Битва за Київ: Зухвала засідка на колону російських загарбників в Бучі
Трохи більш ніж через рік після деокупації Буча перетворилася на місто контрастів, – зазначаэ видання “Тексти“.
За парканами з дірками від куль і написами “Тут живуть люди” квітнуть дерева. У людних парках, де організовують концерти і ярмарки, видно шрами війни — дерева й бруківку посічено кулями та снарядами.
У центрі поряд з гарненькими, щойно відновленими будиночками й магазинчиками та кав’ярнями, що ніби зійшли з рекламних буклетів тихого життя в передмісті, висять плакати на згадку про загиблих у війні героїв. Це Алея героїв, поки що зроблена людьми самотужки. На самому початку — плакат з портретом Володимира Ковальського, ветерана, який утратив в АТО дві ноги, але 27 лютого все одно став на захист рідної Бучі в бою.
Володимир тоді загинув. Але разом з побратимами йому вдалося вповільнити рух колони російської техніки, яка йшла на Київ. Про історію цього бою ТЕКСТАМ розповів його учасник і побратим Володимира, а за сумісництвом голова ГО “Бучанська варта” Богдан Яворський.
Військових тут не було
Ми йдемо вулицею Києво-Мироцькою на околиці Бучі, в кінці якої розкинулося велике поле — між Бучею та селом Мироцьке. У лісі біля цього поля росіяни під час окупації Київської області облаштували собі містечко. За словами Богдана, там жило кілька тисяч росіян, а на полі вони поставили артилерію, з якої обстрілювали Ірпінь.
Богдан Яворський. Фото авторки
Дорогою він згадує окупацію Бучі.
— Пощастило, що в моєму районі жодних безчинств особливо не було, — каже Богдан Яворський.
Хоча насправді воєнні злочинці не оминули і його околицю. Сусід Богдана, АТОвець, не заховав свою військову форму (хоча його попереджали), і її побачили росіяни. Його розстріляли разом з друзями.
— У Бучі загинула моя подруга Жанна Каменева. Вона така на голову нижча за вас, з рудим волоссям, запальна, активна, — говорить Богдан. — Їздила до свого чоловіка в АТО, волонтерила, допомагала дітям в інтернатах.
Її розстріляли, коли вона допомагала бучанцям евакуюватися з міста під час окупації. Жінка вивозила двох інших жінок і 14-річну дівчинку.
Ми прогулюємося тихими вулицями міста до центру. На околицях ранкової Бучі так мало машин, що можна йти дорогою. Але коли доходимо до вулиці Вокзальної, що веде до Ірпеня, рух одразу пожвавлюється. З Богданом вітаються перехожі — питають, чи надовго він у місті. Зараз Богдан воює у лавах ЗСУ на півночі України та приїхав у Бучу лише на три дні.
Ми доходимо до того місця, де 27 лютого Богдан зі своїми побратимами зустрів російських військових з боєм — це самісінький центр на перехресті вулиць Вокзальна й Нове шосе. Торік тут на проїжджій частині замість машин стояли згорілі російські БМД та БМП. Сьогодні в парку відпочивають батьки з дітьми, кав’ярні переповнені людьми. Але бруківку, дерева й фасади будівель, які не встигли відремонтувати, — посічено уламками.
Військових у Бучі не було
— 24 лютого, о 4:30 мені подзвонив Володимир Щербінін, начальник штабу ГО “Бучанська варта” (місцева організація, яка виникла у 2014 році для охорони громадського порядку в місті, а потім також почала волонтерити та допомагати сім’ям загиблих українських воїнів). Він сказав щось про колони російської військової техніки, але я не міг у таке повірити. Потім подзвонив мій брат з Житомира й розповів, що чув ракетні удари по військовому аеродрому.
Сказав, що його знайомий бачив колону, у якій було близько сотні одиниць російської техніки. Так я зрозумів, що почалася війна. За мною заїхав Щербінін, і ми поїхали у штаб “Бучанської варти”.
Уранці 24 лютого біля військкомату в Бучі вже збиралися люди. Але, за словами Богдана, військове керівництво району не готувалося обороняти місто.
— Зброю не видавали, казали записуватись і їхати у свою військову частину, в якій проходили службу АТО/ООС. Тих, хто вперше воював, направили в частини, у яких не вистачало військових. Я не розумів, хто ж буде тут, у місті — де військові, де техніка, де хоч щось?
