також належать:
– Російський центр науки і культури в певній країні (“Русский дом”) — представництво Россотруднічества (повна назва — Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці). Вони орієнтовані на централізоване просування мови, культури й наративів на рівні посольства. Це головна “точка входу” роскультури на територію держави з офіційних дверей.
Російський дім в Берліні. Фото: https://www.berliner-kurier.de/
Але останнім часом деякі з них стали декораціями для постановок роспропаганди про європейців, які нібито мерзнуть у своїх оселях і приходять “погрітися” до доброзичливих росіян.
“Русскими домами” іноді також можуть називати локальні громадські організації, які не мають нічого спільного з посольствами й можуть не координувати з ним свою діяльність.
– Місцева Координаційна рада співвітчизників (представництво Всесвітньої координаційної ради співвітчизників, які проживають за кордоном, ВКСРС) — як правило, це місцеві росіяни-емігранти, які є ланкою, що зв’язує Москву й місцеву громаду через мережі локальних громадських організацій. Прикладом того, як така координаційна рада може інтегруватися в місцеві наративи, є нещодавній скандал в Австрії, де російські емігранти розповідали місцевій поліції, що України не існує.
– Місцеве об’єднання русистів / славістів / учителів російської мови й літератури (це може бути й одна спільна, й три різні організації на кожен напрям). Залежно від країни, спільнота є більш чи менш активною, проте вона здатна просувати прокремлівські політичні й культурні наративи або просто бути “звичайними” курсами російської мови чи науковим гуртком, що займається лише конференціями й дослідженнями. Керувати ними також можуть і росіяни, й місцеві науковці / активісти. Хоча низка таких організацій фактично не є поборниками “русского мира”, сам “русский мир” зазвичай записує їх до своїх лав.
– Місцева мережа партнерів Фонду “Русский мир”. Як правило, у самого фонду немає окремого представництва, але можуть бути так звані “Центри Русского мира”, а також “Кабнети Русского мира”, які зазвичай є чимось середнім між спеціалізованим класом, бібліотекою й конференц-залом з відповідною літературою, організацією “читань”, концертів, круглих столів тощо (детальніше див. Кейс „«Мертві душі» «Русского мира»”).
Навчальний центр “Юрій Гагарін” в Болгарії – один із партнерів “Русского міра”. Фото: https://kamchia-corporate.com
– Локальне представництво менших культурних фондів, як-от Інституту російської мови ім. Олександра Пушкіна, який займається питанням поширення росмови за кордоном.
Український інститут нещодавно випустив трилогію досліджень, присвячених Россотруднічеству, Фонду “Русский мир” та Фонду Горчакова — ключовим “парасольковим” організаціям, які працюють у цьому напрямі. З них можна більше дізнатися про принципи роботи й функціонування названих організацій (посилання наприкінці цього тексту).
– Місцева мережа російських церков. Вони здебільшого належать до двох найбільших угруповань: Московського патріархату та Російської православної церкви за кордоном. Хоча остання формально мала власний шлях розвитку й стосується спадкоємців “білої еміграції”, віднедавна вона також перейшла у фактичне підпорядкування РПЦ МП. Дослідження глибинної ієрархії РПЦ і відцентрових течій у її філіях у Європі виходить за рамки цього проєкту, тому для його цілей ми за замовчуванням вважаємо будь-яку церкву РПЦ потенційним агентом російського впливу в цій країні. Нехай навіть не у всіх є можливості в прямому сенсі “підслуховувати” чиновників з вищих політичних кіл, як у церковників, які звели храм біля підніжжя Ейфелевої вежі впритул до квартири генсекретаря оборони Франції.
Ми знаємо також про розгалужену мережу агентів РПЦ МП в Україні, якою нещодавно почала займатися Служба безпеки України. Її робота потребує окремого масштабного дослідження.
