– Дякую за обід! – тягнуть безладним хором вісім мужиків у однакових тужурках та штанях, встаючи з-за столу. Вони виносять на кухню таці з брудним посудом, натягують на голови однакові чорні шапки, однаковими рухами закладають руки за спини і йдуть до виходу зі їдальні.
– Дякуємо за обід! – повторює нова вісімка.
– Дякуємо за обід! - Повторюється ще багато разів вісімками мужиків.
Ми – група журналістів – у таборі для військовополонених на заході України, переобладнаному зі звичайної чоловічої колонії. Від колонії залишилися вежі по всьому периметру, щоправда, без вартових. Наша поїздка організована Міністерством юстиції України – у його віданні табір знаходиться.
Віддаємо паспорти на вході, обшуку та огляду речей немає, єдине прохання – здати зброю, якщо є. У нас не було. Телефони можна взяти з собою без проблем та спокійно користуватися ними.
Перше, що я бачу, вже зайшовши на територію, – це величезна, мало не половина тюремної стіни, Загальна декларація прав людини українською, перед нею – ангел, що молиться. Над стіною йдуть ряди колючого дроту.
Робочий день тут починається о сьомій тридцять, перерва на обід годину, підйом о шостій ранку, відбій – о десятій. Три переклички, сніданок, обід, вечеря, можливість відвідати церкву, що знаходиться тут же, в колонії. Обладнаний бомбосховищ, медблок зі стоматологічним та рентгенівським кабінетом, душ, рекреаційна кімната, телевізор та гордість табору – можливість дзвонити рідним та близьким по інтернету.
Виробництв два: клеїти подарункові пакети і протягувати в них тасьми або колоти тріску для розпалювання. За роботу покладаються якісь невеликі гроші, їхня кількість визначена Женевською конвенцією. Покарання типу штрафних ізоляторів та голодних пайків конвенцією заборонено.
На одній із сірих стін між корпусами яскравими зірочками висять барвисті портрети українських гетьманів. Всі жителі колонії проходять повз них кілька разів на день із житлової зони в робочу.
– Хай хоч українську історію вчать! – каже співробітник, який нас супроводжує.
Навряд історію України навчатимуть люди, які прийшли сюди мучити і руйнувати, думаю я. Але гетьмани мають своє розуміння. Вони продовжують щодня дивитися у вічі військовополоненим.
Скажу чесно: відвідування місць позбавлення волі завжди досить тяжке випробування. Несвобода і замкнутий простір з колючим дротом тиснуть на всіх, і сам вигляд однаково одягнених чоловіків, які ходять строєм з руками за спиною, дивляться, як правило, в бік або підлогу, неприємний. Але все по справедливості, і табір для військовополонених – найщадніше покарання для тих, хто, прийшовши зі зброєю в іншу країну, понівечив і розорив її, перетворив світ на війну і став джерелом незліченних, немислимих страждань цілого народу.
Підходжу під час роботи до мужиків, які одягають тасьми в різнокольорові пакети з написом «Рідна Україна» та фотографією соняшника, питаю, чи хтось хоче поговорити, кілька людей відгукуються, і я записую інтерв’ю з ними після обіду, а з першим розмовляємо прямо на виробництві, він під час розмови продовжує одягати тасьми в пакети.
Розмова перша. Людина з вулиці Тухачевського (Санкт-Петербург)
- На той момент, звичайно, що сказати? Че, якщо я не розумів. Я мав наказ, який я виконував.
– Ну, до чого закон тут?
- Ні, про це я не думав. Я казав вам, що виконував наказ. А в армії накази спершу виконуються, а потім обговорюються.
- Швидше за все, я не зміг би вбити людину.
(Людину убити не зміг, але в загарбницьку війну добровільно пішов! Дивно, скільки голів слова “війна” і “вбивство” ніяк не перетинаються.)
