Колишній військовий лікар НАТО про проблеми військової медицини та звірство російських загарбників
Росіяни систематично полюють на медиків і знищують медичні пункти на передовій. За таких умов натівські стандарти, які передбачають 1 год на транспортування пораненого до польового шпиталю, не працюють. У тилових госпіталях — черги на кілька сотень осіб, які поранені бійці мусять вистояти, щоб потрапити на огляд до лікаря й отримати довідку про комісування. Реабілітаційних центрів також недостатньо, зважаючи на кількість поранених.
Про це та інші проблеми військової медицини виданню ТЕКСТИ розповів колишній військовий лікар НАТО, француз Крістіан (прізвище просив не публікувати).
З доктором Крісом, як його називають бійці, журналісти видання зустрілись в одному з київських торгових центрів, куди він забігає з київського госпіталю. Бородатий, високий, з вибуховим гумором, він більше схожий на життєрадісного кавказця, ніж на колишнього військового лікаря з Франції. Крістіан одразу просить не оприлюднювати його прізвища, бо всіх іноземних громадян, навіть волонтерів, російська пропаганда маркує як найманців. Розмову чоловік густо пересипає жартами й оповідками з солдатської минувшини, але коли говорить про проблеми в українській армії, то вмить стає серйозним. Починаємо ми, звісно, з того часу, як він приїхав до України.
Миротворчі місії, Майдан, Іловайськ
Спочатку я працював військовим лікарем у структурах НАТО. Опісля був у різних волонтерських місіях в Анголі, Ефіопії й Малі в зонах місцевих воєнних конфліктів. Там здебільшого використовували стрілецьку зброю, тому характер поранень був відповідним.
В Україну я приїхав якраз перед Революцією гідності. Просто як турист. Мої друзі вирішили показати мені Майдан, і ми потрапили туди саме в день побиття студентів. Мене це відверто шокувало. У європейській країні людей били лише за те, що вони вирішили висловити свою незгоду. Далі було повстання — й мені запропонували працювати в медичній службі Майдану.
Коли розпочалися воєнні дії, мене знову попросили допомогти. Забезпечення українських військових тоді було просто на нулі, навчання тактичній медицині також було нульовим, тому, звичайно, я мав удосталь роботи.
— Що вам найбільше запам’яталося з того часу?
Іловайськ, звичайно. Один з найважчих тоді епізодів. Страшний хаос і дуже багато поранених. Поки була можливість, ми вантажили їх на машину й відправляли в сторону наших. Машина зробила кілька заїздів. Там були поля соняшника, багато поранених ховалися в соняхах — і боялися виходити навіть тоді, коли їх кликали українською, бо думали, що це місцеві колаборанти їх так заманюють у пастку. Але серед нас був один гуцул — ми посадили його в наш пікап, і коли об’їжджали поля, він кричав їм своєю говіркою, щоб виходили. Поранені й справді почали виходити. Бо де ви знайдете на Донбасі гуцулів ().
А коли ми востаннє відправили машину з пораненими, то самі вже пішли пішки. Наша група дуже довго виходила звідти, майже два тижні, але ми, здається, були єдиними, хто зумів вийти організовано. Ішли дуже обережно, бо росіяни прочісували все навколо. Коли ми чули хоч найменший шурхіт — то зупинялися й довго перечікували. Ціна за помилку була дуже високою — ми постійно бачили страчених, закатованих українських військових.
Майже на наших очах одна група потрапила в засідку. Військові зайшла на якусь ферму, хтось з місцевих пообіцяв їм принести молока й іще чогось, а насправді здав їх росіянам. Їх оточили, вони всі загинули. Тому ми вирішили, що краще голодуватимемо, але до місцевих не підемо.
Звичайно, було дуже важко. Ніколи не забуду: нас було 28 осіб у групі, й на всіх залишилася лише одна банка тушонки. Хлопці почали передавати її по колу, кожен брав лише один маленький шматок, а мені дали два. "Док, якщо ви помрете, нас уже ніхто не врятує", — сказали мені.