Крім цих “опорних” мереж, багато організацій діють без прив’язки до якогось центрального об’єднання, проте дуже ймовірно, що братимуть участь у діяльності рад співвітчизників хоча б на рівні спільних заходів раз на рік. Це можуть бути різноманітні об’єднання, російські школи, бізнес-клуби, дитячі табори, мовні курси або культурні асоціації. Їхня діяльність іноді або цілком невинна (переклади та візи для іммігрантів, школи, садочки), або й злочинно агресивна.
Наприклад, Культурне об’єднання росіян імені Достоєвського з Таррагони (Іспанія) виявилося не тільки гуртком за інтересами, а й “турагентством” з відправлення іспано-російських дітей на відпочинок у незаконно окупований Крим. А спортивна організація “Атлант” у німецькому Кельні стала прикриттям для проросійського політпроєкту — партії радянських іммігрантів, яка мала виступати проти іммігрантів з Близького Сходу і трохи погойдати внутрішньонімецьку політичну адженду (найімовірніше — для картинки роспропаганди).
У рамках цього проєкту ми вирішили не додавати до переліку масово всі європейські російські школи й садочки, щоб не перетворювати цю історію на полювання на відьом. Але водночас залишаємося свідомими, що саме в таких закладах (не в усіх, проте в багатьох) формують основи “любові” до “цінностей русского мира” в тих, хто “вдалі от родіни”.
Окрема категорія “росіян”, що просуває московські наративи в Європі й використовується для російської пропаганди, — це “аристократи”, “нащадки білої еміграції”, “графи” й “князі”, покоління яких хоча й проживають уже понад століття в Європі, досі ностальгують за Російською імперією, царьом-батюшкою і примножують родові титули. У 2014 році “аристократія” зібрала кілька десятків підписів по всій Європі, щоб висловити “солідарність з Росією в час української трагедії”.
Граф Пьотр Шеремєтєв, почесний голова президії Міжнародної ради співвітчизників, один із підписантів листа аристократії на підтримку війни в Україні. Фото: https://inodintsovo.ru/
Як не важко здогадатися, всі ці Мусіни-Пушкіни, Толстови, Воронцови й Шереметьєви “рішуче засудили” зростання “русофобії” та “гонінь” на росіян у Європі через санкції, підтримали “народ Донбасса” й злочинні дії Путіна та його армії в Україні. Більшість цих аристократичних діячів опісля повернулись у свою “царско-сельскую” бульбашку й далі живуть своїм аристократичним життям та більше не з’являлись у публічному просторі. Ми фіксуємо тут їх наявність, проте в базу додали тільки тих, хто відзначився хоча б ще однією дією, окрім разового підпису під імперським листом.
“Мертві душі” “Русского мира”
Фонд “Русский мир” у своїх звітах заявляє про партнерство з понад 5700 організаціями в усьому світі. Наразі каталог цих організацій закрито від українських користувачів, проте завдяки колегам з Українського інституту та агентства MZ Hub нам вдалося здобути список з 5731 організації, які, за нашою гіпотезою, можуть бути опорою російської м’якої сили у світі.
Сама цифра звучить переконливо, тож ми вирішили детальніше дослідити структуру списку. Перше відкриття: 2712 позицій у ньому (47 %) — це організації з самої Росії. Тобто “міжнародний вплив” ідей РМ можна сміливо ділити навпіл.
З тих 3019, що залишилися, 967 (32 % від закордонних) — це “партнери” РМ у країнах, які колись мали нещастя бути частиною СРСР. Перше місце за кількістю таких “партнерств” сподівано посідає Україна (234 позиції, з яких 68 — на окупованих територіях), далі йдуть Естонія (121), Латвія (111) і Литва (121).
З тих, що залишилися, 1102 мають стосунок до досліджуваного нами кластера з 19 європейських країн. Із них 48 — це “Центри Русского мира”, 41 — “Кабінети” у школах, бібліотеках і вишах.
