Кінець московської церкви в Україні - контрольний постріл
Релігієзнавча експертиза Статуту про управління УПЦ на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом стосувалася лише норм Статуту УПЦ у співвідношенні з іншими документами, що безпосередньо стосуються Статуту, переважно через Грамоту. Також в Експертизі виконано норму чинного законодавства України і проаналізовано статут РПЦ. І без останнього висновки із Експертизи однозначні.
Але прозвучали думки, що може виявлена у Статуті та пов’язаних документах належність до РПЦ не реалізується у практиці правозастосування. Як для людини, що роками викладала філософію права та філософію міжнародного права, досконало знає значення практики правозастосування, це питання видається надзвичайно актуальним.
Відповідно, необхідним є релігієзначий аналіз очевидної наявності церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом через аналіз основоположних норм Статуту у їх співвідношенні обставинами історичного розвитку українського і світового православ’я, які загальновідомі для експертів з проблематики розвитку церковних відносин у православному світі та фахівцям у галузі вивчення православного канонічного права.
Якщо релігієзнавча експертиза аналізує самі по собі норми Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом (у співвідношенні з нормами документів, безпосередньо пов’язаними з Статутом), то ця Аналітична записка надає релігієзнавчу експертизу цих же норм статуту у практиці їх правозастосування в УПЦ та РПЦ з 1990 року і до сьогодні.
Специфіка канонічного права така, що практика правозастосування має не менше значення, ніж самі норми канонічного права і норми статутів УПЦ чи РПЦ. У канонічному правозастосуванні існували та існують різні інтерпретації того, у якому саме сенсі УПЦ має зв’язок із РПЦ та є частиною РПЦ. Врахування практики правозастосування дозволяє повніше розкрити тезу про те, що УПЦ залишається частиною РПЦ, а не є самостійною Церквою, окремою від РПЦ.
Також аналіз практики правозастосування основоположних норм статуту УПЦ від 1990 року і до сьогодні дозволяє повніше розкрити той факт, що УПЦ навіть не має статусу автономної Церкви, а лише користується правами «широкої автономії». І саме аналіз цієї практики правозастосування дозволяє зрозуміти, чим є цей стан «користування правами» автономної Церкви без наявності статусу автономії і без наявності статусу автокефалії.
1. Загальна оцінка канонічного становища УПЦ
Прийнятий 27 травня 2022 р. Статут про управління УПЦ, офіційно наданий ДЕСС та належно оформлений, в пункті 1 розділу I «Загальні положення» містить наступне принципове положення, яке вказує на конститутивний принцип, згідно з якого існує УПЦ як Церква з точки зору канонічного права, та як релігійна організація з точки зору світського права. Цей принцип наступний:
«Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року».
Але всі особливості правозастосування норм Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року від моменту її надання і до сьогодні засвідчують наступне:
1. Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. не є Томосом (Грамотою) про надання автокефалії, і тому, згідно з канонічним правом, не може бути підставою для утвердження УПЦ як самостійної та незалежної Церкви.
2. Понад це, Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. не є Томосом (Грамотою) про надання автономії, і тому не може бути підставою для утвердження УПЦ як відносно самостійної та незалежної Церкви у складі Московського патріархату (РПЦ).
3. Намагання подати Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. як таку, що дозволяє УПЦ існувати у статусі де-факто чи де-юре автокефальної чи хоча б автономної Церкви, не мають жодних підстав ні у самій Грамоті, ні у історії її розуміння РПЦ, УПЦ та іншими Церквами від часів Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р., що утворив УПЦ і постановив надати Грамоту, і до сьогодні.
4. Згадана у п.1. Розділу І Статуту Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. завжди розумілася як Грамота про умовне надання УПЦ, як частині РПЦ, прав «широкої автономії» без надання статусу автономії, а тим більше автокефалії.
2. Обставини появи Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. і канонічний статус УПЦ як частини РПЦ після надання Грамоти.
Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. була надана у зв’язку з перетворенням Українського екзархату РПЦ в «Українську Православну Церкву», що мала обмежену умовну автономію у складі РПЦ.
На момент надання Грамоти Український екзархат просив про надання статусу автономної Церкви. Але навіть таке прохання не було виконане, і «Українська Православна Церква» отримала права «самостійної та незалежної в управлінні» без відповідного статусу.
Коли у 2000 році Президент України Л.Кучма спрямував до Архиєрейського собору РПЦ лист із проханням надати УПЦ хоча б статус автономної Церкви в межах РПЦ, керівництво РПЦ та УПЦ бурхливо відреагувало на цей лист як на втручання у внутрішньоцерковні справи та заявивши, що наявний статус фактично «обмеженої автономії» влаштовує УПЦ і РПЦ.
З часів президенства В.Ющенка УПЦ і РПЦ змінили тлумачення статусу УПЦ з метою створення видимості самостійності УПЦ, більшої за самостійність автономних Церков. У статутах УПЦ і РПЦ канонічний статус УПЦ було визначено як «самоврядна Церква». Такого статусу православне канонічне право не знає. Церкви бувають або автокефальні або автономні. Концепт «самоврядної Церкви» був покликаний зафіксувати статус автономної Церкви з розширеними правами. Проблема, однак, полягала у тому, що УПЦ, згідно із своїм статутом до 27 травня 2022 р., і згідно із нині діючим статутом Російської ПЦ, «користувалася правами» самоврядності і широкої автономії, але не отримувала жодного документу ні про те, що УПЦ надано статус «автономної церкви», ні про те, що УПЦ надано статус «самоврядної Церкви» (Церкви з «широкою автономією»).
Керівництво РПЦ неодноразово підкреслювало, що ніколи не дасть автокефалії УПЦ і ніколи не погодиться, якщо така автокефалія буде надана Вселенським патріархатом. Тлумачити Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. як таку, що дозволяє існування УПЦ як де-факто або де-юре автокефальної Церкви, не існує жодних підстав. Після собору 27 травня 2022 р. Патріарх Московський Кирил і Синод РПЦ неодноразово заявляли, що розглядають УПЦ як невід’ємну частину РПЦ, а питання статусу УПЦ розглядають виключно з позиції необхідності збереження єдності РПЦ.
Намагання керівництва УПЦ у листуванні з ДЕСС тлумачити зв’язок з РПЦ виключно як відносини «співпричастя без підкорення», аналогічні до відносин між помісними Церквами, наприклад, ПЦУ і Константинопольського патріархату, не мають жодних підстав. Також не існує жодних ознак, щоб УПЦ мала самостійні відносини з усіма помісними Православними Церква в якості самостійного суб’єкта канонічного права: скрізь їхні єпископи співслужать і ведуть перемовини в якості єпископів РПЦ.
Митрополит Онуфрій повідомляє у листах до ДЕСС, що УПЦ повністю конституювала (внаслідок діянь Собору 27 травня 2022 р.) себе як самостійну Церкву і відмежувалася від Московського патріархату. Але дане твердження не відповідає дійсності, оскільки для такого конституювання і відмежування необхідно офіційними листами поставити до відома керівництво РПЦ та керівників інших помісних Православних Церков про заявлені зміни. Звичайно, таким листам про конституювання самостійної Церкви передувало б чітке визначення певною Церквою власного статусу на соборі. Таке соборне визначення могло б замінити надсилання Мирних листів, але ніякої заяви про автокефалію на Соборі УПЦ не було зроблено.
3. Яким є дійсний канонічний статус УПЦ згідно із її документами та який канонічний статус за УПЦ визнають інші помісні Православні Церкви.
Внаслідок дій та бездіяльності керівництва УПЦ, нині склалася парадоксальна ситуація. Дійсний канонічний статус УПЦ, який вона має в Україні та у відносинах з іншими помісними Церквами, є набагато нижчим за заявлений у офіційних листах до ДЕСС.