Хоча іноді бувало й смішно — такий собі сміх крізь сльози. Коли ми четвертий день нічого не їли, мене хлопці спитали, що взагалі можна їсти з того, що є довкола. І я запропонував їм їсти листя вишні. Тоді саме на вишнях було найзеленіше, соковите листя. На яблунях воно вже геть пожовтіло й посохло. Ми жували це листя, й хлопці почали сміятися — мовляв, "ми скоро замість корів будемо давати молоко". Потім десь накопали цибулі й навіть знайшли трохи дрібної картоплі — це взагалі було щастя.
Убивці медиків
— Уже під час широкомасштабного вторгнення, я так розумію, у вас теж було чимало пригод, до того ж не завжди приємних. Ваші бійці кажуть, ви були поранені?
Так, і не раз. Найсерйозніше — під Бахмутом торік у жовтні. Пряме влучання у стабілізаційний пункт, у якому я саме перебував. На жаль, ми маємо справу з істотами, яких дуже важко назвати людьми. Росіяни цілеспрямовано полюють за медиками всупереч міжнародним конвенціям. Наші медики часто потрапляють під удари росіян, серед них є загиблі й поранені. Особливо під Бахмутом. За нашими медиками цілеспрямовано полюють російські снайпери, наші евакуаційні машини накривають прицільним вогнем. Я не знаю жодного збройного конфлікту сучасності, де так цілеспрямовано полювали б саме за медиками.
Я якось запитав одного полоненого російського офіцера, чому вони так одержимо вбивають українських медиків. На що він мені відповів, що їм керівництво сказало, наче в українських машинах медичної допомоги пересуваються офіцери штабу, тому саме вони підлягають пріоритетному знищенню. Повна дурня! Вигадана, щоб якось виправдати вбивство людей, яких не можна чіпати згідно з усіма міжнародними конвенціями.
— А за яких обставин поранило вас?
Першого разу нас накрили мінометами. Було очевидно, що вони стріляють саме по нашій евакуаційній медичній машині. Ще кілька легких осколкових. А найважче було, коли росіяни прицільно накрили наш стабілізаційний пункт. Що для них, повторю, звична практика, як і удари по лікарнях. Тоді вибуховою хвилею мене просто викинуло зі стабпункту. Пощастило, що на мені був справді якісний бронік, бо в спину мене ще й ударив чималий уламок боєприпасу. Так він у броніку й застряг.
(Витягує його з рюкзака, розмір уламка та його вага справді вражають.)
Як результат — маю контузію і ще низку проблем. Але на тлі інших це дрібниці. Тоді на тому стабпункті загинуло п’ятеро людей…
Дочекатися ночі, або Чому не працюють натівські протоколи
Натівські стандарти й те, що сьогодні відбувається в Україні, — це абсолютно різні речі. Насамперед ідеться про "золоту годину", яка виходить з реалій, що були в Афганістані й Іраку, де тривала боротьба з іррегулярними групами терористів. Тут це не працює.
Думаю, саме після російсько-української війни НАТО в низці країн змінюватиметься підхід, зважаючи на наші реалії. Бо тут, на цій війні, ми дуже часто можемо евакуювати пораненого не впродовж певної "золотої години", а лише вночі. Тобто цілий день йому треба самому якось застабілізуватися й дочекатись, поки стемніє.
Хоча в нас є машини, які можуть евакуйовувати поранених, але сама евакуація в наших умовах — дуже небезпечна: крім самого пораненого, високим є ризик згубити й тих, хто евакуйовує. Як я вже казав, ми маємо справу з ворогом, який не визнає жодних конвенцій і цілеспрямовано полює саме на медиків. І в умовах, коли пораненому, дуже ймовірно, доводиться чекати на евакуацію цілий день, усі ці натівські стандарти, пов’язані із "золотою годиною", взагалі не працюють.
Ще одне: у нас зараз дуже поширені поранення від різноманітних вибухових боєприпасів, які супроводжують глибокі травми та велика втрата крові. Коли пораненого можна взагалі не довезти в тил. Слід розуміти, що робити з такими пораненими, які можуть не пережити самої евакуації. Іноді пораненого банально не можна довезти зі стабпункту в тил через обстріли. Це все питання, на які ми лише маємо відповісти.
Ще один приклад — згідно з наявною концепцією, пораненим не варто давати знеболювальне, бо воно погіршує реакцію організму на травму. Але якщо людина цілий день десь лежить з серйозним пораненням без допомоги — як їй увесь цей час терпіти біль?