Нарешті 25 лютого у військкоматі нам таки видали зброю: автомати і гранатомет (видаючи, сказали, що не вміють ними користуватися). Того самого дня військкомат евакуювався кудись у Київську область. 26 лютого вранці люди приходили у військкомат, а там уже нікого не було. Усіх, хто встиг записатися до війська, розподілили по військових частинах деінде. У Бучі того дня військових не було.
А вже 27 лютого в місто зайшли росіяни. Зустрічати їх залишилися цивільні.
“Сиділи на машинах і співали пісень”
Зрозумівши, що надії на допомогу немає, Володимир Щербінін і Богдан Яворський зібрали учасників “Бучанської варти” й почали готуватися обороняти Бучу.
27 лютого вранці вони стояли біля імпровізованого блокпоста. Разом з депутаткою міської ради Катериною Українцевою хлопці тоді записували відео – закликали місцевих узяти до рук зброю, щоб обороняти місто.
— Я записувала трансляцію до себе у ФБ, коли почула якийсь гуркіт, – згадує той бій Катерина. – Побігла додому та зайшла в підвал — і тоді почався обстріл. Я живу неподалік центру, тому побігла додому. Через кілька хвилин снаряди почали прилітати в наш будинок.
Хлопці з “Бучанської варти” вигадали план: влаштувати засідку для російських військових на повороті з вулиці Шевченка на Вокзальну, яка з’єднує Бучу з Ірпенем. Знайшли кілька місць, з яких можна було вдарити по колоні, а потім безпечно відступити.
– Зранку знайомі подзвонили мені з Блиставиці зі спостережного пункту і сказали, що до нас рушає російська колона, – згадує Богдан. – Кажуть, план Путіна був узяти Київ за три дні. Ну ось, 27 лютого росіяни чітко за графіком о 07:00 зайшли в Бучу і прямували до Києва. Спочатку вони прозондували місцевість тут: запустили дрон і побачили, що військових немає – тихе, мирне місто. Коли заїжджали в місто, то сиділи зверху на броньованих машинах і співали пісень – такими впевненими були.
Хлопці в Богдановому загоні мали автомати, коктейлі Молотова, кілька ПЗРК “Ігла”, РПГ-22 і РПГ-7. Пересувалися власними автівками, які залишили за сотню метрів від місця засідки.
Карта: Надя Кельм
Коли вони почули гуркіт колони, одразу розбіглися по позиціях і приготувалися дати бій.
– Ми відкрили по росіянах вогонь. Спочатку працювали стрільці, які взяли зустрічний вогонь на себе, а гранатометники вклеїли по колоні – ті вже не співали пісень і не сиділи на машинах, бо їх “полускали”. Один гранатометник заховався за пам’ятником воїнам-афганцям. Пам’ятаєте, як всі сміялися з росіян, ніби вони такі дурні, що стріляли по танку-пам’ятнику? Це не дурість — там була наша позиція і вони стріляли по місцю, звідки по них влупили з гранатомета.
Фото “до” — Слідство Інфо, “після” — авторки
Сміливці з “Молотовими”
Хлопці на одній з позицій узагалі були без зброї. Вони сховались у недобудові, дочекалися, поки гранатометник підіб’є машину окупантів, і “добили” її коктейлями Молотова. А потім одразу відступили дворами через приватний сектор, бо відстрілюватися було нічим.
Богдану з побратимами вдалося підбити дві бойові машини десанту, але довелося швидко відступити – у росіян було незрівнянно більше людей і зброї.
“Добита” коктейлями Молотова російська БМП. Фото: Слідство Інфо
– Це ніби вчора було. Сам стріляєш і бачиш, як кулі пролітають повз тебе: “вжух, вжух”. Ми відступили й заскочили в машини. Побратим прямо з неї ще вогонь продовжував.
Ми проходимо з Богданом повз магазинчик на першому поверсі рожевого будинку.
— Ось тут бачите дірки у фасаді й на паркані? Тут по нас працювали БМП 30 калібру. Біля мене тут поранили Максима, мого побратима, і ще двох бійців-добровольців.