В іспанському місті Леріда за підтримки фонду “Русскій мір” висадили “Сад миру”. 2019 рік. Фото: livejournal.ru
Хто ще серед “партнерів”? Загальноосвітні школи, кафедри російської мови й “російські центри” в університетах, російсько-місцеві культурні товариства, асоціації, мовні курси, інтеграційні організації для іммігрантів, бюро перекладу та юридичних послуг, турфірми, приватні візові центри й компанії з найму домашнього персоналу, бібліотеки, ветеранські братства, місцеві ЗМІ для росіян і, звісно, церкви. Як партнерів у деяких країнах відзначено тематичні форуми росіян-іммігрантів, спільноти у фейсбуку і ВКонтакті, ліги КВН і “Что? Где? Когда?” тощо.
Та чи варто узагальнювати й одразу називати колаборантами всіх, кого до своїх партнерів записав сам “Русский мир”? Ми перевірили вручну майже 1100 “друзів” росіян, якими вони так пишаються (що аж занесли до каталогу) й виявили: щонайменше третина з них (близько 400) є банальними “мертвими душами”. Не працює сайт / сторінки в соцмережах або не оновлюється останні кілька років, не згадується ніде, крім каталогу “Русского мира”. Навіть якщо припустити, що база даних “застаріла” й засвідчує стан справ на 2018—2019 рік (судячи з “найсвіжіших” організацій, які там з’явилися), то це не пояснює, чому список рясніє клубами й товариствами, які востаннє з’являлися в публічному просторі наприкінці 2000-х.
Упевнено назвати такими, що працюють, можна заледве 35 % від усіх організацій і окремих фізосіб (їх ми вносили в список, якщо в мережі є хоча б одна релевантна згадка про людину у прив’язці до місцевості) — “партнерів”. Ще 10 % списку — це церкви, посольства, консульства, “русские дома” Россотруднічества, які апріорі є частиною “русского мира”.
Російський консул відкриває кабінет “Руського міра” у Лейпцигу, 2019 рік. Фото: moct.eu
Проте така кількість “мертвих душ” може мати прості й банальні пояснення. Одне з них — базу з року в рік копіпастять без перевірки актуальності даних (це підтверджено великою — до 5 % усього масиву — кількістю повторів назв у різних інтерпретаціях). Також імовірно, що до бази вносять усіх, хто хоч раз перетинався з Фондом “Русский мир” (можливо, отримував літературу чи брав участь у заходах) і не підозрює, що його вшанували високим званням “партнера РМ”.
Цікаво, що навіть серед 79 “центрів” і “кабінетів” “Русского мира” (тобто безпосередньо проєктів, у яких фонд точно брав участь якщо не фінансово, то організаційно) у досліджуваних нами 19 країнах — лише половина функціонує і на своїх сайтах підтверджує факт дружби з росіянами.
Ставлення до війни Росії проти України
Після початку повномасштабного вторгнення Росії кожен десятий “партнер” “Русского мира” публічно засудив війну та закликав допомагати Україні й українцям. Це зробила, зокрема, низка вишів в Іспанії, Франції, Польщі, Швеції, більшість з яких відмовилася від фінансування “РМ” і співпраці з російськими структурами.
Наприклад, Русцентри перейшли на фінансування університету в Гранаді (Іспанія), Дуремі (Великобританія), закрилися в польських університетах Марії Кюрі в Любліні та у Вроцлаві, в австрійських Граці й Зальцбургу тощо. Російсько-польський інститут у Вроцлаві перейменувався в Інститут професійного розвитку — ймовірно, щоб не мати в назві відсилання до країни-агресора. Славістичний інститут Віденського університету актуалізував свою програму з україністики. Пізанський університет ледь не щомісяця організовує конференції, присвячені різним аспектам війни в Україні.
“Найстаріший центр російської культури в Лондоні” — Pushkin House — організував низку заходів, щоб зібрати кошти для України й біженців (у своїй антивоєнній заяві, втім, він більше переймається долею “хороших русских”, які виступили проти війни й зазнають “гноблення” в Європі).
Російський культурний центр Амстердама просто поставив на сайт “заглушку” з текстом “Зупиніть війну! Під час війни мати сайт, присвячений культурі, недоречно”.
Аналогічно “Нет войне” вивісив “Інститут Пушкіна” в Мадриді.