І коли я зараз бачу людей, які не були в зоні бойових дій, але навчають тактичної медицини, я завжди їм кажу: ви помилково навчаєте людей, бо не маєте жодного уявлення про реалії на передовій.
Сьогодні вкрай важливо, щоб українські бойові медики користувалися у своїх діях не лише розробленими за інших умов протоколами тактичної медицини, а й зважали на наявну нині в Україні ситуацію. Тобто нам треба взяти, грубо кажучи, лише основу тієї тактичної медицини, яка є в НАТО, й адаптувати її до українських умов.
— Чи можливе якесь розв’язання проблеми з пришвидшенням евакуації?
На жаль, не можу сказати. Згідно з практиками НАТО, евакуація пораненого відбувається, наприклад, після того, як усю територію поблизу накрили прицільним вогнем з тих самих вертольотів. В Ізраїлі, скажімо, на евакуацію одного пораненого завжди вилітає два вертольоти: один веде вогонь, інший безпосередньо займається евакуацією. В українських умовах ситуація зовсім інша. Інша насиченість засобами ураження у ворога — це не якісь кілька терористів з Афганістану чи Іраку зі стрілецькою зброєю.
Інша ситуація на фронті, коли артилерія насамперед мусить стримувати ворога по всьому периметру. Друга світова війна мала свою специфіку, а сьогоднішня війна, звісно, складніша, проте ситуація з евакуацією поранених дуже схожа. І тоді багато поранених помирало, бо їх не могли вчасно евакуювати, і зараз так само. Ми не можемо навіть обладнати нормальні операційні у стабілізаційних пунктах, бо вони теж постійно перебувають під ударом. Ще раз повторю — росіяни не дотримуються жодних конвенцій.
Тому ми маємо нині зібрати весь досвід лікарів, які були на передовій, проаналізувати його, взяти цей досвід, а також усе найкраще з натівських практик, і написати нові протоколи, які найкраще годилися б для наших реалій. Наприклад, неможливість швидко евакуювати пораненого — відповідні дії: пункт А, пункт В, пункт С... І так далі, щоб ніхто не боявся, коли рятує пораненого, що він порушує якийсь протокол.
А зараз ситуація має такий вигляд. Якщо ти можеш урятувати пораненого, порушивши якийсь протокол, — ти на це погоджуєшся. Бо крім протоколів, ти даєш присягу, яка вища за всі протоколи. Бо основне — це врятувати життя.
Документообіг і кілометрові черги на комісію
Ще одна проблема, з якою необхідно навести лад, — це документообіг, створення надійного електронного реєстру документів. Бо маємо багато плутанини. Ми на примітивному рівні в частині просто робили медичний журнал на кожного бійця.
Плутаються документи поранених, непоодинокі випадки, коли поранені бійці отримують допис, що їхнє поранення пов’язано з чим завгодно, але немає формулювання, що його було отримано саме внаслідок "захисту батьківщини". А лише такий допис означає, що поранення отримано в зоні бойових дій.
Ще одна дуже важлива річ — формулювання, з яким відправляють в армію. Людина, наприклад, хвора на гепатит. У військоматі їй пишуть, що вона "придатна до стройової служби", крім служби в десантних військах чи морській піхоті. Але таке формулювання ніяк не пояснює, чи придатна ця людина до "бойових дій". Бо зараз, звісно, на передовій не лише десантники й морпіхи.
І ось вам у підрозділ на передовій направляють десяток таких людей, а ви сидите й думаєте, що з ними далі робити. Водночас розв’язати цю проблему дуже легко — у військоматі мають писати не лише, чи людина придатна до стройової служби, а й чи придатна вона до бойових дій. Тоді одразу зникне багато проблем. Бо коли в людини є якась серйозна хронічна хвороба — вона загострюється на передовій і, відповідно, зростають небойові втрати
Ще одна проблема — з комісуванням. Військово-лікарські комісії зазвичай працюють при військових госпіталях. Відправляєш хлопців на комісію, а там такі черги, що потрапити одразу до якихось спеціалістів узагалі нереально. Попереду в черзі може бути й 800, і більше осіб. Уявляєте, як пораненому там стояти? Але й медиків звинувачувати не можна — всі мають власний фізичний ресурс. Скільки звичайний медик може прийняти людей за одну зміну? А навантаження зараз дуже велике — сотні пацієнтів. Я не можу зрозуміти, чому не можна військових лікарів якось розвантажити — наприклад, підписати угоди з певними цивільними медичними закладами на надання таких послуг?