Грамота Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р., надана УПЦ як частині РПЦ, що перебуває в Україні та користується правами широкої автономії та самоврядності. Але УПЦ фактично не має статусу не лише автокефальної, але й автономної Церкви – як у звичайному форматі автономії, так і «розширеної автономії». Користування правами «широкої автономії та самоврядності» означає застосування щодо УПЦ статусу ікономії.
Ікономія – це певне послаблення законного порядку речей, коли тимчасово дозволеним є щось – у даному випадку «розширена автономія». У будь який момент застосування принципу ікономії, аналогічного до світського поняття «помилування», може бути відміненим і тоді відбудеться негайне повернення до строгого виконання канонів, згідно з якими УПЦ – це невід’ємна частина РПЦ, а ніяк не самостійна Церква.
Як неодноразово пояснював Вселенський Патріарх Варфоломій, один з найкращих знавців православного канонічного права, у дійсності УПЦ є «сукупністю єпархій РПЦ на території України». І лише із артикульованого чи мовчазного дозволу РПЦ, вони тимчасово користуються певними правами Церкви із «широкою автономією». Артикульованими у Визначеннях Архиєрейського собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 року є наступні права: право Предстоятелю Церкви мати титул Блаженнішого та право несення хреста на богослужіннях перед Предстоятелем; право УПЦ самостійно обирати єпископів, право створювати та ліквідовувати єпархії в межах України.
Сама УПЦ присвоїла собі наступні права: право самостійного мироваріння; право створювати громади за кордоном та мати єпископа для управління ними; право самостійно, без санкцій керівництва РПЦ, змінювати статут про управління УПЦ; право Предстоятеля самостійно поминати глав помісних Православних Церков.
Всі ці та аналогічні, надані у межах послаблення канонів, права чи права, які присвоєні УПЦ самостійно, принципово не змінюють статусу УПЦ.
УПЦ могла б отримати статус дійсно самостійної Церкви лише у наступних випадках:
- автокефалія надана Вселенським собором (на сьогодні – нереально);
- автокефалія самопроголошена (такого акту так і не зроблено);
- автокефалія надана Вселенською патріархією (такого не зроблено і не буде зроблено з огляду на наявність в Україні ПЦУ, яка вже має Томос про автокефалію, а, згідно з канонами, одному народові два Томоси не надаються);
- автокефалія надана Московською патріархією (цього ніколи не буде з огляду на офіційну позицію РПЦ, яка хоча й відновлювала автокефалію Грузинської Церкви через самостійність Грузинської ССР та грузинського народу в 1943 році, але не здатна застосувати аналогічну позицію відносно України: керівництво РПЦ заявляло цілком офіційно про невизнання кордонів України та державного утворення України як чогось історично стабільного, про невизнання українців у якості самостійного народу, всі ці аргументи використовувалися навіть під час перемовин РПЦ з Вселенським Патріархатом та іншими помісними Церквами).
Не маючи статусу ні автокефальної, ні автономної Церкви, будучи сукупністю єпархій РПЦ на території України, УПЦ навіть не звертається до інших помісних Православних Церков з проханням про початок консультацій щодо власного канонічного статусу. Хоча подібні спроби ініціювати такі консультації були зроблені у 2008-2009 роках покійним предстоятелем УПЦ митрополитом Володимиром (Сабоданом), коли РПЦ ще не стала відвертим провідником ідей «російського релігійного нацизму». На сьогодні без таких консультацій та без офіційного розриву відносин з РПЦ, УПЦ фактично перебуває у відносинах підпорядкування керівництву РПЦ, яке закликає до геноциду українського народу та проповідує єретичні вчення.
Канонічне становище єпископату УПЦ ускладнюється тим, що, з точки зору Вселенського Патріархату, вони є бувшими єпископами РПЦ на території України. Їх канонічні свячення не піддаються сумніву, тобто вони визнаються як єпископи. Але їх титули та права на єпархії не визнаються. Фактично, з точки зору Вселенського Патріархату, після надання Томосу ПЦУ єпископи УПЦ перебувають на території України незаконно. Адже, згідно з Томосом, Україна стала виключною канонічною територією саме ПЦУ. Єпископи УПЦ сьогодні спілкуються з представниками інших помісних Церков як єпископи РПЦ, які тимчасово перебувають на території України, не маючи на це повноти прав.