Гроші для України збирають Толстовське товариство в Ганновері, російський центр Західночеського Університету в Плзені (раніше організовував конференції для Росатому), Шведський союз славістів, Асоціація італійських русистів і ще десятки інших “партнерів РМ”, навіть невеликі позашкільні гуртки й локальні церковні громади.
Фактично жодної реакції на початок повномасштабного вторгнення не було в Кембриджському й Оксфордському російських товариствах при відповідних університетах Великої Британії. Попри запрошення на події та лекції опозиційних експертів і політиків, на офіційних сторінках кембриджської спільноти про війну немає жодного слова, а в Оксфорді під час гулянь на Масляну оголошували збір коштів, щоб передати їх “Червоному хресту” й “порівну розділити між українськими та російськими партнерами ЧХ через гуманітарну кризу, що триває в Україні”.
Водночас Школа державного управління Блаватніка, яку в Оксфорді фінансує відомий російсько-американський олігарх Леонард Блаватнік (за що установі неодноразово перепадало), приєдналася до вимог створити міжнародний трибунал проти Росії й публікувала новини про підтримку студентами біженців з України.
Проте “все не так однозначно”. У багатьох “руськомірних” організацій зберігається “дихотомія”. Наприклад, російський Центр княгині Дашкової в Единбурзькому університеті на початку вторгнення доєднався до підтримки українських сиріт і студентів. Водночас почесним членом наглядової ради центру залишається один з найближчих соратників Путіна й голова Рахункової палати Росії Олексій Кудрін.
Російський центр у Гранаді хоч і відмовився від російських державних грошей і перейшов на фінансування університету, але організував сумнівну конференцію про війну, де, щоб “показати неоднорідність поглядів”, показав фільм пропагандистів Олівера Стоуна та Ігоря Лопатьонка “Україна у вогні”.
Група 2. Політики та лобісти
Одна з точок опори російських інтересів у Європі — це політичні партії зазвичай або крайнього правого, або крайнього лівого спрямування. Деякі з них, як-от “Ліга” в Італії або “Альтернатива для Німеччини”, є відвертими путіністами. Інші публічно можуть засуджувати війну й водночас просувати ідеї пом’якшення санкцій чи продовження економічних зв’язків із росіянами попри агресію щодо України.
Політиків, які потрапили до нашої протобази за публічну або опосередковану підтримку діяльності Путіна й Росії, можна умовно розділити на кілька кластерів.
По-перше, це лідери й відомі діячі окремих партій, які публічно регулярно висловлюються на підтримку діяльності російського керівництва. А дехто — такі, як Марін Ле Пен і Тьєррі Маріані, — навіть потрапляли у скандали з фінансуванням з боку Кремля. Так само нібито просили грошей у росіян і італійські політики з оточення Маттео Сальвіні.
Лідер Ліги Півночі Маттео Сальвіні у футболці із зображенням Путіна. Фото: Facebook сторінка Сальвіні
Політиків із прийнятними для себе поглядами росіяни часто запрошували на спільні право- або ліворадикальні форуми, спонсоровані якщо не безпосередньо з російського бюджету, то різними меценатами на зразок головного “православного олігарха” Росії Костянтина Малофєєва. До того ж той самий Малофєєв, як і колишній голова РЖД Володимир Якунін, довгий час спонсорували різноманітні активності на підтримку традиційних цінностей на кшталт заходів “Світового конгресу сімей”. Схожий склад збирали організатори “Руського міжнародного консервативного форуму”. Участь у таких заходах дає змогу ідентифікувати та вербувати потенційних і фактичних прибічників Кремля, який бачить себе, серед іншого, останнім оплотом традиційних цінностей на цій планеті — й серед політиків, і серед громадських активістів.
Однак в останні роки фінансування таких заходів, очевидно, було згорнуто або їх висвітлення мінімізували. У результаті інформацію про участь прихильників Росії в таких заходах датовано 2018—2019 роками.