Відчувається також гостра нестача центрів реабілітації. Сьогодні в Україні дуже багато поранених, які потребують реабілітації. Звичайно, реабілітаційні центри є, до того ж у різних містах намагаються відкривати нові. Але їх усе одно не вистачає, вони як крапля в морі. І це проблема, яка не зникне одразу після перемоги. Реабілітація — це така річ, якої ми потребуватимемо й через багато років.
ПТСР, як у В’єтнамі, та відсутність військових медиків
У нас досі немає військової психології. Зараз ми наступаємо на ті самі граблі, на які свого часу наступили США після війни у В’єтнамі. Вони постали перед великою кількістю самогубств і вбивств, зумовлених ПТСР. США потім визнали, що проспали цей момент, що підготовку до роботи з психотравмами треба було почати одразу після початку війни.
Український ПТСР має свою особливість. У країнах НАТО новобранець, який іде до війська, проходить тренування та психологічний контроль — і саме психолог дає йому дозвіл на користування зброєю. А раніше той самий психолог тісно спілкується з керівниками взводів про те, як певний військовослужбовець поводився на полігоні. В Україні зброю можуть видавати людині, яка, висловлюючись образно, могла навіть жодного разу у своєму житті курки не вбити. Пішов на полігон, постріляв — і на передову. А що там у голові робиться — невідомо. У країнах НАТО якщо психолог каже, що певній людині не можна давати в руки зброю, то його слухають.
Також у нас просто величезна кількість військових отримала контузії. До того ж переважно ніхто достеменно не знає, якої тяжкості це контузії: середні, легкі чи важкі. Такі травми дуже підступні — вони приховані й можуть проявлятися через деякий час. На всіх цих нюансах потрібно знатися.
В Україні є справді класні психологи, що називається від Бога, але вони цивільні. І це проблема. Я знаю про готовність у низці країн НАТО навчати наших психологів, але вони не можуть взяти на навчання цивільних психологів. Зараз роль військових психологів у нас беруть на себе капелани. Але військовим потрібні саме психологи. Військовий психолог має стати штатною посадою в українській армії. За протоколами НАТО, в кожному батальйоні є власний психолог.
Далі — схожа ситуація з ротацією. У системі НАТО передбачено, скільки часу бійці мають перебувати в бойових умовах, а скільки відпочивати. За власними спостереженнями скажу, що в найгарячіших точках нинішньої війни ротація бійців може відбуватися через кожен місяць. Звичайно, я розумію, що в нас можуть бути проблеми з резервами, але треба розуміти, що якщо людина дуже довго перебуває на передовій, то в неї починається певна деморалізація.
Знаю один підрозділ, який був на передовій від червня, — їм обіцяли ротацію в серпні, але цього не сталося, потім їм знову обіцяли ротацію, але знову не виконали, — і зараз у цьому підрозділі бойовий дух майже на нулі. Лише одиниці з нього хочуть служити далі. А якби вчасно здійснили ротацію — то ситуація була б зовсім іншою. Звичайно, йдеться саме про підрозділи, які перебувають на передовій.
Доктор Кріс замовкає й показує мені фотографії зі свого мобільного. На одній з них нога пораненого чи, точніше, шматки, які колись були ногою, нанизано на складну металеву конструкцію. На моє німе запитання Крістіан киває головою: "Так, йому врятували цю ногу". На іншій фотці ніби якийсь шмат обгорілого дерева, фактично головешка, і лише якщо вдивитися, то можна зрозуміти, що це гомілка людської ноги. "Обмороження, була ампутація кількох пальців, але ногу теж урятували", — коментує Кріс. Потім неочікувано показує фото кота, якого, за його словами, підібрали в окопах ще під Золотим. "Ти просто не уявляєш, який у нього раніше був вигляд. Але ми його теж урятували”, — додає Кріс і широко всміхається.
Андрій Гарасим, опубліковано у виданні ТЕКСТИ
Розвідка Британії про перестановки в армії РФ: суттєва зміна підходу до війни