Таким чином, на сьогодні, з точки зору РПЦ – УПЦ це сукупність єпархій РПЦ на території України, чий статус, визначається як структурна частина РПЦ, якій (тимчасово) надані певні права. З точки зору Вселенського Патріархату, УПЦ визначається як частина РПЦ, що незаконно тимчасово перебуває на території України. Всі інші помісні Церкви приєднуються до одного чи іншого бачення цього статусу. Також і сама УПЦ не заявляла про себе як автокефальну чи автономну Церкву у відносинах з РПЦ, Вселенським Патріархатом, з іншими помісними Православними Церквами. УПЦ, зображаючи себе у листах до ДЕСС та різних державних органів України як де-факто автокефальну Церкву, у листах до представників РПЦ та до інших помісних Церков, позиціонує себе як частину РПЦ.
4. Додаткові проблеми УПЦ з точки зору норм канонічного права
З точки зору канонічного права, перебування єпархій РПЦ в Україні було б виправданим, якби в Україні російська діаспора мала широку культурну автономію та потребувала б власних церковних громад та релігійних організацій, які б їх об’єднували. Нині такої потреби не існує. Єпископат УПЦ як невід’ємна частина єпископату РПЦ, претендує на керівництво громадами, що переважно складаються з громадян України, серед яких більшість складають саме українці, а також інші особи, цілком лояльні до України.
Єпископат УПЦ, не відмежовуючись від РПЦ, не засуджуючи наративи російської церковної пропаганди, не йдучи на міжправославний діалог в Україні та на міжнародній арені, докладає систематичних зусиль для дискредитації України як держави всередині України та на всіх доступних міжнародних майданчиках. З 2014 р. антидержавна пропаганда стала офіційною риторикою всіх церковних ЗМІ, якими керує Київська митрополія УПЦ. Таке становище безпрецедентне в історії Православ’я, оскільки завжди, у всіх війнах православних держав і народів проти зовнішніх агресорів, Православна Церква повністю підтримувала боротьбу свого народу, не мала у своїх рядах колаборантів та не займалася антидержавною агітацією.
Київська митрополія та Синод УПЦ повністю підтримували антиукраїнську інформаційну війну РПЦ проти України з лютого 2014 р. і до сьогодні, а клірики УПЦ не протестували проти такої політики вищого керівництва РПЦ. Згідно з канонічним правом, якщо єпископи зраджують своєму народові під час війни, стаючи на бік агресора, то вони негайно позбавляються власного сану і не мають права служити навіть як прості священники. Не були позбавлені сану навіть відверті колаборанти і навіть представники УПЦ, які були у Кремлі на акті «анексії» чотирьох областей України у 2022 році. Також, згідно з канонами, релігійні громади не мають права перебувати у підкоренні тим єпископам УПЦ, що поділяють єретичні погляди. А між тим єретичні ідеї «русского міра» все ще розділяються частиною єпископату і навіть членами Синоду УПЦ.
Керівництво Російської ПЦ на кожному засіданні Синоду після 27 травня включає представників УПЦ у різні комісії та органи управління РПЦ, але з боку керівництва УПЦ не існує ніякої протестної реакції, що мало би бути звичайним канонічним порядком для справді незалежної Церкви. Синод РПЦ своїми рішеннями переводить у пряме підпорядкування патріарху Московському та РПЦ цілі єпархії УПЦ, але керівництво УПЦ ніяк не протестує, не позбавляє сану колаборціоністів, не призначає нових єпископів на єпархії, які стають спірними – все це потрібно було б зробити згідно із канонами.