Ба більше, багато з учасників таких активностей у попередні роки, які з задоволенням колабораціонували з олігархічним православ’ям у Росії, сьогодні відхрещуються від нього як від нечистої сили.
Яскравий приклад — заснована іспанцями платформа CitizenGo, яка організовує та просуває різноманітні консервативні петиції і є великим гравцем на ринку консервативного лобіювання. Один із засновників CitizenGo, іспанець Ігнасіо Орсуага, був також співорганізатором форумів сімейних цінностей Якуніна. До її опікунської ради належав російський олігарх Олексій Комов, якого пов’язували з Малофєєвим, і російський вплив на CitizenGo через якийсь час став очевидним, а її проєкти в Росії були зразковими для решти мережі.
Після 24 лютого CitizenGo відреклася від зв’язків з Москвою і згорнула всі активності в Росії. Утім, судячи з того, що роспропаганда почала поливати організацію брудом ще з осені 2021 року, розсварилися іспанці з росіянами не через війну.
Друга категорія — чинні й колишні депутати Європейського парламенту, які в той чи той спосіб підтримували вигідні Кремлю рішення (або не підтримували невигідні) впродовж попередніх 5−7 років. У Європі було здійснено низку аналітичних досліджень щодо патернів таких голосувань. Вони стосуються, наприклад, рішень щодо засудження гонінь на кримських татар, підтримки звільнення політв’язнів, засудження агресії Росії чи підтримки України.
У нашій базі вказано поточний статус таких фігурантів, тому в доказовому рядку може фігурувати посилання на згадки про його / її прокремлівські голосування, а в описі може бути написано “ексчлен Європарламенту”. У декого з фігурантів такі голосування — чи не єдиний вияв їхньої проросійської позиції. Але в більшості випадків непідтримки знакових питань повністю збігалися з позицією “материнської” партії, від якої людину було обрано до ЄП.
Коли ми верстали цей текст, Європейський парламент ухвалив резолюцію, якою визнав Росію державою-спонсором тероризму. Низка депутатів ЄП проголосували проти цього рішення. Ми з приємністю для себе відзначили, що понад 80% тих, хто підтримав Росію в цьому голосуванні, уже були в нашій базі даних за попередні «заслуги».
Третя категорія — учасники незаконних місій спостереження за “виборами” та “референдумами” на окупованих територіях України, а також у Росії, де вони своїми заявами легітимізували порушення й фальсифікації.
Стефано Вальдегамбері, член парламенту провінції Венето на зустрічі з “головою Криму” Сергієм Аксьоновим. Фото: КП в Крыму
Також сюди можна віднести любителів “швидкого рубля” з різноманітних національних і регіональних парламентів, які приїздили до окупованого Криму, Донецька й Луганська на конференції, фестивалі, круглі столи, створювали міфічні “посольства Л/ДНР” у Європі й усіляко просували ідею “нормальності” політичного діалогу та бізнесу з терористами й окупантами. Особливо активними у “визнанні” Криму російським були політики з Німеччини, Франції, Болгарії, Італії та Греції.
Більшість цих персонажів, а також десятки діячів культури, які начхали на міжнародне законодавство, потрапили під санкції України й отримали заслужені біографічні довідки на “Миротворці”. Багато фігурантів цього переліку є “рецидивістами” — тобто вони брали участь у кількох “місіях” або по кілька разів приїздили до Криму / Донецька / Луганська. Окремі діячі залишилися жити на окупованих територіях і звідти ведуть рідною мовою соцмережі та розповідають “правду” про “геноцид народу Донбасу” й інші проросійські легенди.
Група 3. Експерти та медіа
Поширенню проросійських наративів серед європейців сприяють місцеві право-, ліворадикальні, конспірологічні або просто проросійськи налаштовані медіа, представництва RT та “Спутніка” (структур холдингу “Росія сьогодні”). До того ж посили “русского мира” просуває низка експертів з університетів, аналітичних центрів або просто журналістів, які позиціонують себе як фахівці з питань Росії / України. Також на російські інтереси працюють численні двосторонні “форуми”, “діалоги”, “асоціації” тощо.