На цьому рожевому будинку, який потрапив в епіцентр того бою, майже непомітні сліди бойових дій. Посічений фасад біля магазину і ще в кількох місцях – єдине, що нагадує про першу відсіч окупантам річної давнини. Лише пізніше за наліпками на нових вікнах я зрозуміла, що частину будинку вже відремонтували.
Фото “до” — Слідство Інфо, “після” — авторки
Загін цивільних
У цій невеликій операції 27 лютого взяло участь 28 осіб, усі цивільні. Багато з них — місцеві, члени “Бучанської варти”, які від 2014 року або волонтерили, або воювали в АТО/ООС. Також до Богдана доєднався його друг з Житомира Василь Щербаков. Він привіз із собою ще снайпера Андрія Хижука та стрільця Віктора Хом’яка, які воювали в АТО.
До зброї, яку отримали у військкоматі, хлопці в Бучі знайшли “Іглу” – біля розбитої 25 лютого колони українських прикордонників і нацгвардійців. Бійці відходили через Бучу, коли потрапили під обстріл.
Окупувавши Бучу, росіяни 9 березня спалили штаб “Бучанської варти”: розстріляли з танка будівлю й занесли попередньо боєкомплект усередину, щоб він здетонував.
Штаб “Бучанської варти” після атаки росіян. Фото авторки
У штабі також був музей учасників АТО, висіли портрети загиблих бучанців і чинних учасників організації. Поміж інших був і портрет Богдана Яворського – очільника організації й керівника штабу Володимира Щербініна. За цими фото росіяни розшукували чоловіків. Місцеві розповіли Богданові, що окупанти називали їх “партизанами”, пропонували людям горілку та сигарети за інформацію про його місце перебування, обіцяли безпечний вихід з Бучі.
П’ятеро поранених, один загиблий
П’ятьох з 28-ми бійців того дня було поранено, один загинув. Володимир Ковальський був ветераном АТО, пересувався на протезах, тому не зміг швидко відступити.
– 24 лютого він прийшов у штаб і готувався до бою. Ми його відправляли додому, казали, що він своє вже відвоював, — каже Богдан. — Але він залишився з нами. Коли росіяни почали стріляти по нас у відповідь, він відступав через приватний сектор. А там високі паркани, через які навіть підготованій людині важко перескочити, а тим паче людині на протезах. Володимир отримав кулю в спину.
Плакат про Володимира Ковальського на Алеї Героїв. Фото авторки
Начальник штабу Бучанської варти Володимир Щербінін у тому бою “піймав” три кулі й дивом вижив, адже побратими не змогли одразу забрати його з поля бою.
– Він упав отут, на галявині. Тут була купа крові. Він був одягнений у цивільний одяг, автомат відкинув від себе, – пригадує Богдан. – Володимир 1955 року народження — уявіть собі. Тому росіяни його не добивали — мабуть, подумали, що якогось діда підстрелили. Потім Володимир Сахацький, який із нами брав участь у бою, повернувся й забрав Щербініна в лікарню в Бучі. Сахацький — бойовий медик, який був в АТО.
На лікуванні Володимир продовжував спротив: збирав інформацію про переміщення російських військ у Бучанській ОТГ й направляв артилерію й атаки БПЛА українських військових.
Усі учасники бою – цивільні, а отже, вони не отримали статусу учасників бойових дій. Міська влада після численних звернень таки відзначила їх – учасники бою отримали по 10 тис. грн, поранені – по 30 тис. грн, родина Володимира Ковальського – 100 тис. грн.
Колона, яку бучанці зустріли зі зброєю, далі від вулиці Вокзальної не доїхала. Спершу росіян там накрила українська авіація, потім добив ще один добровольчий загін разом з ірпінською теробороною, які зайняли позиції біля ТЦ “Жираф” в Ірпені. Їм також вдалося підбити кілька бойових машин і зупинити окупантів на шляху до столиці.
Зруйновані вщент приватні будинки вздовж вулиці Вокзальної в Бучі, що поблизу Ірпеня, у травні 2023 року майже відбудовано. Відбудовують і повністю згорілий ТЦ “Жираф”.
Розбита авіацією колона російської техніки на вулиці Вокзальній у Бучі, на задньому плані видно Ірпінь. Фото REUTERS
Автор: Валерія Павленко
"Замкнула проводка": у Росії спробували пояснити вибух у будівлі ФСБ у Ростові, росіяни не повірили