Такого роду становище можливе лише у тому випадку, якщо УПЦ визнає себе частиною РПЦ. Не протестувати проти анексії єпархій УПЦ з боку керівництва РПЦ, згідно з канонічним правом, може лише та сукупність єпархій, яка сама перебуває у складі РПЦ. Якби УПЦ мала хоча б статус автономної Церкви, керівництво УПЦ вже б протестувало проти анексії керівництвом РПЦ низки єпархій УПЦ. Якби УПЦ була автокефальною або хоча б автономною Церквою, існувала б негайна реакція щодо колаборантів з числа представників УПЦ щодо переходів єпархій безпосередньо в РПЦ, або щодо включення представників УПЦ у синодальні комісії РПЦ.
Адже все це випадки, які не передбачають, згідно з канонами, проведення розслідування та церковного суду, але вимагають негайної реакції у вигляді санкцій. Зокрема позбавлення сану колабораціоністів, публічного протесту проти дій РПЦ, призначення нових єпископів у анексовані єпархії тощо. Жодних подібних дій не відбувається протягом місяців, і такого роду бездіяльність можлива лише якщо УПЦ визначає себе надалі частиною РПЦ, а тому, згідно із канонами, не може опротестовувати дії керівництва РПЦ. При відносинах підлеглості максимум дій, які може дозволити собі УПЦ – це заяви з протестом проти підтримки керівництвом РПЦ агресії РФ. І такі заяви, як і заяви проти самої агресії РФ, дійсно частково прозвучали
Якби Собор 27.05.2022 року дійсно прийняв рішення про самостійність УПЦ та відмежування від РПЦ, то Предстоятель УПЦ після 27.05.2022 розіслав би всім Предстоятелям помісних Православних Церков «Мирні грамоти» із сповіщенням про ухвалені на соборі рішення і з проханням про включення УПЦ в диптихи помісних Православних Церков, як максимум, або початків загальноправославних консультацій щодо статусу УПЦ, як мінімум. Також Предстоятель УПЦ мав би повідомити керівництво РПЦ про вихід представників УПЦ з усіх керівних органів РПЦ, а також про необхідність консультацій щодо статусу УПЦ.
Згідно з канонічним правом та усталеною традицією, Томос про автокефалію у проміжку між Вселенськими соборами надається Константинопольським Патріархатом. РПЦ, однак, має офіційне вчення про те, що томос про автокефалію частині Церкви (у даному випадку УПЦ) надається тією помісною Церквою, до якої ця частина належала на момент порушення питання про автокефалію (у даному випадку – РПЦ). Спонукати до консультацій щодо свого статусу керівництво УПЦ мав би недавній прецедент із Македонською ПЦ (Охридською архієпископією), яка отримала визнання своєї автокефалії та внесена у диптих православних Церков.
Але УПЦ жодним чином не заявляє про власну автокефалію, і не просить її ні у Константинополя, ні у Москви, ні у всіх предстоятелів помісних православних церков, які б могли діяти спільно в форматі Наради Предстоятелів. А тому, можна зробити висновок, рішення Собору 27.05.2022 р. виявляються саме покликаними зберегти УПЦ в статусі частини РПЦ, але приховати це від суспільства та пересічних вірних через редакційні правки з виключенням згадувань РПЦ.
Єдиним діянням, що могло би свідчити про зміну статусу УПЦ, є читання диптиху Предстоятелів помісних Православних Церков митрополитом Онуфрієм на Літургіях після 27.05.2022 року. Але така символічна дія сама по собі не може замінити оголошення автокефалії або процедури перемовин про її визнання. А, отже, УПЦ залишається частиною РПЦ, і саме у такій якості її архиєреї співслужать за кордоном, ведуть перемовини про відкриття парафій за кордоном тощо.