– Ні. Я вам пояснюю: можна людину вбити у бою. Якщо він у окопі сидить, і я в окопі сиджу. А коли людина потрапляє в полон, то це просто неможливо. Чисто психічно. Навіть коли ті самі українці брали мене в полон, вони ставилися добре. Вони розуміли, що вони такі ж військові, як і я. Тобто так само вони стріляли, вбивали, ну як би вони з окопів, я з окопів, ми з окопів. А ось, коли вже візьмеш у полон, там уже ну ніяк людини неможливо вбити.
Ого, гадаю я, хвацько завернув: ти в окопах, і вони в окопах. Зрівняв людей, які прийшли на чужу землю, із тими, хто цю землю захищає. Зрівняв - і не розуміє, не хоче, не може зрозуміти, що у тих, хто захищає, інші окопи, інші рушниці та інші причини бути на фронті.
Розмова друга. Людина з Іжевська
– Я десять років контрактник. Майже у всіх гарячих точках був, окрім Карабаха, – у Сирії, Сомалі, Лівії.
– Добровільно. Прийшло бойове розпорядження набрати п’ять добровольців із частини для звільнення Донбасу та боротьби з фашизмом. Ось вирушив.
– Воював.
- Ну не знаю. Немає напевно. Я конкретно – ні.
- Може бути.
– Я? Я не бачив. Ми на позиціях стояли. Билися із ВСУшниками.
– Може, й ні.
– Ні. Я ж військовий.
– Був наказ. Ми сиділи на позиціях. Сказали: Все, займаємо кругову оборону. Тримаємося”. І все. Трималися.
- Звичайно.
- Не дуже.
– Ну, з цього боку, може, й незаконно. Але нас ніби ніхто на кордоні не затримував насправді.
–
– Ну, якщо вони перетнули, і їх ніхто не затримав… Якщо вправі були…
– Ну я, наприклад, їхав в Уралі, зі зброєю, з патронами, з боєкомплектом. Я їхав воювати з патріотичних міркувань. Боротися із нацизмом.
– Боротьба не вийшла.
- Не бачив. Не можу стверджувати.
– Так. Перевитрата ресурсів.
– Може, мешканцям Донбасу? Селище одне ми захистили від ЗСУ. Наказ нам дали: відбити селище. Ми його відбивали.
- Можливо, й розібралися б. Але якби розібралися, нас би не посилали. Правильно?
– Справи України, справи Росії мене не цікавлять.
– Це командуванню треба вирішувати.
– Тут ми як м’ясо.
- Я сам їхав воювати, я розумів, що рано чи пізно може так статися, що мене вб’ють, у полон потраплю. Яка різниця?
– Та про що вже шкодувати? Я радий, що живий: один я вижив із групи у вісімнадцять чоловік, які зі мною штурмовики були. Я не радію, що всіх поклали наших. Чекаю на обмін.
- Далі служитиму.
– Сюди вдруге не поїду. Звільнюсь. Вистачило вже наказів нашого великомудрого командування. Воно відправило. Сказала: там наші. А наші там
- Ну, професію вибрати. Батьківщину захищати. Це престижно. Зброя є, щоб охороняти Батьківщину. Ну прийшов ось наказ такий. Яка різниця… Накази обговорюються після виконання.
- Ну, а раптом нападе?
– Ні.
- Ну я не знаю. Але чи треба чекати нападу, щоб потім збирати війська? Або як? Чому не можна подбати заздалегідь?
- Ну не знаю. Світ такий. Найкращий захист це напад.
- А мені що до всього світу? Мені головне, щоб сім’я була сита, одягнена – і все.
- Для мене так. Тому що своя сорочка ближча до тіла – знаєте приказку?
- Ну ось. Я все робив для сім’ї.
Розмова третя. Людина з Володимирської області
– Так, на три місяці підписав контракт.
- Як би також допомогти дружньому народу, республікам ДНР, ЛНР.
– Ну, чесно сказати – не знаю. Я це не можу сказати сто відсотків - допоміг, не допоміг. Це не вирішувати мені. Це вирішувати мешканцям, які мешкають у цих республіках.
– Ми заїхали сьомого вересня. Двадцять другого числа у нас стався бій. Двадцять третього потрапив у полон. Два тижні.