Серед знакових учасників цієї групи — двосторонні “діалоги участі” для представників “громадянського суспільства”, які МЗС Росії розвивало як майданчики для співпраці на політичному, економічному й культурному рівнях. Для Німеччини таким майданчиком був “Петербурзький діалог”, для Франції — “Тріанонський діалог”, для Австрії — “Сочинський діалог”, а також Російсько-Італійський форум по лінії громадянських суспільств.
Усі їх зараз заморожено, до того ж це не завжди пов’язано з війною проти України. Наприклад, з німцями росіяни так активно вели “діалог”, що аж запроторили трьох його учасників до списку небажаних організацій.
Майже з кожною країною є більш-менш формалізована група дружби — двостороння торгова та/або культурна асоціація, часто їх може бути кілька для однієї країни. Також є асоціації на рівні регіонів.
Щодо медіа, то серед місцевих на млин Росії відверто ллють воду переважно або конспірологічні (“альтернативні”), або прорадикальні (праворуч або ліворуч) видання, які вирізняються загальною євроскептичною і антиамериканістською риторикою, націоналістичними поглядами й антиурядовими настроями. Приклади таких медіа — “Анти-Шпігель” або медіагрупа AUF у Німеччині, “Аеронет” у Чехії, Nya Tider у Швеції, CNews у Франції, “Бліц” і dVersia в Болгарії тощо.
Аналогічні погляди часто сповідують і аналітичні центри, прямо чи опосередковано пов’язані з Росією. Їхнє інформаційне завдання — обґрунтовувати відцентрові процеси в Європі, демонструвати слабкість НАТО й Америки, прославляти велич Росії і лобіювати її інтереси у своїх країнах.
Польський проросійський політик Матеуш Піскорський (зліва) та депутат Бундестагу від AfD Маркус Фронмаєр (по центру), який також підтримує Росію. Фото: https://www.t-online.de/
Найяскравіші такі центри — Інститут демократії та співробітництва у Франції та Дослідницький інститут “Діалог цивілізацій” у Берліні. До речі, до організації останнього — так само як і до Франко-російського діалогу і ще до низки установ — має безпосередній стосунок уже згаданий Якунін. Є й вузькоспеціалізовані НУО, такі як Eurasian Observatory for Democracy and Elections (Євразійська обсерваторія задля демократії та виборів), заснована бельгійським активістом Люком Мішелем, яка спеціалізується на “спостереженні” за виборами в невизнаних і недемократичних державах, створюючи ілюзію їх легітимності.
Цим самим, окрім своєї “аналітичної” діяльності, займався Європейський центр геополітичного аналізу польської зірки прокремлівської діяльності Матеуша Піскорського. Так само на “розповіданні правди про бомблення дітей Донбасу” спеціалізуються й низка “журналістів” на зразок Грема Філіпса з Великобританії, Анни Ліпп з Німеччини, Лю Сівайї з Іспанії, Фабріса Беора з Бельгії та ін.
Проте в Європі також є чимало експертів, які, на перший погляд, підтримують Україну та вважають вторгнення незаконним. Але водночас кажуть, що Україна — це територія законних інтересів Росії або що проти останньої щонайменше треба знизити санкційний тиск. Один із прикладів — британський професор Домінік Левьєн, який з цього приводу написав хрестоматійну статтю “Зрозуміти Путіна”.
Дані, які журналісти ТЕКСТІВ зібрали в цьому проєкті, — це лише невелика частина інформації про вплив Росії на політичні й соціальні процеси в Європі. Україна на власному досвіді переконалась, як після “русского мира” у країну можуть заходити танки. Мета цієї візуалізації — продемонструвати масштаби потенційної загрози та спонукати глибше оцінити ризики в кожній окремій країні та в ЄС загалом чиновниками, журналістами, громадськими активістами. А ми плануємо матеріал періодично доповнювати й оновлювати.
Автор: Максим Паламарчук; ТЕКСТИ
Такого терору не було з часів заснування селища: наслідки обстрілу у Харківській області