Статус УПЦ на сьогодні не може бути становищем повністю незалежної Церкви також через те, що діюча для УПЦ редакція її Статуту про управління була прийнята на Соборі у Феофанії 27 травня 2022 р. із порушенням норм самого Статуту. А саме, делегатами на Собор мають бути всі єпископи УПЦ, а також представники священства і мирян, обрані на єпархіальних зборах. 27 травня 2022 р. було скликано Зібрання УПЦ із статусом дорадчої конференції («церковної наради»). Рішення Синоду і Архиєрейського собору про те, щоб вважати делегатів на Зібрання делегатами на Собор і рішення про скликання Собору у такому складі може бути витрактувано як легітимне з точки зору канонів, проте є нелегітимними з точки зору норм Статуту Церкви.
Це означає, що для РПЦ до цього часу де-факто УПЦ повинна мати попередню версію Статуту, де усі згадування про зв’язок з РПЦ не є виключеними із тексту. Також, коли збирається Собор, який мав би кінцево затвердити самостійність УПЦ та розірвати зв’язки з РПЦ, такі рішенням попередньо голосуються на єпархіальних зборах, де обираються делегати від священства і мирян. Це дозволяє мати уявлення про позицію священників кожної єпархії, чи підтримують вони насправді принципові зміни у статусі УПЦ, які б запроваджувалися Собором.
Тобто, якби УПЦ дійсно проголошувала самостійність та відмежовувалася від Московської патріархії (чого поки що не сталося), то Предстоятель мав би негайно скликати новий Собор, Синод мав затвердити процедуру обрання делегатів, на єпархіальних зборах мали б бути проголосовані принципові питання щодо статусу УПЦ, її відносин з іншими помісними Церквами, засудження дій та вчення РПЦ на підтримку геноциду українців тощо.
На новому Соборі, зібраному згідно із процедурою, передбаченою Статутом, мали б бути затвердженими всі зміни до Статуту, попередньо прийняті 27 травня 2022 року. І також конституїтивне для Статуту його перше положення має бути змінено, оскільки посилання на Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. не може існувати у Статуті у сьогоднішньому вигляді, оскільки воно закріплює за УПЦ статус «сукупності єпархій РПЦ на території України, що користується правами широкої автономії у складі РПЦ».
Сучасна версія конституїтивного положення звучить так: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої відповідно до Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року». У нещодавній історії були випадки, коли Церкви змінювали власний статус із автономного чи умовно автономного до автокефального, посилаючись при цьому на отримані томоси про автономію. Відповідно, конституїтивне положення мало б звучати таким чи аналогічним чином: «Українська Православна Церква є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої у розвиток положень Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 року. Українська Православна Церква є автокефальною Церквою для всіх православних України».
Звичайно, що Собор мав би переобрати Синод як такий, що втратив довіру навіть Архиєрейського собору (собору єпископів УПЦ), не має авторитету серед вірян і не має авторитету в суспільстві, виключивши хоча б тих архиєреїв, що підпали під санкції РНБО. Собор мав би зобов’язати Предстоятеля розіслати Мирні грамоти, почати консультації з усіма помісними Церквами від Вселенського Патріархату до ПЦУ щодо конституювання власного існування в Україні.
Останнє є принципово важливим. Згідно із канонічним правом, УПЦ важливо не лише проголосити про власний автокефальний статус, власне і окреме існування від РПЦ, але й досягти визнання власного статусу від інших помісних Церков.
Згідно з православним канонічним правом, статус Церкви є таким, яким його визнає Вселенський Патріарх та інші предстоятелі помісних Церков. На сьогодні УПЦ пишається визнання її єпископату з боку інших помісних Церков, але забуває навіть в офіційному листуванні з державними органами визнати той факт, що єпископи УПЦ визнаються іншими Церквами виключно як єпископи РПЦ, а УПЦ визнається усіма помісними Церквами як частина РПЦ. І ніхто із предстоятелів православних Церков не поминає у своїх диптихах митрополита Онуфрія на літургії ні як предстоятеля автокефальної, ні навіть як предстоятеля автономної Церкви.