- Ну, грубо скажемо, так: промили нам мізки по телевізору, те, що ось тут так все є. Багато сказали нам неправди. Багато розмовляють по телевізору неправду. У нас саме у Росії.
– Так. Коли я це побачив на власні очі.
– Ну, те, що тут нацисти, фашизм. Тут такого я принаймні особисто на власні очі не побачив. За інших я казати нічого не буду.
- Ні я не сам.
- Цього я не знаю. Може, до мене були, може, після мене люди були. Нам про це ніхто нічого не казав. Тепер чекаємо на обмін, приїдемо додому. Шукатимемо роботу.
- У мене немає. 11 класів у мене освіта. Немає жодної професії. Я працював на фермі. Скотником.
– Я і тут не вбивав жодної людини.
- Можливо, міг би й убити. Могли б мене вбити.
- Я собі вирішив, що більше сюди не піду, хоч якщо й покличуть. Я точно сюди не піду. Бо я знаю, що тут нічого робити.
– А за що саме? Чи можна дізнатися ось? Приклад наведіть, за що…
- Чесно немає. Не було.
– Та я просто зробив несвідомий вибір. І як би навіть не можу визначитися: правильно я зробив – неправильно. Ну, те, що я вторгся на іншу територію – так, це неправильно. А з іншого боку, можливо, я таки комусь чимось допоміг. Може бути я не знаю. Так, я винен, що я вторгся в іншу країну, що перетнув кордон незаконно. Нам обіцяли, що стоятимемо на території Росії на блокпостах. А потім надійшов наказ, а я вже був контрактником. І як кажуть: наказ виконується і потім лише обговорюється.
– Ну як, я вже підписав контракт.
- Я, щиро кажу, навіть про це не думав. І я певен чомусь на сто відсотків, що нікого не вбив.
– Набагато легше, що я не взяв гріха собі на душу.
- Я був звичайним рядовим стрільцем.
- Стріляв.
– На власні очі я не бачив особисто…
– Для мене – дуже добрий досвід.
- Те, що почав думати своєю головою. Те, що мені не треба лізти, куди не треба.
- Тридцять девять.
– Так.
– Є. Двоє.
– Був на війні. Батько був на війні. Поїхав допомагати дружньому народові.
- Ну як би так. Отже люди попросили. Недарма ж ми прийшли, не просто взяли – напали?
– Ні. Уряд республік цих. Невизнаних. Он, полонені луганські, донецькі, які тут з нами зараз сидять, сподіваються, що вони до Росії підуть, а не до України. Чомусь вони не хочуть з Україною рухатися. Вони хочуть із Росією. Ми так само в новинах бачили те, що у нас пройшов у Росії референдум, що Луганська та Донецька, Запоріжжя та Херсонська область – вони ніби обрали приєднатися до Росії.
— Ну, то вони передумали.
– Це не нам вирішувати. Це там є всякі Гаазькі суди, таке інше. Це хай там вирішують. Я свою думку скажу про Росію: я думаю – ні, не буде. Просто зроблять з неї цапа-відбувайла.
Розмова четверта. Мобілізований із Володимирської області
– Ну як… пригрозили терміном. Те, що посадять у в’язницю.
– Я не збирався їхати вбивати людей.
– Навіщо мені це – вбивати людей?
– Зрозуміло, що на війну.
– Там не ті завдання ставились.
– Як збирали – інші ставили завдання: щодо охорони, спостереження на блокпосту.
- В якійсь мірі так.
- Шкода.
– Шкода, що на війну потрапив.
– Ну… сенсу нема.
– Ні.
– Не хотів сідати до в’язниці. Та й взагалі я проти війни.
- У в’язницю могли посадити.
– Ні. Я не збирався нікого вбивати.
– Значить, пощастило.
Я запитала, чи було щось позитивне у цьому їхньому військовому досвіді. Один, реготнувши, відповів:
– Так, за кордоном побували!
Автор: Вікторія Івлєва ; Радіо Свобода (усі фото автора)