Звичайно, що визнання більшості помісних Православних Церков УПЦ могла б досягти виключно при входженні на правах автономної Церкви чи у будь-якому іншому статусі до ПЦУ. Більшість помісних Православних Церков систематично заявляють, що визнають будь-яку православну автокефальну юрисдикцію в Україні, якщо вона буде об’єднувати переважну більшість православних громад України, і приєднання до ПЦУ з гарантіями недоторканності на рівні кожної єпархії чи громади чи в якості автономного об’єднання гарантувало б сьогоднішній УПЦ статус визнаної Церкви, хоча і у складі ПЦУ. Але навіть існування в Україні другої автокефальної Церкви для держави не є проблемою, оскільки законодавство України, на відміну від, скажімо, болгарського, не передбачає поки що необхідності існування саме однієї автокефальної Православної Церкви в Україні.
Звичайно, згідно з православними канонами, така Церква у державі має бути одна. Але тимчасово можуть існувати й дві автокефальні Церкви (УПЦ і ПЦУ), одна з яких (УПЦ) буде вести перемовини про власний статус. На сьогодні ж УПЦ не лише не має статусу автокефальної Церкви, але й не веде ні попередніх, ні по суті перемовин з помісними Православними Церквами про визнання її у якості автокефальної Церкви. А, отже, існує як сукупність єпархій РПЦ на території України.
ВИСНОВКИ
Проведений аналіз щодо конституїтивного положення Статуту про управління УПЦ щодо Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р., вичерпно засвідчує, що УПЦ не є ні автокефальною, ні автономною Церквою. Інших статусів канонічне право не знає. Церква буває або автокефальна (повністю самостійна) або автономна (самостійна частина автокефальної Церкви).
УПЦ наразі є «сукупністю єпархій РПЦ на території України, що користуються правами розширеної автономії». Відсутність статусу самостійної Церкви (автокефальної або хоча б автономної) робить становище УПЦ абсолютно ненормальним – жодна православна Церква у незалежній державі, яка бореться проти агресора, не утримувалася від проголошення автокефального статусу та від тимчасового цілковитого розриву відносин з релігійним центром у країні-агресорі, якщо на момент початку агресії Церква мала зв’язок підлеглості стосовно релігійної організації у країні-агресорі.
Ненормальне канонічне становище УПЦ викликане не лише неповноцінністю статусу, який надавався УПЦ Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р., але й діяльністю Предстоятеля і Синоду УПЦ, та бездільністю єпископату УПЦ. Спроби ввести державу в обману через тлумачення у листах митрополита Онуфрія до ДЕСС (від 01.06.2022 та 28.09.2022) Грамоти Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II від 27 жовтня 1990 р. як такої, що надає УПЦ статус, аналогічний до того, який наданий ПЦУ Томосом про автокефалію, є грубою маніпуляцією, покликаною приховати дійсний канонічний статус УПЦ. Ця Церква залишається частиною РПЦ, і ніким у православному світі не визнається як окрема від РПЦ Церква. А, отже, її статус є кардинально інший, ніж статус ПЦУ. Своєю діяльність та бездіяльністю керівництво УПЦ демонструє небажання стати окремою від РПЦ Церквою, що є відвертим демонстративним викликом щодо Української держави, суспільства та більшості власних вірян.
Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, професор, опубліковано у виданні РІСУ - Релігійно-інформаційна служба України
Фото: Укрінформ
Про автора: Юрій Павлович Чорноморець — доктор філософських наук, професор, професор кафедри богослов’я та релігієзнавства НПУ ім. Драгоманова, український релігієзнавець, філософ, богослов. Протягом десятиліть належав до УПЦ Московського патріархату - працював в апараті цієї структури. Із здобуттям автокефалії він приєднався до Православної Церкви України. А на початку війни був мобілізований до ЗСУ. Напевно, лише Україна має профіль такого військового, два в одному: професор богослов’я — снайпер. Юрій Чорноморець у перервах між боями продовжує стежити за справами на релігійному фронті, інакше поведінку РПЦ не назвеш, і навіть давати поради на своєму акаунті в соцмережах.
ЗМІ: Викрито головного адміна скандального телеграм-каналу «Джокер», який пов’язують із Корбаном
Читайте більше новин по темі:
